Майнова відповідальність за порушення лісового законодаства (стр. 3 )

Таким чином, найбільш обґрунтованою видається позиція, згідно з якою екологічне правопорушення визначається як протиправне, винне, соціально шкідливе, а для злочинів – суспільно небезпечне, діяння (дії чи бездіяльність), котре посягає на встановлений екологічний правопорядок, за вчинення якого законом встановлено юридичну відповідальність [182][67].

Що ж стосується факту настання наслідків у вигляді шкоди навколишньому природному середовищу, правам та інтересам громадян, юридичних осіб та держави, які охороняються законом, як ознаки об`єктивної сторони екологічного правопорушення, то обов`язковою вона має бути лише для майнових правопорушень, тобто тих, що тягнуть за собою майнову відповідальність.

Аналіз практики застосування лісового законодавства дає підстави стверджувати, що лісопорушення є цілісним комплексом взаємопов`язаних та взаємообумовлених елементів. Тож для встановлення специфіки цього виду екологічних правопорушень необхідно дослідити склад лісопорушення: об`єкт, об`єктивну сторону, суб`єкт та суб`єктивну сторону. Слід зазначити, що для науки цивільного права традиційно розглядати не зазначені елементи складу, а чотири умови притягнення до майнової відповідальності: протиправні дії, шкоду, причинний зв`язок та вину [161][68]. Такий же підхід відображений і в деяких дослідженнях відповідальності за порушення законодавства про охорону природи [22][69]. Однак, на нашу думку, сутність лісопорушення, його основні особливості не можуть бути виявлені без аналізу об`єкта і предмета посягання, а також суб`єктів вчинення протиправних діянь.

Лісопорушення, як вже зазначалося, – один з різновидів екологічного правопорушення. Об`єкт посягання останнього – екологічний правопорядок у цілому (загальний об`єкт), під яким слід розуміти систему правил, що забезпечують науково обґрунтовану взаємодію суспільства і природи [24][70]. Об`єктом же лісопорушення є правопорядок у сфері використання, відтворення, захисту та охорони лісів (спеціальний об`єкт).

У нерозривному зв`язку з об`єктом знаходиться предмет лісопорушення, який теж має важливе значення для відмежування лісопорушень від інших видів правопорушень. Проте ця ознака характерна не для всіх порушень лісового законодавства. Так, законодавець встановлює відповідальність за порушення вимог пожежної безпеки в лісах, що не потягло за собою знищення або пошкодження лісу чи інших негативних наслідків (абз. 3 ч. 2 ст. 98 ЛК України, ч. 1 ст. 77 КУпАП). У конструкції складу цього лісопорушення предмет відсутній.

Під предметом екологічного правопорушення в юридичній літературі розуміють різноманітні компоненти природного середовища, не вилучені людською працею з природних умов, або такі, що акумулювали в собі певну кількість праці сучасного і минулих поколінь, але залишилися в природному середовищі, або внесені в нього людиною для виконання своїх біологічних та інших природних функцій [144][71]. Предметом лісопорушення виступає ліс як природне багатство. В залежності від безпосередньої спрямованості правопорушення конкретним предметом можуть бути окремі елементи лісових екосистем (дерева, чагарники, що ростуть на землях лісового фонду, земельні ділянки лісового фонду, лісова фауна та ін.). В окремих, визначених правовими нормами випадках, предметом лісопорушення стають і “елементи антропогенного впливу” – штучно створені для потреб використання, відновлення та охорони лісів лісоосушувальні канали, дренажні системи, шляхи, лісогосподарські та відмежувальні знаки тощо.

Не є предметом лісопорушення зелені насадження, що ростуть в населених пунктах і не належать до лісового фонду, окремі дерева, групи дерев та чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, на присадибних, дачних і садових ділянках. Не можуть вважатися лісопорушеннями також дії, пов`язані з заволодінням деревами, котрі вже зрубані та підготовлені до складування, збуту або вивезення іншими особами. Такі дії слід розглядати як викрадення чужого майна.

Об`єктивну сторону лісопорушення складають діяння, що порушують норми лісового права. За визначенням Н. В. Єремеєвої, протиправною поведінкою в системі регулювання відносин у галузі охорони природи слід визнавати поведінку, яка порушує встановлені законом природоохоронні вимоги, що вміщують у собі нормативно закріплені межі впливу на навколишнє природне середовище з боку суб’єктів екологічних відносин. Ці вимоги поєднують як загальні принципи екологічної безпеки, так і конкретні правила природокористування [45][72].

Протиправні діяння, що посягають на встановлений порядок використання відновлення, охорони та захисту лісів, можуть бути як у формі активних дій, котрі порушують приписи, закріплені у лісовому законодавстві (зокрема, незаконна рубка і пошкодження дерев та чагарників до ступеня припинення росту; підсочування дерев, що не підлягають підсочуванню; заготівля другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних та інших лісових користувань без одержання лісового квитка або з порушенням встановленого терміну), так і у формі бездіяльності, що полягає в невиконанні обов`язкових вимог правових норм. Оскільки відповідальність за бездіяльність настає лише в тому випадку, коли на особу покладено обов`язок діяти певним чином, то переважна більшість лісопорушень у формі бездіяльності вчинюється законними лісокористувачами, які при здійсненні лісових користувань повинні додержуватися встановлених лісовим законодавством вимог. Так, Правила відпуску деревини на пні в лісах України, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1999 р. встановлюють майнову відповідальність за такі види протиправної бездіяльності, як залишення недорубів, залишення зрубаних дерев у завислому стані, невивезення деревини з лісу в установлений термін тощо.

Як правило, в результаті вчинення лісопорушення настають негативні наслідки – шкода лісам, іншим елементам навколишнього природного середовища, лісовому господарству та правам і законним інтересам лісокористувачів, державі як власнику лісів. Більш детально шкода, заподіяна лісопорушенням, її основні складові та способи обчислення будуть розглянуті далі. Зараз же зазначимо, що в більшості випадків така шкода і причинний зв`язок між протиправним діянням та шкідливими (або суспільно небезпечними) наслідками є обов`язковими ознаками складу лісопорушення. Так, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України передбачено майнову відповідальність за заготівлю деревини, здійснення інших лісових користувань з порушенням технології їх проведення, наслідком чого є ерозія ґрунтів. Зазначене лісопорушення має матеріальний склад, отже відповідальність за його вчинення настане лише тоді, коли в результаті діяння (порушення технології проведення лісокористувань) виникли наслідки (ерозія ґрунтів), причому між діянням та наслідками існує необхідний причинний зв`язок.

Встановлення необхідного причинного зв`язку між протиправним діянням (діями чи бездіяльністю) та негативними наслідками є обов`язковою умовою для застосування до порушників лісового законодавства заходів відповідальності. Причинний зв’язок у деліктних відносинах у сфері використання й охорони лісів може бути визначений як залежність між протиправною поведінкою суб’єкта і настанням шкоди. Ця залежність відзначається тим, що поведінка передує результатові за часом і є його необхідною причиною, тобто, або безпосередньо спричиняє виникнення шкоди, або створює конкретну можливість її виникнення.

Відсутність або наявність такого зв`язку підтверджується доказами, поданими особами, що беруть участь у справі. Для встановлення причинного зв’язку слід довести, що протиправна поведінка передувала настанню шкідливих наслідків і шкідливі наслідки є результатом протиправної поведінки [174][73]. Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що причинного зв`язку між діянням та наслідками не існує, то відсутній і склад лісопорушення. В кожному конкретному випадку повинно бути з`ясовано, чи не зумовлені шкідливі наслідки іншими факторами, в тому числі й природними, чи не настали вони поза залежністю від правопорушення.

Проте штрафна (дисциплінарна, адміністративна або кримінальна) відповідальність може наставати для винної особи і за вчинення лише протиправного діяння, незалежно від настання чи ненастання негативних наслідків, якщо лісопорушення має формальний склад. Що ж стосується майнової відповідальності, яка складає предмет нашого дослідження, то для її застосування наявність шкоди, спричиненої правопорушенням, обов`язкова, крім окремих винятків, передбачених законодавцем для договірної відповідальності. Так, Правилами відпуску деревини на пні в лісах України  встановлено майнову відповідальність за несвоєчасне наступне оформлення лісорубних квитків (ордерів) на рубку дерев. Як зазначено в п. 55 Правил, наступне оформлення лісорубного квитка (ордера) допускається протягом місяця від початку рубки дерев, що загрожують падінням на лінії електропередачі, зв’язку, інші лінійні об’єкти, або під час ліквідації аварій на цих об’єктах, а також дерев під час прорубки візирів для проведення вишукувальних робіт і наукових досліджень, відводу лісосік, лісовпорядкування, гасіння лісових пожеж, очистки і ремонту ліссоосушувальних систем, проведення аварійно-рятувальних робіт, розчистки судноплавних шляхів. Здійснюючи рубку дерев без лісорубного квитка (ордера), лісокористувачі діють, як правило, у стані крайньої необхідності, або без такої, але з мотивів виробничої необхідності. Їхня поведінка є корисною для ведення лісового господарства і не може розглядатися як правопорушення. В той же час, встановлений порядок використання й охорони лісів вимагає “узаконити” ці дії й оформити лісорубний квиток (ордер) не пізніше, ніж через місяць після початку рубки з тим, щоб перевірити наявність достатніх підстав для її проведення. Зрозуміло, що само по собі несвоєчасне оформлення дозволу безпосередньої шкоди лісу не завдає, але порушує нормативні вимоги до ведення лісового господарства. На лісопорушника в цьому випадку покладається законна неустойка, незалежно від того, були заподіяні збитки чи ні.

В окремих передбачених законом випадках об`єктивну сторону лісопорушення характеризують також місце, час, знаряддя, способи, методи вчинення протиправного діяння. Так, строки здійснення того чи іншого виду лісокористування є обов`язковими для лісокористувача. Лісокористувач, який порушив строки, визначені лісорубним квитком, несе відповідальність за залишення недорубів і невивезення деревини у встановлений термін. Правилами відпуску деревини на пні в лісах України передбачено також майнову відповідальність за заготівлю деревини в заборонений період. В названих складах лісопорушень час є обов`язковою ознакою об`єктивної сторони. Вирішальне для кваліфікації лісопорушення значення може мати також спосіб його вчинення. Зокрема, ч. 2 ст. 77 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за знищення або пошкодження лісу в результаті підпалу або недбалого поводження з вогнем. У разі рубки дерев на не призначених для цього ділянках, обов`язковою ознакою об`єктивної сторони є місце вчинення лісопорушення.

Коло суб`єктів лісопорушень досить широке. Ними можуть бути будь-які підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни. Юридична відповідальність у разі вчинення лісопорушення настає як для українських, так і для іноземних фізичних та юридичних осіб.

Усі суб`єкти лісопорушень можуть бути поділені на дві великі групи: а) підприємства, установи, організації й громадяни, які ведуть лісове господарство і здійснюють інші лісові користування на законних підставах; б) інші юридичні та фізичні особи, котрі не мають законних підстав для здійснення спеціальних видів лісокористування. Цей поділ має велике практичне значення, оскільки за чинним законодавством розмір майнових стягнень за лісопорушення визначається стосовно різних суб`єктів за різними нормативними актами. Підприємства, установи організації та громадяни, які ведуть лісове господарство, заготовляють деревину, живицю та здійснюють інші лісові користування, несуть майнову відповідальність у розмірах, передбачених розділом VIII Правил відпуску деревини на пні в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1999 р., п. 52 Санітарних правил в лісах України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 р. [153][74]. На інших юридичних та фізичних осіб, винних у вчиненні лісопорушень розповсюджується дія постанови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству”.

Лісопорушення може бути вчинене й спільними діями кількох осіб, що найчастіше зустрічається при самовільній рубці лісу або самовільному здійсненні інших видів лісокористувань. Ці особи виступають співучасниками кримінального злочину або адміністративного правопорушення і несуть відповідно до ст. 451 Цивільного кодексу УРСР солідарну відповідальність за заподіяну ними шкоду. Аналогічна норма передбачена й у ч. 1 ст. 1190 нового Цивільного кодексу України 2003 р. Проте новий ЦК, на відміну від попереднього, закріпив у ч. 2 зазначеної статті можливість визначення судом за заявою потерпілого (в нашому випадку за заявою уповноваженого державного органу, користувача або власника лісових ресурсів) відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

Суб`єктивну сторону лісопорушення складає вина, тобто психічне ставлення особи до свого протиправного діяння та його можливих наслідків у формі умислу або необережності. Розмежування умисної форми вини на прямий та непрямий умисел, а необережної – на самовпевненість та недбалість, має значення для штрафних видів відповідальності. Що ж стосується майнової відповідальності, то практичної потреби у такому розмежуванні немає.

Специфічним для майнової відповідальності є також можливість її настання і за відсутності вини особи, яка заподіяла шкоду в передбачених законом випадках. Відповідно до ст. 450 Цивільного кодексу 1963 р. (ч. 5 ст. 1187 Цивільного кодексу України 2003 р.) особи, які здійснюють діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки відповідають за шкоду, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Спеціальна норма подібного змісту в Лісовому кодексі відсутня, однак ч. 3 ст. 69 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” вказує, що особи, котрі володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов'язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих.

На необхідність застосування цієї норми до екологічних (а отже, і лісових) правовідносин звертає увагу вже згадуваний п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 року “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи” (з наступними змінами та доповненнями). Згідно з ним, при вирішенні вимог про її відшкодування (в тому числі й при заподіянні шкоди злочинними посяганнями) необхідно керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства (наприклад, нормами щодо строків позовної давності, відшкодування шкоди).

Виходячи з названих елементів складу лісопорушення як фактичної підстави юридичної відповідальності, його можна визначити наступним чином. Лісопорушення – це протиправне винне соціально шкідливе (а для злочинів – суспільно небезпечне) діяння, котре порушує встановлений порядок використання, відтворення, захисту та охорони лісів, за вчинення якого законодавством встановлено юридичну відповідальність. Таким визначенням, на нашу думку, має бути доповнена ст. 98 ЛК України.

Підставою ж майнової відповідальності є не будь-яке лісопорушення, а лише те, яким заподіяно шкоду благам, котрі охороняються законом. Отже, майнове лісопорушення – це протиправне винне діяння, що порушує встановлений порядок використання, відтворення, захисту та охорони лісів і завдає шкоди лісам як природному об`єкту, лісовому господарству, правам та законним інтересам лісокористувачів і держави як власника лісових ресурсів.

В еколого-правовій літературі запропоновано кілька класифікацій лісопорушень. У залежності від санкцій, які застосовуються до винних осіб, лісопорушення можуть бути кримінальними, адміністративними, дисциплінарними та цивільно-правовими. Зазначені види лісопорушень передбачені, поряд з лісовим законодавством, відповідно кримінальним, адміністративним та цивільним.

Традиційним є також поділ лісопорушень, як і всіх інших правопорушень, на злочини та проступки. Перші володіють ознакою суспільної небезпеки і тягнуть за собою кримінальну відповідальність, другі – ознакою соціальної шкідливості й є підставою для настання дисциплінарної та адміністративної відповідальності. Заходи цивільно-правової відповідальності можуть бути застосовані поряд з заходами дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності. Притягнення суб`єкта до штрафної відповідальності не звільняє його від обов`язку відшкодувати шкоду, заподіяну лісопорушенням. Це зумовлено тим, що за допомогою штрафної (репресивної) відповідальності, з одного боку, і правовідновлювальної, з іншого, реалізуються два принципово різних завдання. Дисциплінарна, адміністративна та кримінальна відповідальність мають виражену каральну спрямованість, тоді як основна функція цивільно-правової відповідальності компенсаційна.

Запропоновано поділяти лісопорушення на такі, що посягають на встановлений порядок лісокористування, й такі, що посягають на порядок охорони лісів. При цьому до перших відносять, зокрема, невиконання правил заготівлі деревини, живиці, другорядних лісових матеріалів, недодержання порядку здійснення побічних лісових користувань. Порушення ж встановленого порядку охорони лісів мають місце у випадках недодержання правил пожежної безпеки в лісах, знищення або пошкодження дерев та чагарників тощо [35][75]. Ця класифікація носить певною мірою умовний характер, адже лісокористування і охорона лісів дуже тісно пов`язані, раціональне лісокористування не є можливим без додержання лісокористувачами вимог охорони лісів. Часто одне й те ж протиправне діяння виступає одночасно порушенням і встановленого порядку лісокористування, і вимог щодо охорони лісів [35][76].

Б. В. Єрофєєев пропонує поділяти порушення лісового законодавства на чотири групи: порушення права державної власності на ліси (купівля-продаж, застава, самовільний обмін ділянками лісового фонду та інші незаконні угоди, що порушують право державної власності на ліси); порушення встановленого порядку ведення лісового господарства (наприклад, невиконання встановлених вимог заготівлі і вивозу деревини лісозаготівельниками); протиправні дії, що посягають на встановлений порядок ведення лісового господарства (наприклад, знищення чи пошкодження відмежувальних знаків у лісах, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід на ділянках, де це заборонено або допускається лише за спеціальним дозволом); лісопорушення, які заподіюють шкоду лісу чи створюють загрозу такого заподіяння (знищення або пошкодження дерев та чагарників, самовільне сінокосіння і випасання худоби тощо) [44][77].

Такий поділ теж здається дещо умовним, оскільки шкода лісу або загроза її заподіяння можуть бути спричинені і внаслідок правопорушень, які включені до інших груп. Крім того, досить важко чітко відрізнити, в яких випадках вчинено порушення встановленого порядку ведення лісового господарства, а в яких – посягання на цей порядок.

Вбачається, що цю класифікацію можна дещо спростити, виділивши в системі лісопорушень наступні види:

·  порушення права власності на ліси (самовільне захоплення ділянок лісового фонду; протиправні угоди щодо лісів, зокрема, купівля-продаж, застава, самовільний обмін ділянками лісового фонду, самовільна поступка права лісокористування без переоформлення необхідних документів тощо);

·  порушення, що завдають шкоди лісам як природному об`єкту (незаконна рубка, пошкодження дерев та чагарників, засмічення лісів побутовими відходами і покидьками, пошкодження лісів стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами та інші) та лісовому господарству (знищення клейм або номерів на деревах і пнях, залишення недорубів, пошкодження або знищення лісогосподарських знаків тощо). Причому до цієї групи мають бути віднесені й ті лісопорушення, що завдають шкоди одночасно і лісам, і встановленому порядку ведення лісового господарства, наприклад, порушення строків лісовідновлення;

·  порушення, що посягають на встановлений порядок у сфері використання, відновлення, охорони і захисту лісів, але не завдають шкоди благам, що охороняються законом, хоча й створюють реальну загрозу її настання (наприклад, порушення правил пожежної безпеки в лісах, порушення правил зберігання, транспортування та застосування засобів захисту лісу, стимуляторів росту, мінеральних добрив, інших препаратів тощо).

Оскільки наявність шкоди є обов`язковою умовою настання майнової відповідальності, то в якості її підстав можуть виступати лише лісопорушення, віднесені до перших двох груп.

пропонує класифікувати лісопорушення в залежності від того, яка шкода була заподіяна: договірна чи позадоговірна. При цьому лісопорушення поділяються на: а) порушення умов користування, передбачених лісорубними квитками (ордерами) і лісовими квитками, та нормативними актами, котрі регламентують порядок здійснення рубок, інших лісових користувань, відпуск деревини на пні; б) самовільні протиправні дії осіб, котрі не мають законних підстав для здійснення спеціального лісокористування [124][78]. Із зазначеною класифікацією можна погодитися, але уявляється, що критерій поділу лісопорушень на зазначені групи має бути комплексним, тобто враховувати не тільки юридичну природу заподіяної шкоди, а й коло суб`єктів вчинення лісопорушення.

Звідси і майнова відповідальність за порушення лісового законодавства поділяється на два види: договірну та позадоговірну [93][79].

Як відомо, для договірної цивільно-правової відповідальності характерно, що правовідносини між порушником та потерпілим існували до й незалежно від правопорушення, і зобов`язання порушується невиконанням або неналежним виконанням стороною своїх обов`язків. У літературі зазначається, що термін “договірна відповідальність” не зовсім точний, оскільки відповідальність, яка підпадає під ознаки договірної, настає при порушенні зобов`язань, котрі виникають не тільки з договорів, але й з деяких інших юридичних фактів – адміністративних актів, односторонніх угод і т. ін. [161][80]. Адміністративним актом, який встановлює попередній правовий зв’язок між порушником і потерпілим, є лісорубний квиток (ордер) або лісовий квиток, в яких зазначаються права та обов`язки лісокористувача, строки, розмір плати, інші умови лісокористування. З певною умовністю можна сказати, що зазначені дозвільні документи фактично відіграють роль договору у відносинах лісокористування, тому відповідальність за невиконання передбачених ними обов’язків законними лісокористувачами слід вважати договірною.

Крім того, власне договірна відповідальність може випливати з договору оренди земельної ділянки лісового фонду та інших договорів. Очевидно, що законодавче закріплення права приватної і комунальної власності на ліси має зумовити розповсюдження в галузі лісокористування різних договірних конструкцій. Це не тільки сприятиме впорядкуванню відносин у лісовому господарстві, але й дозволить створити ефективні механізми охорони лісів, оскільки, як зазначає ікова, гнучкість цивільно-правових процедур достатньо сумісна з матеріальними нормами екологічного права і дає змогу здійснити врахування екологічної специфіки [113][81]. Поява таких договорів (іпотеки, договорів на виконання робіт, наприклад, угод між власником ділянки та лісогосподарським підприємством на лісовідновлення або на проведення санітарної рубки тощо) істотно розширить сферу використання різноманітних засобів цивільно-правового захисту, в тому числі й застосування договірної відповідальності.

Позадоговірній же відповідальності, навпаки, притаманна відсутність правового зв`язку між заподіювачем шкоди та потерпілим до моменту вчинення правопорушення. Позадоговірна відповідальність за лісопорушення покладається на будь-якого правопорушника, що не має законних підстав для лісокористування.

Таким чином, позадоговірна відповідальність за лісопорушення – це різновид відповідальності по зобов`язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Відповідальність законних лісокористувачів за порушення Правил відпуску деревини на пні в лісах України, Санітарних правил в лісах України, а також умов лісокористування визначених договором, лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком є різновидом договірної відповідальності.

1.3. Поняття та особливості шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства

Відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства, є одним з різновидів майнової цивільно-правової відповідальності, і така шкода відшкодовується у відповідності до загальних принципів цивільного права. Так, ст. 4 Цивільного кодексу УРСР і п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України 2003 р. називають заподіяння шкоди іншій особі однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, п. 8 ч. 2 ст. 11 визначає відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди як спосіб захисту цивільних прав та інтересів. Цивільне законодавство визначає також поняття збитків, реґламентуює зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди.

Наявність шкоди – обов`язкова умова настання майнової відповідальності. Під шкодою в цивільно-правовій літературі розуміють зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом [171; 175][82], ті наслідки, що настають в результаті порушення майнових або немайнових прав потерпілого [191][83]. При чому шкода – це не саме порушення права або блага, а майнові наслідки такого порушення і поза економічним змістом, як умовою деліктної відповідальності, не має юридичного значення [160][84].

Поняття шкоди найбільш детально розроблено в рамках цивільно-правового інституту зобов’язань з відшкодування шкоди, однак шкода може бути заподіяна і внаслідок порушення договірного зобов’язання. Розрізняють договірну та позадоговірну шкоду. Договірна шкода виникає в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язання однією з його сторін. Позадоговірна шкода є результатом делікту, позадоговірного правопорушення, вчиненого особою, яка не перебуває в договірних відносинах з потерпілим. У цьому випадку само заподіяння шкоди стає підставою для виникнення зобов`язальних правовідносин.

Ми вже зазначали, що порушеннями лісового законодавства може бути спричинена як договірна, так і позадоговірна шкода. Договірна шкода виникає в результаті вчинення порушення законним лісокористувачем, котрий має відповідний дозвіл (лісорубний квиток (ордер), лісовий квиток) на здійснення лісокористування і не додержується передбачених у цьому дозволі, Лісовому кодексі, Правилах відпуску деревини на пні, Санітарних правилах в лісах України та інших актах лісового законодавства вимог. Позадоговірна шкода – це наслідок лісопорушень, суб`єктами яких є особи, що не мають законних підстав для здійснення спеціального лісокористування.

У законодавчих актах, що регулюють питання відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями законодавства про охорону навколишнього природного середовища, сьогодні ще не досягнуто повної єдності термінології. Так, в ст. 100 ЛК України йдеться про відшкодування шкоди, в постанові Кабінету Міністрів від 1 червня 1993 р. “Про розміри компенсації за добування (збирання) та шкоду, заподіяну видам тварин і рослин, занесеним до Червоної книги України” [135][85] – про компенсацію шкоди. У Законі України “Про Червону книгу України” [60][86] в ч. 3 ст. 20 вказується, що шкода, завдана незаконним добуванням, знищенням або пошкодженням видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України, погіршенням середовища їх перебування (зростання), відшкодовується відповідно до закону, а ч. 4 тієї ж статті говорить вже про розміри компенсації цієї шкоди.

Іноді в нормативних актах, в тому числі й еколого-правових, змішуються поняття “шкода” і “збитки”. В переважній більшості випадків використовується перше поняття, наприклад, у ч. 4 ст. 68 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, або в постанові Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 р. “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів”[136][87]. Проте постанова Кабінету Міністрів України від 3 липня 1995 р. “Про затвердження такс для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України” [131][88], як видно навіть з її назви, вживає термін “збитки”.

Відповідно до ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу УРСР під збитками маються на увазі витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов`язання було виконано боржником.

Витрати кредитора, що підлягають відшкодуванню боржником – це витрати, які кредитор зробив, розраховуючи на виконання боржником свого зобов’язання, і які виявилися невиправданими через неналежну поведінку боржника, а також витрати, безпосередньо викликані невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Кредитор має право вимагати відшкодування вартості втраченого майна, а у разі, якщо майно було пошкоджено – виплати суми, на яку зменшилася вартість майна.

Неодержані доходи як елемент збитків – це доходи, які кредитор отримав би, якщо зобов’язання було б виконане належним чином.

Отже, збитки – це грошова оцінка заподіяної шкоди, і їх відшкодування є способом відшкодування шкоди поряд з відшкодуванням у натурі [72][89].

Аналізуючи цивільно-правову відповідальність за порушення екологічного законодавства, Г. І. Давиденко вказує, що, хоча в одних випадках у актах природоохоронного законодавства йдеться про відшкодування шкоди, в інших – про відшкодування збитків, при цьому мається на увазі однакова суть [37][90]. Звичайно, з теоретичного погляду з таким ототожненням погодитися не можна. Однак у практичному аспекті твердження автора є справедливим для переважної більшості випадків майнової відповідальності за порушення екологічного і, зокрема, лісового законодавства. Особливості природних об`єктів такі, що в результаті їх знищення або пошкодження в природному середовищі настають зміни, при яких відновлення попереднього стану довкілля або взагалі неможливе, або вимагає довгого часу, спеціальних знань тощо і через це не може бути здійснене відповідачем. Тому відшкодування такої шкоди в натурі, як правило, не застосовується і відшкодуванню підлягають заподіяні збитки, тобто грошова сума, в яку оцінено шкоду [42; 74;][91]. З цих же причин здається можливим вважати, що терміни ”відшкодування” й “компенсація” також вживаються в тотожному розумінні [47][92].

З’ясування сутності та структури шкоди, заподіяної порушеннями законодавства про охорону навколишнього природного середовища, і, зокрема, шкоди, заподіяної лісу, має велике теоретичне й практичне значення. Як зазначає , зміст цивільно-правових засобів захисту залежить не стільки від обставин, що характеризують протиправне діяння й вину, а також суб’єкта правопорушення, скільки від характеру й розміру негативних наслідків правопорушення. Розмір заподіяної шкоди безпосередньо впливає на розмір цивільно-правової відповідальності і таким чином шкода є не лише елементом складу цивільно-правового делікту, а й мірою цивільної відповідальності порушника [28][93], тобто обсяг несприятливих майнових наслідків правопорушення складає зміст майнової цивільно-правової санкції [116][94].

Питання визначення шкоди, заподіяної порушеннями екологічного законодавства, порядку її підрахунку обов’язково виникає при застосуванні норм екологічного права про відповідальність. І ця проблема є тим складнішою, що інших галузей права вона майже не стосується, оскільки на предмети їх правового регулювання не впливає дія екологічного фактора [82][95].

Специфіка екологічної шкоди, неможливість точного передбачення й вираження у грошовому вимірі всіх потенційних наслідків екологічного правопорушення зумовлюють необхідність часткового перенесення визначення розміру цієї шкоди зі стадії правозастосування на стадію правотворчої діяльності. Тобто законодавець у багатьох випадках закріплює критерії (шляхом ухвалення відповідних такс, методик) для оцінки цієї шкоди, що мають використовуватися при розгляді конкретних справ. Ефективність і виправданість цих критеріїв, у першу чергу, залежить від їх обґрунтованості, від того, наскільки точно вони відображають розміри заподіяної шкоди і відповідають принципу відшкодування її у повному обсязі. Тому так важливо сформувати чітке наукове уявлення про зміст і форми шкоди, заподіяної довкіллю, її основні елементи та механізми виникнення.

На нашу думку, проблематика екологічної шкоди в усьому різноманітті її проявів на сьогоднішній день ще не досконально вивчена і вимагає подальшої розробки як у науці екологічного права, так і в рамках природничих наук. Це дозволило б закріпити на законодавчому рівні поняття екологічної шкоди, яке не знайшло відображення ні в Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища”, ні в поресурсних нормативних актах стосовно шкоди, заподіяної окремим природним компонентам. У чинному законодавстві здобули нормативне визначення лише деякі різновиди екологічної шкоди. Зокрема, у ст.1 Закону України від 8 лютого 1995 р. “Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” [52][96] дається поняття ядерної шкоди. Крім того, у ст. 1 Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 27 листопада 1992 р. [61][97], до якої Україна приєдналася 4 липня 2002 р. [57][98], міститься міжнародно-правове визначення шкоди від забруднення нафтою.

Сутність шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, потребує окремого комплексного дослідження. Ми ж спробуємо розглянути лише ті аспекти екологічної шкоди, котрі характеризують її як одну з необхідних умов настання майнової відповідальності за лісопорушення.

Шкода, заподіяна навколишньому природному середовищу, в еколого-правовій літературі визначається як погіршення якості довкілля в формі забруднення, руйнування, виснаження природних об`єктів або порушення екологічних зв`язків у природі, які забезпечують обмін речовин і енергії всередині природи, між природою і суспільством, викликане господарською діяльністю людини, яка проводиться без врахування законів розвитку природи [68; 106; 114][99]. Наголошується також на тому, що в результаті екологічної шкоди страждають інтереси суспільства, створюється загроза життю й здоров’ю нинішнього та майбутніх поколінь [86][100].

була висунута концепція поділу шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища, на економічну та екологічну [119][101]. Зазначена концепція підтримана багатьма вітчизняними та російськими вченими [86; 106; 166][102]. У відповідності до неї економічна шкода посягає на економічні інтереси природокористувача. Вона полягає у загибелі, пошкодженні, знищенні матеріальних цінностей, у неотриманні доходів від використання природного об’єкта, які природокористувач мав реальну можливість одержати за нормальних умов виробництва, у витратах на ліквідацію шкідливих наслідків правопорушення. Заподіяння економічної шкоди не впливає безпосередньо на стан довкілля й екологічні процеси у ньому, але зачіпає господарські інтереси власників і користувачів природних ресурсів.