Олександр Смоляк. Річка снів і яви. Пізні записки (стр. 9 )

Не знаю, як стрибав з млинів Іван Кирилович у молоді роки, його не згадували, та й був він у порівнянні з Тихоном Коротенком непоказний, дрібний росточком, але те, що виріс на Снові, дало про себе знати в цій трагічній ситуації.

АБО – АБО...

ЩЕ СОН, СПРОБА РЕКОНСТРУКЦІЇ

На зламі другого і третього тисячоліть – так сумно співпало – в моєму селі сталася страшна подія, з тих, про які письменники, за неписаним етикетом, вважають за неможливе розповідати по ще незагоєних слідах, а мені на заваді постає ще й те, що СУБ’ЄКТ події (ухилимося від називання імені, сховаємося за це відсторонене слово) ще й доводиться близьким родичем, і я прагнув обійти цю подію найвіддаленішими окіллями, навіть уникав допитуватися подробиць, щоб знати про неї якменше. Написала про подію сестра у листі, зовсім коротко, тільки додала у кінці, що помиють тепер нам, Смолякам, кісточки. Я відповів їй, що мусимо пережити, бо іншої ради нема, - ми ж таки належимо до Смоляків. Її закликав набратися спокою і терплячості, налаштувати себе на прощення, хоча розумів, що їй буде значно важче присилювати себе до цього, бо я далеко, а вона там, під боком, хай і не в самому селі, за кілька кілометрів від нього, але – в райцентрі, й п’ять кілометрів – то не відстань, куди поткнеться, - в поліклініку, на базар, просто на вулицю вийде – і хтось її уздріне із займищан, хтось неодмінно трапиться, одне промовчить, а інше ні, і рота йому не затулиш...

Не знаю, як моїй сестрі малося з тим тягарем, я й досі схильний думати, що мені таки велося легше, але і мені той жах не виходив з голови, так само не вкладувався в немолодій уже, геть посивілій макітрі, - ну як же ж то могло таке статися, що призвело нормального чоловіка до такого нелюдського вчинку, і не знаходив хоч скільки-небудь імовірного розуміння, одне тільки сяк-так утямлювала моя притуплена довбешка, що доконечних пояснень такому нема, просто бути не може не тільки для нас, але і для нього самого.

Тільки легше від цього усвідомлення не ставало.

Повторюю, приїжджаючи в село, я уникав розпитувань, будь-яких розмов про ту подію, прагнув залишатися в невіданні, хоч якісь незначні окремості все ж доходили, повністю відгородити себе від того не міг. Та й як відслонитися повністю, ти затуляєш себе з одного боку, а воно раптом вигулькне з іншого, як мовиться, не пускаєш у двері, а воно проскочить у вікно. Наснився мені сон.

Наснився сон, знеобачки, тяжкий, дуже довгий, - мабуть, найтяжчий і найдовший у всьому моєму житті: не знаю, скільки то тривало у реальному часі, принаймні моє перебування у тому сні не перевищило однієї звичайної ночі, я прокинувся в звичну для себе пору, але все з того сну пам’ятав, що наверзлося, чітко бачив епізод за епізодом у всій їхній, здавалося б, нелогічності, та разом з тим пов’язане логікою сну у зрозумілість і послідовність, які після повернення до яви звично розбиваються та зникають. Тільки цього разу мій сон не розбився об реалії, в які я повернувся, - жив у мені й далі, тримав у жорстких обценьках, аж мусив засісти і викласти все чи майже все, що утримувала пам’ять, на папір. Чи надумаю колись давати це в друк, а чи ні, і якщо й пропонувати, то коли, яку тримати паузу, та й куди давати, хто це візьме, - все це були питання іншого порядку, питання, які можуть і ніколи не постати переді мною.

Так з’явився на світ цей зошит. Записане навряд чи здатне відтворити саму подію, страшну в своїй безглуздості, яка цей сон навіяла, чи наблизити мене, та й будь-кого, хто до цих рядків доторкнеться, до її суті чи розуміння, - може навіть і віддалити, та як уже є; з таким сном я спіткався уперше в житті і чи ще коли щось подібне повториться...

Найбільша незвичність мого сну полягала, либонь, у тому, що я був у ньому не собою, а... отим, як вище обережно сказав, СУБ’ЄКТОМ, хоча разом з тим почувався до певної міри і самим собою, тобто бачив усе те, що діялося у мені і навколо мене водночас і його, і своїми очима, а чи, може бути, своє власне бачення тільки приписував і йому, - тут я наполягати ні на чому не берусь, фактом є тільки те, що я в сні не був собою, нинішнім, реальним, а нібито жив... у Займищі, й не тільки бачив щодня усе те, що там діялося, а навіть участь у тому всьому брав, причому участь не останню, якусь там пасивну, а можна так сказати – участь до певної міри керівну, хоча й не дуже якось уявляється, у чому ж він полягав, той керівний триб, напевне ж і у сні не відчував того достатньо чітко, але відчуття таке було, й уривки такого відчуття збереглися. Цей штрих не зайве позначити перед тим, як говорити про НЕЇ: коли ВОНА уперше появилася в селі, я, пам’ятається, не надав тому жодного значення. Ну, приїхала звідкись жінка, купила хату-розвалюху, власне, купила місце, не дуже й завидне, щоб на тому місці збудувати собі щось порядніше, звичайна річ. Та коли її нова хата вже окреслилася і привернула увагу всього села, пішли, відповідно, розмови і навіть моя дружина (так, за тим сном була у мене нібито в селі й дружина, я її не дуже виразно пам’ятаю, але була, і діти у нас з нею були, син жив ще з нами, теж уявний, - віртуальні, сказати б, дружина і син, але були...) – так от і моя майже віртуальна дружина, що наслухалася тих розмов, якось каже мені, не те, щоб з осудом, але й без схвалення: „Чаму ж і не будуватися, - (у селі в нас це слово вимовляють через „а”, не чому, а чаму) – у батька грошей кури не клюють, та й сама геолог, по експедиціях помоталася, а платили добре, якщо не пити та на якісь дурниці не пускати, то можна скласти, ого!..” Тоді ще ні дружина, ні я й подумати не могли, що поява нової жительки в селі, хай і в чомусь не зовсім адекватної, як тепер стало модно казати, може якимсь чином нас, чи бодай одного з нас торкнутися, адже ЇЇ поява ні по службі, ні в іншому відношення ніяк не стосувалася мене, - хіба що згадка дружини про НЕЇ могла збудити якусь цікавість. Не знаю. Чи ж то мало всіляких подібних розмов ведеться вдома?

Втім, уздрівши після того нову жительку, я поглянув на НЕЇ не те щоб з цікавістю, але й не абсолютно байдуже. Не пам’ятаю, чи ми тоді з нею привіталися (в селі у нас і досі вітаються і до чужих, але й не привітатися до незнайомої людини вже не видається незручним) – здається, розминулися мовчки. Якогось особливого враження ВОНА тоді не справила на мене. Жінка як жінка, молодша від мене, хоча й не на багато років, ладна собою, вдягнена по-міському, але кого тепер здивуєш одягом?

Наступного разу, розминаючись на вулиці, ВОНА привіталася, видно, їй хтось розказав, ким я є у селі, я звично відповів „драстуйте”, та й знову я на неї чи вона на мене ноль уваги. Ще так перестрівалися, й ВОНА собі йшла кудись у своїх справах, я в своїх, хоча десь поволі, потрошку, можливо, й щось відкладувалося у мені, бо таки нічогенька була молодичка, - але без жодних зайвих думок, та й чи молодичка ВОНА, може, має десь чоловіка, тільки навіщо те мені, мене то зовсім не обходило.

Дружина про неї більше не зводила мови, - жінки, вони в таких справах мають надзвичайну чутливість, щось у них зарані спрацьовує і вдаряє на сполох, а тут ні, все спокійно, все нормально.

Підвернулося інше: недалека сусідка, ну, чи майже сусідка, Маня горбатенька, привела нам велосипед. Уявіть собі, знайшла жінка в Горілому болоті (її город виходить на болото) нічий і зовсім ще справний чоловічий велосипед, то не лишати ж було його там, щоб ржавів, сама вона – одне, що калічка з дитинства, а друге, й роки немалі, - не до їзди, то вирішила віддати нам, хай хлопець, тобто син наш, їздить, а що в нього є свій, так хіба ж вони, ті велосипеди, вічні? Стояла з тим велосипедом біля нашого ганку, велосипед майже врівень з її росточком, обличчя ніби й не крупне для нормального зросту, а для її щупленької, майже карликової постаті, з гострим горбочком між лопатками, таки завелике, і такою добротою світилася кожна її зморщечка, кожна рисочка, що двоє нас, теж немолодих уже, підкуплених її виглядом, погодилися, нерозважні, прийняли той зовсім нам непотрібний дарунок, взяли. А син вперше поїхав на ньому до магазину, і знайшовся на той велосипед власник, ще й звинуватив нашого хлопця в крадіжці. Ось така ідіотська пригода. Ну, хлопець у нас з характером, не віддав, бо не крав же він, справді. Дружина, почувши таке звинувачення (мене вдома не було), відтарабанила той драндулет назад до Мані, а вже висварила її – на чім світ стоїть. Тітка Маня теж за словом у кишеню не лізла, де та й лагідність її недавня поділася, словом – ворогами стали найлютішими. Бо й справді мала ж би подумати хоч і та тітка Маня, не дитина ж вона: ну хто це викидає справні ще велосипеди, вона ж казала нам, що навіть колеса не підкачувала, та й насоса ж у неї нема. Так і в нас без підкачки стояв. Чи вже такі багаті всі довкола, щоб викидати велосипеди? А може, насміятися з нас захотіла, злодіями зробити, бо таки ж і зробила з нас злодіїв. Дружина і сумніву не мала, що то навмисно проти нас була затія.

Тут є один момент, покійна баба Хівря Смолячка цю Маню колись ще в її, Мані, дитячі роки уподобала і навіть мітила собі в невістки, але Маня впала, здається, з колодязної огорожі й залишилася калічкою, тому бабі довелося відмовитись від свого наміру щодо майбутньої невістки. Я – не той, що в сні, а в реальності – знав про це, баба сама оповідала, але мені чомусь так здається, що там, у своєму сні, я про це нічого не відав. Звідки така упевненість, що не відав, я не можу пояснити, але цей момент ніби роздвоював мене: той, що в реальності, думав, що тітка Маня в дитячі роки теж знала про намір баби Хіврі, й після каліцтва зберегла якісь теплі почуття до того, хто мав стати її судженим, але не став, і перенесла потім ті почуття на його сина, а тут випала нагода зробити йому приємне. Я ж, той, що в сні, не догадуючись про таке походження її добрих почуттів, теж, слідом за дружиною, відчитав тітку Маню на вулиці. Чим ще більше її образив. А позначилося те не на мені – на дружині, бо я весь час у ділах, рано з дому, а додому нерідко вже як стемніє, на обід майже не з’являюся додому, зате між дружиною і старенькою Манею словесні баталії ставали все запеклішими, то вона йде мимо нашої хати, то дружина мимо її, і зчепляться, і понесло одну й другу. Приходжу додому – дружина в сльозах: а вона мені сказала те і те... Та обминай її, кажу дружині, побачить, що не звертаєш уваги, та й заспокоїться, нам з тобою теж треба було подумати – ну на чорта нам той велосипед, - не подумали ж... Ага, відповідає мені, і ти вже з нею заодно... Сплюну ото: ну й репетуйте, хоч показіться.

А кажуть же, що всі людські хвороби виникають на нервовому грунті. Може, й через ті щоденні сутички, сварки, прокльони відкрився у моєї дружини рак. Їй уже робили одну операцію на груді, тоді ще пухлина не була злоякісна, чи може не сказали лікарі правди, тільки дуже попереджали, що не можна їй хвилюватися, бо можуть бути наслідки дуже погані, - вона ж про це добре знала, мені ж то не випадало постійно про це нагадувати, я тільки обережно пробував натякати, і то сердилася: ти, мовляв, тільки й ждеш...

Невже ж таки мені було тітку Маню просити, щоб не зачіпала мою дружину? Може й просив би, якби знав, чим то скінчиться. Тільки ж чи помогло б? Та й чи річ була в тітці Марії? Річ була, як до мене згодом почало доходити, в іншому, дружина щось уже інтуїтивно відчувала, тільки не догадувалася, звідки саме чекати їй біди, з якого напрямку, от і воювала з горбатенькою тіткою Марією.

Причиною ж усього, справжньою причиною була ВОНА, та нова жителька нашого села. По правді, я і сам це почав розуміти нескоро. Навіть те, що ВОНА цікавила мене все більше, доходило до мене якось туго, просто приходив додому часом і лихий, з своїх причин, а вдома той нескінченний серіал: „вона мені знову сказала так, а я їй уже цього разу отак...”, і марно було переконувати, що хтось має бути розумнішим, - облиш ти, нарешті, ту горбатеньку Маню, не шукай для себе біди, вона сама тебе знайде, - та й біда вже була на порозі. Пішла в лікарню, і її направили в Чернігів, там пропонували операцію, - ні, не погодилася, лікарі не дуже й наполягали, та, може, й пізно вже було. Вона собі, а я собі потай уже почали догадуватися про невідворотність найсумнішого. Догадуватися і мовчати – це було нестерпно, хотілося якомога менше бути біля дружини, бачити її згасання, а справ у людини завжди вистачає, якщо вона того прагне, скаржився дружині, бідкався, що нічого не встигаю, моя діловитість впливала на дружину добре, позитивно, вона з розумінням відпускала мене до моїх справ, не помічала фальшивості, що невідомо як закралася в мою поведінку, в ту нібито діловитість, коли насправді мені все нестримніше кортіло опинитися на тому кутку села, де ВОНА, - може, йтиме кудись, побачу, й промінець зблисне в душі, стане легше, бо нічого іншого мені від НЕЇ не треба, тільки побачити, що ВОНА є, якийсь є інший, світліший острівець життя...

Часом на вулиці стрічалися поглядами, - цікаво, ВОНА щось читала вже тоді в моїх очах?

Тим часом дружині ставало все гірше, вона старалася кріпитися, не впадала у розпач, хоч знала, що вже незабаром КІНЕЦЬ. Чи думав, що я, отією нещирістю, отим, що від неї вже приховував, що мав уже приховувати, хоч ніби й невинне, убиваю дружину? Починав догадуватися. Але як мав поводитися? Сказати, що я ось такий, підлий, ти тут згоряєш, а мені он що в голові? Перебороти себе? Пробував перебороти. Не виходило.

І кінець тим мукам, дружини, та й моїм, настав. Слабко, ледь-ледь, сказати б – пунктирно пам’ятається мені похорон. Бо над усім, що діялося, над метушнею, нестиковками, що виникали раз-по-раз і за інших обставин бісили б мене і приводили до відчаю, невідступно висіло відчуття вини, вини непоправної: то я, я убивця. Десь, певно, вголос проговорився, бо сестра дружини кинулася переконувати: та що ти взяв собі таке дурне в голову, така її судьба, і все тут. „Нічого ти не знаєш,” хотілося заперечити, але мовчав. Бо що це дасть, якщо признатися, що воно змінить, хай уже буде, як є, - покійниця нічого не догадувалася, то іншим навіщо те знати?

Відійшла, й розв’язала мені руки. Тільки не тішило мене це, зовсім не тішило. Якось не так би воно мало бути у житті. Я став тонкосльозим після похорону дружини, хтось словом про неї згадає, а чи тільки напівнатяком висловить співчуття, і я вже плачу. Сварюся: нащо було нагадувати! Сам не думав, що так буде тяжко змиритися.

Почув слово співчуття і від НЕЇ. Зустрілися на вулиці, мабуть, вигляд у мене був зовсім паршивий, бо спинилася і каже:

- У вас горе, я знаю. Тримайтесь. Тут же спішно мене обминула і пішла в своїх справах. А ти розумій це, як хочеш. Натяк на якусь обнадію? Просто вияв увічливості? Сестра дружини взяла мене під свою опіку: наглядай молодицю, довго з цим не тягни, рік відбудеш – і одружуйся, мущині треба жінки, жінка без мущини дасть собі раду, мущина без жінки – ні. Ми, мовляв, з покійницею говорили, це і її така воля, щоб з одруженням не тягнув.

- Може, й казала, з ким мені одружитися? – лукаво прискалив я око. – Бо ми з нею теж говорили, і вона мені радила, кого брати.

Я не збрехав. Вона промовчала, але, схоже, обговорювали сестри і це. Вони обидві добрі фантазерки.

Коли я вперше пішов проводжати свою майбутню дружину, це було ще до служби в армії, вона почала мені розказувати явно вигадану пригоду, ніби я колись-то на вечорницях вихопив у неї з рук вишиваний носовичок і залишив собі, й вона це сприйняла як певний знак долі. Я цього не пам’ятав, такого не було. „То ти забувся,” – твердила вона переконано, я аж сумніватися почав: а, може, й справді вихопив та забувся, а ось воно, те, що вона тоді загадала, й збувалося? Тільки навряд, придумала вона це, намріяла собі таке і могла потім говорити будь-кому з хлопців, дівоча хитрість. Проте приємна для мене.

Я вдома розібрався, що мені треба залишити на господарстві, а що збути, - корову продав, сіно теж, кабана зарізав. Сестра дружини схвалила... Це я, тобто, так погосподарював, хто ніколи в житті не тримав ні корови, ні поросят. Але сон оце запропонував мені таку гру, і я грав її на повному серйозі.

Переживання, що обсіли мене після похорону, поволі увійшли в якусь супокійну колію приреченості. Я прагнув рідше бачитися з сестрою дружини, відмовчувався на її балачки, вона це помічала й, напевне ж, ображалася, але хай. Я давав собі раду, вона це бачила.

Я казав, що вони фантазерки обидві, може, щодо сестри воно й не так, але щось спільне у характерах обох було. Моя дружина була потайна, от і сестра, можливо, щось проти мене набиратиме і буде носити в собі. Та чи мені треба цим гризтися?

Цікаво то в людях, незрозуміло для мене: моя майбутня дружина провела мене в армію і чекала, поки відслужу, - як і годиться. Вірно чекала, чи просто ніхто інший в цей час не трапився, - хто в тому розбереться, вона й сама не знає, як би повелася, фактом є те, що дочекалася мене. Походили трохи та й одружилися. Я був у неї перший. Мені, хлопцеві, то було, по правді, байдуже, і я ніяк не відреагував, а для неї, виявляється, то важило дуже багато, - і що я у неї перший, і особливо те, що я не оцінив належно. Я бачив, що вона замкнулася, навіть мовчки плакала, сприйняв по-своєму: мовляв, то прощається з дівоцтвом своїм, так воно, напевно, у дівчат заведено. А вона через багато років призналася мені, що хотіла тоді, в першу нашу ніч, піти геть від мене, повернутися до матері, й не зробила цього почасти через сором, а більше тому, що любила. Змусила себе простити мені цю неуважність, байдужість, а скоріше за все елементарну недосвідченість, невихованість чи й вроджену етичну глухоту. Хто нас учив тієї етики?

І ревність приховувала, не влаштовувала публічних сцен ніколи, але щось у собі носила не раз, причому підстав для того не було жодних, це спадок від матері. Якось мати її, ще жива була, повідала дочкам жахливу, як на моє розуміння, про себе річ. Про свою ревність у молоді роки, ще як була за першим чоловіком. Ці дівчата у неї від другого. А в першого чоловіка був брат, теж одружений, і жили всі разом, дві невістки в одній хаті. І все їй здавалося, що її чоловік ласо поглядає на ту другу невістку. А її обкидав дітьми, що, бідолашній, вгору глянути ніколи. Завагітніла в черговий раз і вирішила не народжувати. Чула про якусь бабку, що робить аборти розпеченими спицями для в’язання, якось випалює плід. Розпитала дорогу до тієї бабки і пішла. Бабка зробила своє діло, який то біль – не дай і не приведи Бог нікому! Залишала та жінка її в себе на ніч, небезпечно було в її стані пускатися в дорогу, - а то немало, понад двадцять верстов. Вона й послухалася було, але полежала трохи, і стало їй уявлятися, що вона оце тут лежить у муках, а чоловік у цей час із братовою жінкою тішаться... Брата, як на те, саме вдома не було, десь у молотники найнявся. І вона схопилася й, на ніч глядячи, в дорогу: ось я вас, голубчики, підловлю, на гарячому застукаю! Недалеко вона й зайшла, і з неї так кров полилася – ніяк і нічим спинити, лягла біля дороги, та й думала, що там їй уже й смерть буде. Ні, залишилася таки жити, хоча й довго від того вичунювала. Не судьба. І в тридцять третьому діти й чоловік померли з голоду, одна в живих залишилася. Тепер, на старості літ згадуючи, сміялася з себе: оце така дурна колись була.

- А ти теж ревнива чи ні? – став допитуватися у дружини, коли вона переповіла цю материну пригоду. Відповіла ухильно. - А сестра твоя? - Ми ж обидві своєї матері дочки, чи могли вирости іншими? – сказала вона сміючись. - Я щось ніби й не примічав. - А ти думаєш, материн перший чоловік бачив, що мати ревнива? - Так ось ви які. - А що ж... Після цього я став помічати її настрої, догадуватись, але оскільки підстав для якихось підозр я ніколи не давав, були то її фантазії, то я з тих вигадок сміявся, і в неї минало. Коли ж я почав таки справді дуріти на старості літ, вона того й не встерегла, щось муляло їй, але так і не зрозуміла, шукала не там, звідки була загроза. На горбатенькій Мані окошилося... А може – згодом почала закрадатися думка – моя дружина виявилася набагато мудрішою і проникливішою, ніж я собі уявляв? Може, побачила, що я влип, і вона тут безсила щось зарадити чи змінити, і мовчечки поступилася, зійшла з дороги, й Маня тут ні при чому, з горбатенькою Манею то у неї були якісь інші порахунки?

А я таки влип і не знав, що робити. З одного боку, ніби руки вже тепер і розв’язані, з другого – є ще умовності, треба вичекати рік, а чи треба дотримуватись умовностей, кому то потрібно? Мені здавалося, що ВОНА мене бачить і розуміє набагато проникливіше, ніж я сам себе розумію. І як мені поводитись, щоб моя млявість та нерішучість не повернулися проти мене? Чи, навпаки, щоб нетерплячістю не зіпсувати собі все... Де та середина? Я прагнув хоч щось, хоч якийсь невеличкий натяк вловити в її очах. Нічого не виходило, її очі залишалися для мене мовчазними, непроникними. Це і підбурювало мою нетерплячість, і разом з тим спиняло, охолоджувало.

Заговорив з НЕЮ несподівано для себе. І розмова у нас вийшла, ВОНА запросила у хату, запропонувала каву, а разом з кавою на столі з’явилася й пляшка з двома чарками. Тобто моя з НЕЮ розмова не була для НЕЇ несподіванкою. І я ЇЙ сказав усе, що носив у собі, чим теж не здивував. Тільки сказала, що до відповіді не готова.

- Але не подумайте, що я на ваші хороми позаздрився, - попередив я, хоча не мав певності, чи треба було зачіпати цю тему. Вона сміялася. - Якби так думала, ми з вами оце зараз тут не сиділи б. І я відчув, що це так і є. Була з її боку якась ненав’язлива сила і зваженість. Кімната, в якій ми сиділи, умебльована, наскільки я розумів, по-міському. На телевізорі кольоровий портрет Влада Лістьєва. Я боявся видатися надокучливим, побалакали трохи та й став дякувати за гостинність. - Коли ми зможемо повернутися до нашої розмови? – спитав обережно. - Я ще не знаю...

Я йшов додому, як закоханий хлопець. Вечір був морозний, у Марії горбатенької світилося, я відчув якийсь докір совісті. Недобре ми тоді з нею повелися, і тітка досі ображена. Подумав, що треба до неї зайти, перепросити за те, що сталося. І довго не тягнув, на завтра і зайшов.

- Можна до вас, тітко Маріє?

- Проходь, хлопець, як уже зайшов. Сідай. - Мені, тітко Маріє, соромно перед вами за ту нашу сварку, за велосипед. Я хочу попросити у вас за те все пробачення. - Ет, що там згадувати. Покійницю твою, хлопець, я давно простила. - Та я, по правді вам сказати, більше винен, ніж вона. А ви ж тоді прийшли з доброю душею. - Та так... Не будемо згадувати, минуло. І знову на обличчі, у зморщечках колишня доброта. - Як вам зимується, холоди дістають? - Та ще не було холодів, ще попереду. Я подумав, що треба сказати хлопцям із столярного цеху, щоб підкинули машину обрізі на дрова, сьогодні ж. А з тіткою я став радитись про своє. - Ви знаєте мою нинішню ситуацію. І я хочу спитати поради у вас, як людини старшої, яка багато чого бачила у житті, як мені далі бути. В смислі того, щоб жениться. Порадниці мені знаходяться, сестра покійної он хоче, щоб вона... ну, щоб з її допомогою, але я хотів би, щоб я сам це вирішував. Тобто без її порад. А ви – зовсім інше діло. Тітка Марія замислилася. - Знаєш, хлопець, я тобі так скажу. Поради питай сам у себе, на стороні не шукай. Так буде найкраще. От ти мене зараз запитав, і я тобі так скажу. Є у тебе на мислі, її і бери. А тітки діло маленьке. Тітка тобі нарадить, а життя у вас не заладиться. Тітка Марія буде винна. Чи скажу навпаки: цю обмини, пошукай іншої. Ти послухаєшся, а воно у вас буде не того. Будеш шкодувати, що послухався тітки Марії. Так я кажу чи не так? - Та воно схоже на те, що так, - я засміявся. – Тільки з вашої мови виходить, що ви ніби знаєте вже, кого я хочу брати. - А хто ж цього не знає в селі? Тут уже я розреготався від душі. Тітка Марія теж сміялася. Отак я порадився. За дрова тітка Марія дуже дякувала, тягнула в хату на могорич. А сміливості мені розмова з нею піддала. Та й легше стало ходити мимо її хати, зняв із себе тягар вини перед нею. Отож, дочекавшись наступної неділі, я – пляшку під полу і в гості. Відомо куди. Знову ладно посиділи, погомоніли. Але я сказав:

- Це – село. І тут кожний крок мій чи ваш, кожний погляд у всіх на виду. Давайте зійдемось, щоб усе по-закону, по-людськи. До мене чи до вас – вирішуйте ви, але чим довше будуть тягнутися мої залицяння, тим більше це буде породжувати розмови, а вони нам потрібні? ВОНА з цим погодилася, село є село, тут свої особливості, але... - Повір, я ще не знаю, що мені робити, - ВОНА перейшла раптом на „ти” і навіть притулилася до мене. – Я вірю, що це всерйоз і в тебе, і у мене. Але прошу тебе, любий, не поспішаймо. Дай мені з цим обвикнутися. Я довго жила одна.

Зійтися ми вирішили навесні. А поки та весна, ВОНА запропонувала мені поїздку в Чернігів, там у неї була подруга ще з шкільних часів, сходили в театр, посиділи в ресторані, а потім подруга залишила нас удвох, сама поїхала на таксі ночувати до когось із своїх знайомих. Отже ми зійшлися ближче. В постелі вона була досвідченіша від мене і надзвичайно тактовна. Словом, випробували себе і в цій делікатній справі.

І після цього, якщо подивитися на всю ситуацію з сьогодні, було мені застереження. Тоді я так не сприйняв, а даремно. Нібито приснився мені сон. Сон у сні, що само по собі є незвичним. Та ще й приверзлося зовсім неймовірне: ніби ожила моя покійна дружина. Як ожила: заходить у хату, наче й не вмирала ніколи, все як і колись, тільки ж знаю, що її нема, аж холодним потом облився, а вона почувається так, немов нічого й не сталося, все, як було у нас, от тільки халат на ній якийсь незнайомий, синювато-сірий, такого у неї ніколи не було. Підходить до ліжка, починає його розстеляти, спокійно, зосереджено, - все, як у давні наші нормальні роки життя, і я не знаю, що мені робити, - знаю ж добре, що це неможливо, але вона є, і я є, який розуміє, що не зможе з нею лягти спати, бо є вже інша, і ця вже мені тепер не дружина, але вона нічого того не знає, а я не знаю, як про це сказати. Прокинувся, кажу ж, у холодному поту і страшенно зрадів, що то сон. Прокинувся не зовсім, лише від того, другого, сну, але радість була, як в реальності, що не треба робити ніякого вибору, нічого пояснювати, все залишається, як було і мало бути. Відійшов поволі від того, що приверзлося, але подумав, що, можливо, таки ранувато затіваю друге одруження, бодай року треба було б дочекатися, бо чомусь же заведено так, чомусь же люди цього дотримуються.

Ясна річ, ЇЙ про свій сон не говорив нічого. А сам ще якийсь час перебував під його дією, з’явилася і така думка, що це ніби докір моєї покійної дружини, посланий мені з того світу. Мовляв, бач ти який, уже й до іншої допався, а я ж тебе ждала, коли ти три роки служив, думаєш, хлопців мені не траплялося? Були, тільки я не така. Я дождалася, і нікого до тебе не мала, ти це знаєш... Тобто було якесь продовження моїх стосунків з покійною, і вмішувати в це нову, хай і майбутню, але живу дружину ніяк не годилося. Скажу більше: мене оце, як я сказав, продовження навіть образило, - це що, контроль із того світу за всім, що я роблю, як живу і мислю? У мені збурювався протест. Що сталося, те сталося, і тому, що було, вже не буде повернення, я не винен у тому, що відійшла вона першою, а не я, могло ж бути і навпаки, але склалося саме так, то що ж тепер, і мені накласти на себе руки? Чи треба жити, і жити як є, як виходить мені? Мені прийшло знову на пам’ять, як вона образилася на мене тоді, в першу нашу ніч, і більше десяти років носила ту образу в собі, не розказувала, але ж і не забувалася про те! Вона, бач, ждала, а я того не оцінив. Ну, так, не оцінив, хлоп’ячий ще розум був, хлоп’яче поняття. А чи ти багато про те знаєш, скільки я пережив і що пережив, поки ти тут просто ждала? Думаєш, там солодко було?.. Мені не здавалося тоді, що я, висловлюючи свої попрікання покійній дружині (подумати тільки: вона вже там, на тому світі, а я тут, і з’ясовуємо свої давні стосунки...), якось педалював на труднощах своєї солдатської служби, та й, власне, як на ту службу ще подивитися, зовні воно ніби й нормально все було, і я давно вже й згадувати про ті роки забувся, та було і таке, про що їй не писав, та й чим би вона мені допомогла, а головне, чи й дійшов би мій лист, якби написав, чи контрики б за мене взялися, - нас одразу попередили, що листи наші перевіряються, щоб не допустити розголошення військової і державної таємниці, та й після служби не було права пригадувати і розповсюджуватись, відслужив – і забудь про все лихе, що тобі довелося зазнати. Отак було. І воно вже якоюсь мірою й забулося, коли ж раптом виявилося, що забуте було не назавжди, і в ображеній моїй пам’яті почало оживати, побігло, мов на кіноплівці. Щоб знала, як мені легко було те все витримати. Можливо, це було по-бабськи, я мав би піднятися над тими давніми образами, не виставляти їх, як захист перед покійницею, та й вини її у тому, що мені дісталося в роки солдатчини, не було, але стримувати себе я не хотів: якщо вона так, то хай знає і про моє.

А було ось що. Я потрапив служити в окремий батальйон охорони і оборони особливо важливого військового об’єкта. Так багато слів, а по суті – сторожі у солдатській формі й з карабінами. Серед лісу, де було сховано той особливо важливий об’єкт. Ну, як і скрізь, три місяці карантину, присяга, і от караул. Почалася служба з „гарнізонки”: щоб демобілізувати „старичків”, нас запроторили на беззмінне сидіння в караулі. Периметр у лісі, згороджений з двох рядів колючого дроту, сніг (присяга була 5 грудня, на день сталінської конституції), та якби тільки сніг, - лісом пройшов бурелом, дерев наваляло на периметр, попроривало дротяну огорожу, „старички” вдень розбирають ті завали, а ми, „салажня”, стережемо дірявий периметр. Привів мене розводящий на найвіддаленіший від караульного приміщення пост, забрав солдата, який перед тим стояв, а на посту кілька проривів, треба пролазити під поваленими деревами. „Ти, молодий, хоч слід пророби до кінця поста, бо прийдуть перевіряти і побачать, то не поздоровиться...” А вітер ще не вщух, а дерева тріщать, а за периметром ще й звірина якась заревла, пізніше вже я взнав, що то лось, не ведмідь, - отак я прокладав дорогу по пояс у снігу до знака, який позначав кінець мого поста і початок іншого караулу. Але протоптав. У наступні дні периметр відремонтували, роботи тієї дісталося й нам, „салажні”, коли „гарнізонку” зняли й почалася нормальна служба, доба в караулі, доба – в казармі: заняття, підготовка до караулу. Усе було б гаразд. Мені, коли проводили в армію, дали таке напуття: вперед ніколи не виривайся, але й від інших не відставай. Розумне правило, і я прагнув його дотримуватися. Але в житті не все так просто, як то зовні видається. У казарми є свої закони і досить жорстокі. Невинна, здавалося б, річ: командир роти вишикував нас, щоб вести на обід (а після обіду – „мертва година”, тобто сон як елемент підготовки до караулу), все як завжди. І питає командир: „Хто вміє плотничати?” Всі мовчать. Він раз поглянув на мене, вдруге. Заперечливо хитаю головою: ні. „Ну, цвях забити коли-небудь доводилось?” – питає вже безпосередньо мене. „Та доводилось...” – „От і гаразд, в караул сьогодні не йдеш.” Доручив мені ротний позбивати стільці в Ленінській кімнаті по п’ять штук докупи. Позбивав, як зумів. Ротний похвалив. Ще кілька разів звільняв мене від караулу, давав якісь простенькі господарські завдання, з якими я теж справлявся. Після цього ротний доручив мені ключ. На території батальйону, біля річки, був сарайчик нашої роти, настил у тому сарайчику, купа обрізних дощок, сокира, пилка, рубанок, молоток, ящик з цвяхами, - я вже там бував з ним, а тепер мав завідувати тим господарством. Я взяв той ключ, - що тут поганого, те, що зумію, робитиму, що не вмію – так прямо й скажу, ротний зрозуміє мене, людина він, бачу, непогана. Та це я собі так міркував. Інші сприйняли інакше.

Треба сказати, що в роті основну масу особового складу становили солдати першого і другого років служби, третій рік – в основному сержанти. Стосунки були нормальні, тільки серед на рік від нас старших виділялася групка пітерців („Пацани – на Невський!” – прозивали їх, а їхні ж одногодки з Уралу ще й жорстокіше: „блокадники”) й серед тих пітерців один був особливо неприємний, на прізвище Краснопьоров, - низенький, хирлявенький, рідкозубий, справді, хай Бог простить, прибитий блокадою, але страшенно активний, у все пхав свого носа, і я його одразу незлюбив. От цей Краснопьоров одного разу спинив мене і питає: „Так що, салажонок, вирішив закладувати пацанів?” Я вже знав, що це означає: потайки, тобто, доповідати ротному про різні повсякденні солдатські грішки. „Нічого я не вирішив, і відстань від мене,” – відповів я йому рішуче, обурений такою безпідставною підозрою. „Ну, дивись, ми тебе попередили,” – сказав він і пішов собі геть, насвистуючи щось крізь рідкі зуби.

Отже отримав я попередження. Що є у ротного такі „закладали”, я вже знав. Сержанти наші взяли моду, коли залишалися вечорами самі, без нагляду офіцерів, зачинятися в сержантському класі і грати на гроші в лото, так хтось же виповів ротному, геть усе, і він зібрав сержантів та й розказав їм, в який вечір хто, кому і скільки програв грошей, які при цьому велися розмови, а потім порадив їм припинити ці ігри, і вони перестали зачинятися в своєму класі. Ясна річ, я там, серед сержантів, бути не міг, вони свої виграші й програші тримали у секреті від солдатів, тут на мене підозра впасти не могла, а от трапиться щось подібне у солдатському товаристві, подумають на мене, і спробуй комусь довести, що ти не винен. Я став всіляко відмовлятися від доручень ротного, але посилався на те, що я ніякий не плотник і нічого не вмію, просив забрати від мене той ключ від сарайчика, що став мені осоружним, а ротний тільки сміявся. Не святі, мовляв, горшки ліплять. Про справжню причину я йому сказати чомусь не посмів, хоча, мабуть, треба було сказати, як є, а він чи не догадувався, чи не хотів зважати.

Однієї ночі в караулі застрелився солдат на прізвище Онищенко, високий, чорнявий, гарний хлопець, хоч я з ним ніколи не спілкувався, але шкода було. Якось недбало розрядив карабін, прийшовши з поста, став спускати курок, нахилившись так, що ствол йому вперся в ребра, а в патроннику залишився патрон, вистрілив, і куля пройшла крізь серце. Ротний пішов зі мною в сарай, подивитися, що там у мене є з дощок, - треба було майструвати гроб. Я відразу сказав, що не вмію, дали в підмогу столяра з іншої роти, чи то йому залишили в підмогу мене, той упевнено взявся за справу, вистругали дошки, він сам сходив у лазарет обміряти покійного, заклавши за вухо короткий олівець, і до вечора гроб з віком стояв на настилі. Той солдат побачив у щілину, що до сарайчика йде мій сержант, і надумав його розіграти, ліг у гроб, а мені велів накрити його віком. Сержант зайшов, глянув на гроб і спитав:

- Що, Онищенко вже тут?

Я не встиг відповісти, як сержант уже підняв віко. А „мертвяк” звідти до нього: - - Чого тобі? Сержант і сів, весь побілілий з переляку. Забрали гроб. А мене увечері вже в роті викликав командир. Я подумав, що сержант уже встиг наскаржитись, і, не почуваючи за собою вини, не чекаючи, поки мені почнуть вичитувати за той жарт солдата з чужої роти, поклав перед ротним ключ від сарайчика. - Все, шукайте іншого. З мене досить. Ротний тільки здивовано повів плечима, з чого я зрозумів, що про той жарт у сарайчику він нічого не знає, і розчаровано мовив: - Ну що ж, будемо шукати. Розпитав у мене те, що стосувалося гроба, і відпустив. Розлучившись з ключем і пов’язаною з ним позаштатною господарською посадою, я все ж таки не зняв із себе ідіотської підозри, що нібито „закладую” командирові роти товаришів по службі, помічав і далі, що стороняться від мене хлопці, припиняють розмови, коли я з’явлюся, - навіть мої найближчі земляки. Та все одно радів, що повернув ротному ключ. Однак підозру легко накинути на людину, значно важче її потім позбутися. Минуло після того кілька тижнів чи місяців, я був у караулі, змінився вночі з поста і спав, коли раптом команда: - Караул, в ружжо! Ми посхоплювалися, розібрали карабіни і вишикувалися на майданчику для заряджання зброї. Побачили ротного: він прийшов перевіряти службу. - Чий карабін 40801, вийти зі строю, - хрипко наказав командир роти. Карабін був мій. Виявилося: хтось у карабін з моїм номером вклав холостий патрон і кулю. Я нічого про те не відав, ротний побачив це і довгого слідства не вів, але я вже в ту ніч не заснув. Це ж треба було до такого додуматись: холостий патрон з кулею в патроннику – це ж те саме, що й бойовий! Смерть для когось було закладено в мій карабін. Я ніколи не дозволяв собі жартувати зі зброєю, затямив з перших днів служби, що раз на рік і кочерга може вистрілити, але ж були такі, що любили схопити карабін і на когось наставити: „Руки вгору!” – та ще й на курок натиснути. Ну ж би схопив хтось не свій карабін – от і смерть! Та головне – розраховувалося, з усього можна зрозуміти, на мене, що я міг це зробити, ось що обурювало! Це ж подумати тільки, - щоб мені досадити, підвести, може, й під кримінал, - напевне ж, такий був розрахунок, - поставити під загрозу чиєсь невинне життя, адже реально міг хтось загинути ні за що й ні про що, - хто ж це, який страшний негідник міг на таке піти? Та й яка була у мене провина перед тим, хто до такого ідіотства додумався, - яке „закладання”, нікого ж я не „закладав”, не тільки не збирався того робити, мене ніхто й не спонукав до „продавання” своїх товаришів, а головне – що ж там можна було таке „продати”, - що хтось курив або сидів на посту, чи ще там якийсь нікчемний грішок міг за кимсь водитися, - Боже, Боже! І щоб я когось без умислу, не догадуючись про той холостий патрон у патроннику, відправив на той світ, і мене потім, як убивцю, запроторили в тюрму? Може, воно й не так було, просто дурні пустощі без всякого розрахунку на можливі страшні наслідки, це ще дурніше, але я не сумнівався, що там був саме такий розрахунок, спрямований проти мене.