Олександр Смоляк. Річка снів і яви. Пізні записки (стр. 8 )

Ще скажу, що це той Василь Трохимович, який змінив мого батька на посаді голови займищанського колгоспу і на багато років запрягся у головування, а після об’єднання нашого колгоспу з Великощимельським його залишили бригадиром у Займищі. Лепнюк не перебільшує, що „все життя була для нього на першому плані робота, робота, робота. Всі смутки і радості були пов’язані з нею.”

...І от якось уночі... Наснився Василю Трохимовичу дивний сон. Не буду його переказувати, але породив цей сон у його душі відчуття, що залишився він раптом на землі зовсім-зовсім один, і про що ж йому в цьому стані подумалося? Цитую розповідь Г. Лепнюка:

„Василь сів на ліжку, нетерпляче штовхнув дружину:

- Маріє, чуєш? Прокинься, запитати хочу.

- Що це з тобою? – здивувалася та. - У тебе коли-небудь любов була? До мене, чи до когось іншого – не має значення. - Ти що, випив? – ніяк не могла отямитись Марія. - Ти любила мене чи так, за звичкою вийшла? - - Чого це ти раптом? – дружина все ще не могла прийти в себе. - Та хочеться мені одну штуку зрозуміти (...) Щось у душі у мене зворушилося. - Любила, звичайно, - впевнено сказала Марія. – Якби не любила, заміж би не пішла. За мною он Миша Литвиненко як ударяв. - Добре, - сказав Василь. – Спи.” Ось така нічна розмова. Невдовзі Василь Трохимович захворів і по дорозі до обласної лікарні помер. Я був у Займищі, коли його ховали, ходив з О. Крумкачем на кладовище. Марія дуже запрошувала всіх після кладовища до себе, пом’янути небіжчика, але О. Крумкач не пішов, і я залишився з Крумкачем. І ось прочитав Г. Лепнюка і раптом подумав, що, можливо, саме тоді, на похоронах, Марія й розповіла про цей нічний епізод.

Я переповідав спогади Г. Лепнюка про Солоху Стефанівну, допускаю, що в тих спогадах не обійшлося без певного перебору, - надто багато нагромадилося всякого навколо неї, хоч постать, безперечно, неординарна. Завезли в Займище з групою кріпаків, невідомо звідки. Потім той жахливий обмін на собаку, подорож з новим паном у Петербург, розкріпачення і повернення – не туди, де народилася і виросла, що було б природно, а в Займище, де залишився її кривдник. Зґвалтування тим же кривдником, заміжжя, життя з нелюбом, на 27 років старшим, що встиг відбути 25 років солдатчини. Здатності ворожки і знахарки і т. д. Все це – не вигадки Георгія, так йому розповідали, і все ж – чи нема за цим неусвідомленого чи й усвідомленого якось намагання узагальнити в цій яскравій і сильній особистості жіночу долю далеких уже від нас часів?

Я це до того веду, що якби мені довелося колись використати цю біографічну канву у художньому творі, я неодмінно вигадав би для Солохи якусь романтичну, зухвалу любовну історію. Тоді б усі інші штрихи й деталі її життя, характеру поєдналися в щось цілісне.

Втім, збережені в селі перекази чогось подібного не доносять, а домислювати щось у цих записках я не збираюся, бо й нема такої потреби.

Я вже звертав увагу: коли Михайло Шубін полюбив дружину Івана Єфименка Мотрю й сховав її в Нових Млинах, чи діяв він тоді супроти її волі, а чи вона теж хотіла поєднатися з ним?

Сам Філот Рибальченко, від якого я колись почув про Шубінову любов, був другим чоловіком Милодори, однієї з дочок завезеної в Займище грекині-сирітки, - хіба не з любові? Не повірю. Мені й зараз перед очима його давня розповідь про Михайла Шубіна, - він аж світився, коли розповідав. Тобто для цього чоловіка – Філота Рибальченка – любов була важливим і невід’ємним атрибутом людського життя. Згадаймо і те, що Філот Романович Рибальченко був одним з онуків того ростовського кучера, який заїхав у Займище й закохався в дівчину Дорошенківну, та так, що вже й прикипів тут. (До речі, недавно мені стала відома інша версія появи в Займищі першого Рибальченка: згідно з нею, був він не з Ростова, а з повітового містечка Городні, що за 25 верстов від Займища, працював кучером у якогось повітового чиновника, якого службові справи привели в Займище. Тут Рибальченко справді з першого погляду закохався в сільську красуню, упросив чиновника, щоб відпустив його зі служби, одружився з нею і став займищанцем... Не знаю, яка з двох версій відповідає дійсності, але обидві вони підтверджують, що красуня така в Займищі була, і що приїжджий молодець таки закохався в неї, і я залишаю обидва варіанти його походження, ростовський і городнянський.)

Персонажі наступної розповіді – теж визнана займищанська красуня, пізніших часів, Орина Зайцева, тобто дочка Івана Дмитровича Павленка, по-вуличному Зайця, й, напевне, внучка отого Дмитра Павленка, якого вода затягнула під млинове колесо і він загинув у 1897 році, та Дмитро Єременко, син одного з найбагатших у селі хазяїв Архипа. Обоє вони – Орина й Дмитро – народження 1905 року, тобто юність, час закохуватись, та й одружуватись їм випав на роки непу та післянепівського безчасся перед колективізацією. Про соціальний статус батька Орини тих часів я не знаю нічого, в числі комнезамівців він не згадувався, пізніше був радянським активістом, Г. Лепнюк презентував його в своїй книжці як голову райвиконкому. Я пам’ятаю Івана Павленка (Зайця до кінця його днів) уже по-старечому зігнутим, але завжди поголеним, на відміну від своїх бородатих чи бодай вусатих ровесників.

Орина молодих років є у мене на груповому фото, займищанського драмгуртка, сидить у центрі фото, а з боків у неї Марія Дорошенко (згодом Шубіна) та Дуня Калениківна (дівочого прізвища не знаю, в заміжжі Ушата) – знамениті співачки. Є на тому фото і батько Орини, в гімнастерці військового чи напіввійськового крою – ознаки приналежності до клану начальства, і є Василь Гнатович Єфименко, - для чого вказую його, стане зрозумілим згодом. Дмитра Єременка, схоже, нема, - його я упізнав би. Дмитро був невеличкого зросту, риси обличчя настільки виразні, що час їх не міг змінити до невпізнання.

Дмитро явно не був красень, але дуже енергійний, рухливий, балакучий, - забалакає хоч кого, та ще при цьому напрочуд щирий, душа навстіж. Якщо шукати порівнянь, то в чомусь він мені видається подібним до Володимира Висоцького. Така ж сильна і внутрішньо приваблива особистість, якщо сказати коротко.

В Займищі, як, напевне ж, і скрізь, споконвіку в красивих дівчат закохувалися багато хлопців, билися за них, „брали” чимось іншим, кому вдавалося, - так, напевне ж, було і тоді, коли розцвіла краса Орини Зайцевої. Я маю певне уявлення про займищанські вечорниці, - основне, сказати б, „ристалище”, де парубки змагалися за серця красунь. Діяв у селі драмгурток, співали дівчата в „півчі”, тобто церковному хорі, де теж з’являлася на людські очі Орина. Не знаю, хто належав до найпалкіших чи, може, й найзапекліших Дмитрових суперників, але переможцем став він і повів Орину до вінця. Не знаю також, чи він повів її від вінця у батькову хату, чи Архип, маючи ще синів, одразу відділив старшого у власну хату, як не знаю, чи йшла Орина за нього своєю волею, чи з домашнього примусу, а може, і без батьківського благословення, наперекір батькам, - одне тільки відомо, що шлюб цей виявився нетривалим. Не маю жодних фактів, що пролили б якесь світло на причини розриву. Дмитро після розлучення виїхав геть із села. Нібито вчився десь на авіатора, але хтось із займищан „дістав” його там – повідомив у льотну школу про куркульське походження Єременка, і його відчислили. Став Дмитро Архипович шофером, всю війну проїздив за кермом, одружився з кубанською козачкою на ім’я Марія після війни опинився в Чернігові.

Орина вийшла заміж вдруге, мала троє дітей – Рибальченків: Марію, Миколу і Галю. Остання її дочка – Єфименко Феня Василівна, дочка одного з чотирьох синів діда Гната, загиблих на війні, - Василя, згаданого мною двома абзацами вище. Розведена з Дмитром Єременком і після того двічі овдовіла, Орина у найтяжчі післявоєнні роки одна ростила і доводила до пуття чотирьох дітей. Батько й останній свекор, напевне ж, допомагали їй, чим могли, але могли і вони небагато, бо були вже старі, та й всі тоді бідували. Орину тих часів я вже пам’ятаю, тяжке життя не могло не позначитися на її колишній красі, видавалася вона старшою за свої сорок – сорок п’ять років. Її хата стояла над річкою крайня, Снов щороку підмивала город, Орина пів хати змушена була продати – ту частину, що виходила на Снов.

У ті тяжкі її роки завітав у село Дмитро Архипович. Він гостював не один день, бував і в моїх батьків, тому про це перебування трохи відомо й мені. Жив він тоді у Чернігові, там мав сестру, замужем за Сергієм Євменовичем Маслюком, то було де спинитися на перших порах, потім збудував власну хату – високо над яром, по дну якого в’ється кривуляста вуличка. Він шоферував на маленькому допотопному автобусику і вибрав кілька днів, щоб провідати займищанську рідню, - батько мій теж доводився йому, здається, троюрідним братом. Але не тільки рідню. Хотів він побачити й Орину. І його до неї провели, в ту хату над Снов’ю, назвали уповноваженим з району, якого начебто цікавило, як займищани сплачують податки. Орина розгубилася, кинулась показувати квитанції, в чомусь виправдуватись, - повірила, не впізнала свого першого чоловіка, наче й не було у неї ніколи Миті Єременка... Що ж, минуло чи не чверть століття, як він виїхав із села. І тоді Дмитро сказав їй щось таке, „їхнє”, що не залишило Орині жодних сумнівів, хто оце перед нею. Жінка ще більше розгубилася і густо почервоніла. Я, звичайно, при цьому не був, тільки слухав розмови дорослих, домислювати нічого не буду. Це було прощання Дмитра Єременка з своєю першою любов’ю. А от чи був Дмитро теж її любов’ю, які почуття викликала ця післявоєнна зустріч у її душі – про це знала тільки Орина.

Наймолодша дочка Орини Феня вдалася більше в свого батька, але щось, видно, перейшло і від материної вроди – чорнява, чорноока, смугляве обличчя з ніжними рум’янцями, коли підійшла пора дівувати, у неї позакохувалися багато моїх ровесників. Один з перших, років у 14 – 15 , безмежно полюбив Феню і я. Та тільки про це не будемо, тепер Феня живе у Мені, її дорослий син, лікар за фахом, пише вірші й прозу, був переможцем літературного конкурсу „Смолоскип” в жанрі оповідання.

Я згадав про неї, щоб не виходити з означеного кола людей – далі розповідь буде про ще одного внука Гната Лукича Єфименка. Це молодший брат Василя Трохимовича, про якого вже мовилося, - Федір Єфименко.

У Трохима, найстаршого з Гнатовичів, було три сини. Дмитро – глухонімий, людина, наскільки я розумію, дивовижної чистоти і порядності, закрита його вродженою хворобою від негативів, так скажемо, цивілізації, але про нього мови не буде. З двох молодших синів Василь взяв батькову зовнішність, а Федір буйну, неприборкану вдачу. В часи війни велику групу займищанських дівчат і трохи хлопців – скільки було – погнали в Німецьку неволю. Федір до того набору не потрапив, - напевне, ще не вийшли роки, але серед дівчат була Федорова любов, і хлопець, щоб не залишити її одну, бути біля неї, кинувся теж до ешелону. Щоправда, нічим допомогти їй не зміг, - хлопців і дівчат німці везли у різних вагонах і розігнали в різні місця, але порив його був щирий і вартий захоплення. Не знаю імені тієї дівчини, чия вона була і чи повернулася з Німеччини. Федір повернувся, хоч і не одразу, - напевне, там, у Німеччині, ще й в армію призвали, - нашу, Червону, таке траплялося.

І от з’явився він у селі. В моїй пам’яті це пов’язано з проведенням у Займище радіо, річкою у баржі нам привезли стовпи для радіолінії, Федір був одним з тих, хто вивантажував їх на берег, - була ще дуже рання весна, але Федір роздягнувся до майки, вигравав мускулами, на лице, за моїм розумінням, був теж дуже вродливий. Це було ще до того, як я закохався в його двоюрідну сестру Феню Єфименко, й вона була чорнява, а Федір темно русий, все ж схожість у чомусь була, й досить сильна, тільки я це помітив уже згодом.

Наступною любов’ю Федора стала Ліда Несторівна Павленко. Молоденька Ліда Павленко є на груповому фото 1949 року хутірської молодіжної ланки, її, здається, займищанські парубки особливо не виділяли, принаймні до писаних красунь не відносили, але чимось приваблювала, - невеличка на зріст, ладна статурою, та й гарненька таки на обличчя, у нас є таке слово – „хупавенька”, ото якраз для неї. Ще коли ми жили в першій батьковій хаті, Ліду пробували засватати „тешенці”, слухачі Щорської технічної школи, Нестор жив неподалік від нас, і я ходив дивитися на те сватання. Треба гадати, що Федора Єфименка тоді ще в селі не було. Ліду любив Михайло Литвиненко (після того, як Марія вийшла заміж за Василя Трохимовича, - згадаймо, що Михайло спершу за Марією „ударяв”). Михайло хотів зірвати сватання, й це зібрало біля Несторової хати багато людей. Цей Михайло був хлопцем, за моїм знову ж таки розумінням, просто сліпучої вроди, Федора я на той час ще не бачив, але першість без вагань віддав би Михайлові, - смаглявий, чуб кольору воронячого крила, голубуваті білки очей, стрункий і спритний, легкий у ході. Ліву руку йому відірвало снарядом, тут, у селі, він не воював, зате права рука була могутньої сили. Каліцтво його я, звичайно ж, не вважав поміхою у сердечних справах. Михайло працював у колгоспі конюхом, однією рукою легко запрягав у віз гнідого жеребця Каштана, їздив на ньому і верхи, викликаючи у хлопчаків мого віку захоплення і заздрість... Не пам’ятаю, чим закінчилося сватання, можливо, мати загнала додому раніше, ніж вийшли з Несторової хати свати, але весілля не було, Ліда за „тешенця” не вийшла, з невідомих причин, але мені – на втіху. Михайло, треба гадати, не простив Ліді того легковажного сватання, одружився з іншою, хутірською, дівчиною, тут я вже нічого зрозуміти не міг, але мусив сприймати все, як було.

Федір Єфименко з’явився в селі вже після цього всього, ніщо йому не заважало полюбити Ліду й одружитися з нею. Проте життя їхнє не було щасливим, Федір не тільки дуже любив Ліду, але й несамовито її ревнував, чи давала Ліда підстави для тих ревнощів, чи то вже така натура та бурхлива Федорова уява, я не знаю, - їхнє подружнє життя може бути прикладом того, що велика і щира любов, навіть поєднана шлюбом, не завжди ще стає вінцем людського щастя й гармонії.

Федір Трохимович доживав віку з іншою жінкою, в Щорсі, зовні начебто й благополучно, а що було у нього на душі – кому про те знати і чи треба комусь знати.

Ліда залишилася в Займищі. Десь в області на якійсь будові трагічно загинув її з Федором син, і будівельна організація збудувала на місці старої вже колись Трохимової хати цегляний будинок, у ньому і жила.

Старший брат Федора завершив свій земний шлях у непростих роздумах про любов, Федір пізнав, що воно таке, ця любов, - і хто з них був щасливіший? Хто може сказати... До когось вона приходить, любов, до когось, може, й ні, - чому так буває і від кого то залежить, як на це впливають конкретні обставини життя, багатство, бідність, улюблена чи з необхідності робота, - напевне, якось впливає і це, але мені так здається, що це насамперед властивість душі і її, якщо хочете, дзеркало. І в кожної людини це своє, неповторне.

Моєму дідові Федору було двадцять три роки, коли його забрали на російсько-японську війну. Вдома залишилася дружина Уляна з донькою Ольгою, якій виповнилося рік. Вдруге воювати за „царя і отєчество” йому довелося через десять років. Дітей уже було більше. Уляна залишилася з ними без чоловіка, взяла в оренду у поміщиці Кукловської панський сад і мала з того саду щось на прожиток сім’ї. Це була висока, гордовитої постави, красива і вольова жінка, хоча не знаю, тримала вона Федора Яковича під п’ятою, чи він все-таки був господарем у домі. Бабу Уляну я пам’ятаю тяжко хворою: лежала на лежанці розпухла, як гора, та ще й мову у неї відняло, часом виказувала на кивах якісь свої претензії до діда, він розумів, але не сперечався, а йшов геть. Чув я також, що одного разу дід свою хвору дружину побив.

Померла баба Уляна в 1947 році.

Дід Федір багато років товаришував з Романом Харитоновичем Ушатим, що жив зовсім близько. Вони й овдовіли в один рік. Дід Роман – теж учасник першої світової, повернувся з дерев’янкою замість ноги.

Ту дружбу дідів і я вже спостерігав. У теплі місяці року вони щонеділі та на релігійні свята грали в шашки. Мій дід перший виходив з хати, розкладав на лавочці картонну дошку з клітинками, розставляв шашки і чекав. Дід Роман підходив, накульгуючи, і церемонно вітався:

- Вич, вич, перевич, Федір Якович! - Вич, вич, перевич, Роман Харитонович, - з такою ж шанобливістю озивався і мій дід.

Запровадив таку форму вітання, я думаю, дід Роман, - балакучіший, емоційніший і не без лукавинки, дід Федір був стриманіший і більш простодушний. Під час гри дід Роман полюбляв мугикати собі під ніс якусь подобу пісні чи мелодії. Грали спокійно, без сварок і без шулерства. Так тривало до осені 1957 року, в яку мене призвали на військову службу, і після того я вже їх за грою не бачив.

Дід Роман якось розповів мені, що вони кілька разів билися об заклад, що кинуть палити, дід Федір міг після того двадцять років обходитись без куріння, а він, дід Роман, так не міг, палив і далі.

Коли в діда Федора з’явилася „ухажорка”, дід Роман став наспівувати йому пісню:

Ітак она звалась Альона,

Она красавіцей била...

Федір на нього не сердився. А от вдома дочки (старша, Ольга, жила поряд) його за ту пізню любов допікали. Я вже говорив про ситуацію: зять Федора, мій батько, був головою колгоспу, і йому в очі говорили, що він свого „брильянта” (дід ходив у брилі) не залучає до роботи в колгоспі нарівні з іншими старими людьми, а тут ще й дідове залицяння до „Альони”, жінки з лихою репутацією. Батькові самому не з руки було щось говорити тестю, мати ж і тітка Ольга могли це сказати.

А село є село. Хтось бачив, як дід Федір спіймав у Снові рибу на „дорожку” (блесну) і відніс до Олени (в селі її звали „Льоля”), - нікому вдома не шкода, хай несе, але ж розмови по селу... Льоля жила над річкою, купила пів хати в Орини Зайцевої, - ту частину, що виходила на річку. Перед тим, як купити хату, Льоля відсиділа в тюрмі за співучасть в убивстві голови сільради. В убивстві звинуватили її сина, колишнього поліцая, але його не змогли затримати, а Льоля перед пострілом викликала його з дому, створила ситуацію. Льоліч (тобто її син) в роки війни, ставши поліцаєм, поводився з займищанами дуже жорстоко, навіть цинічно: побілили жінки хати перед Паскою – він примусив закидати стіни грязюкою, „для маскування”. Навіть рідну сестру (у Льолі була також дочка Таня) не порятував від Німеччини. Отже і Льолю в селі не любили й побоювалися. Оце така була дідова любов.

Та й цікавість молодиць у селі розбирала, хтось навіть пішов підглядати увечері крізь вікно, що ж вони там роблять, коли зійдуться, але зазнав розчарування: Льоля і Таня щось дідові розповідали, він уважно слухав, а по закінченні розповіді перепитав: „Га?” Ото і все, що піддивилися.

Коли я закохався в дочку Орини Феню, то заговорили, що дід з онуком учащають в одну й ту ж хату. Я Феню додому не проводив, але закоханість мою в селі бачили, от і вигадали. До діда це якимсь чином дійшло, і він мене підбадьорював: „А ти скажи, що ходимо вдвох, і що?”

Хто зрозумів діда Федора і щиро йому співчував, це наймолодший внук Микола Олексійович Павленко. Коли вже діда не було, Микола згадав про ту дідову любов і переповів мені, як дід сам те пояснював: „Я ж, - каже, - сиджу між людьми і не чую, про що вони гомонять. А вона ж мені розкаже все, як соловейчик проспіває. І я теж знаю про все.” Мене теж розчулило в Миколиній розповіді оте дідове „як соловейчик проспіває”. Які ми, справді, буваємо глухі до інших людей, навіть близьких нам, - вміємо чути і розуміти тільки себе.

Хоча в якихось речах ми з дідом Федором і мали порозуміння. Дуже боляче було мені бачити, як дід тужив за загиблими синами. Він одержував за них гроші від держави – двадцять з чимось карбованців за двох, це ще до хрущовської реформи. Той гачок, понад двадцять, він віддавав листоноші, а що залишалося, те клав перед собою на столі і довго плакав. Мовчки. Я в такі хвилини старався одразу ж зникнути з очей: хай дід побуде один.

Скажу ще трохи про свого діда Федора. Був він чоловіком непростої вдачі. Я вже згадував, що в колгосп на роботу він не вийшов жодного дня з принципу. Був завжди богомольним, читав молитву перед образами, встаючи зранку, після їди і коли лягав спати. Не пам’ятаю випадку, щоб він від цього правила відступився. Але був свідком однієї ситуації, коли дід згадав Бога ненормативними словами. Сталося це влітку, в час жнив’яної спеки. Ми з ним привезли з дальнього городу снопи, поставили віз біля воріт і брали снопи на вила, складали в клуні. Раптом не випряжений віл, якого припекли оводні, потягнув воза, ногу дідові зачепило колесом і притисло до жердок, сторчма наставлених біля воріт, притисло так, що й зламати ногу могло, і дід видав голосне „богамать”. Це було настільки несподівано, що мене шокувало. Що ситуація вкрай небезпечна, я розумів, але таке дідове реагування...

Помер дід Федір у 1969 році, я тоді був у Чехословаччині, не тільки поїхати на похорон не міг, але й звістку про смерть отримав з великим запізненням.

Поховали його недалеко від баби Уляни, але не поряд, хоча місце біля бабиної могили було.

...Ще маленький відступ, вибудуваний моєю, можливо, дурною фантазією, але дід Федір має до тієї фантазії певну причетність. Підкреслюю – можливо. Мої перші еротичні сни були чомусь пов’язані з китайськими дівчатами. Тоді ще не було засилля китайських фільмів, я й дівчат тих ще не бачив „наживо”, у Щорсі на базарі торгував один китаєць, Шура, але я дуже сумніваюся, щоб цей старенький китаєць міг навіяти мені бодай приблизне уявлення про своїх далеких одноплемінниць, а тут бачу їх, немов живих, реальних, та ще й у сороміцьких ситуаціях, про які уява моя відала стільки ж, як і про китайських дівчат. Може, то й гріх перед дідом, але пояснення тут мені бачилося таке: а може, дід Федір, коли перебував у Маньчжурії, в Харбіні, мав якісь амурні справи з місцевими жительками, й мені то генами передалося від нього...

Коли я розповів про свої отроцькі сни Миколі Павленку вже далеко не в юному віці і про своє припущення щодо діда Федора і його гени у мені, Микола був настільки вражений і такими снами, і моїми спробами їх пояснити, що не міг нічого сказати ні на підтвердження моїх ідіотських припущень, ні на заперечення.

Діло давнє, я б уже й забутися встиг, коли ж довелося про це згадати з досить несподіваної причини.

В 1991 році, на початку осені, в Одесі відбувся помпезний захід для національних меншин, що живуть в Україні. Обласне ТУМ (Товариство української мови, нині Мовчанова „Просвіта”) з якихось міркувань делегувало туди і двох українців: колишнього учителя, репресованого в радянські часи, Василя Гука і мене. Чому кажу про помпезність – бо проходив той форум у приміщенні оперного театру, і приїхали на нього кілька кандидатів у Президенти України: Гриньов, Чорновіл, Лук’яненко. Були там Павличко з Драчем, які, почувши нашу розмову з п. Василем, зі сміхом поцікавилися: „А яку меншину тут представляєте ви?” Але це до слова. Ми мали свій автобус, який стояв в районі Аркадії, забризканий і запилюжений, а номери івано-франківські, і хтось з в’їдливих одеситів написав пальцем на борту пораду помити його. Але так ми й поверталися в Івано-Франківськ немиті і з тим написом.

В делегації були представники польського, єврейського, німецького і російського товариств, ну, і нас двоє, українців. Їхали, пам’ятаю, через Молдову, і двоє росіян, які сиділи позаду нас з Василем Гуком, повели розмову про те, чому Курили повинні належати Росії. Виявляється, в одного з співрозмовників рідного дядька в 1945 році було поранено на одному з Курильських островів, там пролилася його кров. То як же тепер Росія може віддати ті острови Японії? Ми з п. Василем тільки переглядалися, слухаючи цей „залізний” аргумент. Потім росіяни замовкли, ми з п. Гуком так і не коментували почутого, але думки якісь продовжували ворушитися, напевне, в обох. За вікнами пролітали передосінні молдавські пейзажі, ми поверталися в Івано-Франківськ, де обидва ті хлопці жили й, здається, не збиралися звідти „рвати кігті” на рідні російські простори, і ті їхні турботи про Курили... Тоді й підкинула мені пам’ять далекі мої отроцькі сни і догадки про можливу причетність до них мого дід Федора. Гаразд, думав я собі, твій дядько пролив кров на Курилах. А мої земляки – дід же не один там воював, було їх, українців, на тій японській війні та було, і якщо дід мій, допустимо, був чемний, набожний або просто непроворний до дівчат, не мав близьких стосунків з харбінськими чи іншими красунями у тих краях, то могли інші, могли після себе і діток там назалишати, - от живу я, нічого не знаю, чи хай не я, внук якогось іншого українського таки захисника царя і отєчество від японців у 1904 – 1905 роках, а в Маньчжурії у нього є дядьки або тітки по дідові, у них свої діти і внуки, - рідня! – чи можна це вважати підставою для приєднання до України Маньчжурії? Саме Маньчжурії до України, не навпаки, бо не маньчжурці до нас прийшли, наших дідів занесли туди високі патріотичні помисли...

Я свідомо відійшов від теми, надто вже промовистий відволік мене парадокс. Як було обминути?

Останній фрагмент буде про дружину Івана Смоляка, Валентину Федосівну, в дівоцтві Белік, дочку вбитого в двадцяті голови займищанського комнезаму, мою дядину. Сьогодні це слово і в моєму селі рідко можна почути, і не всі словники його фіксують, а в роки мого дитинства воно вживалося, як і сестриниця, тобто сестрина дочка.

Пам’ятаю, баба Хівря якось показала нам, внукам, горбатеньку жіночку, Маню, яка працювала в колгоспній конторі обліковцем, і розповіла, що ця Маня мала стати її невісткою, дружиною сина Івана, але її каліцтво стало на перешкоді тому. Можна було б давно забути про цю розповідь, бабину мрію, яка не здійснилася, а мені чомусь запам’яталося.

Стала їй невісткою, а Іванові дружиною Валя Федоса Беліка. Чи знав Іван про колишні плани своєї матері, як він сам до того ставився, як полюбилися з Валею – я про те нічого не знаю. І як баба Хівря поставилася до його вибору, прийняла невістку привітно чи не дуже – мені теж не відомо. Баба була з примхами. Народила їй Валя цілу купру онуків, та все хлопців, лише одну дівчину, але й після неї ще був хлопець. Баба Хівря того вже й не знала.

Ми, тобто Олексій Смоляк з сім’єю, жили спочатку по сусідству чи, як дядько Іван казав, „на грудях” у нього, потім перебралися на іншу вулицю, стосунки, які годилося підтримувати братам, підтримували, дядько Іван, поки здоров’я дозволяло, колов батькові кабанчиків, бо батько цього ремесла так і не навчився, ми, діти, теж не ворогували, я і сестра з старшими дядьковими дітьми водилися, як і належить двоюрідним, хоча, може, близько справами та турботами одні одних і не переймалися, дядина була до нас, племінників, привітна і добра, гріх про неї погане слово сказати, і це сприймалося як належне, а що в неї з своїми шістьма власних турбот вистачало, так це теж зрозуміло.

Дітей вони поставили на ноги, хоча здоров’я дядька Івана, після його тяжкого поранення на війні, все більше підупадало. В останній раз я розмовляв з ним, маючи вже близько півсотні років за власними плечами, тоді мені особливо впало в очі, що дядько Іван має філософський склад розуму, цим відрізняється від мого батька, більш безпосереднього, а ще з тієї зустрічі запам’яталося, як дядина, Валентина Федосівна, схоплювала кожну його думку. Кілька разів навіть зауважила, що йому, з його головою і з його розмислом отам би сидіти, в верхах, а не отут, з нами...

Філософські схильності дядька Івана не заважали йому часом розлютуватися, спалахнути, мов порох, аж засичати, а то і матюкнутися крізь те сичання, - не знаю, як переносила ті його спалахи люті Валентина Федосівна, а вони ж бували спрямованими і безпосередньо на неї, - її пам’ятаю завжди врівноваженою, лагідною, поступливою. Думаю, дядько Іван все ж розумів, як то нелегко їй, невеличкій зростом, невеликих фізичних сил, малося у житті з чималеньким сімейством, з ним, напівінвалідом, з його неврівноваженістю, і цінував її терплячість, її відданість і сім’ї, і йому.

Та це я говорю в загальних рисах. Повніше, наглядніше та й глибше душа цієї жінки відкрилася мені після смерті її чоловіка, а мого дядька Івана. Я бачив її після того кілька разів у свої нечасті, не щорічні приїзди в село. І кожного разу вона мені розповідала про дядька Івана, що приходив до неї щоночі у снах, ті сни замінили їй реальне життя, вони кожного разу були різні, не повторювалися, і вона їх пам’ятала до найдрібніших подробиць, в усіх деталях переповідала кожне сказане ним слово, кожний жест, кожний найменший порух. Так було всі роки після його відходу. Нелегко було з нею синові Івану і ще, може, важче невістці, теж Валі, з якими вона доживала віку, за нею вже треба було дивитися, як за малою дитиною, вона могла вже заблудитися, могла вдома заходитися пригощати неіснуючих гостей, щоб пом’янути його, свого чоловіка, і разом з тим оця любов, оця відданість йому зворушувала, про таке, мабуть, варто складати пісні, і я не можу не віддати належне оцій воістину лебединій любові і відданості.

ЗАЙМИЩАНСЬКІ ЗАБАВИ

Якось не знайшлося у мене підходящого місця в цих записках, куди приткнути оці спостереження про забави моїх односельчан, в часі вони не виходять за межі ХХ століття, то й залишилися на самий кінець.

Почну з того, що в далекому дитинстві мені ще довелося побачити, як у Займищі дівчата водили танок. Діялося те на Благовіщення, в день прильоту буслів. Не випадкове, напевне ж, співпадіння. Переказати те дійство мені зараз важко, я колись пробував те зробити, і спроба моя є в книжці „Ноша”, але в тій спробі немало домішано з книжок, може, для того випадку воно і годилося, але сьогодні мені важко відділити книжне і просто нафантазоване, намір же мій – якщо відтворювати, то лише те, що було насправді, не фантазувати і не домислювати.

Отже пам’ятаю лише окремі деталі: що вели дівчата танок, взявшись за руки, колом, по хутірській вулиці, на якій я тоді жив, від річки і до лісу, де вулиця закінчується. Дівчата співали, але що саме – вже не пригадати. Звичайно ж, то була зустріч весни, весни як пори року, пори пробудження природи після зими, але й весни як пори кохання. І було це в один з перших повоєнних років, бо вели танок дівчата, які повернулися з німецької неволі.

Ми, діти, й собі гралися в танок, але то була інша, дитяча гра: ми бралися за руки і бігли по колу, примовляючи: „Чий батько моркву крав”, і таку розганяли швидкість, щоб хтось відірвався від кола, - отой і мав бути сином крадія моркви... Якщо й не пародія на дорослий танок, то якийсь жартівливий дитячий варіант обряду.

На Благовіщення снігу, як правило, вже не було, то в цей же час хлопці – дорослі собі, дітлахи собі – грали в м’яча, - по-українськи „гилки”, але по-нашому, то навіть коротше: „у м’яч”. То була гра командна, отже спершу формувалися дві команди. До того, хто організовував гру, підходили по двоє учасників, попередньо змовившись, як хто називається, наприклад „дуба чи берези?”, чи ще там якось, але дуба й березу чомусь особливо полюбляли. Організатор вибирав собі дуба чи березу, не знаючи, хто за тим словом ховається, і так вдавалося створити команди приблизно однакові за силою, й одна з них ставала забивати м’яч, інша – „пасти” його в полі. Ті, що в полі, виборювали собі право „забивати”. Грали всю весну, дорослі, іноді й одружені – в неділі, малеча – в будь-який день, часом і замість уроків. Були віртуози, одні – забити м’яч дуже далеко, інші – спіймати його в полі у шапку або і в руки, треті – вцілити ним у гравця, коли він біжить „до баби”. Був випадок, коли м’яч запустив хтось аж у бусляче гніздо на сосні біля церкви, і його не знайшли, хоч і лазили на сосну, тільки розтривожили горобців, які гніздилися біля буслів.

На свято Григорія (правдивіше, мабуть, на Георгія, але в Займищі казали „на Григорія”, а старші жінки – „на Ригорія”) був обряд качатися в житі, хоча за моєї пам’яті того вже ніхто не робив. На Григорія прилітали солов’ї.

До Паски молодь села споруджувала собі орелю (гойдалку), як правило, на узліссі, за хатою Савостія Литвиненка. Кілька разів ставили орелю й біля Снові – на пастівнику або на купальні, і тоді вона стояла до Петрового дня, коли в Займищі храм. Одного разу котрийсь із храмовників, занадто розгойдавшись, упав, то його відливали водою з Снові, яку носили в кашкетах. На узліссі, біля Савостія, подібних сумних випадків я не пам’ятаю.

Ще на Паску був звичай грати „навбитки” – бити яйце об яйце, і чиє виявиться міцнішим, не розіб’ється, до того переходить і розбите яйце. Дід Савостій виносив на вулицю повну корзину крашанок, він був мастак вибирати „кріпаки” на стук об зуби, і бої закінчувалися найчастіше на його користь.

Були розваги, і не пов’язані з святковими та календарними обрядами. Знаю зі спогадів старих людей, що любили у Займищі парубки, та й жонаті чоловіки, які почувалися при силі, позмагатися в боротьбі. Одним з уславлених борців був колись Митрофан Минович Комісаренко. Мав хватку до цього діла і його син Іван. Були, напевне, й інші силачі та умільці в цій справі, бо тут самої сили ще недостатньо, треба й спритності, я ж інших не знаю, тільки Митрофана з його сином, родичів баби Хіврі.

Івана Митрофановича мені бачити не довелось, він загинув у 1943 році й похований в с. Козероги на Гомельщині, Митрофана пам’ятаю, а з внуком його, Івановим сином Михайлом, ріс, спільне з дідом у Михайловій поставі щось було, обидва окоренкуваті, руки й ноги, як у нас кажуть, „колесом”, - трохи розставлені „в стійці”. Самої боротьби, на жаль, бачити не довелося.

Коли стояла гребля на Снові і були млини, хлопці любили з тих млинів стрибати у воду. Найвдатнішим у стрибанні з млинів був Тихін Коротенко. Не знаю, скільки то метрів було над водою, ні інших особливостей того пірнання, які бралися до уваги, бо млинів я уже не застав. Хоча пірнати уміли всі відомі мені покоління займищан. Робили самі собі „пориначки”, змагалися, хто далі вирине, довше протримається під водою, і мали добре розвинені легені.

І все ж подивував мене колись ще один мій двоюрідний дід – Іван Кирилович Смоляк.

Я вже казав, що на день Петра, 12 липня, у Займищі храмове свято. Гарне свято, в чудову літню пору, але й підступне, бо храмових гостей, особливо молодь, дуже манить Снов: покупатися, покататися човном, і не зрідка розваги на воді закінчувалися трагічно, бо на храм приходять люди з різних сіл, не скрізь є річка або хоча б став, немало таких, що не вміють плавати, а ще горілки вип’є, втратить обережність...

Але того дня – це було 12 липня 1952 року – втопився не чужий хтось, а займищанський хлопчик. Про цей випадок досить детально розповів Іван Євсієнко у книжці „Родительский дом”, але він зосередив увагу на тому, що робив Петро Андрійович Ушатий, коли шукали втопленика (це, власне, розповідь про Петра Андрійовича), а я теж у той день ходив на Попову, де сталося нещастя, й запам’ятав інші деталі.

Шукали тіло затонулого хлопчика багато людей, був у нашому селі такий Петро Григорович Гець, хлопець з певними вадами розвитку, то він був на човні, з багром чи довгою палицею, якою обмацував дно ріки, і хтось із людей, яких чималенько товпилося на березі, не знаходячи собі застосування, порадив Петрові, де ще варто помацати дно, і той різко відповів порадникові: „Іди свою тую помацай”. Не знаю вже, яку „тую” він мав на увазі, дружину чи якусь іншу жінку, Петрову відповідь підтримали реготом.

Були на березі переважно жінки та діти, а чоловіки й старші хлопці у воді шукали втопленика, але порадник був таки чоловічої статі, й, можливо, через це була така бурхлива реакція.

І от прибіг на місце трагедії дід Іван Смоляк. Хлопчик, що втопився, доводився ріднею дружини діда Яв дохи Макарівни. Дід роздягся наголо, затулив долонями сороміцьке місце і зайшов у воду, обмакнувся і пірнув. Дивляться люди – а його нема і нема. Жінки вже затривожилися, заговорили, - бач, мовляв, одного мало, то буде ще й другий покійник... Коли ж Іван Кирилович заявляється, відфоркується від води і показує чималенький простір: ось тут не шукайте. Нашвидку віддихався і поплив на інше місце вести пошук.