Про деякі питання практики вирішення справ, пов’язаних із застосуванням митного законодавства (за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим адміністративним судом України) (стр. 6 )

5. Акцизні марки не підпадають під перелік товарів, щодо яких може надаватися дозвіл на тимчасове ввезення (вивезення) з умовним повним звільненням від оподаткування.

В травні 2005 року Підприємство звернулось до місцевого господарського суду з позовом до Митниці про визнання недійсною картки відмови у пропуску на митну територію України чи митному оформлені товарів та інших предметів від 13.05.2005.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що вказана картка відмови у пропуску на митну територію України чи митному оформлені товарів та інших предметів є актом ненормативного характеру, який прийнято з порушенням норм національного та міжнародного права, зокрема, в ній не вказано, яку саме норму закону порушено під час митного оформлення вантажу, не зазначено про причини відмови тощо.

Постановою місцевого господарського суду від 08.09.2005 позов задоволено. Визнано акт ненормативного характеру – картку відмови у пропуску на митну територію України чи митному оформлені товарів та інших предметів від 13.05.2005 недійсною.

Постановою апеляційного господарського суду від 22.12.2005 апеляційну скаргу Митниці задоволено, а постанову суду першої інстанції скасовано та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову.
Перевіривши справу у касаційному порядку, Вищий адміністративний суд України залишив рішення судів попередніх інстанцій без змін з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання договору дистрибуції від 11.12.2001 та додатку до нього від 26.01.2005, (укладених між Підприємством та іноземною Фірмою), на адресу позивача у справі на митну територію України надійшли згідно рахунку-проформи від 03.05.2005, провізної відомості від 10.05.2005 за авіанакладною марки акцизного збору Республіки Молдова. Відповідно до пункту 2.4. Договору дистрибуції вантаж надіслано в режимі тимчасового ввезення для наклеювання на пляшки з лікеро-горілчаними виробами позивача в процесі їх виробництва із зобов’язанням подальшого вивезення на територію Республіки Молдова.

13.05.2005 Підприємство звернулось до Митниці із заявою провести митне оформлення зазначеного вантажу в режимі тимчасового ввезення “імпорт 31” з умовним нарахуванням (без реальної сплати) ввізного мита та податку на додану вартість, подавши ВМД, провізну відомість, авіанакладну, рахунок-проформу.

13.05.2005 року відповідачем видано відривний талон до Картки відмови у пропуску на митну територію України чи митному оформленні товарів та інших предметів.

В обґрунтування відмови у митному оформленні вантажу митним органом було зазначено Закон України “Про приєднання до Конвенції про тимчасове ввезення”, статтю 19 Закону України “Про міжнародні договори України”, Закон України “Про систему оподаткування” (стаття 19), Закон України “Про Єдиний митний тариф”, Закон України “Про податок на додану вартість”.

Апеляційним господарським судом вірно визначено положення статті 206 МК, яким встановлено перелік товарів, щодо яких може надаватися дозвіл на тимчасове ввезення (вивезення) з умовним повним звільненням від оподаткування.

Марки акцизного збору іноземного виробництва відносилися до будь-яких інших товарів, що ввозяться (вивозяться) у зв’язку з якою-небудь комерційною операцією, але ввезення яких саме по собі не є комерційною операцією (абзац четвертий частина перша статті 206 МК).

Згідно із статтею 19 Закону України “Про міжнародні договори України”, на який є посилання в картці відмови, міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Аналогічні правові норми містять Закони України “Про систему оподаткування” (стаття 19), “Про Єдиний митний тариф” (стаття 26), які теж зазначено в картці відмови.

З набуттям чинності 22.09.2004 Закону України “Про приєднання України до Конвенції про тимчасове ввезення” норми цієї Конвенції стали частиною національного законодавства. З указаної дати питання застосування митного режиму тимчасового ввезення, зокрема, марок акцизного збору регулюються на засадах, визначених Конвенцією про тимчасове ввезення та Додатками до неї.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України, підтримала позицію суду апеляційної інстанції про те, що акцизні марки, які були предметом митного оформлення, не підпадають під перераховані в статті 2 Глави II Додатку В3 до Конвенції і в Додатку I до цього Додатку (відповідно до ст. 2“g”) товари. У зв’язку з чим посилання позивача на цей Додаток, як на підставу своїх вимог, є необґрунтованим.

Судова колегія Вищого адміністративного суду України погодилась з висновком суду апеляційної інстанції стосовно того, що стаття 206 МК і Конвенція про тимчасове ввезення по-різному регулюють правовідносини щодо митного оформлення марок акцизного збору. Норми Конвенції мають перевагу перед нормами МК, так як зазначений Кодекс не може надавати більше пільг, ніж передбачено Конвенцією (стаття 17 глави IV Конвенції).

6. Приписи Закону України “Про державну підтримку сільського господарства України” не регулюють державну політику у митній та податковій сфері, а отже на митні правовідносини не розповсюджуються
У листопаді 2004 року сільськогосподарське товариство звернулось в суд з позовом до Митниці про стягнення ввізного мита та податку на додану вартість.

Рішенням місцевого господарського суду від 08.02.2005, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду від 26.05.2005, в позові сільськогосподарському товариству відмовлено.

Залишаючи рішення судів попередніх інстанцій без змін, Вищий адміністративний суд України дійшов наступного висновку.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 27.04.2004 між іноземною Фірмою та сільськогосподарським товариством був укладений контракт на поставку запасних частин до сільськогосподарської техніки.

При проходженні через митний контроль сільськогосподарське товариство сплатило за даний товар ввізне мито та податок на додану вартість шляхом проведення попередньої оплати.

Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 – 2004 років” визначає основні принципи державної політики на період формування сільського господарства як пріоритетної галузі народного господарства.

При розгляді даного спору, господарськими судами вірно взято до уваги пункт 4 Прикінцевих положень Закону, відповідно до якого Кабінет Міністрів України був зобов’язаний у тримісячний термін з дня набрання чинності цим законом, внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення Законів України у відповідність із цим Законом та прийняти нормативно-правові акти, спрямовані на його виконання, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом, забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади України їх нормативно-правових актів у відповідність до вказаного Законом.

Протягом зазначеного тримісячного терміну Кабінет Міністрів України не вніс на розгляд Верховної Ради України законопроекти (пропозиції) про приведення законів України у відповідності до вищезазначеного Закону та не були прийняті нормативно-правові акти, спрямовані на його виконання.

Відповідно до законів України про оподаткування суб’єкти підприємницької діяльності при імпорті в Україну товарів, робіт, послуг зобов’язані сплачувати податки і збори (обов’язкові) платежі до бюджетів. До Державного бюджету України вони сплачують ввізне мито, акцизний збір, податок на додану вартість та митний збір.

Принципи побудови системи оподаткування в Україні, види податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників визначаються Законом України “Про систему оподаткування”. Частина третя статті 1 цього Закону містить імперативну норму про те, що ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), за винятком особливих видів мита, і пільг щодо оподаткування не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Відповідно до пункту 11.4 Прикінцевих положень Закону України “Про податок на додану вартість” (з наступними змінами та доповненнями) зміни порядку оподаткування податку на додану вартість можуть відбуватись лише внесенням змін до цього Закону.

З прийняттям Закону України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 – 2004 років” зміни до Закону України “Про податок на додану вартість” та Закону України “Про Єдиний митний тариф” щодо звільнення від сплати ввізного мита та податку на додану вартість при ввезені на митну територію України комплектуючих виробів та запасних частин до сільськогосподарської техніки, внесені не були.

Таким чином, суди дійшли вірного висновку, що Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 – 2004 років” за своїм цільовим призначенням не відноситься до податкового законодавства, а визначав основи державної політики в період реформування сільського господарства на протязі 2001 – 2004 років як пріоритетної галузі народного господарства. Крім того, надання вищезазначеним Законом пільг лише імпортерам комплектуючих виробів та запасних частин до сільськогосподарської техніки суперечило частині четвертій статті 13 Конституції України, в якій закріплено принцип рівності усіх суб’єктів права власності перед законом та положенням спеціальних законів у сфері оподаткування, а саме Законів України “Про податок на додану вартість” і “Про Єдиний митний тариф”.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновком господарських судів про те, що подолання колізійної ситуації, яка склалася між Законом України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 – 2004 років” і Законами України у сфері оподаткування, має відбутися шляхом надання пріоритетності у регулюванні податкових правовідносин спеціальними законами, якими є закони про оподаткування.