Тема 2. Професійна етика: сутність, основні принципи та категорії (стр. 6 )

Категорія справедливості безпосередньо утримує у собі певну часову двозначність: моральне завдання на майбутнє і моральну вимогу до сьогодення.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Цілепокладання; те, що виступає Належне; те, що має

необхідною умовою співжиття бути (моральна вимога

людей (завдання на майбутнє) до сьогодення)

Справедливість – це одна з вироблених в історії людства форм надання індивіду належного в його соціокультурному бутті; позаяк, ідея справедливості керує соціальною практикою і задає орієнтири ідеального розвитку як суспільства в цілому, так і людини зокрема.

Справедливість – це незмінна форма пошуку рівноваги у суспільному житті, однак зміст цієї форми не є константою, а таким, що історично змінюється.

Ми виявляємося чутливими передусім до несправедливості: «Несправедливо!», «Яка несправедливість!», - виголошуємо ми. Саме у формі скарги ми відкриваємо для себе поле несправедливого та справедливого. Проте значення несправедливості є не лише більш гірким, але й більш проникливим, ніж справедливості; оскільки справедливість є найчастіше тим, якого бракує, а несправедливість – тим, що панує, і люди мають більш чітке бачення того, чого бракує людським стосункам, ніж того, яким чином ці стосунки правильно зорганізувати.

Практичний рівень вираження справедливості.

Що ж викликає обурення? З одного боку, це нерівним розподіл, який ми вважали неприйнятним, з іншого, недотримані обіцянки, які розхитували нашу первісну наївну довіру до слова; покарання, які нам здавалися надмірними у порівнянні з дрібними крадіжками, або ж похвали, які довільно одержував хтось, а не ми, - тобто оцінки, які не були справді заслуженими.

Перелічимо ці мотиви обурення: непропорційні винагороди, недотримані обіцянки, нерівні розподіли. Чи не віднайдемо ми в цьому згодом певні елементи правопорядку: карне право, право врегулювання договорів і обмінів, дистрибутивну (розподіляючу) справедливість? Навіть більше, чи не побачимо ми в обуренні чітко визначеного очікування, а саме – очікування слова, яке встановило б між антагоністами справедливу дистанцію, котра покладе край їхній сутичці? У цьому змішаному очікуванні перемоги слова над насильством і полягає моральна спрямованість обурення.

Характерною рисою ідеї справедливості є те, що люди як окремі індивіди одержують таке ставлення, на яке вони заслуговують. У цьому контексті найкращим залишається узагальнене визначення Юстиніана: справедливість – це постійна і вічна воля віддавати кожному належне.

Розвиваючи цю думку, треба, по-перше, звернути увагу на те, що належним можуть бути і винагорода, і покарання. Справедливість покарання вимагає дотримання таких трьох умов:

1)  щоб покарання було накладене із застосуванням певних процедур тільки на тих, хто був визнаний винним у скоєнні правопорушення;

2)  щоб покарання було однаковим для всіх, тобто міра покарання завжди має залежати від тяжкості правопорушення;

3)  щоб покарання було пропорційним злочину: не надто суворим і не надто м’яким.

Витлумачення останньої умови залежить від ставлення до покарання взагалі: є воно засобом стримування чи засобом відплати. Тому ця умова є більш спірною, ніж дві перші.

Покарання, за якого нехтують якоюсь із цих трьох умов, є несправедливим. Менш очевидним є те, яку точку зору слід прийняти, коли всі умови дотримані, але правопорушник частково або й цілковито залишився непокараним. Традиційно це сприймається як акт милосердя або прощення, але постає питання, чи правомірно не зважати на справедливість у цьому випадку. Деякі мислителі вважали, що справедливість встановлює верхню межу покарання, але не стоїть на заваді прощенню, і це тільки додає їй досконалості. Ця ідея геніально виражена Шекспіром: «Владар земний стає подібним Богу, підсолоджуючи справедливість милістю».

Інші схилялися до позиції Канта: те, чого вимагає справедливість, мусить бути виконано незалежно від обставин. «Навіть якщо громадянське суспільство має саморозпуститися…, спочатку слід стратити останнього вбивцю, котрий залишився у в’язниці, аби кожен отримав те, чого заслужив своїми вчинками…»

В юнацькому віці я дивувалася: як можна жити, не знаючи про геній Шекспіра; тепер я не розумію, як можна вершити державні справи, обминаючи моральний імператив Канта. Уряд, будь-яке керівництво взагалі, має завершувати службові справи, підводити підсумок своєї діяльності, а не розподіляти блага на майбутнє: пенсії, премії, маєтки тощо. Я схиляюся перед тими представниками державного управління, хто вважає, що суспільний устрій до того часу буде вважатися несправедливим, поки у службовців, які уособлюють державну владу, пільги превалюватимуть над обов’язками, на них покладеними.

Інший бік проблеми покарання: повертаючись до нашого «обурення» несправедливістю. Є суттєва перешкода, що заважає сприйняттю справедливої дистанції між мною як «позивачем» та «порушником» справедливості (тобто між антагоністами розподілів обмінами і винагородами, які наше обурення виголошує несправедливими). Ця перешкода полягає в бажанні помсти, тобто у прагненні вчинити справедливо щодо самого себе, нехай навіть додаючи до насильства нове насильство і до страждань нові страждання.

Великим завоюванням у цьому стало розмежування між помстою і справедливістю. Замість короткочасності, одномоментності помсти справедливість вводить розведення протагоністів на певну відстань, символом якого у кримінальному праві виступає встановлення певного проміжку між злочином і покаранням. Але як інакше може бути встановлений такий проміжок, якщо не завдяки виходу на сцену певного третього, який не є жодним із протагоністів?

Головним критерієм, де справедливість починає себе вирізняти від несправедливості, є співставлення справедливості і безсторонності як неупередженості у сформульованому протистоянні. Справедлива дистанція, опосередковуюча роль третього, безсторонність, – виступають як великі синоніми чуття справедливості.

Цю роль відіграє/перебирає на себе судочинство у суспільстві. А ще глибше – закон як моральний принцип і принцип законності як основа співжиття людей.

Ми з вами визначилися, що справедливість є одним із принципів, які регулюють взаємовідносини між людьми з приводу розподілу (перерозподілу), в тому числі взаємного (в обміні, даруванні - віддаровуванні), а також соціальних цінностей. Соціальні цінності розуміються в дуже широкому значенні. Це – свобода, сприятливі можливості, прибутки і багатства, ознаки престижу і поваги тощо.

Вже з простого перерахування соціальних цінностей видно, що справедливість – це принцип, що регулює відношення між людьми як членами співтовариства, які внаслідок останнього мають певний статус, наділені обов’язками і правами. Оскільки саме справедливість зміцнює зв’язки між людьми у спільноті на основі законності і гуманності, тому вважається, що справедливість – це те, що сприяє загальному благу.

Ідея справедливості, інтегруючи в собі моральний, політичний та правовий аспекти суспільної свідомості, виражає в новітній соціальній історії та філософії не стільки прагнення до досягнення соціальної рівності (побудови ідеального суспільства), й тим самим, радикальної зміни соціальних відносин, скільки відбиває необхідність ліквідації нерівності й, відтак, є соціально стабілізуючим фактором,  тому метою дослідження є виявлення соціально-стабілізуючого потенціалу ідеї справедливості в процесі історичного розвитку суспільства та дослідження можливостей його використання в соціальній політиці сучасної України.

Провідною тенденцією еволюції ідеї справедливості в умовах сучасного світу, його глобалізації є перехід до консенсуально-дискурсивної (постконвенціональної) її інтерпретації, що передбачає можливість обговорення умов справедливого розподілу соціальних благ на основі рівноправних відносин. Актуальність історіко-філософського та правового аналізу ідеї справедливості пов’язана з проблемою розбудови правової держави та громадського суспільства в Україні, шляхом вживання конкретних заходів для встановлення демократичного, стабільного й безпечного ладу. Саме в цьому контексті слід розглядати спроби примирення ліберальних цінностей індивідуалізму і принципу рівності, “автономності” особистості та питання про перерозподіл прибутків, ліквідацію бідності і вивільнення творчого потенціалу найбільш активної частини населення, що в однаковій мірі є актуальним як на Сході, так і на Заході.

Питання соціальної та моральної справедливості особливо загострюються в перехідні періоди розвитку українського суспільства, коли руйнуються одні традиції і тенденції та виникають інші. Категорія наповнюється новим змістом і потребує осмислення.

Саму справедливість можна визначити, як одну із форм загальної моральної оцінки, специфіка якої пов’язана з дотриманням міри об’єктивності імперативної і оціночної функції свідомості, а також застосованих по відношенню до людини суспільних санкцій. Водночас справедливість розкриває характер взаємовідносин людини і держави, людини і людини [4, 175].

Однією з основних несприятливих тенденцій у соціальних відносинах сучасності є  нереалізованість у досить повному обсязі принципів, що регулюють збалансованість інтересів членів суспільства та неефективність соціальних механізмів реалізації вимог ідеї справедливості. Теперішній етап розвитку громадського суспільства і цивілізації має загальну потребу в удосконаленні принципів регулювання соціальних відносин як усередині конкретного суспільства, так і в глобальній системі, де справедливість як одна з найважливіших цінностей соціального і правового напрямків суспільного розвитку, відіграє засадничу роль. У цьому ракурсі доцільність науково-теоретичного та практико-методологічного пошуку місця, ролі, значущості і практичних моделей реалізації ідеї справедливості в життєдіяльності громадського суспільства повинна бути одним із головних напрямків. Сучасні суспільні зв'язки в Україні, їхня кооперація здійснюються з урахуванням життєвих інтересів різних культур, де ідея соціальної справедливості історично розвивалася по-різному, внаслідок чого стає необхідним звертання уваги на еволюцію загальної концепції справедливості в соціально-філософському вимірі, щоб виробити критерії її загальнолюдської орієнтації.