Олександр Смоляк. Річка снів і яви. Пізні записки (стр. 2 )

Ми знайшли ту купу гілляччя, стали складати на сани. Спочатку вдвох, потім батько поставив мене на віз, він подавав, а я клав, щоб було доладу. Якась розкаряка трапилась нам, незручна, і так я її мостив, і сяк, - не лягає, випирається. І я її відкинув геть, - хай на верх візьмемо. Та кинув якраз туди, де був батько, - роздряпав йому щоку, а кров спинити на морозі неможливо, так і сочилася з щоки, поки й додому повернулися. При цьому батько тільки зауважив: „Треба ж дивитися,” – і ми далі мовчали, й для мене те мовчання стало нестерпною карою. Я почувався винним, і було б набагато легше, якби батько хоч висварив...

Так от, повертаючись до зимової пори року, хочу сказати, що найбільшою для мене радістю було відчути, що ось уже їй, зимі, незабаром кінець, - вловити в повітрі, помітити по першій ніздрюватості снігу, по приглушеному голосу льоду, по стриманому очікуванню, яке прочитувалося чи то в ледь темнішому кольорі гілок, чи вологішій синяві неба ознаки наближення весни.

. . .

Зима, в моєму суб’єктивному сприйнятті, завершує рік, і за нею народжується й дитинно, свіжо постає наступний. Й такий же цикл, - народження, вигойдування і зростання, проходження через юність, мужніння, зрілість та старість, відхід у небуття – має і людський вік. І добу можна теж розкласти на таку ж послідовність окремих її елементів – народження дня, його наростання, полудень, коли сонце в зеніті, і спадання його сили ополудні, згасання дня, смеркання й нарешті ніч. День до дня, день до дня – і набігає рік, рік за роком, рік за роком – минає життя. Йому на зміну приходить інше. А все то нанизується на невидиму нитку вічності.

РІКА З ВІЧНОСТІ

Мені було вже за п’ятдесят, коли вперше побачив море. Його хвилі дихнули на мене вічністю. Вперше в житті я відчув тоді так явно дихання вічності: сприйняв усією глибиною грудей, очима, вухами, шкірою обличчя і рук, вловив його навіть на смак. Напевне, щоб так спочути морські хвилі, їхній стогін, хлюпання, сплески і шемрання, на десятки метрів поширену ауру навіть не бризок, а лише солонуватої прохолоди від них, для того мало прожити півста літ, ще й треба увібрати в себе, осягнути, власне – звалити на себе нескінченні гони минущого в усій оголеності дріб’язку, липкої мізерії.

Вже згодом, звикнувши до цього відчуття, я його переніс і на Дніпро з Десною та рідною мені Снов’ю на рівнинному поліському безмежжі, і вічністю відлунили мені Карпати, синюваті окрайки яких тутешня погода зрідка дозволяє побачити з мого балкона в Івано-Франківську, що на вулиці, недавно названій на честь мого славетного земляка О. Довженка. Розумію, що все воно, - й море теж, - не сама лише вічність, але море перше дало мені її почути у потужному й водночас лагідному диханні його хвиль.

Не знаю, за якою логікою, але свою Снов (а вона має і власні, ще дрібніші, притоки) я сприймаю як доньку Десни і внучку сивого Дніпра. Хоча ще менше логіки і в тому, щоб вважати Снов та її малих посестер матерями й бабусями більших річок, при тому навіть, що вони й живлять ту ж Десну та Дніпро своїми водами.

Оце думаю про Снов – і все більше впевнююся, що вона для мене, як, безсумнівно ж, і для всіх займищан, не просто річка, на березі якої народився і виріс, це часточка і нас, як ми всі – її невід’ємні часточки.

Назву своєї річки я, пригадую, спершу запам’ятав як щось самодостатнє, й лише згодом прийшло розуміння, що то річка. Не можу тепер вирахувати, скільки мені тоді було, не виключаю, що лише добігало три рочки, бо в три у мою свідомість вдерлося ще одне слово, - „війна”, і всі подальші сприйняття огорнулися в тривогу й страх, тобто таке, що мало б геть виключити настрій святковості з усього єства, але Снов була пов’язана саме з святом, - ранньою Пасхою, коли ще в нашому дворі попід парканами дотлівав сніг; до нас зайшла Ліда Маслюк, моя двоюрідна сестра, у святковому платку, корсетці, жіночих черевиках з високими зашнурованими халявками, які теж у будень не взувають, - такі черевики з халявками у нашому селі ще довго доношували після війни жінки, бережучи їх. Ліда кликала матір іти разом з нею „до Сневі”, і я розумів уже, що то означало, куди то треба було йти. То міг бути вже й не сорок перший рік, а один з пізніших, окупаційних, - це вказувало б, що мій спогад про Снов уже не найдавніший, бо я пам’ятаю, як проводили в Займищі „на війну” першу групу мобілізованих хлопців та молодих чоловіків, - мене, найпевніше, хтось ніс на плечах, бо споглядав те урочисте й сумне, з плачами, голосіннями видовище зверху. І пам’ятаю, як проходили через село німецькі машини, що грізно ревіли моторами, клацали й бемкали своїм залізяччям.

Хоч цей момент послідовності і не суттєвий, але, признаюся, хотілось би, щоб мій спогад про Снов був таки найдавнішим. Адже вона, наша річка, наша Снов, - то, безперечно, найдавніший свідок усього-всього, що відбувалося на цьому клаптику планети, береги її могли мінятися і переміщуватися, але вона сама, Снов, була завжди, не тільки до виникнення на її березі нашого села, до заснування тут, серед боліт, Миронівського монастиря, - була задовго до паломника Даниїла, ігумена руської землі, і до Сновської сотні, до Київської Русі і до племені сіверян. Залишиться Снов і після нас.

Влітку 2002 року з ініціативи невтомного О. Є. Крумкача, не без допомоги ще одного патріота нашого села, Андрія Антоновича Карнабеда, обстеження округи Займища провів науковий працівник Чернігівської обласної інспекції з охорони пам’яток історії та культури , і виявлені ним археологічні сліди підтверджують існування поселень неоліту (8 – 5 тис. років тому) в урочищах „Одарчина Гора”, „Проїздка-1”, „Проїздка-2”, три поселення епохи бронзи (4 тис. років тому) в урочищах „Одарчина Гора”, „Макова Гора”, „Свинарницьке”, три тисячі років тому – поселення в урочищі „Смолярня”, а також в 12роки поселень староруського часу в урочищі „Одарчина Гора” і в 1400 – 1500 роках два поселення русько-литовського часу в урочищах „Проїздка-2” та „Макова Гора”.

Я не бачу потреби докладніше подавати ці дослідження, всі названі науковцем урочища лежать побіля Снові, її правого й лівого берегів.

Цікаво, як мені здається, поглянути на нашу річку ще й з такого боку. Відомо, що серед усіх існуючих топонімів найдавнішу, з найвіддаленіших глибин минулого інформацію нам приносять гідроніми. Знаючи це, Івано-Франківський письменник, фольклорист і дослідник української міфології Степан Пушик виявив надзвичайно цікаві речі. Одного разу він підвів мене до величезної, на всю стіну, карти України і почав показувати розташування на її території рік. Зліва – Дунай, справа – Дон, з півночі на південь її пронизують Дніпро й Дністер, у всіх цих чотирьох назвах впадає у вічі поєднання літер „дн” (дно?). Є два Буги (від слова „Бог” ?), один несе свої води теж на південь, у Чорне море, другий – у протилежний бік, до зимної Балтії. Не менше цікавого Пушик прочитав і в назвах інших українських рік, у повторах чи напівповторах з незначними відмінностями багатьох гідронімів. Усе це в сукупності у його інтерпретації вилаштувалося на карті в своєрідне „древо життя”... Я не берусь тут переповідати, цікавіше все це почути у викладі самого С. Пушика, а згадав це до того, що на його „древі” знайшлися переконливі місця і для Десни, і для моєї Снові, теж окремої на ньому гілочки. Тільки за Пушиковою версією її найдавніша назва мала бути не Снов, а Сна. (Згадаймо, що є річка Цна.)

Втім, це лише деталь, - його варіант назви, - хоча деталь цікава.

Відома мені найдавніша згадка про річку Снов – у назві територіальної одиниці „Сновська тисяча”, утвореної в Х столітті. Сновська тисяча спочатку підкорялася Чернігову, а з кінця Х1 століття – Новгородсіверському князівству. У Х11 столітті стала волостю, виділившись з князівства цілком чи своєю північною частиною – Стародубом. Була вотчиною князів Ольговичів. До її складу входила територія по річці Снові і правобережжя Десни.

Відома в ряду історичних подій на Чернігівщині Сновська битва 1068 року між дружиною князя Святослава Ярославовича (роки князювання 1054 – 73) і половцями під м. Сновеськом (нині Седнів), у якій дружина Чернігівського князя розбила 12-тисячний загін половців.

Зворушливі, глибоко поетичні слова про Снов залишив нам ігумен Даниїл у розповіді про своє паломництво до Палестини в 1106 – 1107 роках („Житіє і ходіння Даниїла, руської землі ігумена”). Побувавши на берегах Йордану, Даниїл порівнює цю ріку з рідною йому Снов’ю: не Снов з Йорданом, а саме Йордан зі Снов’ю, як менш відоме з відомішим. Вода Йордану (тим він найперше подібний до нашої річки) „солодка дуже і не можуть напитися ті, що п’ють її, ні болить нічого від неї, ані пакостей не чинить для живота.” Це – в українському перекладі. А фрагмент більш архаїчний, з російського видання: „...Всем же есть подобен Йордан к реце Снови-стай, и в шире, и в глубле, и лукаво течет, и быстро велми, яко же Сновь река… болоние имать яко Сновь река.” Все роздивився і переміряв паломник, і берег має Йордан з одного боку крутий, а з другого плоский, - теж як і Снов-ріка.

У Снові крутим є правий берег; на ньому розташовані Гірськ, заснований ще до 1240 року, згадуваний уже Седнів, - у Х – Х1 ст. Сновеськ, одна з найбільших укріплених фортець Київської Русі; якщо ширше піти уявою, то так само на правому боці, тільки Десни, височіють Замкова Гора в Новгород-Сіверському, Вал і Болдині гори в Чернігові, і над Дніпром Київські кручі і Чернеча гора біля Канева, і так дійдемо аж до Галича з майже розваленим Старостинським замком над Дністром.

З пізніших згадок про річку Снов назвемо дві: у „Нарисі історії колонізації сіверської землі до початку ХV1 століття” о. Андріяшева та „Черниговского наместничества топографическое описание” Шафонського.

Чимало оселищ, пише о. Андріяшев, згадується по річці Снов та близько неї. Це село городове Перекоп (40 дворів) при усті Снові (тепер тут велике городище на землях містечка Брусилова), це також село городове Сновеськ, тобто теперішній Седнів (50 дворів), село городове Мокишин (25 дворів, тепер Макишин), село городове Смячеськ (30 дворів, тепер Смяч), село Листвен або Листвен Великий (30 дворів), прикордонне з Гомельськими землями село Боровичі (40 дворів) і, нарешті, село Горськ (30 дворів), прикордонне зі Стародубом, - тепер Гірськ.

А це читаємо у Шафонського: „Снов, котра Новгород-Сіверської губернії в Новоміському повіті поблизу села Гопали початок свій має і тієї ж губернії Сосницький повіт протікає, продовжується Чернігівської губернії лівою луговою стороною через повіт Березанський (Березнянський – О. С.), а правою нагірною через Городницький (Городнянський – О. С.), мимо села Гірськ і Боровичі, до містечка Седнева, а від нього правою ж стороною тече повітом Чернігівським, а лівою Березанським же, і, розділяючи, хоч не скрізь, ці повіти, впадає на кінець під селом Брусиловим, до Чернігівського повіту належним, в річку Десну з правої її сторони. По сій річці дрібні судна в час повноводдя від містечка Седнева до Десни ходити можуть, що лише верстов дванадцять складає; далі ж, з причини багатьох гребель і на них побудованих млинів, ні в який час судновий хід бути не може, а з розриттям гребель вона так міліє, що в багатьох місцях і малий човен не пройде. Риби в ній дрібної, такої, як майже в Десні водиться особливо навесні, доволі буває. Розлиття Снові навесні на версту і ширше, і переважно від розлиття Десни буває, а продовжується стільки, як і в Десні, а справжня її ширина в самому гирлі сажнів до тридцяти.”

Зауважимо, що в переліку населених пунктів (оселищ) по річці Снові та побіля неї о. Андріяшева моє село Займище не згадується. Його до початку ХV1 століття ще не було. Та про Займище мова попереду, а тут ще згадаємо статтю В. Модзалевського „Опись лесов и пущ, находящихся в Черниговском полку в 1752 году”, в якій називаються, як існуючі вже, Нові Млини, Займище і хутір Щимельський (тепер є Малий Щимель, що зовсім близько від Займища, і Великий Щимель). Ось що було на той час довкола Снові та названих „оселищ”: „Володіння бунчукового товариша Іллі Лизогуба хвойної пущі: від хутора його ж Гогозького, понад річкою Снов’ю, до Ведмежого болота – в довжину верстов 3 і в ширину верстов 3; відстанню від полкового міста Чернігова верстов 32.

Володіння Григорія, Іллі і Якова Лизогубів нерозділеної хвойної ж пущі від хутора Гутище за селом Новими Млинами неподалік... (слово нерозбірливе – О. С.), ідучи шляхом до села Займища повз Снов-ріку до болота Бухіна і річки Щимлі; в довжину верстов 4, а в ширину верстов 3.

Та самого Якова Лизогуба чорної пущі, розташованої понад річкою Щимлею від хутора його ж Щимельського, в довжину верстов на 2, а в ширину на 1 версту.

До тієї ж чорної пущі, прилеглої до неї хвойної ж пущі його ж Лизогуба до урочища Читинського, в довжину на 1 версту, а в ширину на 1 версту.

Від прописаних пущ чорної і хвойної по обчисленню до полкового міста Чернігова верстов 45.”

„Чорна пуща” – це листяний ліс. Я ще застав таких займищан, які пам’ятали річку Снов тих часів, коли до неї з обох боків підступали листяні ліси, посплітавши над нею своє розлоге гілля, і текла вона, мов крізь казковий зелений тунель. Як пам’ять про ті часи залишилися Сисанка й Зайчиків ліс на лівому березі річки між Займищем і Новими Млинами, а на правому березі, тільки ближче до Щорса, хоч і відступивши від Снові, ліс Милорадівщина, за яким, прогуркотівши через міст над Снов’ю, ховаються поїзди, що прямують на Гомель.

Ще пощастило мені застати й назавжди увібрати в душу незайману чистоту води у Снові. Дно у неї було світле, піщане, прозиралося крізь будь-яку товщу води, на ньому було видно доріжки, прокреслені черепашками, хитання кожної бадилинки, що виткнулася там або сям під берегом чи й на глибині, табунці сторожких рибок і навіть тіні від них.

Чи мав і Йордан таке ж чисте дно? Про це чомусь не написав знаменитий паломник Х11 століття.

Та от кілька десятиліть тому чистоту Снові порушили меліоратори. Вони вивели в річку канави з торфовищ, осушуючи довколишні болота, і дно її встелили крихти торфу, воно почорніло і в воді зависла торфова суспензія, вона поруділа, і тепер уже годі побачити річкове дно.

Юні покоління займищан, екіпіровані ластами й окулярами або масками, спостерегли й таку картину: на дні річки є такі постійні місця, де люблять збиратися риби. Виявилося, що там річку живлять підземні чисті джерела, і риба збирається там, щоб „покайфувати” в свіжих струменях джерельної води. Колись в дитинстві і я та мої ровесники, пірнаючи в Снові та змагаючись, хто далі випірне, потрапляли в такі холодні „ванни”, але хто тоді ламав голову над їхнім походженням?

Чого не застало вже і моє покоління – це водяних млинів, сукновальні та крупорушки. Коли організовували в Займищі колгосп, ті будівлі було розібрано і використано на інші, нагальніші для молодого колгоспу потреби, а насипана в минулому гребля поступово розмилася на три окремі острівки, і їх з кожним роком все більше деформує вода.

Що то далі буде і з нашою чарівною Снов’ю, і з нами всіма?

СНИ

У мене є кілька постійних снів, які приходять час від часу як варіанти або продовження попередніх, - такі собі серіали. Найдавніший, ще з дитинства, - про Київ, розпочався він ще тоді, коли я Києва в очі не бачив, і так співіснують у мені два Києви, той, що є в реальності, і той, що вибудувався та продовжується в моїх снах.

То з недавнього часу вчепився в мене сон, ніби я вдруге навчаюсь у Літінституті, захотів поповнити свої знання чи що б то, - інші зовсім студенти, інші аудиторії та й всі інститутські приміщення, вже не будинок, що колись належав Герцену, і вічно я там потрапляю в якісь тупикові ситуації, - то не можу знайти виходу з гуртожитку, то безнадійно заблукаю в коридорах, шукаючи ректорат чи канцелярію, а то й загублюся серед безладдя московських вулиць та провулків, ніскільки не схожих на відомі мені московські та й взагалі міські вулиці, ніби в підтвердження жарту, що Москва – то „большая деревня”.

Є також сни про мої ненаписані книжки. То ніби я готую рукопис для видавництва, й ось-ось настане термін, до якого маю його подати, і тут раптом виявляється, що я не просто катастрофічно не встигаю, - у мене взагалі ще нічого для тієї книжки нема, хоч ніби все ж було! Я починаю в розпачі метатися й прокидаюся в холодному поту, не одразу починаю розуміти, що то був тільки сон. „Х-ху!” – проймаюся нарешті полегкістю. Наступна серія – та ж паніка, і раптом я щось згадую, знаходжу свої шедеври, вони ж таки у мене є, і я їх добре пам’ятаю, накидаюся похапцем листати сторінки, починаю з недовірою перечитувати, - чи воно ж хоч, те моє писання, кудись годиться, і переконуюся, що годиться, досить таки непогано написано. Як пробуджуся, то навіть шкода погоджуватися, що то був тільки сон, бо ж ніби щойно сам читав, ще майже в пам’яті весь той сюжет, - сідай і по-свіжому перенось знову його на папір... Хоч, ясна річ, нічого б уже не відновилося, то все лише ілюзія. А втім, траплялося і так, що в сні раптом оживав якийсь справжній, реальний задум, який у мені жив, але до здійснення його дійти не судилося. У сні ж воно з’являлося, як уже завершений твір.

Колись марилася мені історична повість з часів віщого Олега. Як і з чого виник той задум, більш-менш зрозуміло: по-перше, мої початкові уявлення про минуле – про наше, слов’янське минуле, про Київську Русь – починалося з цього історичного персонажа, у третьому класі я вже перечитав підручник з історії для четвертого, і хоч, напевне ж, там було щось і про Кия з його братами та сестрою, і про Діра та Аскольда, але запам’ятався саме Олег, перший реальний володар Києва і Русі, бо ще ж була й „Пісня про віщого Олега” іна, з ілюстрацією, на якій Олег з короткою білою борідкою, у довгій одежині, якомусь балахоні з облямованими білим полами, в металевому шоломі, прощається зі своїм вірним конем, красенем білої масті, й осторонь стоїть той кудесник, що напророкував йому смерть від цього коня, - я ж ніскільки не сумнівався, що все воно саме так і було, - і Олег, як тепер розумію, васнецовської інтерпретації, і кінь, і кудесник, дорога й ліс, - все без жодної вигадки та домислення, й уява малювала мені і те, що було далі, - білі кості коня на просторій поляні, й чорна підступна гадюка, що сховалася в кінському черепі, і старий Олег, що необачно поставив на той череп ногу й похилився в зажурі.

Я згодом зрозумів, чому так виразно уявлялися мені ці деталі, - поляна, кості коня, - колись, ще зовсім малим, я бачив кості, що залишилися від з’їденого вовками коня, у нас, на Поляні, - так справді називалася частина місцевості на правому березі Снові навпроти Проїздки, хоч, може, ті кості були насправді і на іншій поляні, на Колодному, навпроти Самусьової. То був не весь кінський скелет, але була і голова, з двома разками великих зубів, і хребці, - не знаю, з шиї чи спини, і фрагменти лопатки чи, може, кульші, а решту, напевне, вовки розтягли. Такими ввижалися мені й останки Олегового коня, з яких понад тисячу років тому виповзала страшна чорна гадюка, що її не бачив засмучений князь, аж поки і вжалила його.

Через багато років після цього, прочитавши Франкові студії над найдавнішим київським літописом, ще якісь історичні дослідження, я для себе відкрив, що Олег офіційно князем не був, - Рюрик, помираючи, доручив йому в опікунство свого малолітнього сина Ігоря, законного спадкоємця княжої посади, до досягнення ним повноліття. Опікун, треба гадати, сумлінно сповнив волю свого титулованого родича, Ігор у належний час став київським князем, Олег після цього був уже йому непотрібним, і недавнього опікуна й наставника було не тільки усунуто від державних справ, але й від княжого двору відпроваджено кудись подалі. Маючи доволі часу на спомини, роздуми та порівняння своїх колишніх дій з Ігоревими, тамуючи, напевне ж, і глуху образу на душі на таку „вдячність” молодого Рюриковича, Олег не міг не дійти сумного висновку, що влада перейшла до рук дрібніших і слабкіших, що Ігор – не той державний муж, який примножить його, Олегові, здобутки, славу і могутність Київської Русі. Підтвердженням цих невтішних дум став і менш успішний похід на Візантію та новий з нею трактат Русі, а ще більше – захланність Ігоря, яка, врешті, і згубила його, - добре бачив усе це Олег, але вдіяти щось, змінити вже нічого не міг. Такими невеселими ввижалися мені останні Олегові роки.

Я вже не раз устиг побачити подібне в житті, починаючи від підленько організованого відлучення від влади Микити Сергійовича Хрущова, - невгамовного реформатора, не дуже грамотного, але наділеного гострим природним розумом, який не дуже уявляв, що саме слід міняти в житті величезної до незграбності держави, але потребу змін відчув, - тоді прийшли Брежнєв з Косигіним, і Косигін пробував щось змінити на краще після бурхливої непослідовної діяльності Хрущова, але скоро Брежнєв заблокував ті зусилля, усі державні важелі поступово зосередилися в руках цієї сіренької, невиразної особи, і все закінчилося мертвотним застоєм. Хіба Хрущов цього не бачив, не розумів? Ще більшим безглуздям стало після смерті Андропова, керівника тієї ж спрямованості, але сильного, твердого і здатного тверезо оглянутися на реалії, обрання на ключові посади в державі геть немічного Черненка. Та що говорити про найвищі посади, скільки разів довелося бачити: пішов з посади командир полку чи, скажімо, голова колгоспу, на пенсію, на підвищення, на спокійнішу службу, не має значення, - і на його місце приходить, як правило, гірший, а після нього ще гірший. Дуже мало випадків можу пригадати, коли новий керівник виявлявся толковішим.

Тоді й запала мені в голову така закономірність, для якої далеким-предалеким прецедентом стало, можливо, мною ж і вигадане, але сумне завершення долі віщого Олега. Після усіх його тріумфів, злетів... Я ж знав і те, до чого не дожив Олег, - ганебний кінець Ігоревого князювання, коли обурені древляни прив’язали його за ноги до двох дерев і роздерли надвоє. Чи залишила сучасна історія аналогії для витвореного в моїй уяві Олегового сюжету? Я не впевнений, і моя трудність полягала не тільки в тому, щоб відчути і переконливо віддати в задуманому творі епоху Олега – Ігоря. Це теж не давалося мені, але не тільки через це я не поспішав, відкладав на пізніше, - хай, мовляв, може прийти час, коли це стане актуальним, от тоді і візьмуся...

А тут підійшли і сучасні українські реалії. Почалося з Чорнобиля, далі розвал СРСР, державна незалежність, якої боялися і Щербицький, і його наступник Івашко. А хіба знав Кравчук, опинившись після втечі Івашка під горбачовське крило у Москву на ключових позиціях і погодившись балотуватися в президенти України, якими будуть результати референдуму? Чи не від розгублення подався він у Біловезьку Пущу, бо не знав, що робити з тією українською незалежністю? Колізія „Олег – Ігор” відпливала від мене все далі, бо, скажіть мені, хто був кращий для України, - Щербицький чи Івашко, Івашко чи Кравчук, Кравчук чи Кучма? Як колись було сказано, хоч і для іншої ситуації, - всі гірші. З Щербицьким було все більш-менш зрозуміло, засидівся, став реліктом віджилої системи і мав колись відійти. А що сподівався для себе знайти Володимир Івашко, тікаючи від українських реалій у Москву, - непевне ж, не найгірший з цієї четвірки? Що він там буде комусь потрібен? А головне – кому, залишаючи Україну, відкрив дорогу до вершин влади у ній, - чи подумав про це? Напевне ж, сам усе побачив, - потім, коли було запізно щось змінити. І сам себе дочасно звів зі світа через це...

Теж певна аналогія? Можливо, й так, тільки з присмаком фарсу. Точніше – хохлацтва. В часи Олега ще, здається, хохлацтва не було, це пізніше породження.

...Ми знову повернулися до Олега, залишеного двома абзацами вище в його старечій немочі, придавленості громаддям років, і осяяних славою й державною могуттю, й тепер отруєних баченням того, як здобуте ним розтринькує недолугий в державних справах рюриківський нащадок, законний князь Київської Русі, - надто тяжких для нього років, коли залишається тільки одне, - шкодувати, що дожив цього всього, так надовго забарившись у цьому житті, - хай би краще сповнилося давнє йому пророкування кудесника про смерть від власного коня. І згадав Олег про того свого коня, білогривого красеня, вірного товариша, на якому водив дружину свою на ратні перемоги, зі стремена його сідла прибивав свій щит до Цареградської брами, а потім зрадив його, відцурався, повіривши неправдивому гаданню... Олег спитав про коня, і слуги відповіли, що давно вже його вірний товариш не виступає гордим соколом ні в чистому полі, ані в зеленому лузі, давно вже лежать самі кості його над бурхливим Дніпром, і їх обвівають буйні вітри, і пече гаряче сонце, і миють холодні дощі. Олег захотів побачити ті кості, і його привели на простору поляну над самим Дніпром, він схилився над тими останками у глибокій задумі, мовби просячи прощення, що повірив кудесникові, і водночас дорікаючи й коневі, що той пішов з життя, не чекаючи свого пана, і бачачи свою вину, що пережив свого найвірнішого бойового коня, і бачив старий Олег, стоячи над купою кісток, як у кінському черепі заворушилася чорна гадюка, як вистромила звідти спершу свою голову з тонкими ворухкими язичками жала, як з хижим шипінням почала виповзати, наближатися до його ноги, поставленої на той череп, - Олег незворушно дивився на це і чекав, поки вжалить його, і він упаде мертвий... Все сталося, як і напророкував Олегові кудесник, - хоча й не зовсім так, як то могло ввижатися віщому Олегові в часи його могуття і слави.

Такою мала б стати завершальна сцена твору, якого я не написав. Та й не міг написати.

І ось цей задум теж судилося мені побачити звершеним – тільки отак, у сні...

„ЛУКАВО ТЕЧЕ” РІЧКА СНОВ...

Слова в лапках належать паломникові Даниїлу, першому з літераторів, котрий натхненно оспівав цю річку. „Всем же есть подобен Иордан к реце Сновь-стей, и в шире, и в глубле, и лукаво течет, и быстро велми, яко же Сновь река…” Росіяни собі переклали „извилисто течет”, в українській мові цьому значенню відповідало б дієслово „снуватися”, від якого, можливо, й походить назва нашої річки. Але Даниїл сказав найвлучніше. Тут і пряма характеристика, й метафорична.

Нам не раз траплялося бути свідками лукавостей, на які здатна Снов. Можна почати навіть з першої письмової згадки про село Займище. Переглядаючи найдавніші документальні розповіді про Снов, ми вже наводили додаток до статті В. Модзалевського „Опись лесов и пущ, находящихся в Черниговском полку в 1752 году”, де сказано, що навколо Займища були володіння Лизогубів. Це один з перших відомих на сьогодні документів, що в ньому згадується моє село. Але не перший. Найперша згадка – у книзі „Василишин следствие о маєтностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.). Чернигов. 1908.” – ось вона:

„1. Деревня Займище – 22 огородников Якова Лизогуба, обозного енерального.

11. Оную деревню, по сказки старожилов, населили при гребли Займисской обще обозній енеральній Василий Борковський зъ полковником Яковомъ Лизогубомъ; а на якой земли, на купленной ли, или свободной, того старожилы не знаютъ; потимъ свою часть Василий Борковский, обозній енеральній, отдалъ былъ или продалъ в монастырь архиерейскій Чернеговскій, а полковникъ Чернеговскій Яковъ Лизогубъ зъ оного монастыря откупилъ и самъ владелъ; а по нему владеетъ ныне унукъ его Яковъ Лизогубъ, обозній енеральній.

Страница 75 – 76”.

Від цього запису ми з О. Крумкачем виводили початок заселення Займища. Василь Касперович Дунін-Борковський був полковником Чернігівським з 1672 по 1685 рр., потім став генеральним обозним. Через два роки на полк прийшов Яків Кіндратович Лизогуб і перебував на посаді до своєї смерті в 1698-му. З цими роками і пов’язували ми заснування села. І назву його виводили з поширеного в ті часи явища „займанщини”, тобто привласнення козацькими старшинами всіх рівнів ще ніким не зайнятих земель.

Саме так ми розтлумачили собі слова „по сказки старожиловъ населили при гребли Займисской”. Тут є вказівка на те, що на момент заселення ця „гребля Займисская” вже існувала, і ми звернули на це увагу, але тільки в тому сенсі, що назва „Займисская” належить до того ж семантичного ряду, що й „займанщина”, і підсилює нашу версію щодо назви села, а не ставить її під сумнів. Адже „населили при гребли Займисской” – означає, що досі тут ніхто не жив. Усе здавалося логічним.

Що існувало вже тоді поза всяким сумнівом, так це Миронівський Богословський монастир, розташований, як побачимо далі, за дві версти від Малого Щимля й півтори версти від Займища. Ці координати, а також те, що монастир лежить на луці ріки Снов, у лісі, на рівному місці, має церкву дерев’яну та келії дерев’яні, подає „Опис Новгородсіверського намісництва (1778 – 1781)”. Монастир (спочатку – пустинний Миронівський Богословський скит, за описом 1786 року), заснований близько 1660 року, він має свою історію, і до неї ми ще дійдемо. Тут хотілося згадати про нього лише принагідно, але згадуваний уже вище археолог А. Пильник у тому ж 2002 році обстежив і пам’ятку в урочищі Монастирище, то ж наведемо його звіт.

„В ході розвідкових польових обстежень влітку 2002 р. по-новому вивчено місце Миронівської Іоано-Богословської обителі, яка існувала, за переказами займищан, на заливній дюні в урочищі Монастирище на північ від с. Займище. Монастир існував тут в період з 1660 до 1788 року.

В ході розвідкових робіт здійснено топографічні уточнення в локалізації монастирських споруд, похованих в культурному шарі, в тому числі вірогідне розташування центрального храму обителі в ім’я святого Іоана Богослова. Монастирище розташоване в 0,5 км на північ від в західній околиці села, на одному з піщаних залишків звивистої заливної смуги в долині лівого берега р. Снові на відстані 100 м на північ від краю борової тераси, на якій розміщені присадибні ділянки займищан. Залишок цей, що його називають у Займищі „горою”, лежить у заболоченій долині серед подібних залишків: західніше від т. зв. „Одарчиної Гори” і східніше від гори „Проїздка”.

Гора в ур. Монастирище виділяється своїми більшими розмірами й положистими схилами.

На час обстеження поверхня її була задернована й використовувалася виключно для пасовиська, хоча подекуди збереглися видимі сліди від огорожі колишнього двору для худоби.

Залишок здіймається над рівнем розливу на 1,5 – 2,5 м, що рятує поверхню Монастирища від ерозії під час повеней. В південно-західній частині дюни грунт пошкоджений виїмкою піску до глибини 0,5 м від рівня дерну.

В стінах котловану й поряд культурних залишків не зафіксовано. Протилежний – північно-східний край дюни, за даними місцевих жителів, був зайнятий в „старі часи” фруктовим садом, а нині поверхня грунту має багато піщаних видувів, у яких зустрічаються зрідка уламки стінок посуду ХV11 – ХV111 ст. ст.

В результаті розвідкового мікрошурфування в найвищій частині Монастирища було уточнено локалізацію ділянок культурного шару, сучасного Іоано-Богословській обителі. Шар в цих місцях складає сірий супісок різних відтінків з незначними домішками дерев’яного вугілля, ледь гумусованого. В напластуваннях зустрічається значний матеріал керамічних виробів та інших залишків життєдіяльності сер. ХV11 – ХV111 ст. ст., а саме: фрагменти круглого посуду, звичайної і обварної технології виробництва типових для того час форм, часом з розписом охро-червоних тонів у верхній частині посуду, уламки пічних кафелів з рельєфним декором і в кількох випадках з темно-зеленою поливою, шматки глиняної обмазки, ковані цвяхи, уламки скляного посуду й віконниць, нечасті фрагменти цегли, залізної оковки дверей, сліди зітлілих дерев’яних плах і дрібні кістки домашніх тварин.

Центральна частина колишнього монастирського подвір’я, де згідно з канонічною традицією, викладеною в требнику Святителя Петра Могили, має бути розміщений основний собор обителі, - це своєрідна вершина пагорба, що являє собою досить рівний майданчик, розміром 20 м Х 20 м і явно контрастує з положистими схилами, які його оточують. Саме тут в результаті пошукового шурфування виявлено рештки фундаментних ровів, орієнтованих по лінії Схід – Захід, протяжністю близько 10 м. Вони належали дерев’яній будівлі, від якої збереглися сліди дощатих плах і кілька цвяхів у заповненні ровиків. Ситуаційне розташування зазначених залишків у просторі монастирського подвір’я, а також характерна орієнтація будівлі дає підстави ототожнити її з невеликою дерев’яною церквою в ім’я Святого Апостола і Євангеліста Іоана Богослова (о. Філарет Гумілевський. Історико-статистическое описание Черниговской епархии. Книга 2. – Чернигов. 1873. с. 20).

Залишки дерев’яних плах зафіксовано в культурному шарі починаючи з глибини 0,2 м від сучасної денної поверхні і, як з’ясувалося, були заглиблені в піщаний грунт на 0,3 м від рівня 0,25 – 0,3 м до 0,6 м, тобто на всю глибину фундаментного ровика. Уточнені розміри ровика завширшки 0,2 і завглибшки 0,4 м дають підстави означений об’єкт віднести саме до рублених або дощатих дерев’яних будівель. Розмір і орієнтація будівлі цілком характерна для богослужбових будівель Православної церкви в Малоросії ХV11 – ХV111 ст. ст. Ровик будівлі зафіксований у шарі темно-сірого супіску, що на просторі вершини пагорка по всьому профілю під дерном (з глибини 0,05 м – 0,1 м) вельми насичений уламками печини, фрагментами круглого посуду ХV11 - ХV111 ст. ст. і пічних кахлів з рельєфним орнаментом. Материковий горизонт, що складається з світло-сірого дрібнозернистого опідзоленого піску, залягає тут на рівні 0,3 м – 0,35 м від денної поверхні. Ровики виділяються в загальному фоні культурних шарів характерною консистенцією і кольором заповнення – сіро-коричневого плямистого супіску. Плями їх помітно контрастують в темно-сірому супіску шару і світло-сірому супіску материка. Ближче до східного краю ровика фіксувалася округла в плані пляма, заповнена сіро-коричневим супіском, але вся його площа не обстежувалася. До характеристики ровика треба додати ту обставину, що в заповненні його – найчастіше до глибини 0,4 м – фіксувалися на різних ділянках сліди зотлілих дерев’яних плах, а подекуди й досить добре вцілілі їхні уламки, а також значна кількість кованих цвяхів, що, на наш погляд, не дає підстави вважати ці будівлі загиблими під час пожежі, про що була мова в одному з переказів про монастир.

Важливим для визначення часу зведення будівлі є те, що шар ровика зовсім виразно прорізує темно-сірий плямистий супісок одного з об’єктів на західній частині ровика.

Об’єкт, прорізаний ровиком, точніше, заглиблена в пісок частина його належить приблизно до епохи існування Миронівського скиту, отже фундамент будівлі належить до одного з пізніших етапів існування обителі. Масовий характер знахідок уламків пічних кахлів та глиняної обмазки на відстані 15 – 20 м на північ і захід від простеженої канавки, а також в шарах, що її оточують, свідчить про те, що приміщення було теплим.

В сумі, всі перелічені особливості, як-от центральне місце розташування в ландшафті монастирського пагорка, орієнтованість за сторонами світу, опалюваність, характер будматеріалу і датування культурного шару за численною керамікою й іншими матеріалами змушують визнати виявлений об’єкт рештками соборної монастирської церкви в ім’я Святого Апостола Іоана Богослова.

Крім того, в центральній частині Монастирища було проведено пошукове мікрошурфування. За його наслідками досить чітко визначено характер культурних залишків і місце залягання ґрунтових відкладень, пов’язаних з побутовою діяльністю монастиря.

Плями культурного шару - сірого супіску різних відтінків – розташовані, переважно, на південний схід від місця центрального храму і тягнуться смугою в 60 – 70 м в напрямку до єдиного в’їзду на Монастирище з боку села (на плані позначено штрихуванням). Можна припустити, що ділянки культурного шару з уламками пізньосередньовічної кераміки й пічних кахлів, належать до комплексу якогось типу келійних будівель.