Тема 2. Професійна етика: сутність, основні принципи та категорії (стр. 8 )

Таким чином, за Ж.-Ж. Руссо: Оскільки за умови, що усталений порядок не відбиває порядку космічного, то будь-які його заборони, вимоги і правила, що суперечать волі людини, є порушенням свободи – моєї свободи і нашої свободи. Небажані обмеження стають кайданами; обмеження тільки тоді отримують силу закону, коли вони підтверджені волею людей.

Історія формування такого підходу: культурологічний аспект культурної ідентичності.

Сучасні концепції законності можна поділити на три типи:

-  феномен законності має надприродне походження, або ж це такі закони, що відображають притаманні природі цілі (вони лежать поза сферою людської діяльності);

-  сучасне життя має договірний характер; тому питання законності обмежується тими договорами, які впорядковують відносини між громадянином і державою і забезпечують таку законність шляхом досягнення раціональної згоди громадян;

-  концепції, в яких стверджується, що запровадження умовних норм і стандартів охоплює всі сфери життя, а відтак у них намагаються застосувати критерій взаємної згоди до всього способу життя, а не лише громадянського.

Взагалі ж, в історії склалася тверда тенденція вбачати нерозривний зв'язок між справедливістю і законом: бути справедливим і для окремої людини, і для публічної влади означає бути законослухняним. Закон містить у собі загальні правила про те, як люди повинні поводитися один з одним, і в окремих випадках визначає, які права надає кожному його власність, заслуги і тому подібне, що загалом властиве для консервативних поглядів або ж поглядів, з позиції забезпечення функціонування традиційного суспільства.

Так, справедливість означає повагу до цих звичаїв і прав. Але для більшості мислителів цієї традиції для того, щоб вважатися справедливим, сам закон теж має відповідати певним моральним вимогам. Це часто висловлювалося мовою природного права: за позитивним правом стоїть моральне право, яке можна осягнути розумом, і в конфліктних ситуаціях справедливість визначається саме на основі морального права. Хоч прихильники цієї доктрини критично підходили до загального права, за змістом її зазвичай вважають глибоко консервативною. Припускається, що в більшості випадків наявні закони просто формулюють природне право більш чітко і точно. Справедливість, таким чином, теж має консервативний характер. Це чеснота, що захищає суспільний лад, у якому кожна особа посідає місце, визначене законом.

Сучасними науковцями справедливість визначається як наукова категорія, котра віддзеркалює взаємодію економіки, політики, права та моралі. Оцінка об’єктів відбувається у двосторонньому напрямку: з точки зору матеріального та нормативно-ціннісного компонентів. В більшості випадків критеріями принципу справедливості постають соціальні норми - засоби управління, регуляції, контролю та орієнтування поведінки і діяльності індивіда або соціальної групи в державно-організованому суспільстві.

Принцип соціальної справедливості містить в собі вимоги відповідності між практичною роллю певних соціальних суб’єктів в житті суспільства та їхнім статусом, між правами та обов’язками, діяннями та відплатою за них, трудом та винагородою, злочином та покаранням, заслугами людей та суспільним визнанням. Йдеться про відносини розподілу та надання не тільки різноманітних соціальних благ, пільг, а й різних соціальних тягарів, обов’язків, відповідальності, ризику та нестатків, які виникають в процесі спілкування соціальних суб’єктів.

В узагальненому вигляді справедливість визначається як прийнятий суспільством, морально виправданий та правильний еталон  для порівняння дій чи поведінки певного соціального суб’єкта та відповідної віддачі за них з боку інших суб’єктів або суспільства в цілому. Існуючи в реальному суспільстві, вимоги принципу справедливості сприяють як стабільності, так і динаміці відносин відповідного типу, котрі фактично оцінюються на кожному етапі суспільного розвитку з точки зору їх корисності. Тому, одночасно існують різні уявлення про справедливе та несправедливе, котрі змінюються під впливом соціальних змін.

Принцип соціальної справедливості розглядається автором в наступних напрямках: 1) як правова категорія (тобто як принцип права, юридичної відповідальності), 2) як самостійна категорія права (йдеться про використання справедливості як компоненту нормативної системи, про розподіл прав та обов’язків між членами суспільства), 3) як соціально-політичний і моральний ідеал, спрямований на оцінку співвідношення юридичних інтересів. Втілюючись в діючому законодавстві, справедливість знаходить своє вираження в трьох основних формах: правосвідомості, правових нормах та правовідносинах.

Законність як принцип, відправне положення та об’єктивна властивість права в узагальненому вигляді являє собою загальну вимогу дотримання та виконання законів. Виділяють декілька концептуальних підходів до розуміння законності. Один – визначає  її сутність за допомогою системи нормативних вимог, тобто розглядає законність як метод, керуючий принцип правового регулювання та управління державою і суспільством.  Другий – розглядає законність крізь призму процесу та кінцевого результату правомірної поведінки, тобто визначає її як режим (стан) діяльності всіх соціальних суб’єктів, котрий ґрунтується на точному та неухильному дотриманні існуючого законодавства.

Принцип законності аналізується автором в  наступних  аспектах: 1)  як принцип здійснення владних державних функцій, 2) як поведінка фізичних осіб в сфері права, 3) як принцип побудови системи нормативно-правових актів. Зазначається, що вихідними положеннями, які характеризують зміст принципу законності є: верховенство правового Закону, реальність, гарантованість реалізації норм права загальнообов’язкових для всіх соціальних суб’єктів, єдність, доцільність та справедливість законності.

Основними сферами втілення вимог законності є ідеологія, психологія, політичний та правовий режими буття суспільства. З урахуванням цього законність визначається якреалізована в політико-правовому режимі певної держави система ідеологічних, психологічних, політичних та юридичних вимог правомірної поведінки, котра адресується до всіх суб’єктів суспільної життєдіяльності.

Справедливість та законність мають прояв та взаємодіють на різних стадіях правового регулювання: на етапах законотворчості (формування і прийняття уповноваженими державними органами норм права), виникнення правовідносин (існування певних юридичних фактів і сторін - уповноваженої та зобов’язаної), правореалізації (правозастосування) та правоохорони.

Головними засобами впливу права вважають правові норми, які визначають характер загального юридичного стану суб’єктів, їх правовий статус. Для того, щоб бути справедливою, ціль, яка закріплюється правовою нормою повинна: адекватно відображати інтереси членів суспільства на певному етапі його розвитку;  володіти ознакою реальності, а також спиратися тільки на такі засоби, застосування яких є морально виправданим.

Зв’язок законності і справедливості в державно-правовому регулюванні має двосторонній характер. Законність виникає на грунті справедливих правових норм, а після встановлення правопорядку - стає важливим фактором забезпечення права і зафіксованих в його нормах вимог справедливості. Існування законності та правопорядку вносить усталеність в соціальні відносини.

Вимоги справедливості втілюються в соціальне життя при реалізації  норм права. Загальним засобом правореалізації є дотримання правових норм. Якщо індивід буде переконаний в справедливості вимог правових норм, для нього не потрібним буде додатковий державний вплив для виконання цих вимог. Він самостійно і добровільно буде діяти правомірно.

Важливим показником реальності існування законності та справедливості в суспільному житті є правовідносини. Справедливість  правових норм виражається у відповідності прав та обов’язків - основних елементів змісту правовідносин, формалізованих носіїв нормативно-ціннісного характеру справедливості, які віддзеркалюють офіційний рівень гарантованої державою справедливості.

Безпосереднім юридичним підсумком правозастосовчої діяльності є акт застосування права. Його особливості в МПР полягають в тому, що він, з одного боку, покликаний юридично констатувати і оформлювати вимоги  законності та справедливості, а з іншого, - є важливим засобом контролю, оскільки дозволяє державним органам перевіряти та оцінювати законність та справедливість процесів застосування права, а в необхідних випадках відновлювати режим правомірності.

Аналізуючи співвідношення, взаємодію та взаємовплив справедливості та законності на різних етапах розвитку соціуму, автор приходить до висновку, що в суспільстві дія соціальної справедливості і права здатна породжувати подвійного роду ідеали, критерії, вчення: консервативні та революційні, охоронні та руйнівні. Їх слід розглядати і розуміти в плані історичної єдності, яка обумовлюється єдиною соціальною основою –  матеріальними суспільними відносинами.

Усталеність суспільства обумовлюється стабільністю його елементів за умов їх постійного оновлення, детермінованого соціальними, політичними, правовими та економічними відносинами. Соціальна система визнається існуючою і дієвою до тих пір, поки вона здатна регулювати розвиток всіх своїх сфер у напрямку, відповідному притаманній їй соціально-структурованій природі, засобам виробництва, характеру та якості розподілу і перерозподілу вироблених чи засвоєних матеріальних та духовних благ, доки вона сприяє збереженню власних структур та утриманню суперечностей між ними в межах, які відвертають революційний вибух суспільства.

В перехідні періоди в суспільстві виникає специфічний стан динамічного хаосу за наявності, водночас, певної цілісності всього процесу. Втрачається авторитет і ефективна дієвість старої системи моральних цінностей, законодавчих приписів і норм, але в ці часи ще відсутня нова повноцінна світоглядна і нормативно-правова база. Існує декілька “справедливостей”. Одна - закріплена в нормативно-правових актах держави - відповідає вимогам чинного законодавства та режиму законності. Одночасно, справедливими, історично правомірними, але не завжди законними, з точки зору діючого формалізованого права,  вважаються діяльність і поведінка тієї частини соціальних суб’єктів, потреби та інтереси якої відповідають об’єктивно обумовленій лінії розвитку суспільства та держави.