Олександр Смоляк. Річка снів і яви. Пізні записки (стр. 4 )

А ось більш стримані рядки з Родослову: „Борковський – будівельник відновив багато церковних будівель, побудував нову трапезну в Єлецькому монастирі. Співпрацівник його в цьому Іоаникій Галятовський.

Сімейні звичаї: з дружиною статечний, діти поперед нього не сідають і не починають говорити перші.

Похід на Дорошенка, щоб примусити його виконати свої обов’язки і відмовитись від правобережного гетьманства, а згодом об’єднати обидві половини під Самойловичем.”

Цей останній абзац – одне з небагатьох свідчень про військову діяльність і політичну позицію Дунін-Борковського. Тут він – прибічник гетьмана Самойловича. Чи тільки з вдячності за отримані села й інші маєтності? Тут хотілося б поставити й наступне запитання: чи тільки скнарість була причиною його відмови дати хабар Голіцину й отримати гетьманську булаву? Чи, може, за цим стояло якесь однакове з чинним гетьманом розуміння, сказати по-сучасному, політичної ситуації та політичного моменту? На жаль, відомі конкретні обставини, в першу чергу, підписання й Дунін-Борковським після невдалого Кримського походу 1687 року доносу на Самойловича, відкидають подібні припущення.

Давно спостережено: чужа душа – темний ліс Однак забагато темного в чужій душі, напевне ж, і призводить до таких ось висновків і легенд.

СНИ, ПРОДОВЖЕННЯ. „VІSE VERSА”

Одного разу я приїхав у Займище в відпустку, судячи з того, яка була Снов, у другій половині літа. Був зеніт брежнєвського застою, кидалася в вічі безлюдність у селі, навіть на купальні (грудок перед островами колишньої греблі, навпроти Грабарок. Назва явно з панських часів, бо трошки вище від самої купальні, поряд з церквою, досі є залишки панського саду.) не збиралася гамірлива дітлашня, хоч дні стояли сонячні, теплі. Якщо й з’являвся хтось на купальні в ті дні, то це жінки з ближніх хат, що приходили полоскати білизну. Колись її, пам’ятаю, лунко вибивали прачами, а це вже не чути прачів, відійшли в минуле. Пральні порошки з’явилися.

Мені теж треба було попрати свої сорочки та, може, й помитися в річці хотів, то пішов не на купальню, а до Самусьової. Там Снов робила такий різкий закрут, розвертаючи русло зліва направо, що, всупереч загальній закономірності, до води положисто спускається правий берег, а лівий, що його весь час підмиває течія, обривистий, хоча й не вищий від правого. Тут я і мої ровесники теж полюбляли купатися в дитинстві.

І от я прийшов на той добре знайомий із далеких років берег. Латаття й інша річкова рослинність зовсім близько підступила до того місця, де колись купалися, дно потемніло, на березі самі сліди тирлування худоби, запустіння. Та вразило не це. У річці, в тому лататті, за метр від берега, плавало втоплене лоша. Цьогорічне, рудої масті, тулуб розбух, а ноги неприродно довгі і такі ж неприродно прямі, - можливо, такими вони тільки здавалися під водою, вода має здатність деформувати сховані під нею реальні обриси. Не знаю вже того. Ні як воно там опинилося, скільки часу плавало, заплутане в лататті. Я змалечку любив коней, ходив до пастухів, перший сідав верхи на молоденьких, ще не об’їжджених жеребчиків і лошичок – літошок, знав про коней свого колгоспу геть усе, аж до родоводів, які у одних починалися від часів війни, інші тягнулися ще від колективізації. І добре знав, наскільки чітко та суворо вівся облік колгоспних коней у районі. Не дай би Бог пропав десь кінь або лоша, - які б комісії наїхали, ставили б на вуха геть усіх у селі, хоч скільки-небудь причетних до коней. А якби той кінь та ще виявився стройовим, приписаним до армії, то й криміналом би скінчилося. А тут плаває втоплене лоша, - чиє, звідки, - а в селі ніхто і не знає, якщо й бачив хтось, що воно там втопилося, - всім байдуже!

Постояв я на березі, подивований, біля того мертвого лошати і пішов прати свої сорочки у Проїздку, тут не посмів.

Напевне, це видовище закарбувалося тоді не тільки в пам’яті – десь глибше. І наснився мені досить дивний та рідкісний сон: бій козаків. Найімовірніше, з поляками в часи Хмельницького, бо саме про той період козаччини нам найбільше було відомо з підручників історії і не тільки з підручників, - я це вже згодом домислював, про роки Хмельниччини. Хто в тому бою переміг, кого було розбито, я не можу сказати, та й де він відбувався, теж мені не втямки, але десь на березі річки чи великого озера, - пам’ятається, що переможених було загнано в воду, і вони там тонули разом з кіньми. А потім коні почали спливати на поверхню води, багато коней, з роздутими боками і від того короткими тулубами, з неприродно довгими випрямленими ногами...

Це видіння могло й залишитися в моїй пам’яті просто собі яскравим сном, без жодних розгадок і навіть потреби у якихось розгадуваннях... Та ось перед моїми займищанами почала підніматися завіса, за якою було сховане минуле нашого села і монастиря біля нього, наш видатний краєзнавець Олександр Крумкач вийшов на історичні документи, випливла й непересічна постать чернігівського полковника, а потім „енерального обозного” у Самойловича і його наступника на гетьманстві Мазепи – Василя Касперовича Дуніна-Борковського. Те, що з’являлося з цього приводу в бібліотеці О. Крумкача, ставало відомим і мені, він передавав мені копії своїх документальних знахідок. Є у мене, зокрема, й „Родословник дворян и графов Дунин-Борковских”. Про 10000 рублів, які хотів від Василя Касперовича князь Голіцин, а той їх не дав московському вельможі, я теж уперше почув від О. Крумкача, а згодом знаходив підтвердження у розповідях М. Маркевича та П. Єфименка (книга „Українці: народні вірування, повір’я, демонологія”. Київ, „Либідь”. 1991). „Історія Малоросії” Миколи Маркевича, де сподівався знайти про це вичерпнішу інформацію, - і справді знайшов! – вийшла тільки в 2003-му. Поки ж її не було, міфи про Дуніна-Борковського навряд чи можна було сприймати однозначно, хоча й відкидати їх не було підстав, адже родинні зв’язки Миколи Маркевича з Дунін-Борковськими й Мазепами були мені відомі. Не можу сказати, щоб я свідомо приглядався до постаті генерального обозного, намагався осмислити цю постать як можливого персонажа для літературного твору. Та все ж сон про козацький бій і потоплених коней, картина того, як вони спливали у невідомій мені водоймі, - так і не знаю, озеро то чи річка, - десь поза моєю свідомістю пов’язалася в уяві з Дунін-Борковським часів його дитинства, коли батько загинув, матір і сестру, що сховалися в Ніжині, теж знайшли козаки, і тільки він якимсь дивом залишився живий. Сон про коней, прив’язаний до дитинства майбутнього полковника, - хіба це не могло щось внести до розгадки такої нетипової і за походженням, і тим паче за його власною поведінкою, постаті серед козацької старшини?.. Повторюю, я сам довго не знав про ту внутрішню роботу, яка в мені, виходить, відбувалася, щось вилаштувалося в якийсь логічний ряд, так, схоже, і не викристалізувавшись до кінця у вигляді конкретного задуму, - знову ж таки, як у випадку з віщим Олегом, насамперед через брак знання й відчуття історичних реалій, самої здатності й можливості оволодіти тими реаліями в такій мірі, щоб приступатися до них, це мало так і пройти мимо мене. І раптом – знову сон. Я побачив у сні готовий твір, якого насправді ніколи не писав, - цього разу про Дуніна-Борковського. Думаю: чи можна було тоді, одразу, як прокинувся, по свіжій пам’яті, спробувати хоч щось записати, зафіксувати хоч якісь, найвиразніші, деталі? Адже досі здається, ніби тримав у руках, читав, і щось же там було, якийсь сюжет, якийсь зміст, - хоч де б воно те все взялося, звідки? Сон є сон. Є тільки зовнішня його картинка, - несподівано віднайдений рукопис, мій таки, про який встиг зовсім забутися, написаний „моїм” почерком, досить пристойним і чітким, який – просто диво! – легко читається, і я, читаючи, щось начебто й пригадував, - то було „моє” писання, аж дивувався, як можна було все аж так забути! І все ж... Не пам’ятаю, в назві чи в підзаголовку, стояло латинське словосполучення, двоє слів. Я не міг їх потім пригадати і маю великий сумнів, що я ці слова колись знав. Згодом десь у словниках надибав щось відповідне до змісту чи, швидше, до побудови тієї неіснуючої повісті: „Vісе versa”, - навпаки, назад. Як у Миколи Вінграновського: „Живу назад. Я Наливайко. Все.” Мені сьогодні здається, що рядок Вінграновського я співвідніс із тим, що наснилося, вже пізніше, - тому він і вразив мене, що цей прийом я спершу уздрів у явленій мені під час сну „моїй” повісті, хоча насправді могло бути й не так, саме його „живу назад” з іншої історичної конкретики, засісти десь у підсвідомості, а потім „ожити” . Хоч як би там було, дія моєї неіснуючої повісті починалася на мосту через Стрижень у Чернігові: вихоплювався шестерик коней із бричкою, в якій возсідає екс-покійник Дунін-Борковський в оточенні чортів, і міст під ними провалюється. Признаюся, не уявляю навіть, де саме мав бути той міст, але в сні таке буває. І поки той чортячий кортеж летить униз, перед Василем Касперовичем в зворотному порядку розмотується весь сплутаний-переплутаний клубок життя цього чоловіка, аж до його отроцтва, з загибеллю батька, матері і сестри, й бою козаків із поляками і втопленими в тому бою кіньми, що потім спливали на очах у малолітнього хлопця... Напевне ж, це могло скласти вражаючу картину, от тільки якими реаліями я міг наповнити таку повість, хіба ж я знав аж настільки життя цього полковника, а потім генерального обозного й чим він жив, ради чого збагачувався, тобто яку розгадку міг я запропонувати і цієї особи, і її непростого часу? Голий прийом, і не більше. Кажуть, що людині перед смертю отак прокручується все її життя, в прямій, ясна річ, послідовності, перенести все на після похорону та розмотати всю нитку цього загадкового як для сучасників, так і для нащадків життя „назад” було б ефектно, тільки не надавалося воно для такого „розмотування” мені, хоч би як був цим загорівся, - нічого путнього з того б у мене не виплуталося. Як полюбляють казати деякі літературні авторитети – „не моє”, „не мій сюжет”. Не вистачило мене, мого не тільки письменницького, але й людського потенціалу на те, щоб заглянути в таке ось людське задзеркалля й збагнути його. Якщо вдалося хоч трішечки наблизитися до якихось окремих його таїн, то хай це засвідчить подана розповідь, але переступити за їхню межу мені зась. Напевне. Чи далось би воно взагалі, це задзеркалля людської душі, - саме на цьому матеріалі, - не знаю. Мені не далося. І я навіть не знаю, сумувати з цієї причини чи, навпаки, порадіти. То ж і спинимося на тому, що тінь упиря була, майнула вона десь і над Займищем, торкнувшись, бодай вибірково, й когось із моїх далеких односельчан, в їх числі й моїх далеких предків, щоб, можливо, колись озватися і в нащадках. Більше нічого тут не скажу.

З КОЗАЦЬКОГО РОДУ

Набагато привабливішим залишився у пам’яті нащадків ще один чернігівський полковник, причетний до заселення мого Займища, - Яків Кіндратович Лизогуб (ще відомий як Яцько Кобизенко, - мабуть, у молодості). За ним не тягнеться родовід з Х11 століття, його батько Кіндрат Лизогуб – козак з містечка Глем’язова, що на Переяславщині.

Рік народження Якова Кіндратовича невідомий, в козацькі старшини вийшов після смерті Богдана Хмельницького, завдячуючи активності у непростих подіях і ділах тих літ, завдячуючи козацьким доблестям, якими був наділений. Ось віхи його старшинської кар’єри: 1666 – 1669 рр. – Яків Лизогуб Канівський полковник, року 1667 був посланцем у Москві від гетьмана Івана Брюховецького. Московський цар пожалував Якова Лизогуба дворянством.

У 1668 році гетьманом Лівобережної України став Дем’ян Многогрішний. Його проросійські настрої, особливо після підписання в 1669 році Глухівських договірних статей, викликали невдоволення з боку патріотично настроєної старшини. Агітацію проти гетьмана Многогрішного розпочав Яків Лизогуб. Його підтримали інші полковники, закликали населення йти за Петром Дорошенком і не підкорятися Д. Многогрішному. У 1672 році Дем’яна Многогрішного заарештували, привезли до Москви, а далі його дорога пролягла в Сибір. Гетьманом став Іван Самойлович. Яків Лизогуб, який встиг побувати наказним гетьманом, генеральним осавулом, навіть один раз вважався кандидатом Москви в гетьмани Правобережної України, поступово розчарувався в Дорошенкові, став прихильником Івана Самойловича, та зрештою опинився серед підписантів доносу на Самойловича. Гетьмани металися в усі боки, шукаючи і не знаходячи способів поєднати власний інтерес з державним, і генеральна старшина з полковниками то приєднувалася до них, то з такою ж рішучістю відкидалася.

До Кримського походу й участі у змові проти Самойловича був у Лизогуба спад активності, він переїхав до Конотопа, жив смиренно, не встрявав у політичні справи. Та от сусідом його в цей час був Іван Степанович Мазепа і є припущення, що це сусідство, спілкування двох неординарних особистостей повернуло Якова Кіндратовича у велику політику. Хоч би як там було, після Кримського походу Іван Мазепа став новим гетьманом і того ж, 1687, року він призначив Якова Лизогуба Чернігівським полковником та подарував йому село Соснівку. Ще через рік полковник за участь у Кримському поході отримав від гетьмана Слабин, Бігач, Шестовицю, Золотинку, Козероги, Андріївку, Гнилуши, Соколівку. Ще в свій Канівський період Яків Кіндратович відчув смак до прирощування маєтностей і земель, то був час „займанщини”, от і Займище над Снов”ю не минуло його рук.

В історичній літературі закріпилася думка, що Яків Кіндратович Лизогуб був талановитим і хоробрим воїном, людиною рішучою та щирою, яка ніколи не займалася інтригами. Втім, я ось взяв до рук „Історію Малоросії” М. Маркевича, і перша згадка про Якова Лизогуба, - як одного з авторів доносу на Івана Самойловича, з обозним Василем Борковським, суддею Михайлом Воєховичем, писарем Савою Прокоповичем, осавулом Іваном Мазепою, полковниками Костянтином Солониною, Григорієм Гамалією, Дмитрашком-Райче та Степаном Забілою, а скріпив ту їхню творчість Василь Кочубей...

Не шукаю тут інтриганства, бо далі – участь Я. Лизогуба в боротьбі гетьмана Мазепи з самозванцем Петриком (1692 – 93 рр.), похід на Очаків після набігу на Україну того ж таки Петрика з ватагами кримців (у цьому поході взяв участь і нелюбий Мазепі Семен Палій), й, нарешті, осада Азова.

Похід на Азов Яків Кіндратович Лизогуб здійснив у якості наказного гетьмана, і в цьому поході його військовий хист, кращі риси характеру проявилися найблискучіше. Високо оцінив подвиг Чернігівського полковника російський цар Петро 1. Героєм азовської битви повернувся Яків Кіндратович до Чернігова і наступного року помер. Був уже немолодим.

Як і його сучасник та попередник на посаді Чернігівського полковника ін-Борковський, багато уваги і коштів віддавав церковному будівництву, робив дорогі подарунки храмам і монастирям. У 1698 році він розпочав спорудження усипальниці в Успенському соборі Єлецького монастиря, яке завершити не встиг. Залишив Яків Кіндратович свій слід і в цивільному будівництві. Донині зберігається в Чернігові Будинок полкової канцелярії, відомий ще, як Будинок Лизогуба, споруджений його зусиллями в 90-х роках ХV11 ст. – один з небагатьох зразків житлової архітектури тих часів. Фахівці вважають Будинок Лизогуба типовою українською хатою на дві половини – чоловічу і жіночу, по дві кімнати в кожній.

Будинок мав складне і багате оздоблення фасадів. Не один раз змінювалося його призначення: полкова канцелярія, Чернігівська ратуша, архів, картинна галерея. Двічі – у 1718 і 1750 рр. Він постраждав від пожеж. У Х1Х столітті в ньому було розібрано печі, пробито вікна у східних і західних стінах, черепицю замінено на бляшаний дах. У такому вигляді Будинок Лизогуба включено до Чернігівського архітектурно-історичного заповідника.

Незадовго до смерті Яків Кіндратович склав заповіт, за яким Чернігівське полковництво передавалося його синові Юхиму. Маєтності, інші багатства він розділив порівну усім членам родини. Цей унікальний документ зберігається у фондах Чернігівського історичного музею ім. .

Поховали Якова Кіндратовича в усипальниці Успенського собору Єлецького монастиря, будівництво якої завершив його син Юхим. Після освячення у 1701 році усипальниця одержала статус церкви. Праворуч від входу на стіні збереглася плита з епітафією. У статті та ”Очерки искусства Старой Украины. Чернигов” сказано про це наступне: „В середині нижньої частини дошки – герб Лизогубів і літери Я. К. Л. П. Ч., тобто „Яків Кіндратович Лизогуб, полковник Чернігівський”. Іконостас вони відносять до часу спорудження будови – близько 1700 р. Того ж року було споруджено й дзвіницю Єлецького монастиря.

В кінці ХV11 ст., коли маєтністю став Седнів, почала складатися й знаменита садиба Лизогубів у цьому містечку над Снов’ю. На його замовлення зводилися тут житлові, культові, господарські споруди, почав формуватися парк. До середини Х1Х ст. Седнівська садиба Лизогубів являла собою мальовничий архітектурний ансамбль. Пам’яткою садово-паркового мистецтва став Седнівський парк Лизогубів...

Полковницький пірнач від Якова Кіндратовича перейшов до його старшого сина Юхима Яковича, який проявив яскраві здібності будівничого. Завершив після батькової смерті „усипальницю Лизогубів” у Єлецькому монастирі, звів монастирську дзвіницю. В Чернігові розпочав будівництво головного будинку Лизогубів за річкою Стрижень з північного боку Глухівського шляху.

Помер Юхим Якович у 1704 р. Сини Яків та Семен успадкували від нього хист будівничих: спорудили зокрема на власні кошти Катерининську церкву – величну будівлю з відтворенням у камені форм народно-українського дерев’яного зодчества. Освячена архієпископом Антонієм Стаховським у 1715 році, церква стала актом вшанування героїзму козаків Чернігівського полку, проявленого під час штурму турецької фортеці Азова, а отже і діда Якова Кіндратовича.

Яків Юхимович Лизогуб служив генеральним бунчужним і обозним, побував наказним гетьманом. Народився він 1675 року, помер 1749-го. Про Семена Юхимовича відомо лише, що він пішов з життя 1734 року.

Кам’яне будівництво Лизогубів фахівці вважають глибоко національним. Ідея українства Юхима Яковича знайшла втілення в описі родини, названому „Летописец, или описание краткое знатнейших действ и случаев, что в котором году деялося в Украине малороссийской обеих сторон Днепра и кто именно когда гетманом был козацким”. В цьому документі автор прагнув показати Лизогубів вірними слугами царського уряду, та одночасно відстоював ідею автономії України. В українську історію родина ввійшла як родина творців, меценатів, справжніх патріотів.

ЗАЙМИЩЕ

Та повернемося до Займища. Після смерті Якова Кіндратовича село і землі, володарем яких залишався він один, перейшли за заповітом до його внука Якова Юхимовича Лизогуба. Це при ньому, згідно з „Генеральним следстствием о маетностях...” в 1730 році проживали 22 огородники. За Румянцевським описом 1765 – 1766 рр. Займищем і Малим Щимлем володів бунчуковий товариш Яків Лизогуб, маючи 7 чверток поля (1 чв. – 1 десятина), 20 возів сінокосу (4 вози – 1 десятина), лісу різного на 9 верстов довкруж, винокурню на 1500 відер, 4 водяні млини, робочої худоби 4 голови, а всієї – 6 голів, робітників – 3 чоловіки та 3 жінки. За ремеслом – ткач, коваль, 2 мірошники. В підсусідському дворі було 5 колод бджіл.

Пізніший „Опис Новгородсіверського намісництва...”, як ми вже знаємо, фіксує підданих полковника Іллі Лизогуба, бунчукового товариша Івана Лизогуба, капітана Кекуатова та сотника Лукашевича. До цих прізвищ ми ще згодом повернемося. У 1805 році Займищем володів Іван Лизогуб, 1762 року народження, а дружина його була Ганна Василівна Дунін-Борковська. Батьки Іллі (1787 – 1867) та Андрія (1804 – 1895) Лизогубів Седнівських, з якими щира дружба поєднала Тараса Григоровича Шевченка.

Тим часом у селі з’являлися й інші власники. Ще в 1709 р. Синявський сотник Іван Княгиницький отримав від гетьмана Скоропадського універсал на володіння селом Низківкою та слобідкою Щимля. Після нього слобідка перейшла до його сина, теж Івана, з правом „володіти (...) і відбирати нажите з посполитих людей послушенство і повинність.”

Котрийсь із нащадків Івана Княгиницького привіз 12 кріпаків у Займище і побудував собі маєток біля річки. Правові підстави мені невідомі. Уже в радянські часи на місці того маєтку було побудовано школу, але матеріалом для цього став другий поверх панського будинку Остроградських у Великому Щимлі, - напевне, будинок Княгиницьких вже нікуди не годився або і не достояв до тих часів. Сад (очевидно – частину його) ще моє покоління застало на городі Акуленків.

Були якийсь час у Займищі володіння та кріпосні душі поміщика Товстоліса, але перейшли до братів Остроградських, поручика Василя і дворянина Миколи. В Держархіві Чернігівської області є документи про опис і взяття в опіку за поданням В. і М. Остроградських за несплачений борг маєтку Товстоліса на суму 235 рублів. Згідно з цими документами, в заставу за несплачений борг, окрім майна, землі орної, сінокісної і лісу, було занесено і кріпосних по Займищу - 24, Малому Щимлю – 12, Великому Щимлю – 4, всього 40 душ. Конкретніших слідів володіння Займищем і займищанами поміщиками Княгиницькими (останній займищанський Княгиницький, за деякими згадками, був полковник, це варто запам’ятати) і Остроградськими на сьогодні мені, принаймні, не відомо.

На жаль, ще більше невідомого про найдавніших мешканців Займища. Звідки привіз 22 огородників, який був їхній статус: піддані? Кріпаки? З кого вони, ці кріпаки чи піддані, рекрутувалися? Бо не було ж в Україні споконвічних підданих, була вона колись державою вільних громадян. Чи жив хтось у селі до них, цих огородників? Те ж саме хотілось би знати і про перших ткача, коваля та мірошників, про підданих двох Лизогубів, Кекуатова та Лукашевича, - коли вони отримали статус підданих саме цих осіб?

Само собою зрозуміло, що мали ж ці огородники, мірошники і т. д., ці піддані імена та прізвища, мали й вуличні прізвиська. Частину прізвищ ми будемо відслідковувати, виводити від найперших у Займищі носіїв, а хто були найдавніші, найперші? Погубилися в імлі минулого, ніхто вже не пригадає, не розкаже. Мені здається, що до них мали б належати Борисенки, Дорошенки, Єфименки, Павленки, напевне ж – і Ткаченки з Комісаренками. Чи вони з цими прізвищами й з’явилися тут, над Снов”ю, а чи вже тут їх одержували, - скажімо, був чоловік на ім’я Борис або Юхим (по-займищанськи „Євхим”), от діти й ставали Євхименками (Єфименками), Борисенками. Могло бути й кілька Дорошів та Павлів, і тоді започатковувалися по кілька родинних гілок, скажімо, одні Павленки – то Ковалі, інші – Латачки, були також Павленки – Зайці, був колись дід Журба, теж Павленко, який пустив у клуню до себе на зиму циган, і якось у неділю, коли дорослі цигани подалися у Сновськ на базар, позабирав посинілих від холоду циганчат у хату, щоб відігрілися, а вони йому до вечора засопли - вилися й похворіли, та ще й від дорослих мав потім добру нагінку: „Що ж ти, батю, наробив...”

Дорошенки – це і Кабрилі, й Пшуки, Баванчики, це і дід Федот, що жив через межу з моїм дідом Федором Павленком (Ковалем), - одна з його дочок, Маня, вийшла заміж за Григорія Шубіна, була талановитою співачкою, ще одна, наймолодша, знайшла собі „чужого”, як я думав, Василя Дорошенка, а він теж походив із Займища. Це і дід Борис, дружину якого бабу Борисиху в селі вважали відьмою, а їхня дочка Катерина стала невісткою мого діда Федора. А ще були брати Оврам та Андрій Будовки, і дід Симон Дорошенко був (я тільки бабу Симонку трошки пам’ятаю, діда ні).

Борисенки ділилися на Мазаїв, Радивончиків, окремо були Євсейовичі, у моєї баби по матері Уляни Никифорівни і батькова, й материна лінії були Борисенки. Це на Гальорці. На Хуторі був дід Лаврін Борисенко. Ткаченки могли походити від згаданого ще в „Румянцевському описі” ткача. Єфименки теж мають кілька розрізнених гілок – Козубці, Вокали, дід О. Крумкача Єлисей, дяк чи регент Гнат Лукич...

Важче знайти пояснення, звідки могли з’явитися в Займищі Комісаренка (комісар – службова особа, чиновник); носії цього прізвища теж розгалузилися на кілька окремих гілок; моя баба по батьку Хівря Минівна була з Комісаренків чи, як спрощували в селі, з „Комісарів”. Ще важче сказати щось певне про таке прізвище, як Єременки, - почати хоча б з його походження: від російського імені Єремєй (що ближче за звучанням та написанням) чи українського „Ярема”. Та й не залишилося вже у селі носіїв цього прізвища. Був колись багатій Архип Єременко, я знав двох його синів, - здається, навіть родичів мого батька, - один жив у Чернігові і там помер, другий писав до моїх батьків листи десь із Далекого Сходу, після виселення з Займища опинився там під вигаданим прізвищем „Ушатін”. Ще одного їхнього брата О. Крумкач знайшов серед загиблих у війну. Два Єременки, Грицько і Трохим Пудовичі, були колись нашими (Смоляків) сусідами, кожний по-своєму цікавий, можна було б розповісти й детальніше... Чи були ще інші Єрьоменки – мені не відомо.

Про пізніших поселенців у окремих родинах збереглися якісь спогади, різного ступеня деталізації й достовірності. Цікаво тут, що кілька родин беруть початки з появи у Займищі трьох братів, - ну, просто як ті легендарні Кий, Щек і Хорив, що заснували Київ, чи варяги Рюрик з Трувором і Синеусом, тільки без амбіцій першозасновників, тобто співпадіння випадкові.

Мабуть, найдавніша – 1770 рік! – в цьому ряду буде згадка про з’яву у Займищі трьох братів Лепнюків – Нестора, Григорія та Леона, - утікачів з-за Десни, які прибилися сюди, шукаючи порятунку від свавілля й жорстокості пана. Іван Лизогуб дав їм дозвіл на будівництво хат у селі. Григорій став працювати у млині. Нестор теслював. Обидва виростили по двоє синів, мали також дочок. Про третього брата, Леона, нічого не відомо.

Так само втрьох появилися в Займищі брати Ушаті – Пилип, Самсон і Семен. Вони прийшли з Березного. Є також інша версія – нібито Березнянський поміщик продав у Займище аж п’ять сімей, але дві перейшли згодом у інше село й загубилися. Так чи ні, але три родинні гілки – Пилипова, Самсонова і Семенова – простежуються аж до наших днів. Варто спинитися тут і на такому моменті: „Енциклопедичний словарь Брокгауза і Ефрона” (т. ХХХV, стор. 130) згадує Ушатих – княжий рід, що веде початки від Рюрика (ХV1 коліно). Тричі, з різних приводів, згадує про Ушатих - Рюриковичів і у третьому томі „Истории России с древнейших времен” (стор. 14, 284, 456). Ми не маємо документальних підтверджень, що займищанські Ушаті – це їхні нащадки. „Але ж і нема підтверджень, що не від них вони пішли”, - резонно зауважив з цього приводу сучасний російський письменник І. І. Євсієнко, уродженець с. Займища, по матері Ушатий.

Котрийсь із займищанських поміщиків привіз із Волосківців (нині Менського району) п’ятьох братів Єрмоленків. З них два перейшли у Великий Щимель, а три прижилися в Займищі. Була у них і сестра, на той час заміжня, то залишилася у Волосківцях. А згодом ще одна жителька цього села, вдова-козачка, вийшла заміж у Займище. За моєї вже пам’яті у селі були три гілки Єрмоленків. Представник однієї з них, Дем’ян (про нього ще будемо згадувати) мав прізвисько Бух, - чи мало це прізвисько якесь відношення до назви „Бухіне болото”, я не знаю, але якщо мало, то Єрмоленки – теж дуже давні переселенці.

Тимофія Коротенка поміщик Остроградський привіз із-під Ромен, нині Сумської області. Перші займищанські Беліки (напевне – Білики) походять з Полтавщини.

Я тут на власний розсуд прагну розмежувати, хто опинився в Займищі в роки кріпосного права, а хто з’явився вже після його відміни, хоча провести чітку грань і важко. Ось яким непростим був шлях у Займище для Мойсея Полевика. Родом він з Конотопа чи з-під Конотопа, потрапив у Бігач, - тамтешній поміщик нібито виміняв його за собаку. Бігач належав князеві Кейкуатову, запам’ятаймо це. Відомому самодурові. Отже нема чого дивуватися, що Мойсей Полевик утік від нього. Скільки років і де поневірявся, нікому про те не відомо, опинився на будівництві залізниці, яку вели з Лібави на Ромни і яка пролягала через Снов біля хутора Коржівка за 5 кілометрів від Займища. Хутір став станцією Сновськ, це десь близько 1874 року, а далі містом, перейменованим у 1935 році на Щорс. Опинившись у цих краях, знайшов собі пару в Займищі й одружився.

Це, до речі, не єдиний випадок обміну кріпаків на собак, що зберігся у пам’яті займищан. Треба розуміти, що таке поводження панів з своїми кріпаками дуже ображало їхню гідність.

Ще однією жертвою такої сваволі була кріпачка на ім’я Солоха. Мені відомі дві розповіді про неї, одна – Степана Дем’яновича Рибальченка, дід Степан називав її своєю бабусею, - може й не рідною, та все ж ріднею йому Солоха доводилася, й це підтверджують родинні перекази Лепнюків. Версія Лепнюків детальніша, тому я спинюся на ній.

Так от Солоху Стефанівну (1841 – 1925 рр.) та ще 11 кріпаків привіз у Займище поміщик Княгиницький. У нього гостював давній товариш з Петербурга, і займищанському панові дуже сподобався його породистий хорт. І відбувся обмін: хорт залишився у Княгиницького, а 19-річній Солосі з новим її паном проліг шлях до північної російської столиці. Там, у Петербурзі, її наспів царський маніфест про скасування кріпосного права. Пан відпустив її на волю, і дівчина повернулася в Займище. А тут про царський маніфест ще ніхто і не чув.

Тут, мабуть, варто було б поставити перед собою запитання, чому в Займище, а не туди, де народилася і виросла, але ніхто вже на це не дасть відповіді. Якісь причини у Солохи, напевне ж, були.

І як же займищани сприйняли принесену Солохою звістку про звільнення від кріпацтва, стало це історичною віхою в їхній долі?

За родинними переказами Лепнюків, добувалася Солоха з Петербурга до Займища чотири місяці. Як сприйняли в селі повернення Солохи, а тим паче її звістку про волю, можна тільки гадати. Ось що пише : „Село з 42 дворів жило своїм звичним життям – працювало, проводжало в останню дорогу померлих, приймало немовлят.” І далі: „Коли вона (Солоха – О. С.) посміла сказати Княгиницькому про відміну кріпосного права, той висварив її, а ввечері затягнув до себе в кімнату й збезчестив. Другого дня поміщик Княгиницький видав двадцятирічну Солоху за мого прадіда. Йому тоді було сорок сім років.

Про царський указ у селі дізналися тільки влітку – в неділю на день святих Петра і Павла. Святкування поміщиків перервав урядник, що приїхав бричкою. Він попросив музик замовкнути на якийсь час і, діставши перед селянами папір, вразив їх воістину великою новиною: віднині кожному даровано волю. Натовп ошалів від радості, кожний хотів проштовхатися до урядника, щоб поцілувати йому руку. Багато людей упали на коліна й молилися.

На фоні цих подій зіграли весілля. Гуляло все село – пан Княгиницький не пошкодував грошей.”

Не знаю, чи все воно було так, чи щось тут мої земляки й підкорегували, - даю, як чув, сам щось домислювати чи підправляти не хочу. Знаю тільки, що цей займищанський пан не належав до дуже жорстоких та лихих, така його поведінка, напевне ж, вважалася „нормальною”.

У Георгія Трохимовича простежена і подальша доля Солохи – як овдовіла, як прилучилася допомагати хворим людям, маючи властивості екстрасенса, кажучи по-сучасному, - аж до смерті в 1925 році цієї, за багатьма збереженими в родині характеристиками, неординарної жінки.

Втім, мабуть же, і за іншими названими і не названими прізвищами стоять не менш самобутні та неповторні постаті, не менш яскраві людські долі, й дуже хотілось би якомога більше знайти й повернути про них інформації, подробиць, і не тільки з найдавніших історичних відрізків, - відходить багато у небуття і з близьких до нас часів...

Десь, гадається, відразу по відміні кріпосного права в Займище переселилися 15 сімей з Кролевеччини (нині Сумська область). Вони взяли в оренду ділянку лісу, пиляли дерево й розкорчовували звільнену площу. Але потрапили вони під три підряд неврожайні роки, і це примусило переселенців покинути наше село. Лише кілька сімей залишилося – Королі, Коропці й Сиксини. Ці не мали навіть за що повернутися в рідні місця.

Мій сусід і товариш дитячих літ Петро Симонович Гець чув від свого діда Степана Дем’яновича Рибальченка (1875 – 1962 рр.) ще такий епізод, пов’язаний з перебуванням у Займищі кролевецьких переселенців. Ліс вони, за цією версією, викупили, пиляли його і вивозили на продаж, і громада села відкупила у них десятину лісу, якраз навпроти Монастирища, під кладовище, яке і досі є діючим. До нього археолог А. Пильник зорієнтував розташування монастирищенського пагорба. А першою на тому кладовищі поховали циганку, яка померла в Займищі, - очевидно, раптово.

Ось як, за родинним переказом, з’явився у Займищі перший Рибальченко. Це був, нібито, кучер аж із Дону, з Ростова, який підрядився привезти в село тутешнього поміщика, і побачив тут дівчину з родини Дорошенків. Побачив – і нікуди вже звідси не поїхав, так йому сподобалася. Одружився з нею. Народили вони Дем’яна, Тимофія, Кузьму, Романа (називаю тільки синів, носіїв прізвища). У Дем’яна були три сини, Степан, Яків, Григорій, у Тимофія – Іларіон і Микола, у Кузьми – Василь і Григорій, у Романа – Філот...

Доречно тут переповісти ще одну займищанську билицю, яку недавно повідав Філотів син Микола. Жили в Займищі два брати Дорошенки. Один був багатодітний, а в другого дітей не було. Він служив моряком, плавав у Чорному морі, і десь у Греції, на пристані, підібрав дівчинку-сироту. Привіз її у Займище, і вирішили вони з дружиною удочерити сирітку. Та незабаром Дорошенко-моряк і його дружина помирають від тифу. Дівчинка-гречанка вдруге залишається сиротою. Братова дружина відмовилася взяти її до себе, своїх дітей вистачало, не могла їм дати ради.

Пішла дівчинка наймитувати у Сновськ. Коли виросла, вийшла заміж у Займище, і знову – за Дорошенка, на ім’я Захара. У них народилися дочки Милодора, Анастасія та Єфросинія. Милодора в другому шлюбі стала дружиною Філота Рибальченка, матір’ю оповідача.

У часи, близькі до скасування кріпацтва, з’явився у Займищі і найперший Смоляк, відставний рядовий Кирило Тарасович, який походив з Поділля, з-під Проскурова. В роки своєї служби, що тривала понад двадцять років, він потрапив у денщики до офіцера, а той офіцер – судячи з усього, це був Княгиницький – отримав у спадок маєток і кріпаків у Займищі, і коли вийшов у відставку, взяв Кирила Тарасовича до себе в управителі. Скільки років він служив денщиком, які були у них стосунки, чим увійшов у довір’я Княгиницькому – нічого цього вже сьогодні ми не дізнаємося, є лише факт.

Немолодий уже одружився з дівчиною Машею Король з кролевецьких переселенців. У 1863 році у них народився син Миколай. Через 8 років Маша помирає, малого Миколая сестри Княгиницького забирають у панський дім, і там хлопець росте, отримує якусь освіту, а батько одружується вдруге, - за переказами, йому вже тоді було 56 років. За дружину він собі взяв жінку з с. Рогізок, на ім’я Фекла, прізвище невідоме, і від цього шлюбу народилося четверо дітей.

Але тут я перерву свою розповідь про займищан, щоб торкнутися ще однієї теми, бо коли ж іще, як не в цьому місці, про це говорити?

ЗАЙМИЩАНИ І ШЕВЧЕНКО

Так дозволю собі позначити цю тему.

Тарас Григорович Шевченко ніколи в нашому селі не був, і чого б не хотів я найбільше – щоб тема Тараса Шевченка видалася комусь притягнутою в ці записки штучно.

А почати її можна хоча б з констатації, що древня Чернігівська земля, яку він уперше побачив п’ятнадцятирічним хлопцем 1829 року, коли їхав з іншою челяддю із Звенигородщини в Литву до нового пана Павла Енгельгарда, який там служив, а востаннє по цій землі провезли його прах у накритій червоною китайкою труні в травні 1861 року, щоб він знайшов вічний спочинок на Чернечій горі біля Канева, - ця древня земля була завжди гостинною і прихильною до нашого Генія і Пророка. Нічого дивного в цьому і нема, - Шевченко завжди був для всіх українців Шевченком і лишиться ним назавжди. А що моє рідне Займище чернігівські шляхи-дороги Тараса Григоровича обминули, так вони обминули й ще сотні і тисячі українських сіл, містечок і навіть великих міст.