Майнова відповідальність за порушення лісового законодаства (стр. 7 )

Позовні матеріали, що направляються в суди органами прокуратури, є як правило, більш юридично грамотними. У той же час і в них трапляються суттєві помилки, зокрема посилання на нормативні акти, які втратили чинність, або неправильне визначення отримувача коштів, що підлягають стягненню. Так, у двох позовах, поданих відповідно у січні та травні 2002 р. в Середино-Будський місцевий суд Сумської області про відшкодування шкоди, заподіяної незаконною порубкою лісу, прокурор посилається на постанову Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1993 р. “Про внесення змін і доповнень до такс для обчислення розміру стягнення за шкоду, заподіяну лісовому господарству”, що втратила чинність ще у 1996 р. [14; 15][163]. Не завжди при пред’явленні позову враховуються норми законів України про Державний бюджет на відповідний рік, якими останнім часом змінюється або зупиняється дія норм екологічного законодавства щодо того, куди повинні надходити стягнуті кошти.

Як видно з наведених прикладів, обізнаність працівників як природоохоронних, так і правоохоронних органів, у питаннях екологічного законодавства не завжди знаходиться на належному рівні. Автори монографії “Ефективність юридичної відповідальності в охороні навколишнього середовища” пояснюють це такими чинниками, як зміст еколого-правових норм, їх специфічність, розкиданість по різних джерелах, відносно низький престиж екологічного права порівняно, наприклад, з кримінальним [187][164]. Досвід роботи, наприклад, прокуратури свідчить, що основні труднощі в здійсненні цього напрямку її діяльності полягають у тому, що відносини лісокористування та охорони лісів регулюються великою кількістю нормативно-правових актів, у яких, крім юридичних, реґламентуються біологічні, лісотехнічні, економічні та інші питання.

Одним із шляхів подолання зазначених проблем є покращення підготовки кадрів, як юристів, так і спеціалістів для органів державного управління в галузі використання і охорони природних ресурсів. Важливим кроком у цьому напрямку стало запровадження до навчальних планів деяких юридичних вузів і факультетів спецкурсу “Відповідальність за порушення екологічного законодавства”. Думається, що подібна за змістом дисципліна повинна поглиблено вивчатися і в лісогосподарських навчальних закладах, а також при підготовці фахівців у галузі охорони довкілля, екології, економіки природокористування.

Крім того, аналіз наявних недоліків у роботі уповноважених органів щодо притягнення до майнової відповідальності осіб, винних у заподіянні шкоди лісу, приводить до висновку про необхідність розроблення більш чіткої та розрахованої на сучасні умови нормативної реґламентації збирання і закріплення доказів вчинення лісопорушення, заподіяння шкоди винною особою та інших фактичних обставин справи. Для цього постановами Кабінету Міністрів України мають бути затверджені Статут державної лісової охорони, як це передбачено ч. 2 ст. 87 ЛК України, та Порядок притягнення до майнової відповідальності порушників лісового законодавства, який встановив би процедуру збирання і закріплення доказів вчинення лісопорушення, вини конкретної особи, розміру заподіяної шкоди та визначив би форму акта про лісопорушення як основного доказу в справах про відшкодування шкоди, заподіяної лісу.

2.2. Роль суду в механізмі застосування майнової відповідальності за порушення лісового законодавства

Діяльність суду при вирішенні спорів про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства, визначається загальними нормами, які регулюють здійснення судом правосуддя у цивільних і господарських відносинах. Серед них особлива роль належить приписам Конституції України. Так, у ст. 124 Основного Закону встановлюється, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Оскільки справи про відшкодування шкоди, заподіяної лісопорушеннями, є специфічною категорією справ, що розглядаються в порядку цивільного або господарського судочинства, то при їх розгляді суди керуються матеріальними нормами цивільного і лісового законодавства та процесуальними положеннями відповідно ЦПК або ГПК України. Крім того, у випадку заподіяння шкоди лісовому господарству злочинними діяннями, питання про відшкодування може розглядатися також у рамках кримінального процесу згідно з нормами КПК України.

Істотна роль у забезпеченні повного і правильного застосування судами законодавства, що регулює майнову відповідальність за лісопорушення належить роз’ясненням, наданим у порядку п. 4 ч. 2 ст. 55 Закону “Про судоустрій України”[59][165] Пленумом Верховного Суду України, серед яких слід виділити роз’яснення, викладені в Постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи” від 26 січня 1990 р. (з наступними змінами). Спеціалізовані господарські суди, розглядаючи справи про лісопорушення, керуються в своїй діяльності Роз’ясненням Вищого господарського (арбітражного) суду від 27 червня 2001 р. “Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища” [148][166].

Підвідомчість справ про відшкодування шкоди, заподіяної лісопорушенням, визначається правилами, встановленими процесуальним законодавством. Критерієм розмежування підвідомчості таких справ загальним та спеціалізованим господарським судам виступає суб’єктний склад спірних правовідносин. Відповідно до п. 1 ст. 24 ЦПК України судам підвідомчі справи по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Оскільки позивачами у справах про відшкодування шкоди, заподіяної лісопорушеннями, виступають лише державні природоохоронні та правоохоронні органи, то підвідомчість таких справ залежить від того, хто є відповідачем. У разі, якщо лісопорушення вчинено фізичною особою, то позов має подаватися до загального суду. Якщо ж лісопорушником є юридична особа, то справа згідно із ст. ст. 1-2 та розділом ІІІ ГПК України підвідомча господарському суду. Економічні спори за участю громадян-підприємців також передані на розгляд господарських судів, отже, справи, в яких відповідачем виступає фізична особа, зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності, що вчинила порушення лісового законодавства в зв’язку з цією діяльністю, також підвідомчі господарському суду.

На розгляд справ про відшкодування шкоди, заподіяної лісопорушеннями, повністю поширюються норми процесуальних кодексів щодо правового становища сторін, інших осіб, що беруть участь у справі, представництва, процесуальних строків, судових витрат тощо. Для цілей нашого дослідження вважаємо за необхідне, не вдаючись до висвітлення загальних питань, зупинитися лише на специфічних для цієї категорії справ проблемах застосування матеріального і процесуального права.

Перебіг строку позовної давності в справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства, починається з дня коли органам управління лісовим господарством або постійному лісокористувачеві стало або повинно було стати відомо про вчинення лісопорушення. В п. 6.2.1 Роз’яснення Вищого господарського суду України “Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища” зазначається, що перебіг строку позовної давності для стягнення сум за порушення Правил відпуску деревини на пні в лісах України починається з дня складання акту огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу та використання корисних властивостей лісів, якщо такий акт складено своєчасно (тобто в строки, визначені в п. 61 Правил), або з дня, коли він мав бути складений.

Якщо лісопорушення виявлено до дня огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу та використання корисних властивостей лісів, про що було складено протокол про порушення Правил, перебіг строку позовної давності починається з дня складання протоколу, якщо його складено своєчасно, або з дня, коли він мав бути складений. У випадку, коли лісогосподарському підприємству стало відомо про лісопорушення з довідки чи інших документів лісокористувача про кількість фактично заготовленої деревини та інших продуктів лісу, перебіг строку позовної давності починається з дня одержання цієї довідки чи документів.

У разі вчинення позадоговірного лісопорушення перебіг строку позовної давності також починається з дня складання акту про лісопорушення, або з дня, коли він мав бути складений.

Строк позовної давності у справах про відшкодування позадоговірної шкоди – загальний і складає, як визначено в ст. 71 Цивільного кодексу 1963 р. та у ст. 257 Цивільного кодексу України 2003 р., три роки. Оскільки майнові санкції за порушення Правил відпуску деревини на пні в лісах України мають характер неустойки (і це підтверджується п. 6.2.7 згаданого роз’яснення Вищого господарського суду), то за позовами про стягнення сум з порушників Правил повинен застосовуватися скорочений строк давності (п. 1. ч. 2 Цивільного кодексу 1963 р.; п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України 2003 р.).

Однак в кодексах 1963 р. та 2003 р. тривалість скороченого строку позовної давності передбачена різна. Чинний Цивільний кодекс визначає в ч. 2 ст. 72, що скорочений строк позовної давності встановлюється тривалістю в шість місяців. У ч. 2 ст. 258 нового ЦК України скорочений строк позовної давності встановлюється в один рік. Для вирішення колізій у часі з 1 січня 2004 р. слід керуватися п. 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України від 16 січня 2003 р. Згідно з ним правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим кодексом. Тобто, якщо шестимісячний строк позовної давності у справах про відшкодування неустойки за порушення Правил відпуску деревини на пні в лісах України не сплив до набрання чинності новим Цивільним кодексом, то він продовжується до одного року.

Відповідно до ч. 2 ст. 98 Лісового кодексу України при зверненні до суду в справах про відшкодування шкоди, заподіяної державі порушеннями лісового законодавства, державні органи екології і природних ресурсів, державні органи лісового господарства та постійні лісокористувачі звільняються від сплати державного мита. Аналогічне правило викладено і в п. 27 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” [38][167]. В більшості випадків суди, вирішуючи питання про порушення цивільної справи, враховують названу норму, однак іноді необґрунтовано залишають позовні заяви без руху через несплату позивачами державного мита. Так, ухвала про залишення позовної заяви Ужгородського держлісгоспу до К. про відшкодування шкоди, заподіяної знищенням у державному лісовому фонді квартального стовпа та аншлагу, була постановлена суддею Ужгородського районного суду саме через несплату постійним лісокористувачем державного мита [19][168]. На жаль, подібні помилки мають місце і в діяльності інших судів. Такі дії з боку суддів недопустимі, оскільки порушують закон і чинять перепони захисту у встановленому законом порядку публічного інтересу народу України, який відповідно до ст. 13 Конституції нашої держави є виключним власником природних, зокрема, і лісових ресурсів.

Предмет доказування в справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства, охоплює факт вчинення лісопорушення конкретною особою, її вину (крім випадків, коли шкода була заподіяна лісу джерелом підвищеної небезпеки), наявність та розмір заподіяної шкоди, причинно-наслідковий зв’язок між діянням особи та шкідливими наслідками.

Основним доказом вчинення порушення лісового законодавства і правильності визначення розміру заподіяної шкоди є, залежно від виду лісопорушення (договірне чи позадоговірне), акт про лісопорушення або протокол про порушення Правил відпуску деревини на пні в лісах України з відповідними додатками. Ми вже зупинялися на основних вимогах, що висуваються до цих документів. Додержання цих вимог повинно ретельно перевірятися судом як на стадії підготовки справи до судового розгляду, так і безпосередньо під час розгляду. Порушення встановлених правил щодо форми і змісту документів, які підтверджують факт лісопорушення, є підставою для визнання їх недопустимими засобами доказування.

Зазначені документи є основними, але не єдиними доказами у справі, і суд не повинен обмежуватися їх перевіркою та оцінкою. Фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи, з’ясовуються судом за допомогою пояснень сторін, показань свідків, письмових, речових доказів. У разі потреби може бути призначена експертиза.

Для вирішення питання про наявність підстав для задоволення чи відмову в задоволенні позовних вимог у різних випадках необхідні різні докази, а іноді й вся сукупність можливих доказів, які повинні сформувати в суду відповідне внутрішнє переконання [124][169].

Вирішуючи спори про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням лісового законодавства, суду слід виходити з презумпції вини правопорушника, як це передбачено ч. 2 ст. 440 ЦК 1963 р. (ч. 2 ст. 1166 ЦК України 2003 р.). Отже, позивач не повинен доводити наявність вини відповідача, навпаки відповідач має довести, що в його діях відсутня вина в заподіянні шкоди лісу. Проте, як встановлено ч. 2 ст. 623 ЦК України 2003 р., розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доказується кредитором.

Якщо суд під час судового розгляду визнає факт лісопорушення доведеним, він зобов’язаний перевірити правильність розрахунку сум заподіяної шкоди. У разі, коли буде встановлено, що внаслідок лісопорушення було знищено або пошкоджено меншу кількість дерев, ніж вказано в акті (протоколі), або використана неналежна такса для розрахунку розміру шкоди, позовні вимоги підлягають лише частковому задоволенню. Наприклад, Кролевецьким районним судом (Сумська область) розглядалася справа за позовом прокурора Кролевецького району до Б. і М. про відшкодування шкоди, заподіяної незаконною порубкою 73 дерев акації, дуба, клена, ясеня в лісі Кролевецького агролісгоспу. Розрахунок ціни позову, що склала 9325,95 грн., проводився на підставі додатку № 9 до постанови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. відповідно до такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної незаконною порубкою і пошкодженням дерев і чагарників до ступеня припинення росту.

Під час судового засідання були розглянуті акт про лісопорушення, матеріали про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом порубки, пояснення працівників лісової охорони, відповідача, показання свідків. У результаті суд з’ясував, що 12 із 73 дерев були вітровальними, отже для розрахунку шкоди, заподіяної лісовому господарству в частині зазначених 12 дерев слід було використати примітку 2 до додатку № 9 і зменшити розмір відшкодування вдвічі. З урахуванням цього суд задовольнив позовні вимоги частково і вирішив стягнути з відповідачів солідарно 6584,5 грн. [11][170].

Аналіз судової практики у справах про лісопорушення свідчить, що в цілому суди при визначенні розміру заподіяної шкоди точно і правильно застосовують норми лісового законодавства. Однак трапляються окремі випадки ігнорування встановлених такс і розмірів стягнень, передбачених Правилами відпуску деревини на пні в лісах України. Так, Бережанським районним судом Тернопільської області розглядалася справа за позовом Бережанського державного лісомисливського господарства до Ч. і М. про відшкодування 10259,43 грн. шкоди, заподіяної незаконною порубкою 11 дерев бука. Розрахунок шкоди був проведений позивачем на підставі додатку № 9 постанови Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р. До ціни позову включалася також вартість зрубаної деревини, оскільки лісопродукцію вилучити не вдалося. У рішенні суд послався на довідку, видану ДЛМГ, відповідно до якої ціна ділового бука зрубаних дерев згідно з прейскурантом цін на лісопродукцію складає 3289,7 грн., і задовольнив позов частково на цю суму [5][171].

Подібної помилки припустився й Ужгородський районний суд, задовольнивши позов Ужгородського держлісгоспу до К. про відшкодування 1003 грн. шкоди, заподіяної самовільною рубкою, частково, на суму таксової вартості зрубаного дуба за таксами відпуску деревини на пні і ухваливши рішення про стягнення з відповідача 44,3 грн. [17][172]. Ні в першому, ні в другому з описаних прикладів позивачі не оскаржили судові рішення, таким чином, шкода, заподіяна довкіллю, повністю компенсована не була.

Іноді складною для суду проблемою є вирішення питання про те, яке саме лісопорушення було вчинене – договірне чи позадоговірне – і, відповідно, який нормативний акт має застосовуватися для обчислення розміру заподіяної шкоди. Наприклад, Кременецький районний суд Тернопільської області, розглядаючи справу за позовом прокурора до Ч. про відшкодування шкоди, заподіяної незаконною рубкою 10 дерев, постановив рішення про стягнення з відповідача суми, розрахованої на підставі абз. 2 п. 62 Правил відпуску деревини на пні в лісах України [10][173]. На момент вчинення лісопорушення Ч. працював майстром лісу Кременецього міжгосподарського підприємства по веденню лісового господарства. Як було встановлено в судовому засіданні, Ч. за допомогою невстановлених осіб організував рубку лісу в урочищі, яке знаходилося в користуванні СТОВ “Кремінь”. Згадане урочище не належало до ділянок, закріплених за Ч. згідно з його посадовими обов’язками, жодних повноважень по організації в ньому лісового господарства він не мав, тому його дії слід було кваліфікувати як позадоговірне лісопорушення і розраховувати розмір заподіяних збитків на підставі додатку № 9 до постанови Кабінету Міністрів України “Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної лісовому господарству”.

Труднощі в розмежуванні договірної та позадоговірної відповідальності викликані тим, що в п. 62 Правил передбачені склади лісопорушень, об’єктивна сторона яких подібна до об’єктивної сторони позадоговірних деліктів і полягає в рубці дерев не на призначених для цього ділянках, рубці без лісорубного квитка (ордера), або не в такій кількості і не тих дерев, що зазначені в матеріалах відведення, пошкодженні цих дерев до ступеня припинення росту, пошкодженні дерев до ступеня неприпинення росту тощо. Думається, що для усунення проблем у кваліфікації лісопорушень, законодавцю слід чіткіше сформулювати нормативні конструкції їх складів або ж з цього приводу мають бути зроблені відповідні роз’яснення з боку Верховного Суду України і Вищого господарського суду.

При розмежуванні договірної й позадоговірної відповідальності слід виходити з того, що, як визначено в абз. 2 п. 1 Правил відпуску деревини на пні, вони поширюються на підприємства, установи, організації та громадян, які ведуть лісове господарство, заготовляють деревину, живицю та здійснюють інші лісові користування. Тобто, суб’єктом договірного лісопорушення може бути лише законний лісокористувач. У решті випадків порушники повинні нести майнову відповідальність у розмірах, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 5 грудня 1996 р.

Відповідно до ст. 101 ЛК України незаконно добута деревина та інші лісові ресурси підлягають вилученню. У разі неможливості вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів стягується їх вартість.

Якщо лісопродукцію вилучити в натурі не вдалося (вона була використана лісопорушником, перероблена тощо), то її вартість має бути включена до ціни позову. Чинне лісове законодавство не визначає, як повинна визначатися ця вартість. Судова практика в таких випадках йде шляхом стягнення однократної таксової вартості деревини, що відпускається на пні. Щодо іншої незаконно добутої продукції лісу (сіна, дикорослих плодів та ін.), то її вартість визначається за заготівельними цінами. Такий підхід до визначення вартості незаконно добутих лісових ресурсів було використано в уже згадуваній Інструкції Державного комітету СРСР по лісовому господарству від 22 квітня 1986 р. Свого часу він був виправданий, однак забезпечити за його допомогою реальне відновлення порушеного права сьогодні неможливо, оскільки таксова вартість деревини набагато нижча від її ринкової ціни. В умовах ринкових відносин вартість привласненої лісопродукції слід компенсувати за ринковими цінами, а не за таксовою вартістю чи заготівельними цінами [150][174].

Думається, що з набранням чинності новим ЦК України від 16 січня 2003 р. судова практика має змінитися саме в такому напрямку, адже ч. 2 ст. 1192 Кодексу передбачає, що розмір збитків, які підлягають відшкодуванню, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна. У нашому випадку такою “реальною вартістю” деревини або інших лісових ресурсів і буде їх ринкова вартість. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 623 ЦК України збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення вимоги про відшкодування, або на день пред’явлення позову, якщо вимога не була задоволена добровільно, або, за розсудом суду, – на день ухвалення судового рішення.

З метою забезпечення повного відшкодування заподіяної шкоди та уникнення розбіжностей у судовій практиці вважаємо за доцільне запропонувати уточнити ст. 101 ЛК України і викласти її в такій редакції: “Незаконно добута деревина та інші лісові ресурси підлягають вилученню. У разі неможливості вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів стягується їх вартість за ринковими цінами, що склалися на день пред’явлення позову”.

Реалізація ст. 101 ЛК України повністю залежить від природоохоронних та правоохоронних органів, уповноважених на звернення до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства. Якщо позивач не включив вартість незаконно добутої деревини чи інших лісових ресурсів до ціни позову, то суд, керуючись ст. 15-1 ЦПК України і не виходячи за межі позовних вимог, не вирішує питання про стягнення цієї вартості.

Якщо ж вартість незаконно добутої лісопродукції закладена в суму позовних вимог, то суд, покладаючи на відповідача обов’язок відшкодування заподіяної шкоди, повинен з’ясувати, чи не були незаконно зрубана деревина або інші лісові ресурси, отримані внаслідок лісопорушення, вилучені в лісопорушника. У випадку, коли таке вилучення відбулося, суд задовольняє позов у частині відшкодування заподіяної шкоди і відмовляє в частині стягнення вартості незаконно добутої лісопродукції.

Вирішуючи справи про відшкодування шкоди, заподіяної лісопорушеннями, суди не завжди правильно застосовують цивільне і цивільно-процесуальне законодавство. Так, Ріпкинський районний суд, порушуючи вимоги ст. 115 ЦПК України, затвердив мирову угоду між Ріпкинстким райагролісгоспом та Л., хоча довіреність, видана представнику позивача не надавала йому повноважень на вчинення цієї процесуальної дії [13][175].

Відповідно до ст. 451 Цивільного кодексу 1963 р. (аналогічна норма міститься і в ч. 1 ст. 1190 ЦК України 2003 р.) особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. Проте іноді суди зазначену норму не враховують. Наприклад, в Ужгородському районному суді розглядалася справу за позовом Ужгородського держлісгоспу до Ч., Ч., Л., П. і Н. про відшкодування 2062 грн. шкоди, заподіяної самовільною рубкою в державному лісовому фонді. Як видно з матеріалів справи і визначено в судовому рішенні, шкода була завдана спільними діями відповідачів, однак суд ухвалив рішення про стягнення з них суми відшкодування в рівних частках.

При вирішенні справ про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства, судами невиправдано часто застосовується ч. 2 ст. 454 Цивільного кодексу УРСР, яка передбачає можливість зниження розміру відшкодування з урахуванням матеріального становища громадянина, котрий заподіяв шкоду. В ЦК України 2003 р. зазначену норму збережено (ч. 4 с. 1194), однак з суттєвим застереженням: розмір відшкодування не може знижуватися, якщо шкоду заподіяно злочином.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в Постанові від 27 березня 1992 р. (з наступними змінами) “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди”, правила ч. 2 ст. 454 застосовуються у виняткових випадках, коли стягнення шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже тяжке становище. В той же час, аналіз практики загальних судів у справах про лісопорушення в шести областях України за рр. свідчить, що співвідношення кількості рішень про задоволення позовів повністю і частково з застосуванням ч. 2 ст. 454 складає приблизно 40 і 60%. Тобто, винятковими суди визнають більшість випадків заподіяння шкоди порушеннями лісового законодавства. Безумовно, це пов’язано з важкою соціально-економічною ситуацією в країні та низьким рівнем життя значної частини населення. Однак, вирішуючи питання про застосування ч. 2 ст. 454 (а з 1 січня 2004 р. – ч. 4 ст. 1194 ЦК України від 16 січня 2003 р.), суд повинен спиратися на докази, які свідчать про рівень матеріальної забезпеченості особи, розміри доходів, наявність утриманців тощо.

Прикладом обґрунтованого застосування ч. 2 ст. 454 може слугувати рішення Верховинського районного суду (Івано-Франківська область) у справі за позовом прокурора в інтересах держави до С. про стягнення 392,78 грн. на відшкодування шкоди, заподіяної незаконною рубкою в державному лісовому фонді. В матеріалах справи є складений головою сільради акт про обстеження матеріально-побутових умов господарства гр. С., довідка про склад сім’ї, копії свідоцтв про народження трьох дітей, які на момент розгляду справи не досягли повноліття і перебували на утриманні відповідача. Розглянувши зазначені документи та пояснення осіб, які брали участь у справі, суд вирішив позов задовольнити частково і стягнути з С. 50 грн. на відшкодування заподіяної шкоди [6][176].

Однак далеко не в усіх випадках зменшення розміру відшкодування підтверджується наявними доказами і належним чином мотивується в судовому рішенні. Так, Калуський районний суд (Івано-Франківська область), розглядаючи справу за позовом Солотвинського держлісгоспу до О., вирішив зменшити вдвічі розмір відшкодування на підставі того, що шкода була заподіяна особою, яка не досягла повноліття і збитки повинні будуть відшкодовувати батьки порушника [7][177]. Тячівський районний суд (Закарпатська область) знизив розмір відшкодування з 1462 до 92 грн., мотивуючи це тим, що відповідач лісопорушення скоїв уперше, за місцем роботи і проживання характеризується позитивно і потерпів від березневого паводку 2001 р. [16][178] Таким чином, зменшення майнового стягнення в наведених прикладах здійснено всупереч цивільно-правовим нормам не в зв’язку з матеріальним становищем осіб, відповідальних за шкоду, а на підставі обставин, що не охоплюються змістом ст. 454 Цивільного кодексу. В інших випадках, хоча суди й посилаються на тяжке матеріальне становище відповідачів, однак це ніяк не підтверджується матеріалами справи.

Приймаючи рішення про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства суди неоднозначно підходять до розв’язання питання про те, на чию користь слід стягувати присуджені суми.

Практика показує, що конкретний порядок стягнення застосовується суддями залежно від того, як сформульовані позовні вимоги. Так, суди приймали рішення про стягнення сум на користь постійних лісокористувачів, на користь державних управлінь екології і природних ресурсів на рахунки фондів охорони навколишнього природного середовища, а також на рахунки районних фінансових відділів на користь відповідних місцевих бюджетів. Такі розбіжності великою мірою зумовлені тим, що суди не враховують положення законів про Державний бюджет України на відповідний рік. Так, відповідно до п. 5 ст. 50 Закону “Про Державний бюджет України на 2003 рік” грошові стягнення за шкоду, заподіяну порушеннями законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності є одним з джерел формування спеціального фонду місцевих бюджетів. Згідно з п. 28 ст. 63 цього Закону на 2003 рік зупинено дію п. б) ч. 2 ст. 47 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” в частині спрямування частини грошових стягнень за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища до республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища.

Аналогічне правило про спрямування грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності до спеціального фонду місцевих бюджетів передбачалося й п. 5 ст. 43 Закону “Про Державний бюджет України на 2002 рік” [53][179].

Таким чином, керуючись нормами бюджетного законодавства, суди повинні враховувати зупинення дії п. б) ч. 2 ст. 47 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” і присуджувати стягнення сум на відшкодування шкоди, заподіяної лісопорушеннями, на користь місцевих бюджетів з наступним зарахуванням їх до спеціального фонду.

Завершуючи аналіз судової практики в справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства, слід зупинитися ще на одному важливому моменті. Роль судів у механізмі реалізації майнової відповідальності могла б істотно підвищитися, якби вони в кожному разі встановлення передбачених законом підстав користувалися таким інструментом як окрема ухвала (ст. 235 ЦПК, ст. 90 ГПК). Окремі ухвали постановляються судами лише в деяких випадках і часто істотні порушення законності, виявлені під час судового розгляду, залишаються без реагування з боку суду. Так, наприклад, в судовому засіданні під час розгляду справи Калуським районним судом лісник заявив, що неодноразово заставав відповідача під час вчинення самовільних рубок, однак протоколи про адміністративне правопорушення не складалися і заходи щодо відшкодування шкоди заподіяної лісу, не вживалися [8][180]. Очевидно, що такі дії лісника суперечать вимогам лісового і адміністративного законодавства, порушують принцип невідворотності відповідальності і сприяли повторному вчиненню лісопорушень, проте адекватної оцінки з боку суду вони не здобули.

З метою профілактики лісопорушень та забезпечення режиму законності під час здійснення використання, відновлення, охорони і захисту лісів суди, у разі виявлення неналежного ставлення лісової охорони до виконання своїх обов’язків, порушень лісового законодавства лісокористувачами та в інших подібних випадках, повинні постановляти окремі ухвали для усунення зазначених недоліків.

2.3. Проблеми ефективності майнової відповідальності за порушення лісового законодавства

2.3.1. Поняття та умови ефективності майнової відповідальності за порушення лісового законодавства

Питання ефективності правових норм протягом тривалого часу притягують до себе значну увагу науковців і практиків. З кінця 60-х - початку 70-рр ХХ ст. у радянській правовій науці зазначена проблематика активно розроблялася в рамках як теоретико-правових, так і галузевих досліджень, опубліковано низку наукових праць, що ставили за мету з’ясувати ефективність дії законодавства в цілому, його окремих інститутів, виявити ефективність правового впливу на різні сфери суспільних відносин [1; 150; 179; 184; 185]. У науково-дослідних установах створювалися спеціалізовані підрозділи (лабораторії) для вивчення ефективності дії права. Зокрема, така лабораторія існувала до кінця 80-х рр. у структурі Всесоюзного науково-дослідного інституту радянського законодавства при Міністерстві юстиції СРСР. Не залишилися поза увагою вчених і питання ефективності дії правових норм у сфері використання і охорони природних ресурсів [5; 48; 85; 103; 187]. Інтерес до проблем ефективності права не є випадковим. Як влучно зазначено В. М. Кудрявцевим, “порівняльний аналіз нормативних приписів і реальної поведінки дає можливість відкрити й проаналізувати як сильні, так і слабкі сторони того чи іншого юридичного інституту, вжити заходів щодо його вдосконалення” [92][181]. Саме показники ефективності правових норм свідчать про їх дієвість, про досягнення того результату в регулюванні суспільних відносин, для якого ці норми були прийняті, а отже – про виконання правом своїх функцій у соціальній системі.

Питання ефективності правових норм є й сьогодні актуальними і потребують нової комплексної наукової розробки як у теоретичному аспекті, так і на рівні емпіричних досліджень. У сфері дії екологічного права така необхідність зумовлена не лише формуванням нового законодавства, але й істотними якісними змінами в структурі та спрямованості правовідносин. Ці зміни пов’язані, перш за все, з реформуванням економіки України, появою приватної власності на природні об’єкти, включенням їх (хоча й з певними обмеженнями) у цивільний обіг. За умов ринкової економіки природні ресурси стають базою для здійснення підприємницької діяльності, істотним джерелом отримання прибутків, а іноді й надприбутків, за рахунок їх інтенсивної експлуатації. Так, обсяг лише закарпатського ринку лісозаготівель, за оцінками експертів, складає близько ста мільйонів доларів на рік [156][182]. Тому підходи до забезпечення правової охорони довкілля, що були ефективними за радянських часів, за умов планового господарювання й переважання в системі державного управління адміністративно-командних методів, часто не виправдовують себе в сучасних відносинах природокористування.

Термін “ефективність” (від латинських effectus – виконання, дія; effectivus – діяльний, творчий) означає результат, наслідок будь-яких причин, сил, дій [159][183].

В юридичній літературі ефективність права (ефективність правового регулювання, правового впливу, механізму дії права) найчастіше визначається як співвідношення між фактичним результатом дії правових норм і соціальними цілями, для досягнення яких вони були прийняті [145][184]. Деякі автори пропонують розрізняти поняття ефективності дії окремих правових норм і поняття ефективності права, правової системи в цілому або крупних (на рівні галузі права) підсистем. Це розмежування пояснюється наступним. Право як соціальний регулятор не може бути неефективним, оскільки його ефективність визначена суспільно-історичною практикою. Окремі ж правові норми можуть володіти “негативною ефективністю”, обумовленою їх негативними соціальними цілями, що вступають у суперечність із загальними цілями права. Тобто норма діє, досягає відповідного результату в регулюванні суспільних відносин, але цей результат є соціально шкідливим [65][185].

На нашу думку, наведене вище визначення є справедливим для як для ефективності окремих правових норм, так і для таких правових утворень як інститут чи галузь. А ефективність правової норми як така є суто технічним показником її дієвості й не пов’язується безпосередньо з її суспільною корисністю. Ефективність та корисність – це дві самостійні характеристики що застосовуються до окремих норм, правових інститутів та галузей. У той же час, корисність норми чи її шкідливість може впливати на її ефективність, підвищуючи чи, навпаки, знижуючи цей показник. Так, усвідомлення суспільної корисності юридичної норми стимулює громадян до добросовісного дотримання правового припису, внаслідок чого ефективність норми зростає.