Олександр Смоляк. Річка снів і яви. Пізні записки (стр. 3 )

За 30 м на північ від розташування храму в пошуковому шурфі був виявлений об’єкт в культурному шарі, що являє собою господарську яму завглибшки 0,8 м від дерну, в заповненні якої виявлено значну кількість битого посуду (скляного і керамічного), цегли і кахлів ХV11 – ХV111 вв. Культурний шар заповнення ями складався з сірого дрібнозернистого супіску, а з глибини 0,2 – 0,4 м – з сіро-коричневого супіску, отже характер культурних залишків на Монастирищі досить ясно свідчить про недовговічний з археологічної точки зору (100 – 200 років) період життєдіяльності на ньому.

Культурні нашарування вельми однотипні і являють собою сірий супісок різних відтінків, незначної потужності і так же слабко гумусованої, а весь комплекс знахідок – це типовий комплекс побутового інвентаря епохи ХV11 – ХV111 ст. ст. Це повністю підтверджує існування тут монастиря в період 1660 – 1788 рр., що відомо з документів і, крім того, народного переказу займищан.”

От би такої докладності нам і про перші хати у Займищі, - скажімо, отих 22-х огородників Якова Лизогуба, зазначених у „Генеральном следствии о маєтностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.), - дуже можливо, найперших жителів „деревни Займище”, - але де тепер шукати їхні сліди? Є тільки згадка. І є скупі рядки іншого документа – „Опису Новгородсіверського намісництва (1779 – 1781)”. Повернемося до них.

„(636) Миронівський Богословський дівичий монастир, від Малого Щимля в 2, від Займища в 1,5 верстах. Лежить на луці ріки Снові, в лісі, на рівному місці. У ньому церква дерев’яна, келії дерев’яні.

Сотні Седнівської село Займище, від Великого Щимля в 6, від Нових Млинів у 5 верстах. Положенням на правому березі ріки Снові, на якій гребля о 7 амбарах, в яких коль 20. Землі орної і сінокісної, також і лісу достатньо; жителі в хліборобстві вправляються мало, спожиток мають від млинів і від продажу в Березному лісу. Церква дерев’яна 1, духовенства 1.

Підданих полковника Іллі Лизогуба дворів 3, хат 3

Бунч. Тов. Івана Лизогуба „ 2, „ 2

Капітана Кекуатова „ 1, „ 1

Сотника Лукашевича „ 1, „ 1

Всього „ 27 „ 28

Обивателів - 29”

Тут чималенько зібрано інформації, різної, до неї ще не раз будемо звертатися. Нині звернемо увагу на те, що в часи складання „Опису...” Займище і монастир були розташовані на правому березі Снові, а тепер вони опинилися на лівому її боці, - і село, і гора Монастирище між селом і річкою. Як таке сталося? Помилка в „Опису...”? Дуже важко таке припустити. Отже виходить, що змінила русло Снов? Документальних підтверджень цього на сьогодні нема, але висновок напрошується саме такий. Ось яке маємо лукавство Снові...

Вперше звернув на це увагу О. Крумкач. Задумався. Напружив усю свою фантазію. Уважно приглядався до місцевості. І дійшов висновку, що попереднє русло Снові могло колись пролягати там, де (будемо іти за течією)в Щорсі нині молокозавод, нижче – величенький за площею вільшняк (він чомусь має назву „Єльник”), що починається під піщаною горою, яку в Щорсі називали Герасименковою, а в Малому Щимлі та Займищі просто Горою (тепер її вже нема, в другій половині ХХ ст., тобто за пам’яті нинішніх поколінь, гору вибрали на будівельний пісок, причому вкопалися так глибоко, що на місці гори з’явилася водойма), Єльник підходить майже до греблі, що розділяє Малий Щимель і Займище, а в тому місці річище повертало наліво – і село в нинішніх його межах, як і Монастирище, опинялося справа. Річище без помітних зигзагів прямувало Ставом, Блюдним і далі, омиваючи ту частину села, яка називається Хутором, біля Гаток виходило на Сисанку, де є стариця, - вливалося в нинішнє русло на шляху Снові до села Нові Млини. Цю версію О. Крумкач підтверджує і тим, що на всьому окресленому шляху Снові в такому можливому її руслі тягнеться майже безперервна смуга вільхових лісів. Вільха, як відомо, не росте будь-де, а там, де раніше були русла рік, рівчаків, пролягали яри та болотні впадини.

Непрямим підтвердженням правдивості припущення, що Снов змістила своє русло, є і наявність впродовж нинішнього її річища, поряд із затонулими колодами – наслідком лісосплаву – великої кількості залеглих на дні й обабіч річки дерев з віттям і кореневищами, підмитих і звалених колись водою.

Природно виникає запитання: а яка ж причина такого радикального переміщення русла річки?

І на це є у Крумкача переконлива відповідь. З півдня, від села Кучинівка, Займище оточує хвойний ліс, і в тому лісі є так звані Великі і Малі Гори, піщані пасма, нанесені і насипані вітрами ще в ті часи, коли лісу не було. За розповідями старих людей, жителі села, рятуючись від піщаних наносів з півдня, спершу перегороджували їм шлях загорожами з плоту (тинами). На тих місцях, де виставлялися такі плетені з лози загорожі, й насипалися Великі та Малі гори. Згодом уже Займище відгородилося від того лиха лісом. То хіба не могли ще раніше ті піщані інтервенції потіснити річку, стати причиною переміщення її русла?

Герасименкова гора під Щорсом, набагато вища від Займищанських Великих і Малих гір, хіба не свідчення того, як могли піщані наноси змінити ландшафт, не маючи на своєму шляху штучно створюваних перепон, та й, можливо, була співучасницею того далекого дійства?

Згадаємо ще раз фрагмент про Займище з „Опису Новгородсіверського намісництва”. Землі орної і сінокісної, також і лісу там було достатньо, проте жителі мало були зайняті в хліборобстві, для прожитку у них були млини, а також продавали вони в Березному ліс. А ліси і тоді були не вічним дарунком природи, під Березним їх винищили раніше, от і везли їм займищани за 30 кілометрів, вирубуючи довкола себе. На оголенні південніше села простори і внадилися спустошливі своїми піщуганами вітри. Лукавством було переміщення ріки на північ чи відповіддю на бездумні дії людей, попередженням їм ще тоді, два століття тому?

І ще раз повернемося до „греблі Займиської”. Де вона могла бути, та гребля? Явно ж не там, де нині на Снові залишилися острівки від греблі з млиновими спорудами, розібраними під час колективізації в 1930 – 1932 роках. Від Монастирища до тих острівків – щонайбільше кілометр, тоді як „Опис Новгородсіверського намісництва...” говорить про відстань в півтори версти (одна верста – 1,06 км), а це – відстань якраз до Хутора, де найприродніше було поселитися і 22-м огородникам Якова Лизогуба, зазначеним у „Генеральном следствии о маєтностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.)”, - напевне ж, найпершим жителям „деревни Займище”, - ще ”деревни”, тобто ще без церкви. Так це мислилося О. Крумкачеві суто теоретично. І от під час перебування в Займищі 2002 року чернігівський археолог Пильник показав йому точне місце „греблі Займиської”. Олександр Євгенович водив мене на те місце. Звичайно ж, сам я ніяких прикмет колишньої греблі не помітив би. Та й, можливо, сам О. Крумкач цього відкриття без археолога не зробив би, хоча і око у нього, та й інтуїція на такі речі незрівнянно гостріші.

Це справді Хутір, як він і передбачав. Розвилка двох вулиць чи, точніше, вуличок – тієї, що веде прямо, до діда Савостія і Петра Литвиненка, і що повертає направо, в бік Нових Млинів, а раніше і до Зайчикового Хутора, ліквідованого в 30-ті. Між цими вуличками, посеред городів, є місце, на якому нічого не родить, навіть трава не хоче рости, вкрили його якісь низькорослі бур’яни та мокриця, - не знаю, чим була відсипана та гребля, але чимось таким, що на ньому ніщо путнє не хоче рости, і не ореться цей клапоть землі ще з тих часів. Ходив там чийсь кінь, чорний, з рудуватими боками, волочив за собою довгу і ні до чого не прип’яту вірьовку, - напевне, кінь той не йшов сам господареві до рук, і з вірьовкою легше було йому дати раду. Не пам’ятаю, щипав кінь ті бур’янці чи ні, - під час нашої екскурсії на місце колишньої „греблі Займиської” він не без цікавості дивився на нас.

Оце таким несподіваним документальним підтвердженням завершилася Крумкачева теорія про переміщення русла нашої річки.

...ТАК ОТ – МОНАСТИРИЩЕ

З дуже ранніх літ входить в дитяче єство оцей невисокий пагорок біля нашого села, на лузі, навпроти Гальорської вулиці, який називається Монастирище. За моєї найдавнішої пам’яті на Монастирищі була колгоспна пташарня, потім курей там не стали тримати, якийсь час будівля пташарні світила кроквами і латами без солом’яного покриття, там ми лазили по тому дерев’яному остову, коли ж його зовсім розтягли, пагорок зорали і сіяли просо, може, й інші злаки, але мені запам’яталося просо і жовте квітування по ньому свиріпи. Тепер, здається, вже нічого не сіють. І не косять сіна, бо там не трава росте, а самі бур’яни.

Всі знають, що колись там був монастир. Моя мати в свої дитячі роки знаходила там хрестики й мініатюрні іконки – сліди того, що там колись жили монахи. Знаходили рештки того далекого життя й інші покоління, навіть ровесники моїх дітей.

Збереглися й деякі не дуже виразні перекази про ті часи. Баба Антониха (чоловіка мала Антона) і її дочка Тетяна Майорша розповідали, що колись у монастир привезли повний віз дівчат (цікава одиниця виміру), куплених невідомо де і в кого, - не для того, щоб ті дівчата йшли в монашки, а як кріпачок, щоб працювали там, причому примушували до найтяжчих робіт, їх навіть у плуги запрягали, орали ними землю.

Коли монастир розпався, одна з тих дівчат вийшла заміж за займищанського парубка. Про те, що довелося пережити в молоді роки, вона розповідала дітям і внукам, а ті – своїм дітям і внукам, і так це дійшло до її пра - чи праправнучки Антонихи та її дочки Тетяни, що її прозвали майоршею. Те прізвисько вона дістала через квіти, є такі квіти, які в Займищі називають „майорами”, і вони пишно цвіли завжди навколо Тетяниної хати, і той квітник одного разу витоптала чиясь скотина, Тетяна аж плакала, так їй шкода було квітів, та все примовляла: „Мої майорчики...”

Я цю жінку не пам’ятаю, записав, як мені розповіли, а спроби вистежити її родовід вже нічого не дали. Розповідь же її в селі пам’ятають і досі, - добре хоч це.

Є ще одна розповідь про ті часи, коли монастир був жіночий. Вона, можливо, прояснює походження назви місцевості біля Займища „Блюдне”, хоча ця версія і не єдина, - за іншою це місце спочатку називали „блудне”, бо там часто блудили люди, заблукували. За тією ж, яку я почув, через теперішнє Блюдне проходила межа монастирських володінь, по яку монашки „блюли себе”, а поза межею вже могли почуватися й вільніше. Якщо через Блюдне чи попід ним колись протікала Снов, то монашкам, щоб согрішити „на волі”, тобто поза територією монастиря, спершу треба було переплисти на лівий берег річки. Коли ж поверталися в монастир, знову перепливали Снов, - і вона мовби змивала з них гріхи...

Та спочатку монастир був чоловічий. Про цей період його існування теж збереглася згадка, хоча й дуже нечітка та малоймовірна. Але не будемо обминати і її. Монахи, згідно з нею, теж не були непорочними, більше того, - вони начебто вдавалися до ще більшого гріха, а саме – заманювали до себе дівчат, а потім, щоб приховати свої блудні справи, убивали їх і закопували в межах монастирських володінь.

Важко сьогодні судити й гадати, що в цих розповідях вигадане, а що, можливо, й насправді було, можна тільки з певною долею вірогідності судити, що у займищан з монастирськими братами, а згодом сестрами стосунки не були ані простими, ні надто приязними.

Варто звернути увагу ще на таке. Пам’ять про монастир збереглася в цих переказах, переконлива чи не дуже – не будемо до того прискіпуватися, але як він, цей монастир називався, в селі забулися начисто.

І коли О. Крумкач зацікавився минулим Займища, одразу ж зрозумів, що монастир, його назва та приналежність могли би йому бути неабияким орієнтиром, проте вхопитися й тут не було за що. Аж поки він вийшов на „Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.) , „Опис Новгородсіверського намісництва (1779 – 1781)”, „Історико-статистическое описание Черниговской епархии” 1873 р. та майже дослівно взяту з „Описания...” розповідь про монастир в додатку до „Черниговских епархиальных известий”, частині неофіційній, 1911 року.

Виникнення Миронівського Богословського монастиря над Снов”ю припадає на часи перебування архієпископом у Чернігові відомого церковного діяча, проповідника, полеміста, організатора друкарської справи Лазаря Барановича (з 1657 року до смерті в 1693-му), це ім’я нам ще доведеться згадати. А тепер спробуємо подати довідку про монастир „Историко-статистического описания...” у своєму перекладі на українську.

„5. Монастирі, котрі були приписані до Троїцького Іллінецького.

1)  Пустинний Миронівський Богословський.

2)  Яриловецький.

Пустинний Миронівський скит розміщався в Сосницькому повіті.

Заснований він близько 1660 р. за архієпископа Лазаря Барановича зусиллями ієромонаха Мирона Орловського, при ріці Снові, на місцевості болотистій і зі всіх боків оточеній водою. (Так зазначено в справі 1786 р.) В опису 1786 року є помітка про сінокоси скиту. З 1670 року була збудована невелика дерев’яна церква в ім’я св. Апостола і Євангеліста Іоана Богослова, від імені якого скит отримав назву Богословського, а від імені засновника названий Миронівський. Скит з часу заснування свого був чоловічим. Ось грамота одному з настоятелів обителі: „Іоан Максимович, милістю Божою православний архієпископ чернігівський, новгородський і всієї півночі (ці слова набрані в друкарні Іллінській) прихильністю блаженної пам’яті превелебних архієреїв катедри Чернігівської, ієромонах Мирон Орловський збудував монастир св. Славного і всехвального Апостола і Євангеліста Іоана Богослова і грунти для нього купив. Поважний ієромонах Ісаакій Яворський, намісник Святотроїцький Іллінський відпускається до означеного монастиря. Повинен за званням своїм всеприхильне піклування мати про співи церковні, будування, діяння Богоугодне і розширення монастиря, взірцем для всіх бути ділом, словом і святобливим помислом, до всіх сердечним, хай вірних і мудрих будівничих знайде віддяка від десниці Всевишнього, Хто відплачує кожному за діло його, Владики Христа. А його милість пан Яків Лизогуб, бажаючи собі спасіння минущого і довічного в небесних поселеннях ушанування, зажадав за обіцянням своїм, складеним в домі архієрейському, давати суботи до того монастиря.

Шановані во Христі браття мають поважному отцеві Ісаакію, яко наставнику і предводителеві, бути послушливими, беззаперечно церкви Божої пильнувати. Відомого ради упевнення сей лист означеному шанованому ієром. Ісаакію Яворському наданий. Писано в канцелярії архиієпископії Чернігівської 1703 року, лютого 4.”

Монастир Миронівський з 1740 року опустів.”

Як бачимо з цього, перший, „чоловічий”, період монастиря тривав 80 років. Скільки років сусідували монастир і село Займище, сказати важко, але не виключаємо, що і весь цей час. В наведеному документі не сказано, з якої причини він припинив існування. Якщо спробуємо припустити, що розповідь про монаші гріховні справи, яку ми вище навели, - не вигадка, то могло колись статися й так, що ті недобрі справи якимсь чином було викрито, набули вони розголосу, і це стало причиною його першого закриття.

Через десять років у його покинутих келіях знайшли пристанище інші помешканці чи, вірніше, помешканки, - монашки, втікачки від переслідування унії, що забрели сюди з Білорусі.

Повернемося до тексту „Історико-статистичного опису...”

„З 1750 р. поселилися в скиту інокині, яких переслідувала унія: ігуменя схимомонахиня Марія Лазаревичева і 25 сестер її.

Цікаве подання її в Чернігівську консисторію: „З давніх років, - так оповіщали вони, - перебували ми в закордонному дівичому єпархії білоруської благочестивому Борейківському монастирі, влаштованому у володіннях шляхтичів конюшинців воєводства Мстиславського Свадковських, з дозволу предковічних володільців Свадковських, хоча зазнавали нестатків, утисків через гноблення за правдиве благочестя, яке там чинилося, але досі жили. А в нинішньому році шляхтичі Свадковські мали нас на унію перетворити. Для того ми більше не стерпіли незносного від лютих ненависників на благочестя утиску і до унії принуки, всі ми того монастиря черниці (перелічуються за іменами), залишили Борейківський монастир, взявши з собою монастирське і церковне деяке майно, з письмового благословення превелебного Ієроніма Волчанського єпископа Білоруського (в грамоті своїй преосвященний Ієронім пише: „Повідомляємо через сіє. – Сього 1750 р. травня 14 дня доношенням своїм і словесно повідомила нас горня ігуменя монастиря дівичого благочестивого Борейківського схимомонахиня Марія Лазаревичева від імені всіх сестер про нестерпне гноблення і безперестанні нападки на оцей монастир від шляхти конюшинців воєводства Мстиславського Свадковських, що намірилися неодмінно той монастир загарбати і оних на унію перетворити, тому що оний монастир з маєтності Свадковських побудований по фундаменту і наданий родичів їхніх з конюших Свадковських. Того ради просила ігуменя з сестрами благословення і дозволу, спершу щоб церковне майно і маєтність монастирську за кордон в Чернігівську єпархію переслати могли таємно, а потім і самим за кордон перейти мали можливість. А оскільки і ми самі в крайньому гнобленні тут почуваємося, ні собі ні оним захисту в тому дати не можемо, то згідно заповіді Господній: якщо гнані ви є в граді сему, тікайте в інші, дозволяємо за крайньої потреби тим монахам зі всім ступити за кордон вільно з єпархії нашої в чернігівську: травняр. № 000. Іст. Рос. ієрарх. ч. V”), і перетнувши білянський форпост з даним нам від командувача форпосту порутчика пашпортом, в єпархію Чернігівську, нагледівши в дачах Троїцько-Іллінського монастиря Чернігівського Миронівський Богословський скиток для прожиття нашого придатний, сього липня 17 архімандриту Іраклію Комарівському подали прошення щодо прийняття нас бідуючих до оного підпорядкування його. Він нас милостиво обнадіяв...” Просять консисторію до надходження і розгляду дозволити їм жити в скитку. Консисторія дозволила і донесла об тім докладно синодові. В 1754 році, на прохання ігумені Марії, видані були універсал і книга для збору подаянь на користь занепалого скитка.

Таким чином, збудований був новий храм св. Іоана Богослова. Хоча пустині справіку належало окрай її лісу в ширину і довжину на версту, але сусідні власники заволоділи чужою власністю і бідуючи пустинниці харчувалися від трудів рук своїх. Так писала ігуменя начальству. В 1785 році була тут начальницею Анфія Чернявська і при ній 12 черниць і 8 послушок. Пам’ятником сього монастиря служать: а) Євангеліє м. п. 1657 р. з написом: „сія книга св. Ар. і Єванг. Іоана Богослова Миронівського монастиря”, і б) Євангеліє печ. Київ. 1746 р., з написом по листах: „Сіє Божественноє Євангеліє надано в монастиръ девичій пустынній Мироновскій до храма Святого Іоанна Богослова коштом і старательством Екатерины Яковлевны Дуневой Борковской 1768 г.” і в) Пролог на грудень, січень і лютий з написом: „1762 г. Сей пролог, по обещанию данъ Троиц. Иллинск. Монастыря монахом Калистомъ въ Богословській Мироновскій девичій скитокъ.”

З 1788 р. монастир закрито.”

Треба зауважити, що 1788 рік був роком примусового закриття багатьох монастирів. Проводилась така кампанія, - це, видно, атрибут не тільки радянської дійсності, хоча слів „кампанія”, „кампанійщина” в часи Миронівського монастиря ще не знали.

Монастирище видно з городу моїх батьків: чорний пагорок, тепер, здається, набагато нижчий від того, на якому був остов колишньої пташарні у мої далекі роки дитинства. Він і зараз сиротіє серед боліт, за рівчаком, по якому меліоратори пустили в річку воду з торфовищ, оточений кущами лозняків, осокою, очеретами та іншими низинними травами. Знайдено вже місце, де могла стояти церква, якісь інші сліди того далекого життя, що проходило в аскеті і покорі, про яке вже ніхто не розкаже, - хіба, можливо, якісь порушення монастирських порядків та канонів й увійшли в людську пам’ять, як скупі й не стовідсотково достеменні доповнення до розповіді „Історії статистичного опису Чернігівської єпархії”, а більше й нічого. Ще кілька імен доніс до нас цей документ: Мирона Орловського, Ісаакія Яворського, Марії Лазаревичевої, Анфії Чернявської. Оце все. Та ще дійшла назва Монастирище, її і далі зберігатиме осілий пагорок, який багато міг би розповісти, але мовчить ось уже понад двісті років. І мовчатиме завжди.

ТІНЬ УПИРЯ, АБО ЩЕ ОДНЕ ЛУКАВСТВО

Найдавніша згадка про Займище розповідає, що „оную деревню”, за твердженнями найдавніших її мешканців, заселили генеральний обозний Василь Касперович Дунін-Борковський з полковником Чернігівським Яковом Кіндратовичем Лизогубом. Дунін-Борковський свою частину землі згодом віддав чи продав Чернігівському архієрейському монастирю, а полковник Лизогуб відкупив її. На час запису в „Генеральном следствии о маетностях Черниговского полка (1729 – 30 гг.) там числилися 22 огородники полковникового внука – теж Якова, але Юхимовича Лизогуба – генерального обозного. („Огородник” – той, хто займається городництвом, „огородникує” – О. С.)

На цьому запису і базував свої висновки О. Крумкач, а з ним і я, про початки заселення Займища і про роки, на які вони могли припасти. Чернігівським полковником був з 1687 р. до своєї смерті в 1698-му. В цю версію легко лягає припущення, що спершу тут з’явився монастир (близько 1660 р.), що обидва Чернігівські полковники (ін-Борковський – 1672 – 1685 рр., а прийшов через два роки після нього, маючи близькі стосунки з архієпископом Лазарем Барановичем, бо обидва надавали допомогу і пожертвування монастирям, могли знати про існування монастиря на р. Снові і про вільні землі навколо чи побіля монастиря. Тут випадає з логіки тільки та суттєва деталь, що „населили при гребли Займисской”. Що ця гребля вже на той час існувала, хтось же її і для чогось насипав, але ми цю деталь поки що облишимо, а спробуємо зосередитись на цих двох історичних постатях.

Василь Касперович Дунін-Борковський – особистість унікальна серед козацької старшини часів Гетьманщини. Про нього склали найнеймовірніші міфи (вигадки), які навіть важко поєднати поміж собою стосовно однієї й тієї ж людини. Та й не все бачиться достовірним у тому, що про нього записано. Якщо заглянемо до Календаря чернігівського земляцтва 1999 року „Чернігівщина – земля козацька”, то Дуніни – польський дворянський рід, їхній предок, Петро Дунін, граф Скржінни, був наближений до короля Болеслава Кривоустого, і багато спадкоємців Петра Дуніна служили воєводами та каштелянами, одержали додаткові прізвиська: Дунін-Борковський, Дунін-Бржезинський і т. д., і Василь Касперович походить від гілки, яка після приєднання до Московії Смоленська в 1665 році прийняла російське підданство... Все воно, напевне, так і є, хоча відправну точку цього родоводу треба шукати значно раніше. В бібліотеці Чернігівського історичного музею є книга „Родословная дворян и графов Дунин-Борковских. Герба Лебедя. Чернигов, 1890.”, а в ній початки родоводу простежено з Х1 – Х11 століть, від Вільгельма Швеко, підскарбника короля датського Еріка, з донькою якого цей Вільгельм вступив у шлюб. В другому коліні записано згаданого вже Петра (1101 – 1184) – воєводу Серадзького, Бреславського, Каліського, Крушвіцького, графа Скрзіно, одруженого з донькою князя Святополка Київського. Він прибув з Данії в 1124 році, й польським князем тоді був Болеслав Кривоустий.

Поступово рід Дуніних розділився на сім гілок. Андрій (1222 – 1280) отримав у володіння вотчину Карвіца і став Дунін-Карвіцьким. З’явилися

Дунін-Скржинські (від Петра – графа Скрзіно), Дунін-Лебедзинські, Дунін-Сульгостовські, Дунін-Борковські, Дунін-Вансовичі, Дунін-Шнотови.

Гілку Дунін-Борковських започаткував Павло Адамович (1403 – 1480), власник Борковиць-Сульгостова, полковник війська імператора Карла V, що був затверджений у графському званні польським королем і мав титул графа Римської імперії. Серед наступних поколінь найпомітніша постать Станіслава, каштеляна і депутата сейму коронного 1578 року – знаменитого у той час знавця права, що під впливом віянь ХV1 віку став кальвіністом.

Є згадки про двох Андріїв – коронного писаря Люблінського (чотирнадцяте коліно) та вбитого під Клушином в 1610 році (п’ятнадцяте коліно).

Наступне, шістнадцяте коліно розпочинається з Каспера Андрійовича Дунін-Борковського. Чи був він сином Андрія, загиблого під Клушином, у родоводі не зазначено. Каспер Андрійович, полковник королівських військ, в нагороду за Смоленську війну 1632 – 1635 рр., отримав від Владислава 1V, короля Польського, маєток в Чернігівському воєводстві. За сімейними переказами, в часи війни гетьмана Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої він загинув, а дружина і донька втекли в місто Ніжин. Там їх теж убили козаки, й на тому місці ще в ХV111 ст. зберігався кам’яний стовп. Малолітній син Василь випадково залишився живий.

В цьому коліні ще згадуються Петро, Франциск, Ян (кальвініст, що потім прийняв католицтво) та Інокентій, що був єпископом Чернігівським та Остерським. Нащадки Петра, Франциска, Яна отримали в Австрії графський титул (1819 р., 12 жовтня). В „Царстві Польському (так у Родослові) затверджені 27 травня 1821 р. В Таращанському повіті Київської губернії на час складання Родослову жили їхні нащадки графи Георгій і Владислав Дунін-Борковські.

Далі йдеться про Василя Касперович, наводимо дослівно: „Василь Касперович після Андрусівського трактату, боячись втратити землі, що йому належали, прийняв православ”я, почав служити у війську запорізькому, був сотником Вибельським 1668 – 1686 (такі дати дає Родослов), полковником Чернігівським 1672 – 1686, генеральним обозним 1686 – 1702. В 1674 р. отримав грамоту царя Олексія Михайловича на затвердження земель, подарованих королем польським.

Тут варто зауважити, що свідчення про немалі багатства Василя Касперович, про його пожертвування на церкви і так далі нам трапляться на очі не один раз, але не мали ми навіть натяків щодо його військових звитяг як все ж таки високопоставленого козацького старшини, і тільки „Історія Малоросії” Миколи Маркевича 2003 року видання (Видавничий Дім „Ін Юре”, Київ) пролила певне світло на цей аспект його діяльності.

Після смерті Московського царя Олексія Михайловича і невдач, а чи невчасно заявленої вимоги нової ради та виборів іншого (замість Самойловича) гетьмана, осади Чигирина козацькими полками під началом генерального бунчужного Леонтія Полуботка та війська московського стольника Григорія ін-Борковський з полком Чернігівським та тисячею двісті московітів зайняв Чигирин, після чого козаки Дорошенка з мешканцями Суботова, Крилова, Воронівки, Жаботина й Медведівки присягнули Московському государеві.

Наступна згадка – рік 1687. Падіння гетьмана Самойловича. Почалося воно зі спроби завоювати Крим, цей похід Московії мав принести славу переможця улюбленцю цариці Софії князеві Голіцину, Самойлович не радив його розпочинати, але мусив приєднати до російського війська шістдесят тисяч козаків. За поразку ж у цьому поході винним зробили Самойловича. Додалося й те, що козацька старшина не любила гетьмана. В Москву пішов на Самойловича донос, покара не забарилася. Підписали донос генеральні: обозний Василь Дунін-Борковський, суддя Михайло Воєхович, писар Сава Прокопович, осавул Іван Мазепа та полковники Костянтин Солонина, Яків Лизогуб, Григорій Гамалія, Дмитрашко-Райче і Степан Забіла. Скріпив Василь Кочубей.

Зібралася Коломацька рада. М. Маркевич пише: „Ще ніхто не знав, кому бути гетьманом; кажуть, ніби сам роздавач гетьманства князь Голіцин того не знав.” Певні переваги надавалися бунчужному Юхимові(?) Лизогубу, але не дрімав Іван Степанович Мазепа.

Голіцин вагався. За сімейним переказом Дунін-Борковських, Голіцин запропонував гетьманство генеральному обозному Василю Касперовичу за десять тисяч рублів, але обозний був скупий і відмовився. Мазепа ж довго кланявся скупому багатієві, але таки вимолив у нього в позику цю суму, отримав її і відніс Голіцину.

Ставши гетьманом, Іван Степанович повернув борг – десять тисяч рублів з процентами – із скарбу військового.

За твердженням того ж М. Маркевича, в якому він посилається на свої сімейні перекази, Дунін-Борковський був не тільки скупою, а взагалі лихою людиною. Він їв скоромне в страсну п’ятницю, тягав до себе дочок і дружин своїх селян, тиранив самих селян, вдягав їх у ведмежі хутра і цькував меделянами (порода собак, що походить з північної Італії; запозичення з польської мови – О. С.). Напевне, страх перед пекельними муками на тому світі примушував його часом розщедрюватися, - і, схоже, Лазар Баранович та Іоникій Галятовський уміло експлуатували на свою користь цей страх. У 1675 році на кошти Василя Касперович відреставровані Чернігівський Спасо-Преображенський собор, Єлецький монастир, оздоблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П’ятницькій монастир у Чернігові, пошкоджений під час повстання 1668 р., відновлений теж на його кошти. Були й інші церковні пожертви, в 1676 році побудував трапезну і келії Єлецького монастиря, яка зберігалася в непоганому стані до 1914 року. Вклав великі кошти на іконостас у тому ж Єлецькому монастирі. Дарував храмам потири, ставник, тарілки, Євангелія в срібних оправах, причому більшість цих пам’яток – роботи західноєвропейських майстрів.

За дружину Дунін-Борковський мав Марію Василівну Шубу (за повістю М. Костомарова „Чернігівка” – Надію Степанівну, дочку Вибельського сотника) – О. С.). У 1672 році від гетьмана Самойловича отримав довічні маєтки у селах Авдіївці, Козилівці і Холмах з Понорницької сотні, село Бобровицю біля Чернігова, частково маєтності села Борківка Березненської сотні. Від гетьмана Мазепи йому дісталися села Горлівка на річці Убідь, Брусилов на Снові, Тупичів і Шаболтасівка.

Після смерті ін-Борковського у Чернігові 7 березня 1702 р. до його вдови і двох синів перейшли Бобровиця, Яцева, Брусилов, Тупичів, Листвен, Пекурівка, Холми і Борківка.

Поховали ін-Борковського у Чернігові в Єлецькому монастирі з усіма урочистостями, притаманними чинові генерального обозного Війська Запорозького. На могилі на окремій мідній дошці було зроблено напис у віршах.

Кілька слів про дітей Василя Касперович. Син Михайло – бунчуковий товариш, одружений з Парасковією Данилівною Апостол, яка згодом вийшла за Михайла Васильовича Скоропадського. Син Андрій – теж бунчуковий товариш часів Петра 1 і Катерини 1. Дочка Софія була заміжня за Іваном Петровичем Забілою, знатним військовим товаришем, Єлизавета – за Войцеком, графом Косаківським.

В наступному, двадцятому коліні значиться Іван Михайлович (очевидно, син Михайла Андрійовича, внука Василя Касперович) – бунчуковий товариш, предводитель шляхетства Чернігівського повіту, одружений з Анною Яківною Маркевич. Отже „сімейні перекази про Дунін-Борковського були сімейними переказами і для Миколи Андрійовича Маркевича (1804 – 1860), - історика, етнографа і письменника, на якого ми вже посилалися і якого інша родинна гілка від Мазепи. Цікаве родинне поєднання, чи не правда? Чернігівець С. Павленко у книзі „Міф про Мазепу” наведений М. Маркевичем факт хабара князеві Голіцину за гетьманську посаду з боку І. С. Мазепи заперечує, але переконливих підстав для спростування родинного переказу Маркевичів він не наводить. Варто заглянути з цього приводу і до такого авторитета, як Михайло Грушевський: „Очевидно, справа вибору (гетьмана – О. С.) була облагоджена наперед – І. Мазепою. Він пообіцяв Голіцину за свій вибір 10 тисяч рублів і під впливом всесильного тоді Голіцина його кандидатура не зустріла ніяких перепон. Перед радою установлені були статті – глухівські (1672 р.) з деякими змінами; потверджено за старшиною маєтності, роздані їй царями і гетьманами; постановлено, що гетьман не може відібрати від старшини урядів без указу царського; аби Україну тісніше зв’язати з Московщиною, ухвалено дбати про те, щоб більше було мішаних шлюбів українсько-московських і щоб люди з українських міст переходили до Московщини, але цього в статті не заведено. По тім Голіцин порадив старшині вибрати Мазепу і так старшина зробила (25/Y11.1687).” („Ілюстрована історія України”, Київ – Львів. 1913, стор. 360 – 361).

Це не був єдиний випадок, коли старшинська олігархія позбулася гетьмана, вибраного з її середовища, якщо він намагався створити сильнішу владу, і усувала гетьмана з посади за допомогою Москви. І Дунін-Борковський не міг цього не розуміти. В примітках до повісті „Чернігівка” сказано, що він був прибічником І. Самойловича, а пізніше сприяв І. Мазепі в осягненні гетьманської влади, їздив з ним 1689 року до Москви, де одержав царську грамоту на подаровані йому Мазепою маєтки.

Тим часом Микола Андрійович Маркевич не тільки переповідає факт хабара, а й коментує: „...він став гетьманом і з військової казни повернув упиреві гроші: от у цьому він (Мазепа – О. С.) мені не прадід. Я би повернув ці гроші з прибутків від моїх маєтків чи зовсім би не повернув їх упиреві.”

Тут „упир” – не названий у спогадах Маркевича ін-Борковський. Упирі в народних повір’ях – ті, хто нібито народжується від чорта і відьми чи відьми і вовкулака, вони не гниють у домовинах, виходять ночами і висмоктують кров із сплячих.

„У першому десятилітті цього віку, - розповідає він, - зафарбовано знамениту легенду про упиря на стіні Троїцького собору в Чернігові. Не хочу називати прізвище, яке, за цією легендою, носив за життя упир, він був дуже знаменитий і ще більше скупий...” Ми тут опустили вже відоме і про хабар Голіцину, і про скупість та жорстокість ін-Борковського. „...нарешті помер. Його поховали в Троїцькому монастирі. Другого ж дня побачили, що він їде на шестерику вороних через красний міст; кучер, форейтор, лакеї і троє співрозмовників у кареті були чорти. Чутки розлетілися, сотворено було прокляття, упир з поїздом провалився в Стрижень; негайно відкрили гроб; знайшли упиря червоно-синім, з розплющеними очима; його пробили осиковим кілком. Всю цю билицю було намальовано фарбами на стіні собору.”

У книзі „Подесення моє”, зібраній та упорядкований Риммою Дем’яненко, є запис переказу про ін-Борковського як „любителя бучних розваг”. „Щоночі мешканців міста будять прогулянки покійного почесного жителя – Дуніна-Борковського.

Опівночі він у супроводі своїх друзів, таких же мерців, наводячи неймовірний жах на всіх довкола, пролітав у каретах по бруку та через міст, що згодом одержав назву Чортівського. Тремтіли від страху громадяни, хвилювалася дружина Дуніна-Борковського. Нарешті вона не витримала і звернулася за допомогою до священика.

Вночі, коли гомінлива кавалькада перетинала міст, піп перехрестив її, промовивши: - Ізиді! З того часу Дунін-Борковський назавжди припинив свої дикі розваги.

Інший варіант розповіді повідомляє, що Дунін-Борковський проїздив по мосту через Стрижень.

Порушник спокою не якийсь собі гуляка-веселун. Це конкретна історична постать, сподвижник Богдана Хмельницького...”

Останнє речення свідчить, що це розмитий у часі й деформований через малу обізнаність відгомін родинного переказу Маркевичів. Закінчується розповідь, записана Р. Дем’яненко, так: „Перекази свідчать, що за життя Дунін-Борковський любив бучні веселощі, нестримні розваги.

Між іншим, нинішня вулиця 9 січня носила в минулому його ім’я.”

Тут неминуче виникає запитання. Якось важко уявити поєднані в одній людині пристрасть до нестримних розваг і скнарість, як це приписують знаменитому чернігівцю різні джерела. Ну, хай не шкодував коштів на церкви і монастирі зі страху за свої земні гріхи в потойбічні – страх перевищував скнарість. А чи дозволив би собі скупий чоловік тратитись на бучні і аж ніяк не дешеві нічні оргії? Сумнівно. Не легше пояснити, чому така прірва між офіційними оцінками життя і діянь ін-Борковського і ставленням до нього в наведених переказах, в тому числі родинних?

Велемовний напис на його надгробку починається так: „Блаженної пам’яті благородного його милості пана Василя Борковського-Дуніна його царської Пресвітлої величності військ запорозьких обозного генерального, року Господнього 1717 січня 9 написаний”. Далі – 52 римовані рядки славослів’я, де говориться про його благодійні справи, про які вже вище було сказано.