Олександр Смоляк. Річка снів і яви. Пізні записки (стр. 7 )

Тоді, в сорок першому, після приходу німців і кілька займищан пішли в поліцію, це факт, декого я пам’ятаю, хоча імен називати не хочу. Одному з них мій батько, коли був головою колгоспу, дав якусь довідку з печаткою, щоб він з тією довідкою влаштував своє життя, в якій області він опинився – не знаю, хоч батько, напевно, знав. Пам’ятаю, мій небалакучий батько якось обмовився, що його теж агітували іти в поліцію, свої ж, односельчани, що вже носили поліцейські пов’язки, сам він не погодився, але інших за це не дуже осуджував, бо таки більшовики багатьом залили гарячого сала за шкіру.

Я сьогодні не хочу бути нікому ні суддею, ні адвокатом, такі були реалії життя, і нам до всіх тонкощів у тих реаліях вже не дійти.

Був один дуже гидкий епізод окупаційних часів, я його теж недостатньо знаю, хоча прізвища деяких дійових осіб чув. Хай і їм Бог буде суддею. Після війни вони, мов нічого і не було, жили собі в селі. Бо це не було службою в поліції, в поліцію мої займищани йшли з різних спонук і причин, бажання прислужитися новій владі не було при цьому домінуючим, - зокрема в Андрія Степановича Борисенка, якого поставили в Займищі старостою. Колишній комнезамівець, а перед тим – учасник першої світової війни, що носив на обличчі сліди застосування кайзерівцями хімічної речовини іприту, якоїсь прихильності до німців не мав та й не міг мати, але так сталося, що на нього упав перст долі, і він тягнув цю нелегку лямку, як міг. Нелегку взагалі, бо не хотів односельчанам зла, а служба цього вимагала, а тут ще й землячки показали своє нутро... Знайшлася група людей, які склали список інших займищан, - нібито прихильних до радянської влади, співчуваючих їй. Ніхто від них того доносу не вимагав, самі зініціювали, повизбирувавши колишні образи на тих чи інших односельчан і вирішили поквитатися з ними. Донос був з підписами, анонімок німці не приймали, і, як мені довелося почути, були в тому списку прізвища навіть рідних братів: одне в верхній частині, серед пропонованих на розстріл, друге серед підписантів. Знову ж таки прізвища не назву. Список цей до німецької комендатури не потрапив. Бюрократична машина третього рейху не дозволяла, щоб будь-який папір надходив у його канцелярії „через голови”, першою інстанцією на шляху доносу був староста села. Тому папір потрапив до Андрія Степановича.

В сільській управі крім старости була ще посада писаря, в Займищі писарював Федір Матвійович Ушатий, зовсім юний хлопчина, до війни він учився в Городнянському педтехнікумі, не знаю, закінчив навчання чи не встиг. Федір з війни вийшов живий, хоч і зрешечений кулями та осколками, бо скуповував своє писарювання кров’ю в штрафних військах, а потім і до вчителювання дорога йому була закрита, сидів у колгоспній конторі, вів якісь папери. Пам’ятаю, Федір Матвійович завітав якось до мого батька, розмовляли вони до пізньої ночі, може, й за чаркою, не пригадаю вже, і йшлося у тій розмові про згаданий вище донос. Мене і сестру Марію, малих, батьки загнали спати, але я ту розмову трохи чув. Очевидно, у Федора Матвійовича була якась потреба розповісти, що знав, - може, навіть висповідатися, - саме моєму батькові, чи просто так склалося, що говорив з батьком, але говорив схвильовано, на очах були сльози. Коли Андрій Степанович отримав той донос, він показав його писареві, дав прочитати і спитав: „Що будемо робити?” Федір ще менше знав, що з тим справді жахливим папером робити, і Андрій Степанович, не дочекавшись поради, зіжмакав його, підпалив сірником і кинув у грубку. „Одвічать, дак мені одному...”

Пізніше вже, від інших людей, я навиловлював, і хто писав, і на кого писали, та лише в дорослому віці збагнув, яке то було випробування для юного Федора Ушатого, тим паче – для займищанського старости.

От вам наша психологія, наша ментальність, як на долоні, у всіх своїх сутностях і крайнощах. Все, що відкладалося в душах віками і що наростилося там в останні 20 – 25 років, особливо 30-ті розплодили форму доносів...

Служба на посаді старости закінчилася драматично. Німці усунули його з посади, навіть, здається, з покаранням шомполами, - за деякими твердженнями чи припущеннями, не без доносу і на нього. Після повернення Червоної Армії його особою, зрозуміло, зацікавився й „смерш” (скорочення від „смерть шпигунам”), відправив у штрафну роту, як і писаря, при цьому від більш суворих санкцій його врятувало заступництво односельчан.

Доживав віку Андрій Степанович на Донбасі, помер у кінці 40-х. Теж вартий роздумів факт: не наважився повернутись у село, - знав, що не дадуть жити. Дружина Лукерія Яківна, сестра мого діда Федора, до нього не поїхала, померла у Займищі. Листувалися до кінця його днів... Маленька хатинка їхня досі осиротіло стоїть на Гальорці, вже десятки років у ній ніхто не живе, але й розібрати, бодай на дрова, нема кому.

Мого батька, дядьків Івана Смоляка, Олексія Павленка, всіх чоловіків Займища по 1926 рік народження включно, було мобілізовано на фронт у 43-му, коли прогнали німців. Дядько Олексій Павленко не бачив на одне око, тому його й не взяли в 41-му, але тепер на таке не звертали уваги. Вони проходили збори під Городнею, немало там і полягло – в Ріпкинському районі та біля Лоєва на Гомельщині. Батько двічі приїжджав додому – спершу після поранення в руку, вдруге – взимку, в кінці 44-го чи на початку 45-го, з раною в нозі, яку отримав на естонському острові Сааремаа (німецька назва Езель). Там могло статися й гірше, - коли їх висаджували на острів, батько втиснувся в човен останній, і командир відділення послав його за веслами, й в цей час у човен влучив снаряд, не залишилося в живих нікого. Розповідав також, як німецький снайпер його засік, то сховався за валуном і лежав за ним, поки стемніло.

Батько привіз у речовому мішку кілька десятків коробок сірників, мабуть, грошове жалування видали сірниками, то мати продала трохи тих сірників, частину собі залишили. Батько довго ходив на костилях, мати, що мала на руках нас двоє, малих, отримала на додачу ще й каліку. А сама простудилася, як ходила взимку на Горіле болото збивати пеньки (дрова) й проломилася та намокла. До кінця своїх днів мучилася потім з головними болями. Ще в тяжчому стані приїхав з фронту дядько Іван, поранений у живіт, був час, коли вже думали, що помре, а його дружина Валя в цей час народила ще одного сина (трьох вони вже мали), була якраз Петрівка, і мали назвати Петром, а дядько Іван попросив, щоб назвали Іваном („Як помру, то хай пам’ять буде по мені.”).

Олександр Крумкач для нашої з ним історії Займища зібрав зведений список загиблих у 1941 – 1945 роках. Сто тридцять один чоловік. У Єфименка Гната Лукича полягли чотири сини: Андрій, Василь, Дмитро й Олексій. Є в тому списку два брати Акуленки, по два Артюшевські, Борисенки Васильовичі, Борисенки Лаврентійовичі, Івановичів чотири, але чи всі вони одного Івана сини чи кількох, я не знаю, і отак по всьому списку. Двох синів – Михайла (8.9.43 р.) і Олексія (14.11.43 р.) втратив мій дід Федір Павленко. Похоронки на них прийшли майже одночасно. Після другої похоронки дід так закричав з горя, що надірвалося щось усередині, почався страшний кривавий понос, що не припинявся кілька днів, думали – помре дід, та баба Уляна пішла в Щорс до якоїсь жінки, яка зналася на травах, вона дала білі засушені квіточки, які і в Займищі росли, тільки треба знати, що з ними робити, - дід попив з них відвар і минулося.

Війна залишила у Займищі сорок жінок вдовами (невістки баби Байдачки з Грязни в цьому списку нема і, можливо, не тільки її). Майже сто дівчат і юнаків було вивезено з села до Німеччини на каторжні роботи (пораховано тих, котрі повернулися). Побували хлопці і в концтаборах – двоє вийшли живими, а про загиблих так само нічого не знаємо, - скільки їх було, хто саме?

Арифметику війни вивести до кінця, мабуть, неможливо. Чорні дні фашистської окупації для Займища закінчилися 21 вересня 1943 року. І хоч подальше життя не стало легшим, звільнення принесло людям бодай надію, що війна незабаром закінчиться, з фронтів повернуться чоловіки, сини, брати, котрі уціліють, з німецької неволі будуть звільнені дочки і сестри, для когось – уже єдина надія, остання, і заживуть вони знову нормальним, мирним, а отже і щасливим, навіть після всіх безповоротних втрат, життям.

Про день перемоги нічого не пам’ятаю, хоч мав уже неповні сім років. Обминув якось цей день мене.

Пам’ять, звичайно, була ще дитяча. Батько прийшов з війни у страшній, кудлатій, може, й з вовчого хутра, шапці, зовсім не схожій на ті стандартні набивні вушанки, які показують у кіно, в коротеньких, з шинельного сукна обмотках (у дядька Івана обмотки були довжелезні, сиво-голубуваті, схожі на довоєнні кашне). Ще що можу згадати: у солдатів, які були на постої у нашій і дядьковій хатах в сорок третьому, бачив автомати, з дисками і з ріжками. Спогад ще з початку війни – німецька „рама” над березником, літак з двома фюзеляжами, роздивився навіть пущені зовні латунні трубочки на них неподалік від пропелерів.

Після війни шукали порох – у борку, на схилі Герасименкової гори під Щорсом, гранати і снаряди старші хлопчики повизбирували ще до мене. Двоє розряджали ті цяцьки, добуваючись до толу, поки вони повибухали, то залишився кожен без руки. Це вже було відлуння війни.

Додаю маленький штрих для повнішого уявлення про ті роки. У Займищі храмують двічі на рік: 12 липня, на святі Петра (не Петра і Павла – Павлові займищани відводять чомусь наступний день), і 21 листопада, на Михайла. В храмові дні правилося в церкві, потім люди вели родичів у свої хати, пригощали їх, вели всілякі розмови, хто любив співати – співали. В цей день по селу ходили старчихи, збирали милостиню. Старчихи кожного року були одні й ті ж, вони співали попід вікнами жалібно і гугняво, ми, діти, часом гралися „в старчих” і теж співали дуже схоже, нарочито гугнявили.

Храмувальники були прошені, тобто їх кликали зарані (є ще слово „гукали”, від нього – „гукані гості”), так велося завжди. То були, як правило, родичі з ближніх сіл, друзі і приятелі. Але в перші повоєнні роки приходили в село і непрохані гості.

Про одного з таких ця розповідь.

У нас тоді були на храму два подружжя з Щорса, не знаю навіть, родичі когось із батьків чи знайомі. Один був Іван Лизогуб, фотограф, з дружиною, а другого я знаю тільки на ім’я, Федір, - теж з дружиною, найпевніше, саме дружини і були нам родичками або ж приятельками матері. Фотомайстерню в Щорсі переносили кілька разів у інші приміщення, але Іван Лизогуб залишався там фотографом. А Федір, коли я вчився в Щорській залізничній школі, працював у тій школі завгоспом. Але то пізніше.

А тоді ми жили ще у першій хаті батьків, тісненькій, і стіл у ній був відповідний, за ним ледве вміщалися вшістьох, але сиділи дружно, вели якісь балачки, все було пристойно. Федір у той день погано себе почував, чи то горілка йому „не пішла”, то мати поклала йому подушку, і він приліг на дерев’яному полу (піл у наших хатах – це місце для спання).

І зайшов у хату чужий чоловік. Зайшов з тим, щоб його пригостили. Йому налили чарку, дали закусити, за стіл не запросили, та й не було заведено запрошувати таких гостей за стіл, - випив, закусив тим, що дали, і мав би собі йти далі, де би його ще пригостили, і не раз. Ні, щось йому не сподобалося, - мало налили чи неналежно вшанували, став заявляти якісь невдоволення чи й претензії, жінки дружно запропонували йому йти собі далі своєю дорогою, бо його ніхто сюди не кликав, зайшов – угостили, то хай і за це дякує. Чоловіки – батько й Іван Лизогуб – сиділи мовчки, обидва були сумирні, не войовничі, непроханий гість, напевне ж, побачив, що вони благі, і почав піднімати голос, качати права.

- Я воїн-побєдітєль! – хоча чоловіків, що були в хаті, теж не обминула війна, всі троє воювали, і нескромний прибулець міг би побачити, якого вони віку, й зробити відповідні висновки. Ні, „воїн-побєдітєль” їх взагалі не взяв до уваги, сварився з жінками. Був він високого зросту, з різкими рисами обличчя і хриплим, але гучним, „командирським” голосом, жінки вже було й розгубилися перед його натиском. І тут схоплюється Федір, що, здавалося, дрімав, не слухав тих перемовин на все вищих тонах, - сам зросту нижче середнього, рішуче хапає того „воїна-побєдітєля” за шкірку і витурює з хати й веде аж на вулицю, і „воїн” слухняно перебирає довгими незграбними ногами, а хата наша стояла далеченько від вулиці, було де йти. Федір його буквально викинув з двору, взяв хвіртку на защіпку, а в хаті мовчки повернувся на своє місце на полу. Виявилося, що Федір у війну був льотчиком, - вже сама професія для людей відважних, - але він з тим не носився, якби не цей випадок і його подальше обговорення за столом, то б ніхто, крім його дружини, і не знав, що він колишній льотчик.

Мої батьки не раз потім згадували нахабного „воїна-побєдітєля” і про скромного, невеличкого на зріст Федора, який так спокійно цього „воїна” приборкав.

А з Іваном Лизогубом був пов’язаний ще один пізніший епізод, про який мені зовсім недавно розповіли.

Мій двоюрідний брат, нині вже покійний, Микола Савелійович Борисенко, старший від мене на одинадцять років, веселий і незвичайної доброти чоловік, працював машиністом Щорського паровозного депо, і дружина його якось розповіла: повернувся Савелійович з поїздки дуже розстроєний і сумний. Не бачила ще його таким. Що сталося? „А, не питай,” – відмахується. Помився, вечеряти не схотів. То що ж таки сталося? „Бач, жінко, яка в тебе доля, - почав здалеку. – Батька посадили невинного (її батько був репресований у 37-му), і мене можуть колись посадити ні за що...” Виявляється, пригнав він у Щорс свій паровоз, робили ще там якісь останні маневри, і раптом помічник вигукнув: „Людина під паровозом!” Загальмували, повискакували всі троє, шукають, а ніч хоч око виколи. Раптом озивається хтось з-під паровоза: „Все в порядку, не переживайте, я живий.”

Був це Іван Лизогуб, чогось його носило там вночі, нетверезого.

Я не знаю, чи мав той щорський фотограф Іван Лизогуб якесь відношення до славного козацького роду Лизогубів, але ось так це прізвище ще раз перетнулося з моїми родичами.

БАТЬКОВЕ ГОЛОВУВАННЯ

Варто трохи розповісти про батькове головування в колгоспі. Починаючи з 43-го, голови і колгоспу, і сільради у нас мінялися по кілька разів на рік, поки повернулися фронтовики. У 1945 на голову колгоспу обрали Михайла Овсійовича Борисенка, дуже цікаву, колоритну людину, знавця безлічі притч, пригод, анекдотів на всі випадки життя, нерідко, напевне, й творця тих притч, - як йому головувалося, мені сьогодні важко сказати, а от що від спілкування з ним мали приємність і дорослі, й малі, це знаю точно. Тільки здоров’я в нього було нікудишнє, через це в 48-му змушений був піти з посади і скоро по тому помер. Головою колгоспу обрали мого батька. Несподівано і для нього самого, і для матері, вона вичитувала йому не раз за те, що погодився.

В радянській літературі, починаючи з тих часів, склався стереотип негативного голови колгоспу, рвача, непробудного пияка, такого, що не минав жодної спідниці, та ще й при цьому умудрявся вибудувати собі хороми. Йому протиставлявся на сторінках книжок стовідсотково позитивний, що тільки й дбав про те, щоб підняти колгосп та людський добробут, парторг, котрий у фіналі вже сам ставав головою, вже правильним. Займище такої ситуації не зазнало. Були і в нашому селі люди, які дивилися на цю посаду як на можливість наживатися, безперешкодно красти, прагнули цієї посади й постійно „сигналізували” в район і вище про „зловживання” і мого батька, і його попередника та наступника. Ті анонімки ретельно перевірялися. Одну таку комісію з перевірки анонімного „сигналу” пам’ятаю, - на батька написали, що він вимурував собі цегляний погріб, має незаконно придбаний ліс на нову хату і ще безліч всякого накраденого добра. Дуже ретельно шукали те все, навіть залізними щупами обштрикали і двір, і сіни, й хліви, город. Потім сміялися, особливо з цегляного погреба: дід Федір ходив розчищати ліс, я теж йому допомагав, заробили жердок, товщиною з руку, і дід обклав тими жердками стіни у „погребі” (звичайній ямі в землі), щоб не осипався пісок, та поклав з тих же жердок стелю.

Та це ще жарт. Понишпорили, не знайшли нічого та й подалися собі геть, не знаю, чи хоч вибачилися.

Було й страшніше: спроба підпалити хату.

Не знаю, літо йшло чи, швидше, кінець весни або початок осені, - ще тепло, але день недовгий, бо вже темніло, коли ми йшли від клубу, - кілька хлопчаків: Коля Зотович, ще один Дорошенко – Шура, що жив у свого діда Івана, Зотового брата, я і моя сестра Марія, може, й ще хтось, - уже не пам’ятаю. Коли порівнялися з хатою Каті Борисової (невістки діда Федора, нашої з Марією „хресної”), помітили відблиск вогню. Щоб машина їхала з Гальорки, було б чути мотор, та й снопи світла від фар яскравіші, велосипед з фарою чи навіть карбідною лампою – теж ні, вулиця проглядається аж до Зотової хати, було б видно, що то велосипедом хтось їде. Ми йшли неквапом і розгадували, що то за відблиск, аж поки побачили, що то горить солом’яний дах у нашій хаті, з ближнього до нас причілка, над коморою. Ще тільки розгорялося, знизу, від коробки, але вже брався вогник повзти вгору. Тут виявив проворність Зотович, відірвав жердку з огорожі й почав збивати вогонь. Я щосили закалатав у двері, вискочили батько й мати. Збили той вогонь, не довелося й лити воду. Дуже вчасно ми наспіли.

Але переляк ще довго не покидав нас. Як могло таке статися? Недопалок цигарки не міг залетіти під стріху навіть у вітер, іскра тим більше була безсила спричинити пожежу, вечір був тихий. Тільки чиїхось рук робота. Обговорювали цю подію вночі, нікому не спалося. Хто міг на такий злочин піти? Навіть серед вороже настроєних до голови колгоспу людей не бачили такого. Ну, анонімки, ну, звинувачування навіть у тому, до чого голова колгоспу явно не мав причетності, - тяжкими податками обклали, непосильну суму державної позики примусили підписати, хоч цим займалася сільрада, - голову колгоспу тулили до всього. Так за це підпалювати? Кілька людей у селі важили на батькову посаду, батько й мати їх знали, і теж не могли когось конкретно запідозрити, хто пішов би на такий злочин, та й чого б він у такий спосіб досяг?

Під ранок все ж сон зборов нас. Мати навіть загадала собі сон, і їй наснилося, ніби дівчинка в білому платтячку тікала від нашого причілка у березник. Ніби вказувала напрямок, де шукати палія, але в тому напрямку жив не один претендент на головування, отож питання так і повисло, надто мало звузилося, кажучи мовою криміналістів, коло підозрюваних. Та й, може, той сон про дівчинку не мав жодних натяків на те, що сталося ввечері. Спати в хаті вночі було нам після цього страшно. Взяли в діда Сашка Смоляка пса, вівчарку-полукровка, надія на якого була невелика, він майже ніколи ні на кого не гавкав; коли ж обізветься вночі, то батько виходив з хати, з усіх боків оглядав хату, хлів, клуню, - чи не тліє десь підкладений віхоть. Так жили, поки й не закінчилося батькове головування.

А закінчилося воно так: одна з комісій знайшла у батькових діях якесь порушення статуту сільгоспартілі, не такого змісту, щоб за нього було соромно перед людьми. Якийсь господарський недогляд. Зняли з посади і навіть виключили з партії. Схоже, що надоїли районному начальству анонімки та скарги, а голова колгоспу – без характеру, не може поставити нахаб на місце. Чому так думаю? Бо в районі до батька ставилися прихильно, співчували йому, приймаючи суворе рішення, з їхньої ж підказки і навіть наполягання батько незабаром звернувся в ЦК КПУ зі скаргою (мати дуже відмовляла його від того: нащо тобі партійність, живи як усі...), написали позитивну характеристику, їздив у Київ, і в партії його відновили.

Я на початку цієї розповіді заторкнув ще одну заяложену в літературі про село постать – парторга. Був і в Займищі такий, беззмінний від започаткування колгоспу і до власної смерті: Артюшевський, перший у селі комуніст, і то не свій, а присланий, - колишній робітник Щорського залізничного депо. Мало хто й знав, як називається його посада і чи є вона у нього взагалі. Артюшевський – то було і прізвище, і посада, - так якось уклалося в головах у займищан, що цій людині до всього є діло й до всього є право, утвердився в селі, як щось неодмінне, неминуче і довічне.

Не знаю, на яких підставах, але поселився Олексій Йосипович (це справжнє по-батькові Артюшевського, без жодного натяку на Сталіна) у хаті, що належала братові моєї баби Хіврі, Митрофану Миновичу Комісаренку. Дід Митрофан теж залишився в селі, тільки де він жив – я не знаю. У нього була дочка Настя, син Іван загинув на війні, так от у Насті (її хата була за колгоспним двором), мені здається, він не жив. Разом з Артюшевськими? Теж навряд...

Це був, без перебільшення, „залізний Фелікс”, до кінця відданий справі ВКП(б), непідкупний і нещадний не тільки до інших, але й до себе. Було в Артюшевського шестеро дітей: сини Євген, Василь, Петро і Віктор, та дочки Віра й Ольга – наймолодша. Не знаю, де був Артюшевський в роки німецької окупації, - не в селі, звичайно ж, бо розстріляли б, може, на фронті, а дітям його дісталося все те, що й іншим займищанам. Євген (1920 р. н.) і Василь (1925) загинули на війні, Віру не минула німецька неволя. Інші були на той час неповнолітніми. По війні всі четверо, що залишилися живими, пороз’їжджалися.

Після звільнення Займища від німців Олексій Йосипович побув головою сільради (1945), а далі знову став тим, ким і був – Артюшевським. Тобто офіційно якусь посаду мав, за яку нараховували йому трудодні, чи, може, й грішми платили, - того вже не знаю, - але для займищан слово „Артюшевський” втілювало і посаду, і навіть якийсь символ вищої – і над колгоспом, і над сільрадою – влади, тільки чомусь без розшифровки, що це влада партії, або ж ту розшифровку просто пускали мимо вух. Хто ще в селі був членом ВКП(б), скільки їх було, - я, наприклад, ніколи не чув і не знав, аж до виключення, вже з КПРС, і потім відновлення в ній батька.

Всіх діянь і турбот Олексія Йосиповича я не знаю, під його опікою були посади завідуючого клубом, згодом і бібліотекою, випуск стінгазети, саме з його благословення в бібліотеку прийшов О. Є. Крумкач, і хочу сказати, що в цьому Займищу дуже поталанило.

Що означало явище „Артюшевський”, можна судити і з деяких курйозних фактів. У нашій сільській крамниці – не пам’ятаю, хто в ній тоді працював – з’явилися презервативи, велика картонна коробка, можливо, з-під взуття. Дорослих та продукція не зацікавила, але стала розвагою для хлопчаків. Дешеві – одна пачечка коштувала, здається, 60 копійок, - дешевше, ніж квиток у кіно, випросив у матері карбованець, в кіно проліз без квитка, „отоварився” в магазині – і надуваєш пузир, поки й лопне. Але жіноцтву дуже не подобалася та хлоп’яча забавка, - роздуті мало не до розмірів аеростата білі кулі, і жіночі прокльони ще додавали задоволення. Не думаю, щоб Артюшевський не забороняв продавщиці відпускати той сороміцький з точки зору дорослих, але не хлопчаків, товар саме їм, дітям, та хлоп’ята просили дорослих хлопців, і ті їм купували, й білі кулі і далі літали по селу. Тоді Артюшевський викупив у магазині всю коробку, поклав край нашим непристойним, з погляду матерів, забавкам.

У Олексія Йосиповича був сусід, хати навпроти чи майже навпроти, Кузьма Прохорович, прізвища не знаю, бо всі звали його Прохоровичем з наголосом на третьому „о”. Для дітлашні цей чоловік цікавий був тим, що йому можна було сказати, зустрівши на дорозі: „Ха на руп вирви зуб”, і він тут же кидав усе, з чим ішов, - чи в’язку трави, чи ще тільки косу з вірьовкою, сідав, роззувався і пускався за збитошниками в погоню, міг півдня переслідувати, загнати в Горіле болото й ходити поміж купинням, засукавши штани, - що б він робив, аби спіймав когось із пустунів, я не знаю, бо такого випадку за моєї пам’яті не трапилося, і що означала та магічна фраза, чим була образлива для Прохоровича, теж невідомо, - схоже, якийсь натяк на його скупість або ж вимову. Окрім війни з дітлашнею, мав Прохорович і доросле життя, пас череду, вів якесь господарство, бо косив же корові чи теляті траву, а ще – одружився, привів собі жінку з чужого села, десь з-за Снові, бо в селах на правому березі річки люди по-білоруськи „дзєкали”, і його жінка теж. Була вона значно молодша від Прохоровича й дуже сварлива, причому й сварилася не по-нашому, непристойно. В селі її прозвали Прундою, чи то було якось пов’язано з її ім’ям, чи з іншої причини, я того сказати вже не можу. Сварки її скоро стали справжніми „концертами” для села, збирали багато цікавих, особливо Прунда давала собі волю, коли йшла підписка на облігації. Та повоєнна державна позика була тяжким лихом для всіх, прагнення якось уникнути її або хоча б пом’якшити суму цілком зрозуміле, і форми його здійснення застосовувалися різні, хоч мало кому ті хитрування помагали. Прунда показала абсолютно оригінальний, не бачений ще в селі прийом. Вона не замикалася в хаті зсередини, не тікала в Горіле болото, щоб пересидіти поки комісія піде собі далі, не відсилала комісію на пастівник до Прохоровича, - говоріть, мовляв, з господарем, він мене не вповноважував такі справи вирішувати, - Прунда виходила назустріч комісії, заголювала зад і виставляла його прибульцям: ось, мовляв, що вам, а не позика, жест сам по собі образливий для представників хай і сільської, але все-таки влади, які не самі ж цю справу вигадали, виконували державне завдання, так ця безсоромниця ще й не всім дозволяла споглядати її принади, які називала „сахарніцею”: „Ти, галава, дівись на маю сахарніцу, а ти, Артюшевський, нє вилуплюй вачей, табє нє паложена.”

Після смерті Кузьми Прохоровича вона повернулася в своє село чи знайшла собі десь іншого діда, в Займищі залишився тільки спогад про зухвалу молодицю.

Але я про Артюшевського: такий був бойовий комісар у мого батька як голови, і в його попередників, починаючи з Івана Мойсейовича Полевика, і наступника, Василя Трохимовича Єфименка, не знаю, як батько і всі інші голови колгоспу контачили з ним, мені здається, що вони діяли автономно, голови знали своє, Артюшевський своє. Не знаю, чи закінчилася влада Артюшевського над займищанами, як об’єднали займищанський колгосп з великощимельським, бо голова і вся контора розмістилися в Щимлі, то і парторг мусив обсновуватися теж у Щимлі. Олексій Йосипович помер у Займищі, вірніше, в Щорській лікарні, є спогад про це Георгія Лепнюка, - Артюшевського перед смертю провідав один займищанець і нагадав багато неприємних речей (я цитую Лепнюка): „...Розкулачував... і хабарі брав, ловив займищан, що на колгоспному полі колоски збирали. А хто з церкви послав знімати хрест, щоб зробити там клуб? Пам’ятаєш?” – На що Артюшевський нібито відповідав: „Пам’ятаю, аякже. Хочеш знати, чи мучить мене совість? Ні, Васильку, не мучить.” Василь правив своє: „Хто в житті ставиться до людей ворожо, той легко не помирає. І хата твоя не випадково горіла.” Такий ось діалог. Про підпал хати я нічого не чув. Але Василь сказав своє і пішов. „Хворому хотілося щось додати, - пише Г. Лепнюк далі. – Щось важливе, потрібне, а натомість він почав якось дивно блукати поглядом по палаті, якось недобре захвилювався. Піднявся на лікті і враз упав обличчям в подушку”. Чи такою була ця смерть насправді, чи фантазія займищан щось і домалювала, судити не берусь.

І ще трохи про батька – поза головуванням. Відомого правила, що людина має на віку збудувати хату, посадити дерево і народити сина, він у житті дотримався. Щоправда, з першого разу йому поталанило лише з сином: не знаю, чи таким він мріяв мене побачити в дорослому стані, тут уже сталося, як сталося, але я був першою дитиною в сім’ї. Будувати ж хату й садити сад батькові довелося двічі. Про першу його хату, власне, хатинку з чиєїсь комори, та ще й поставлену „на грудях” у брата, я вже згадував. З неї пішов на фронт у 43-му, в неї повернувся, живий, хоча й з підбитими крилами. Але року, здається, 48-го перейшов жити до тестя, Федора Яковича Павленка, віддавши свою хату, як виявилося, - тимчасово, його невістці Дуні. Невістці трапилося нове заміжжя, вона зійшлася з Федором Матвійовичем, колишнім писарем, але не вести ж було його приймаком до свекра по першому чоловікові, - ні вона цього не хотіла, ні тим більше дід Федір на таке не погоджувався, от і вирішили, що краще дочці Насті з чоловіком до нього поселитися, а Дуні розв’язати руки.

Я тоді мав десять років, прожитих у тій батьковій хатинці, по сусідству з дядьком Іваном. Ні ця хата, ні дядькова в тодішньому її вигляді не могли дати бодай приблизного уявлення, як же було за діда Миколая, яке начиння було у хаті та на господарстві, де він тримав пасіку і т. д. – нічого дідового ніде вже не залишилося. Інакше було у діда Федора, у якого я ще й до обміну хатами бував частенько. Там було багато цікавого, починаючи хоча б з дерев’яної масло бойки та старої жерстяної скриньки з-під китайського чаю, дідового трофею з японської війни. Була клуня з двома високими ушулами і током посередині, до ушул на цвяхах вішали ціпи, під стріху застромляли коси, в клуні були вила, носилки, валялась кімля для в’юнів. Ще більше приваблювала дідова повітка. Посередині стояли жорна, з насадженою на стержень верхнього жорнового диска жердкою, яку вгорі було пропущено в закріплене до сволока металеве кільце, а справа від хвіртки – ступа, цілий саморобний агрегат, з залізним, відшліфованим у просі до блиску товкачем, що кріпився до дерев’яної балки, з металевою віссю посередині, - однією ногою натискуєш на вільний її кінець, і товкач піднімається вгору, рвучким порухом другої ноги опускаєш його в засипане просо, для опертя рук – „п”-подібний поручень, руки лежать на поручні, а ноги рухаються, аж вісь поскрипує. На стіні справа розвішано серпи, струганки, станкова пилка, за раменини позастромлювало долота, молотки, бруски та мантачки, всяке інше добро.

У тітки Ольги, старшої дідової дочки, тут же, по сусідству, на зиму ставили кросна, - тітка ткала полотно зі свого прядива, а потім сусіди зі свого, - кросна не простоювали до самої весни. Ну, прядки, гребні, що закріплювалися в спеціальних отворах у лавах чи ослонах, - то було і в матері, і в кожній хаті. Весь цей ще діючий набір старовини, хоч і бачений раніше, з переїздом до діда став ближчим. Одразу ж і нові друзі у мене з’явилися, я за старою хатою не шкодував.

Для батьків той обмін не був таким легким, як для мене. Батькові, як голові колгоспу, доводилося звертатись по допомогу до старих людей, - щоб прийшли перебирати картоплю в буртах, гребти сіно й складати в стоги, скиртувати солому, а дід Федір принципово не вийшов ні разу на колгоспні роботи, і люди показували пальцем: чого тестя свого не залучаєш? А потім ще дід завів „ухажорку”... Але про це згодом.

Тоді, щойно поселившись у тестя, батько і взявся садити сад. Накупив яблуневих щеп, викопав під них величезні ямки, поклав під щепи перегній і що там інше належалося, щепи поприймалися, я їх ретельно поливав, носячи воду з колодязя, що біля Філота, на зиму батько пообставляв стебельця соломою, але сніг узимку ліг такий глибокий, що зайці з насту діставали до гілок і пообгризали їх. На місце дуже зіпсованих зайцями щеп батько посадив нові, за літо вони теж окріпли, але тут на батьків сад знайшовся рукатий шкідник, забрався вночі і виламав геть усі плодові деревця. Це було ще до підпалу (підпалювали нас теж тут, коли жили в дідовій хаті), бо потім у дворі все ж таки був собака, хоч і сумирний, але відлякував бодай присутністю.

Пробував батько і бджіл тримати – одну, дві сім’ї, хоча мав дві дуплянки і два чи три рамкові вудики-хатки, якби пішло по ділу, то завів би й більше. Втім, до більшого справа якось не дійшла, і меду, ясна річ, від тих, що були, не мав, бо бджоли вимагали більшої уваги до себе, ніж дозволяли батькові обов’язки голови колгоспу, а діда Федора бджоли не цікавили. У дядька Івана це діло краще виходило, той тримав пасіку вуликів на десять, а то й більше.

Та й не тільки в бджолах брат був удатнішим від батька, щодо інших селянських робіт теж, хоч батько й орав, і косив, молотив, трохи знався на теслярстві, щоправда, більше теоретично, - чи то практики достатньої не мав, а чи тому і не було практики, що руки його до теслярства, як і до інших господарських справ не дуже лежали. Йому б, напевне, краще було довчитись до якоїсь розумової діяльності, але умови для того не склалися, і прожив життя, займаючись не зовсім своїми справами.

Так от про бджоли. Якось улітку почав виходити рій. Батько був на роботі, але ми з дідом Федором вчасно це засікли, приготували, що було, щоб його зняти в решето, коли сяде, - саме решето, і ту штукенцію, що пшикає кізячним димом, і пішли слідом за роєм. Він летів уздовж вулиці й за канавою, біля якої колись займищанам вдалося спинити жахливу пожежу, почав кружляти біля береста під Оврамовим парканом. Осідав усе нижче й нижче, до самої землі, на досаду нам з дідом, бо брати з землі рій незручно, найкраще струшувати в решето з гілляки. Та знімати його нам і не довелося, чим довше кружляли бджоли, тим їх ставало менше, аж поки всі сховалися в дуплі береста, вхід до якого був при самому корінні: знайшли собі домівку зарані.

Кілька років прожили бджоли в тому дуплі, не пропадали, далі, може, й з цікавості, берест зрізали, - кажуть, що був мед, але дерево було не наше, я того точно не знаю.

Розповідь ця до того, що батько, живучи в діда Федора у приймах, зібрався будувати власну хату, і рій підказав місце, де її ставити, - за повір’ям, те місце, де поселилися бджоли, мало бути щасливим.

Восени 1957 року мене призвали в армію, а в січні 1960-го я вже гостював у батьків у їхній новій хаті. Вся праця, всі муки, невдачі, але й радості, пов’язані з її будівництвом, мене обминули, й було якось совісно повертатися з армії в батькову нову хату, до якої рук не доклав.

Біля неї батько теж посадив яблуні, кілька груш, сливи, малину, смородину, яблуні й груші виросли, але були якісь хворобливі, все решта буяло. Під вікном виросла липа, берези, ближче до канави навіть каштан прийнявся і виріс, а під Оврамовим хлівом, де тепло й затишно, мати посадила кісточки абрикос, теж виросли. Звів батько й цегляний погріб, невеликий, - анонімок ніхто вже не писав. Поставив колодязь з бетонних кілець, вода була близько і рудувата на колір, - для пиття не годилася, тільки для поливання.

Прожили мої батьки в тій хаті сорок років, батько в 1979 помер, а мати через чотири роки після нього.

ЛЮБОВНІ АРАБЕСКИ

Ще в дитинстві я чув від матері про одного займищанського дід, який любовно називав свою бабу: „Моя ж ти вовнинка”. Мати говорила з легенькою іронією, імітуючи тон і голос того діда (я його вже не бачив і не знав), і мене, малого, цей образ, „вовнинка”, тобто горсточки вовни, не вразив, порівняння баби з жменькою вовни видавалося надто заземленим, „сільським”, я тільки запам’ятав, та чим більше років намотував на своє веретено життя, тим поетичнішим починало видаватися дідове порівняння, яке, можливо, цей незнаний дід вперше сказав своїй майбутній бабі в зовсім молоді роки і проніс його до глибокої старості, і, думалося все з більшою переконаністю, була то подружня пара, попри всі житейські злигодні та незгоди, щаслива вірною любов’ю. Чому б ні?

Інший приклад, його подав Георгій Лепнюк у своїй книжці „Джерела пам’яті”, в розповіді, яку він назвав „Якось вночі...” Розповідь, наскільки я розумію, не вигадана. Її герой - Василь Трохимович Єфименко, внук діда Гната, ровесник мого дядька по матері Олексія Павленка, Василь і Олексій дружили в довоєнні роки, що, напевне ж, давало Василеві підстави усадити мене, ще зовсім малого, на плечі й так іти з Олексієм на свої парубоцькі розваги. Дуже можливо, що в тій його прив’язаності до мене була своя хитрість, - по сусідству з нами жила одинока тітка Марфа Журбина (Павленко), яка взяла ростити дівчину-сироту Марію, напевне ж, свою родичку. прийшов з війни, а Марія повернулася з Німеччини, вони одружилися.