Олександр Смоляк. Річка снів і яви. Пізні записки (стр. 6 )

Дід Федір був глухуватий, глухота на старість посилилася, і він розказував про її походження так. На війні (японській чи з німцями – не знаю, швидше все ж таки на пізнішій) він підвозив гармашам снаряди, а вони якраз вели вогонь, був залп, що виявився несподіваним для діда, - він не встиг розтулити рот, як їх вчили.

Про те, як втратив ногу , мені розповів його внук Григорій Михайлович Турченко. Олександр Кирилович був унтер-офіцером, воював на території Угорщини. Його поранили в ногу, і він довго пролежав після бою, залишений у полі, нікому не потрібний. Хотів уже, було, застрелитись, але передумав. Побачив, що неподалік пасе корову хлопчик, і покликав того хлопчика, якось пояснив йому (мови один одного не знали), що треба сказати німцям про російського пораненого. Німці його підібрали. Ногу відрізали до коліна, бо починалась гангрена, а потім і вище коліна. Але протез, я вже писав, зробили такий, що його важко було відрізнити від живої ноги. Німці й росіяни проводили обмін полоненими, й унтер-офіцер Смоляк потрапив у Пітер. Одержував по 96 рублів у місяць (корова тоді коштувала 25 рублів). Зустрів у столиці ще одного займищанця – Дем’яна Єрмоленка (Буха по-вуличному), той був, здається, моряком, теж отримував немалі, за розумінням займищан, гроші... Дід Сашок і дружині своїй трохи посилав, і для себе вони не шкодували, Дем’ян Єрмоленко щодо того, щоб випити, був широка душа, дід Сашок і розважливіший, і скупіший, то щось і скласти зумів, повернувся в Займище, то прибудував до своєї хати магазинчик. Привозив у свій магазин пиво аж із Чернігова, та й ще там якусь потрібну в селі всячину продавав, постукуючи за прилавком протезом, - тобто зумів собі знайти таку справу, якій не надто заважало його каліцтво.

Однак часи мінялися, або, як сказав останній радянський лідер, „процеси йшли”.

Визначальна подія тих літ – прихід у жовтні 1917-го до влади більшовиків на чолі з Леніним. Дем’ян Єрмоленко у той час ще був у Пітері, й потім розповідав, що бачив Леніна. Займищани вірили: а чого ж, міг і бачити, що в тому дивного? Інша річ, що довірливість односельчан спонукала діда Дем’яна до пригадування нових і нових подробиць тієї пори, аж до безпосередньої участі у відомій з кіно організації втечі вождя революції з Пітера. Не знаю, чи так уже всі йому й вірили, - я дружив з Дем’яновим внуком Михайлом Борисенком, той знав, що, принаймні, перебування діда саме в ті часи у „колисці революції” – не вигадка, і ми з ним вірили, дивилися кіно, й щось у ньому сходилося з розповідями Дем’яна Єрмоленка, - от тільки самого його в кіно чомусь не показали, шкода, звичайно, могли б показати і його, бо він же там був... А дід все більше чинився перед земляками: „Ілліч мене любив!.”

Значно менше відомо про події та перипетії революції, а згодом і громадянської війни в самому Займищі, Сновську та довкола. Один займищанець воював у Щорса. Це не вигадка і не його хвастощі, а факт. Звали його Михайло Онуфрійович Єфименко. Я його пам’ятаю, - худорлявого, циганкуватого на зовнішність, горбоносого, меткого, з низьким та хрипким голосом. Повеличатися і він взагалі-то любив, але не подвигами в боях, а тим, на якому баскому коні приїжджав у Займище, з якою шаблею, як дівчата бігали за ним „чередою”. Він уже в немолодому віці пристав у прийми до овдовілої Ліди Коротенчихи, а де жив доти – не знаю.

Але і Щорс, і займищанський щорсівець – то вже пізніше. Більшовицька влада ж, розпочавши „переможну ходу” в Петрограді, у Займище прийшла, як зафіксовано в документах, аж у 1919-му.

Коли на початку 1917 року Микола 11 зрікся престолу і в Петрограді було створено Тимчасовий уряд, у Києві теж утворився перший український парламент (Українська Центральна Рада) й уряд. Тобто виявилася відмінність політичного процесу в Росії й Україні. І на виборах до Всеросійських установчих зборів у Росії великий відсоток голосів дістали більшовики, а в Україні більшість здобули українські есери. Україна своїм відділенням від Росії сподівалася зберегти у себе лад і спокій. Чернігівщина, що була чи не найскладнішим у національному відношенні регіоном, маючи у північних повітах (Городнянському, куди входило Займище, Сновськ, волосний Великий Щимель теж) суцільну контактну зону українців, білорусів і росіян, залишилася з Україною. Навіть у відокремлених „неукраїнських” повітах (де українці не склали етнічної більшості) був потужний рух за те, щоб залишитися в складі „своєї” губернії і України. Городнянщина ж належала до тих повітів, де українців була більшість. Ось як характеризує ситуацію активний учасник подій тих далеких літ Віталій Маркович Примаков, постать добре відома і віддана більшовизму: „Класові протиріччя затушковувалися націоналістичними устремліннями української міської і сільської буржуазії, яка вимагала співдружності класів ради „відродження нації”. Україна – країна переважно селянська і заможна. На селі був міцний середняк, який підтримував „куркуля”, попа і українського інтелігента.” (Зб. „Пять лет Красной Армии”, М., Вища військова редакційна рада, 1923, стор. 175 – 195). І далі там же: „Тому Жовтень на Україні запізнився.” В Києві „Центральна Рада захопила владу в свої руки (...). В решті центрів України влада без особливої боротьби перейшла до Центральної Ради.”

Як би цікаво було персоніфікувати це спостереження по Займищу! Але пізно. От і плутайся сьогодні, авторе, хоча б у таких „двох соснах”: радянська влада прийшла у 1919-му, а сільська рада, за свідченнями, була створена в 1918-му. Чия то була рада? Маю тут і родинне зацікавлення: перший займищанський голова сільради – Миколай Кирилович Смоляк, після нього став Ничипір (по-батькові невідомо) Самусь. Коли став головою Самусь? Чому пішов з посади мій дід? Тут може таїтися багато цікавого. Не входячи поки що в деталі займищанського масштабу, скажу інше: був час, у 1918 році, коли майже всі землі, заселені переважно українським народом, були під українською владою, в українській державі, були перепади іншого характеру, і був сумний кінець 1919-го. І коли більшовицькій владі, експортованій до України, стало тут непереливки, з’явився і такий ось красномовний документ:

„Телеграма

На підставі телеграми Наркомвсправ про оголошення червоного терору на Україні Чернігівський губвиконком пропонує:

1) В усіх повітах Чернігівщини створити комісії по проведенню червоного терору над поміщиками, буржуазією і куркулями. До складу комісій повинні увійти представники від комуністичної партії, один член президії виконкому – комуніст і один представник від існуючої п’ятірки. 2) Комісія повинна негайно намітити і заарештувати як заручників осіб, які користуються найбільшим впливом серед контрреволюційних елементів. За першої спроби до повстання заручники, за постановою комісії, розстрілюються. 3) Вся буржуазія, як крупна, так і середня, всі особи, які не займаються загальнокорисною працею, повинні бути в надзвичайному порядку відправлені в робочі батальйони для виконання всіляких робіт. 4) Все майно заручників конфісковується. 5) Розпорядження привести до виконання за 48 годин. Термін по виконанню доповісти. 6) Провести чистку всіх радянських закладів і докласти всіх зусиль до викорінення звідти контрреволюційних елементів – звільнених відправити в робочі батальйони. Голова Губвиконкому Чернігівщини Коржиков.” (Держархіві Чернігівської області, Ф – 4708; Оп. 1 – Од. Зб. – 1. Арк. 6. ) Хочеться уявити собі серед вирування таких грізних подій долю невеличкого, спокійного, покірного чи, принаймні, без екзальтованої революційності, та й контрреволюційності, села, близько 270 господарств, 1300 жителів. Сьогодні вже нема очевидців розповісти, як і хто проводив виконання пунктів телеграми губвиконкому та інших владних вказівок щодо здійснення червоного терору, потрапляв хтось у Займищі під ті чистки, до числа заручників, робочих батальйонів чи й під розстріли, - не будемо того домислювати, але зрозуміло й без домислювань, чому не дійшло до наших днів жодних свідчень про ставлення у Займищі до УНР з її Центральною Радою, до Павла Скоропадського чи, скажімо, до денікінців, ніби того всього не було, та й щорсівців, як я вже згадував, було не густо, на що теж було ж якесь пояснення. В 1920 році у Займищі організувався комітет незаможних селян (комнезам, КНС) із вісьмох членів, це на 270 селянських господарств, - але був. Що робили і якими настроями жили решта з 1300 жителів села – то вважалося в радянські часи несуттєвим. Першого голову комнезаму Феодосія Беліка було убито в 1920 році. Винних не знайшли, офіційного пояснення причин убивства нема, неофіційні догадки і версії вже стерлися з пам’яті, залишається ходова для тих часів фраза про загострення класової боротьби, хоча важко з позицій нинішнього дня судити, наскільки ця фраза тут доречна. Нещодавно я спитав у Феодосієвого внука, чи мало те вбивство якісь пояснення вдома, серед членів сім’ї, то він сказав: за землю. Якихось деталей він не знає. У березні 1930 року в Займищі організувався колгосп. Серед його ініціаторів і активістів (ми з О. Крумкачем їх назвали в історії села) моїх родичів Смоляків та Павленків нема. Вступило 26 чоловік, 18 дворів, за ними було закріплено 23,5 га землі, - не густо, так би мовити. Придбали коней, сівалку та молотарку. Далі поповнювався колгосп і землею, і худобою, конфіскованими у розкуркулених. Розібрали греблю на Снові. Попереселяли людей з хуторів: Гути, Хомичевого, Зайчикового. Лінію партії на повну колективізацію в Займищі здійснював Сергій Миколайович Желєзняк, завідувач місцевої школи.. Не знаю року, коли в селі з’явився перший комуніст, - це був Олексій Йосипович Артюшевський, робітник депо станції Сновськ, направлений для організації партійної роботи, особистість цікава, й про неї ще буде мова, а тут зазначу, що більшість займищан погано собі уявляли, для чого він з’явився в селі, яка в нього посада, і для них „Артюшевський” стало і прізвищем, і посадою заразом. Поселився він у хаті Митрофана Миновича Комісаренка, брата моєї баби Хіврі, а на яких засадах, як квартирант, чи Митрофана звідти виселили, - я не знаю. Діда Митрофана, червонощокого здорованя, чимось схожого на відоме портретне зображення композитора Мусоргського, трохи пам’ятаю, а де він доживав віку, не можу нічого сказати. У нього син загинув на війні 1941 – 1945 рр., була також дочка, жила біля колгоспного двору, але Митрофан, мені здається, жив не у неї. І не разом з Артюшевськими. Колгоспний двір (його у нас так і називали) побудували біля гальорського кладовища, між дворами діда Сашка (Смоляка) і Митрофанової дочки Насті, там були конюшня і збруйник, воловник, корівник, десь там же були свинарник і вівчарня, потім їх перенесли, здається, на Блюдне, а згодом і корівник новий звели біля Горілого болота... Біля того, попереднього, корівника була хата, куди доярки зносили молоко, - то була хата розкуркуленого Архипа Єременка, як там росли і почувалися Архипові сини й дочки (декого з них я знав) – важко уявити, на мене та хата чомусь справляла дуже тяжке враження, темна, сира, дах і стеля давили, видно, пристосована для фермівських потреб, не опалювана, вона зовсім встигла втратити дух житла. Пам’ятаю також Мартинівщину, чи не найкращі займищанські землі, з залишками колишнього житла – великим цегляним погребом, цегляним колодязем, уже без журавля чи корби, і без води, - чимось закиданий... Пам’ятаю ще один знак часів до колективізації, дореволюційних та, напевно, ще й кріпосницьких, - це два жорнові камні з наших водяних млинів, діаметром понад метр, може, й півтораметрові, що років з двадцять пролежали біля кузні, поки хтось чужий їх чи купив, чи й так забрав, бо ж ніякого застосування їм уже тут не було і не передбачалося.

Дещо відступлюся в часі, щоб розповісти і про свій, смоляківський рід, він теж увібрав у себе якісь прикмети і цього, й наступних періодів займищанського життя-буття. Я вже писав, як з’явився у селі перший носій цього прізвища, відставний солдат Кирило Тарасович, як одружився й овдовів, і вдруге одружився. Окремі моменти і дати з його життя знав його внук від старшого сина Іван, за його твердженнями під час першого одруження Кирилові було 47 років, а вдруге він одружився в 56. В другому шлюбі мав трьох синів і дочку, Григорій загинув у 1917-му, Олександра, Івана та Марфу я пам’ятаю, а от дітей їхніх – не всіх, тільки тих, кого не забрала війна. Наймолодший син Марфи – мій ровесник і навіть однокласник.

Кирило Смоляк помер у віці 90 років, був до останніх днів мисливцем і сам сідав верхи на коня.

Його осиротілого у 8 років першого сина Миколая добросерді сестри Княгиницького забрали до себе у панський будинок, я про це вже згадував, - на жаль, це тільки констатація, а як він там почувався, чого і як його там навчали, про це нам уже не дізнатися. Хоча грамоти навчили, з усього видно, не кепсько, - у свої зрілі роки Миколай обіймав посаду волосного судді у Великому Щимлі, в 1918 році став першим головою Займищанської сільради.

Як теж було згадано, його батько і батько його дружини Мина Комісаренко значаться серед обраних на відкриття приходського попечительства Покровської церкви у Великому Щимлі. Чи вже були на той час Мина й Кирило сватами, чи ще ні, сказати не можу. За твердженням Івана Смоляка, Миколай і Хівря побралися в 1892 році, Миколаєві було 19, Хіврі 21, але щось тут треба взяти під сумнів, бо я сам бачив на хресті, встановленому на могилі Миколая Кириловича роки його народження і смерті – 1863 і 1933, не раз чув, що помер він сімдесятирічним, а роки народження й смерті Хіврі Минівни їхня внучка Ліда Степанівна Маслюк, дочка тітки Олександри (Саші), дала мені зі своїх домашніх джерел такі: 1862 – 1949. Вони видаються правдивішими, хоча ставлять під сумнів вказаний рік їхнього одруження або ж вік наречених. Скоріше рік одруження, бо ж тридцятирічними тоді одружувалися хіба що вдівці. Але з „моєю” датою одруження не зовсім в’яжеться з’ява першої дочки - близько 1895 р. Втім, могла Явдоха бути і не першою, - в ті роки дитяча смертність була високою. Важче уявити якісь обставини, що могли б затримати шлюб Миколая з Хіврею на десяток років...

Діти Миколая і Хіврі: Євдокія – 1895 року народження, Олександра – 1903, Анастасія – 1905, Олексій – 1911, Іван – 1913 років.

Помер Миколай Кирилович від тифу у чернігівській тюрмі на початку 1933-го, за п’ять років до моєї з’яви на світ. Міг би, напевне, дожити до таких років, щоб я його пам’ятав, - баба Хівря дожила. То ж про нього мої враження – тільки з того, що вдалося почути. Хоч би фото якесь дійшло, - ні, не збереглося, а чи він і не фотографувався ніколи.

Так от з тих скупуватих вражень вимальовується мені чоловік не тільки грамотний, а й розумний, філософського складу мислення, не без почуття гумору. Дід Федір Павленко якось розповів про коника: купив він собі коника, роботящого, щирого, але дуже маленького, вів своє надбання з базару, а Миколай Кирилович побачив і не проминув висловити свій скепсис. Горщик м’яса, каже, купив.

Стати сватами Миколай з Федором так і не встигли: мої батьки одружилися аж у 1936-му.

Дочки Миколая Кириловича весело згадували про одну його „панську” звичку, сказати б навіть – примху. Коли він служив у Великому Щимлі суддею і приїжджав додому на обід, дочки мали приготувати йому чай, при цьому вода для чаю мала бути неодмінно зі Снові. Так було заведено у панів, чий будинок стояв майже над річкою, так і він у себе завів, хоч хата Миколая була майже за півкілометра від річки. І дівчата приносили йому воду звідти у відрах. Якось так було склалося, що одного разу не встигли вони чи забулися сходити по річкову воду, залили в самовар колодязної, сподіваючись, що батько не помітить. А він почув, що вода не така, мовчки відставив від себе чай і не встає з-за столу, жде. Вони все зрозуміли, котрій належало в той день нести воду, взяла відра і пішла до Снові.

Миколай Кирилович вгадав старшій і молодшій дочкам майбутніх чоловіків. Зі старшою, Дунею, було так. З Великого Щимля прислали хлопця щось переказати судді чи викликати його на службу в якійсь терміновій справі, Миколай Кирилович побачив, що той завертає до його хати, і каже їй:

- Іди он зятеві двері відчини.

Того щимельця звали Павло Овсієнко, і він дійсно згодом одружився з Дунею. Павло вивчився на машиніста паровоза, збудував у Сновську хату, насадив вишень. Виростили вони сина 1914 року народження і двох дочок.

З молодшою дочкою Настею було трохи інакше. Це вже мав бути час непу, він суддею вже не був, і недовге його головування в сільраді, мабуть же, закінчилося, їхали якось з Настею на Гальорці, - в Сновськ або з Сновська, - а на Гальорці жили переважно Ткаченки й Борисенки, й на одному з городів орав зовсім юний парубок Савка Борисенко.

- Дивись, як твій майбутній чоловік старається, - показав Насті на нього Миколай Кирилович, вганяючи дівчину в краску. І теж вгадав, Савка став його зятем, жили спершу в Займищі, хата їхня досі стоїть і колодязь біля неї, продали її Триштам, ще перед війною, а самі перейшли жити в Щорс.

Саші тільки, середульшій, не вибрав нікого, й доля її була – вийти за одруженого та покинутого дружиною, коли був на першій світовій, Степана Маслюка.

Згадані панські звички не заважали Миколаю Кириловичу бути добрим фахівцем у багатьох селянських справах, навіть у таких специфічних, як вихолощування кабанчиків. Був також путящим пасічником, тримав по сто і більше бджолиних сімей. Посада колгоспного пасічника, що на ній він опинився після колективізації, стала для Миколая Кириловича останньою й обірвалася несподівано та трагічно.

Але про це далі.

КОЛИ „ЖИТИ СТАЛО КРАЩЕ, ЖИТИ СТАЛО ВЕСЕЛІШЕ”...

Магістральний шлях СРСР до висот соціалізму й комунізму, пунктирно вже тут позначений і для Займища, під проводом ВКП(б), широко задокументований у партійних рішеннях і рапортах про їх виконання, а далі й все обов’язковішого перевиконання більшовицькі керманичі, за всього бажання, не могли ввести в людське єство глибше, ніж на той рівень, що зветься офіціозом, бо люди самі в собі продовжували жити в століттях устояними потребами і турботами, осібно від державних зусиль, лише під примусом до них долучаючись чисто зовнішньо, а своє сокровенне вони воліли ховати все глибше, як і справжнє ставлення до тих державних намірів і кроків. У людині все глибшало провалля між тим, що насправді гніздилося в душі і що мусила показувати зовні.

У 1922 році в селі було п’ять водяних млинів, дві сукновальні, крамниця. Чи відносити це до позитиву в діяльності радянської влади, а чи на ту крамницю, сукновальні й млини вона дивилася як на потенційні осередки контрреволюційних виявів?

Є в архівах два запити до Займищанської сільради Сновського району, датовані 1924 роком з приводу Івана Комісаренка (чи не того самого Івана, Данилового брата, який (Данило) після смерті Михайла Шубіна взяв собі за жінку його овдовілу Мотрю? От тільки свекром Ольги Кажанки він не був, моя сестра тут допустила неточність. Чоловік Ольги – Дмитро Степанович, можливо, і Степан Комісаренко був їхнім братом...), що хотів запустити 2-й постав на своєму млині, але не витребував права на користування водою. Комісаренкові погрожували, що млин його буде визнано діючим незаконно зі всіма наслідками, які з цього випливають, аж до зносу. Бюрократичний маховик нової влади працював уже на всю потужність, канцелярські папери набрали сили у всіх сферах життя.

Згадуваний уже (мій двоюрідний дід Сашок), маючи магазин, купив ще й січкарню з кінним приводом, люди різали в нього солому на січку за якусь, звісно, платню, - мав же якось давати собі раду чоловік, залишившись після першої світової без ноги, і зумів би зарадити, так заборонили. Олександр Кирилович поїхав скаржитися в Харків, до Петровського. Г. Петровський заступився за інваліда, видав документальне підтвердження, що діяльність є законною. Та в Чернігові його з тим документом заарештували. „Брата забрали, невідомо де поділи, мене переслідуєте, - за що?” – обурювався дід Сашок, але ніхто на його обурення не зважав.

А брат – це Миколай Кирилович. Можна тільки вибудовувати догадки, що гострий на язик дід Миколай не був зручним чоловіком для більшовицької влади. Я не випадково довго тупцяв навколо дати, коли він став головою Займищанської сільради, яка тоді влада була, - більшовицька чи ще ні, та коли й чому він ту посаду втратив, інтуїція моя говорить мені, що була ця заміна М. Смоляка на Н. Самуся небезболісною, якщо й сам дід Миколай, добровільно, пішов з посади голови, то і в тому міг бути протест, - скажімо так, проти легкості, з якою „хто був ніким”, той ставав „усім”, не маючи за душею нічого, крім, хіба, авантюрних замашок, а за авантюрністю, амбіційністю стояла безграмотність, і то в кращому разі тільки вона. Нові владці, рекрутовані з категорії „хто був ніким”, несли в собі зародки всіляких майбутніх „перегинів” і навіть схильність до репресій, - я думаю, що дід все це бачив і розумів, Але він розумів і те, що на ці речі нема ради, - змирився, розвів собі пасіку, а коли події підперли, написав заяву на вступ у колгосп. Йому навіть довірили посаду колгоспного пасічника. Хоча це зовнішнє смиренство давалося йому непросто, і загнаний на спід єства спротив одного разу в ньому прорвався.

У займищанському колгоспі головував Іван Мойсейович Полевик, чоловік, з усього видно, з кебетою і господаря, і керівника, бо очолював колгосп від його створення і до початку війни. Треба гадати, що не без його зусиль Миколай Смоляк пішов доглядати колгоспних бджіл, тобто опинився і в колгоспі при ділі, яке знав і любив, і це було обачніше, ніж потрапити під розкуркулення, - адже іншої альтернативи просто не було.

І от колгоспний пасічник почав качати перший мед. І тут на пасіку приходять гості: голова сільради з двома якимись представниками з району.

- Вгощай, діду, медом.

Не знаю, чи то був Ничипір Самусь, чи хтось інший встиг стати на той час головою сільради у Займищі, мій двоюрідний брат з двадцять сьомого року народження, який мені про це розповідав, - Микола Савелійович Борисенко – називав прізвище голови, але я не запам’ятав, а зараз нема вже Савелійовича, щоб спитати. Отже просто голова сільради. Легко допустити, що певне минуле тяжіло над стосунками цих двох людей, - мого діда й того голови, - бо діда Миколая понесло:

- Ось що я вам, хлопці, сажу, - мовив він до тих прибульців, мовби до малих нерозумних дітей, та за його зовнішньою лагідністю чулося відверте знущання. – Якби це була моя власна пасіка, і ви до мене прийшли, я би вас пригостив з дорогою душею. Але мед у мене колгоспний, і ви добре знаєте, що я не маю права його роздавати.

Та й почав популярно пояснювати, в усіх деталях, що перше, ніж іти на пасіку, їм належало написати заяву голові колгоспу Полевику, після його резолюції заплатити гроші в колгоспну контору, отримати накладну, і тільки тоді він, пасічник, видасть їм зазначену в тій накладній кількість меду. Іншого способу зараз нема...

Гостям таке пояснення, звісно ж, сподобатися не могло, - їх одверто пошивали в дурні. Й особливо незручно почувався той, хто привів. Не знаю, як довго тривали перемовини, але пішли „хлопці” геть ні з чим. Радилися вони про щось по дорозі до сільради, чи голова сам вирішив показати, що він чогось вартий на своїй керівній посаді в селі, але подальші його дії були рішучі. На крильці сільради висів телефонний апарат, голова схопив трубку і став несамовито крутити ручку, кричати в трубку, щоб його з’єднали „з ким треба” (цитую В. Войновича), і доповів, що в Займищі виявлено злісного ворога колгоспного ладу, якого негайно треба заарештувати й запроторити „куди належить”, бо інакше він тут не знати яку контрреволюцію зчинить!.. Десь в такому дусі.

Знову ж таки не знаю, чи посилався при цьому як на свідків на представників району, чи цього й не вимагалося, - але й вони, в свою чергу, не спинили такого явного перебору класової пильності з боку голови сільради, і „загримів” мій дід в тюрму аж у Чернігів, бо в Сновську власної тюрми, напевне ж, не було.

Навряд чи уявляв собі Миколай Кирилович, „законник” ще старого, царського режиму, що радянська, більшовицька влада може аж настільки спростити всю систему правосуддя. Переварював цю свою промашку десь, мабуть, з півроку на нарах, поки й помер серед зими від тифу.

Миколі Савелійовичу тоді було майже шість років, він запам’ятав, що у діда була довга біла борода. По тій бороді і відшукала його серед трупів тітка Саша, якій повідомили про смерть, і привезла в Займище, щоб поховати.

Хрест Миколаєві Кириловичу зробили з різьбленим дашком, напевне, й прооліфили, бо він за десятки років така і не потемнів, - підгнив, осів аж до поперечини, але залишався жовтий. І мав напис:

1863 – 1933

Коли діда „забрали” в Чернігів, його Хіврю Минівну і двох неодружених синів, Олексія та Івана, вислали в Сибір. Дочки були заміжні, жили окремо, то їх не чіпали.

Жахливі то були часи, якщо згадати тільки те, що так чи інакше стало відоме мені. Дружина Архипа Єременки, наскільки я розумію, була тіткою моєму батькові, - може, й не рідною, але сім’ї родичалися поміж собою, два сини Архипа, розвіяні після розкуркулення по світах, Дмитро і найменший Анастас, підтримували й після війни з моїми батьками зв’язки, Дмитро зрідка наїжджав у гості, коли поселився в Чернігові, - там жила його рідна сестра, заміжня за Сергієм Євменовичем Маслюком, теж вихідцем із Займища; бував і батько зі мною у них, Дмитро поставив будинок високо над яром, по дну якого в’ється вуличка, неподалік від музею М. Коцюбинського. Стас писав листи, надіслав два фото. Чомусь прізвище він собі взяв „Ушатін” (можливо, Ушатий, але десь у канцеляріях не дочиталися, зробили Ушатіним). В зведеному списку загиблих у 1941 – 1945 роках займищан є ще один Єременко – Сергій Архипович, рядовий, поліг 19.12.43 в Псковській області. Я про нього взагалі нічого не знав, призивався він явно не з Займища, а де його доля кидала?

Після смерті батьків мені залишилося фото від 1 травня 1931 року, Сновськ, - 20-річний мій батько зі своїм, як на звороті написано його рукою, найкращим товаришем Смоляком Кирилом, що потім загинув 27 березня 1932 року від ножа бандита у Чимкенті. Єдиний внук відставного солдата Кирила Тарасовича, названий на його честь. Треба гадати – Григоріїв син. Знову ж таки запитання: як цей повнощокий юнак опинився в тому далекому „екстремальному” місті, сам туди потрапив чи вислали, одного чи з усією сім’єю? Крім матері, був у нього ще й брат Василь, з Василевим сином Олександром я вчився в першому класі... Це тільки двоюрідні та троюрідні брати мого батька. А скільки ще займищан опинилося у подібних ситуаціях в ті роки?

Доля мого діда по матері виявилася інакшою. У мене звідкись є певність, що дід Федір Павленко в довоєнні роки у колгоспі не працював. Мати розповідала, що він скуповував худобу, різав і перепродував. Але то заняття, скоріше, для часів непу, а от у якому статусі він перебував пізніше, як уник колективізації, живучи в Займищі, - доводиться лише гадати. Мав же якесь офіційне виправдання, - скажімо, служба в Сновську, а з 1935 року Щорсі, райцентрі й залізничній станції, що і в ті часи потребував робочих рук з ближніх Гвоздиківки, Носівки, Великого й Малого Щимлів, Займища.

Частина займищан, розкиданих на початку тридцятих по Сибірах та інших місцях для репресованих, все ж таки знаходила можливості повернутися до рідних порогів. Мені мати (до речі, сама вона в ті голодні роки опинилася в Харкові, на тракторобуді, куштувала „супчик с глазками”, як писав Веніамін Каверін, коли на всю миску юшки плавало одне-двоє „вічок” з цибульки чи картопельки) часто згадувала якусь старшу віком займищанську жінку, яка прийшла додому з Сибіру пішки.

Не знаю, де саме перебували в тому Сибіру мої баба Хівря, батько та дядько Іван, навіть того, чи разом вони там були, а чи розкидані, - дядько Іван працював муляром на будівництві тюрми і потім, у селі вже, перекваліфікувався на пічника, оскільки цегляних хат у нас тоді не клали, а пічники були потрібні; з батькових спогадів знаю тільки про морози такої сили, коли можна було вийти з хати з кружкою води, линути вгору, і додолу з дзвоном падав лід. Почути щось від баби Хіврі не міг, був ще надто малий.

Повернулися вони в Займище, певне, в 1935-му, бо в 36-му хлопці вже й поженилися.

Так ось приїхали додому – а в батьківській хаті живуть інші люди, і то на законних підставах. Що робити? Не знаю, як там уже вони стягувалися на гроші, може, і в Сибіру щось склали та привезли, - купили хату на Гальорці. Там є розвилка, вулиця йде до центра села, а відгалуження, - кілька хат, і далі просто дорога – до Хутора й далі на Нові Млини. На розвилці за моєї пам’яті стояло дерево з буслячим гніздом, але з’явилося воно там, можливо, вже після повернення Смоляків з Сибіру, бо не принесли їм бусли щастя на Гальорці, обікрали їх, забрали з дому геть усе, як кажуть, до нитки. І не захотіли залишатися в тій зосоружнілій враз гальорській хаті, не стала вона їм своєю, та й була ж у селі рідна їм, справді своя, от тільки...

У хаті Миколая Смоляка жив котрийсь з братів Коротенків, - було їх два, Тихін і Семен, то, здається мені, що Семен. Ідуть до нього і просять, щоб поступився їм їхньою ж таки батьківською хатою, а вони йому відкуплять іншу. Погодився Семен, бо, може, і йому там не зовсім затишно почувалося, особливо ж після того, як Смоляків на Гальорці обікрали. Хата, яку йому купили – в центрі села, навпроти тодішнього клубу й сільради, а тепер Крумкачевої бібліотеки, Семен, пам’ятаю, часто сидів на лавочці біля воріт, - хворий був, а коли помер, там ще частіше сиділа його овдовіла дружина Ліда (по-нашому чомусь Лидя) , до якої незабаром пристав у прийми Михайло Онуфрійович, колишній щорсівець, а як і його поховали, забрав Ліду на Гальорку ще й Савка Бистревський, хата залишилася на довгі роки пуста.

Ось таку Одіссею пережили мої батько, дядько Іван і баба Хівря Минівна, але я так мало про це знаю, - тільки те, що від матері почув, бо мій батько не був говіркий взагалі, а про неприємне тим більше не любив згадувати. Після цього поженилися брати в один рік. Іван, як молодший, за звичаєм мав право на батьківську хату, хоча після того, що пережили і як її, цю хату, гуртом повертали собі, це право чи й було повновартісним, але все одно батькові моєму довелося звідти йти. Олексій збудував собі маленьку халупку, напевне, з чиєїсь комори, на батьківському городі, чого Іван не міг йому простити, - „на грудях мені збудувався”, - я тепер думаю про те ворогування, і не знаю, чому батько так тоді вчинив, можливо, тому, що давали йому для хати місце, якого він не хотів після пригоди на Гальорці, а може, й взагалі ніякого місця для забудови не давали, бо ж репресований... У тій тісній хатинці й народилися ми з сестрою Марією.

Перед війною батько працював у Щорсі в залізничній пекарні, ще раніше трохи митарився в Гомелі, але прижитися там не зміг.

Про дядька Івана знаю, що не обминула його фінська кампанія, - є у них дядькове фото в будьонівці, та й будьонівка була, з нашитою матерчатою зіркою.

Скільки ще займищанських сімей, зрушених у колективізацію з рідних гнізд, могли б повідати про свої, подібні й не подібні, гіркі одіссеї?..

В ЖОРНАХ ВІЙНИ

Коли почалася війна, мені було три роки без п’яти днів. Тільки стали трохи відходити люди від того лиха, яке принесли тридцяті роки, - і от нове. Війна.

Не хочу стомлювати власними, дитячими спогадами, вони є, але, сказати б узагальнююче, нечіткі, та от один епізод початку війни обминути не можу. Провело Займище своїх синів у 41-му, - вже зо три тижні минуло, як вперше вдарило по душах те страшне слово – „війна” – і вслід за цими проводами новина: обварилася дитина. У Байдаків. Упала в чавун з окропом. За хутірським кладовищем, під Гатками, стояла окремо від інших хата баби Байдачки, у неї був син, я навіть не знаю імені, і невістка, чомусь мені вбилося в голову, що з Грязни, зарічного села, згодом і перейменованого на Заріччя, хоч стару назву теж досі пам’ятають. Трошки пригадую ту Байдаччину невістку. І була в цього подружжя маленька дитина, вчилося тільки ходити, тримаючись рученятами за лаву під стіною. Невістка топила вранці піч, вийняла чавун з окропом і поставила біля лави. Сама десь вийшла з хати. Свекрухи теж не було. Дитя собі тупцяло вздовж лави, перечепилося об чавун і ввалилося в кип’яток. Може, мати й прибігла на вереск, але було пізно. Поховали. Я не знаю, на кладовищі чи ні, - було ж, напевне, ще не хрещене, бо церква в Займищі не працювала, - при німцях уже церкву відкрили і охрестили багато дітей, мене з сестрою теж, - я мав уже понад три роки, ледь-ледь пам’ятаю. Але якщо і не на кладовищі поховали ту дитинку, то десь поряд, - хата ж стояла в кінці кладовища. І коли я приходжу на те кладовище у день Перемоги (там пам’ятник полеглим у війні, там у цей день звучать патріотичні промови радянського ще штибу), я згадую про цю дитинку, найпершу на моїй пам’яті жертву цієї страшної війни. Врізалися в пам’ять назавжди жіночі розмови про ту смерть, про ту жіночку з Грязни, що провела чоловіка на фронт і ходила, мов причумлена, не тямила, що робить, бо хіба ж би в здоровому умі залишила отак у хаті чавун з окропом і дитя... Не довго вона після того жила у свекрухи, вернулася за річку до своїх рідних. А чоловік загинув.

Я свідомо ставлю на самий початок розповіді про війну цей трагічний і вже, можливо, й забутий у селі епізод. В нарисі з історії Займища, стараннями насамперед О. Є. Крумкача, висвітлено немало фактів, названо прізвища, починаючи з тих, хто був за межами села в день нападу, де саме був, - є такі, хто в перший же день і опинився в боях, - і хто де та як її закінчував, весь той фактаж мені вдруге просто важко переказувати. Тому так нестерпно буває слухати бадьорі „переможні” промови, особливо в рідному селі. Двічі був я на 9 травня і в Москві, у скверику біля Великого театру, куди з’їжджалися фронтовики, щоб зустріти бойових побратимів, одного колишнього моряка, крупного, повного, з суворим і сумним обличчям, бачив там на обох святах, і він обидва рази так ні з ким і не зустрівся, і бачив його опісля по телевізору, і теж самотнього, трагічно сумного. Може, й це додалося до того, що 9 травня я не можу сприймати як свято, це день великого суму, день пам’яті і жалю за тими, хто загинув, хто не виріс або й не зміг народитися. Та й світ відзначає день розгрому фашизму 8 травня, тільки народи колишнього Союзу – окремо, 9-го, бо так Сталін звелів.

Є ще один момент, який, я переконаний, не маємо права обминати або замовчувати. Я вже згадував про одного чоловіка, Трохима Хомича Комісаренка, він спостерігав у Щорсі, як везли в поїздах евакуйованих і співставив їх із собою та всіма іншими, кого влада залишала на поталу ворогові і мав необережність різко висловити свою думку з цього приводу, поплатився за це життям. Не всі задумувалися над такою несправедливістю, а хто й задумувався, то мовчав. Так вони ще не знали того, що, залишені напризволяще своєю державою, вони ще й поплатяться за те, що були в окупації, - одні легше, тільки допитами й висновками пильних служб, а інші життям. Моє покоління теж тривалий час буде вписувати в анкети своє „перебування на окупованій території”... Так цього ще мало. Один чоловік, не буду називати його прізвища, - він не винен, що жив у такий час і сприймав речі „в ногу” з поглинаючою більшістю своїх сучасників, - показував мені у Москві карту, вміщену в одному з томів „Большой Советской Энциклопедии” останнього радянського видання, в червоних палітурках, яку (карту) було позначено безліччю цяток окремого, якщо не помиляюся – червоного, кольору, - так би мовити, „географія зрад та зрадників” у Великій Вітчизняній війні. Найрясніша смуга тих цяток пролягла через українське Полісся, де, до речі, і партизанський рух, організований більшовиками, був найінтенсивнішим. Напевне ж, і те, і друге відповідало дійсності. І от цей чоловік, знаючи, звідки я родом, розкрив переді мною ту карту, - мовляв, подивися, це твої земляки. А прив’язав це до того, що нібито в моїх оповіданнях позитивні персонажі мають гарні українські прізвища, а негідники – російські. Щось подібне і справді у мене було, щодо українських прізвищ, але російських я не давав негативним персонажам, вигадував якісь без виразних ознак національності. Про це я щось і мимрив йому у виправдання. Я тоді ще не читав Довженкових щоденникових записів на цю тему, а сам не спромігся дотумкати й сказати тому москвичеві, що ті „зрадники” спершу самі були зраджені „рідною” радянською владою, фігурально кажучи – „Батьківщиною” в її тодішніх межах, то чого ж іншого було хотіти і від них. Втім, річ не тільки в цій конкретній зраді мого народу тими, хто уособлював „радянську Батьківщину”, війна була чужа переважній більшості мого народу, а отже і моїх односельчан, - за всіх казати не буду, але більшості, - вона принесла їм страждання, люте горе, і перемога, - власне, кінець війни – для них означав лиш те, що, нарешті, перестали стріляти, і хто залишився живий, то вже повернеться додому. І все. Вони нічого не відстоювали, не захищали такого, що варто було захищати, окрім свого життя, життя рідних і близьких, а тими життями оперували на свій розсуд хижий Сталін з не менш хижими своїми полководцями на кшталт Жукова. Сьогодні ще можна зустріти прихильників і одного, й другого, й недавно один, досі ще радянський, „патріот” добалакався до того, що може сьогодні випити „на брудершафт” з колишнім фашистом, але ніколи – „с бандеровцем”, тобто українцем не промосковської орієнтації. І суть тут не в тому, була чи не було співпраці бандерівців з фашистами, коли вона була і за яких обставин, чим скінчилася, бо ще в 39-му були „брудершафти” Сталіна і його оточення з гітлерівцями, коли підписували пакт „Рибентроп – Молотов” з секретним додатком про злочинний розподіл Польщі, знає Росія і власівців (чи з ними пив би на брудершафт цей суперпатріот? Не сумніваюся: пив би!) – тут мова про інше. Як у мізках царського міністра сиділо щодо української мови „нє било, нєт і бить нє может”, як у Максима Горького сиділо, що це не мова, а „нарєчіє”, так і в нинішніх росіян сидить ця хвороба: не має бути права у „хахлов” на „нєзалєжность”, і гаплик. Мені доводиться спілкуватися з колишніми військовими – росіянами, які осіли в Івано-Франківську, - здавалось би, люди як люди, товариські, доброзичливі, але до тієї межі, поки не йдеться про право українців самим, не під диктовку Москви вирішувати свою долю, творити власну державу. Як тільки виникає ця болюча для українців тема, в них одразу ж вселяється щось інше, хиже, ненависне.. Таким ставленням до українців їм „прокомпостовано” мізки, здається, назавжди, і тут рада одна: може, нові покоління будуть іншими, змиряться, що Україна – то все-таки Україна, не частина Росії.