Тема 2. Професійна етика: сутність, основні принципи та категорії (стр. 9 )

В ці часи проблеми співвідношення та взаємодії справедливості та законності набувають особливого значення. В найгострішому співставленні справедливість та законність можуть розглядатися як зовсім протилежні принципи. Але саме державно-правовому регулюванню, що грунтується на вимогах законності, належить вагома роль у забезпеченні цілісної практики реалізації вимог принципу справедливості, оскільки право кладе край конкуренції між різними аксиологічними критеріями справедливості й встановлює, в якості загальнообов’язкових, норми, котрі відображають найвагоміші і соціально значимі потреби та інтереси суспільного розвитку та провадяться в життя за допомогою державного примусу.

У заключному пункті дисертації формулюється вагомий та впливовий принцип державно-правового регулювання та державного управління - принцип єдності справедливості і законності. Обгрунтовується його об’єктивність та історичність. Підкреслюється значимість і динамічність цього принципу. Визначаються його головні вимоги та стабілізуючі функції

Автор зазначає, що елементи МПР можуть регулювати суспільні відносини тільки тоді, коли вони внутрішньо взаємоузгоджені та взаємодіють. Засобами сприяння цілісності системи МПР можуть бути лише внутрішньо збалансовані, несуперечні між собою принципи правового регулювання. Принцип єдності справедливості та законності  відповідає зазначеним критеріям, оскільки принцип справедливості дає відповідь на питання: що? відображено у змісті права, а принцип законності відповідає на питання: яким чином? відображається і закріплюється соціальна основа в процесі  реалізації правових норм.

Принцип єдності справедливості та законності є категорією особливого роду. Не втрачаючи зв’язків з мораллю, він постає як ціннісний критерій в процесі створення, реалізації та охорони правових норм. Він є об’єктивно обумовленим, таким, що відповідає  характеру суспільних відносин, процесам, що відбуваються в суспільстві, безпосередньо пов’язуючи зміст права з його моральними та соціальними основами - закономірностями суспільного життя.

Постаючи втіленням реальних суспільних відносин, принцип єдності справедливості та законності визначається автором як масштаб відповідності, гармонійності та пропорційності між здійсненими витратами, прагненнями, діяльністю соціальних суб’єктів та відповідною реакцією (винагорода, віддяка або покарання) на них інших соціальних суб’єктів, держави та суспільства в цілому, котрий відображає істотний зв’язок між реальною поведінкою соціальних суб’єктів і вимогами правової нормативно-регулятивної системи.

Принцип єдності справедливості і законності містить в собі елементи механізмів державно-правового і морального регулювання. Він здатний врегульовувати майже всі види суспільних відносин, звертаючись до всіх соціальних суб’єктів. Як принцип моралі та суспільної свідомості він являє собою вихідне положення, закріплене ідеально, а як принцип правового регулювання, завдяки втіленню у нормах права, набуває самостійного нормативного значення.

Будучи змістовним елементом права, принцип єдності справедливості та законності отримує його властивості і функції: 1) він є нормативно-регулятивною, загальною, об’єктивно обумовленою історичною та ідейно-політичною категорією;  2) його головною соціальною функцією є регулювання і охорона суспільних відносин; 3) він є самостійною юридично-моральною категорією, оскільки має специфічні ознаки, що відокремлюють його з поміж всіх інших категорій.

Принцип єдності справедливості та законності дозволяє внести певну одноманітність у системи юридичних та моральних норм соціального регулювання, забезпечує єдність державно-правового регулювання. Як ядро функціонування МПР, він спрямовує орієнтованість дії права, визначає напрями юридичної практики, сприяє скасуванню “морально застарілих”, удосконаленню існуючих та прийняттю нових об’єктивно детермінованих правових норм. Крім зазначених функцій принцип єдності справедливості та законності виконує специфічну функцію регулювання конкретних життєвих ситуацій, реалізуючи притаманний йому динамізм.

в) гуманізм

Як ми вже зазначали, гуманізм – це світоглядний принцип і принцип моральності, що означає визнання людини вищою цінністю, віру в людину, її здатність до самовдосконалення, вимога свободи і захисту гідності особи, ідею про право людини на щастя, про те, що розвиток і внутрішнє зростання особи має бути кінцевою метою суспільства.

Особливою сферою поєднання справедливості, законності і гуманізму виступають права і свободи громадян України, засвідчені в Конституції України. Не випадково, що вони започатковують текст Конституції, «відсуваючи» на задній план загальні положення та принципи, характеристику конституційного устрою тощо. З огляду на ці міркування, Конституція – Основний Закон держави, який закріплює на вищому законодавчому рівні основні структурні та функціональні характеристики держави. Саме Конституція закріплює загальні положення, що стосуються прав і свобод людини і громадянина, причому в основі такого підходу є те, що усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах, а природні права і свободи людини є невід’ємними і становлять основу будь-яких інших прав і свобод особи і є невичерпними. Конституція закріплює принципи рівності конституційних прав і свобод громадян України незалежно від походження, соціального і майнового стану, посади, статі, раси, національності, мови, релігії, політичних та інших переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Ніхто не повинен користуватися перевагами і пільгами, не встановленими законом, причому здійснення особою своїх прав і свобод не повинно порушувати права іф свободи інших осіб (принцип справедливості).

Конституція закріплює 2 групи прав і свобод. Одна з них – це так звані фундаментальні, абсолютні, невід’ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права – не даровані державою, а дані людині самою природою. Серед цих прав – право на життя, фізичну і моральну недоторканість, особисту свободу і безпеку, свободу совісті, вільний вираз і поширення думок, а також ряд інших прав і свобод, зафіксованих у міжнародних документах про права людини. Особливе значення має право приватної власності як природне невід’ємне право людини, найважливіше джерело її існування, гарантія економічної, політичної та особистої свободи (з правової точки зору).

Інша група – це права особи, які випливають із факту її правової належності до української держави – громадянства. Різновидом цієї групи є так звані «соціалістичні» права, даровані нам державою: право на працю, освіту, користування досягненнями культури тощо. Особливість їх полягає у тому, що це – квазі-права, тобто «несправжні», декларативні права, які не мають часто-густо матеріального, організаційного та юридичного забезпечення.

Принципово важливою є можливість обмеження конституційних прав законом. Загальне положення тут в тому, що підвищеному захисту підлягають перш за все фундаментальні, основні права і свободи громадян. Їм має бути забезпечений повний і безумовний захист всією судовою системою – від загального до Верховного Суду. Однак без обмежень обійтися практично не можливо. Є один цивілізований спосіб – все це робиться за допомогою так званих органічних законів, тобто законів, надзвичайно близьких до Конституції, що приймаються в особливому порядку і виконують особливі функції. Саме в таких законах можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод громадян.

Загалом гуманізм пронизує практично всі галузі права і правоохоронної діяльності. Він яскраво характеризує структурні елементи правової діяльності, (її цілі, засоби, форми і методи), систему морально-правових відносин працівників міліції, суду, прокуратури до всіх громадян як у процесі правоохоронної діяльності, так і в побуті. Однак, у професійній моралі працівників органів внутрішніх справ загальні вимоги принципу гуманізму набувають певної специфіки. Передовсім необхідно наголосити що діяльність працівників міліції в своїй основі і за своїм змістом глибоко гуманістична, вона цілком відповідає цілям і завданням, які їй доводиться вирішувати в житті суспільства і держави. Наша міліція покликана забезпечувати в Україні охорону громадського порядку і будь-яку форму власності, прав і законних інтересів громадян, організацій та установ від злочинних посягань, інших антигромадських виявів. Найважливіші завдання міліції викладено в Законі України “Про міліцію”, – і вони мають бути актуальними завжди: попередження і розкриття злочинів та інших антигромадських виявів; зміцнення громадського порядку; всебічне сприяння усуненню причин, що породжують злочини і правопорушення у суспільстві. Тобто дотримуватись однієї з найважливіших вимог принципу гуманізму – непримиренності людей до всіх негативних відхилень від норм моралі, порушень громадських, державних, особистих законних інтересів громадян, їхніх прав та свобод. Ці високо гуманістичні вимоги проголошуються моральним обов’язком кожної людини. В Конституції України про це говориться: “Людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Гуманізм як морально-правова вимога закріплена у нормах права, Конституції України, вона має ніби подвійний статус моральної і правової норми і постає як об’єктивна моральна якість права і правоохоронної діяльності працівників органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів. Гуманізм виступає не лише як принцип професійної моралі, а й службовий обов’язок, який вимагає своєчасного реагування на всі негативні вчинки людей.

Таким чином, гуманізм в діяльності міліції та інших правоохоронних органів виявляється у спрямованості на боротьбу зі злом, захист інтересів усього суспільства і кожної особистості від порушень норм права і моралі, забезпечуючи тим самим умови для гідного і нормального життя, розвитку людини як вищої соціальної цінності.

Однією з найважливіших гуманістичних цілей діяльності працівників міліції та інших правоохоронних органів є профілактика правопорушень. Це важливий вид діяльності зі зміцнення законності і правопорядку в громадянському суспільстві. В чому сила права? У виявленні гуманізму до тих, хто вже порушив закон і поставив себе поза законом. Необхідно, щоб право в особі кожного правопорушника завжди мало людину, яка ще може виправитися і стати повноправним членом суспільства. Ізолювавши злочинця, суспільство відгороджує себе від злочинних посягань з боку правопорушників, унеможливлюючи тим самим скоєння подібних злочинів знову.