Лікувальна фізкультура і сучасні напрямки медичної реабілітації (стр. 2 )

Постійний Комітет експертів ВООЗ з реабілітації, що почав діяти з 1958 р., рекомендував таку післядипломну підготовку лікарів з реабілітації: один рік навчання терапії і педіатрії, один рік праці в ортопедичному, неврологічному, ревматологічному, кардіологічному та дерматологічному відділеннях лікарні, не менше двох років практики в реабілітаційному відділенні лікарні загального профілю та в спеціальному реабілітаційному центрі. При цьому розрізняють такі напрямки діяльності як відносне лікування, реадаптацію і реабілітацію.

Викладене вище дозволяє поставити питання про подальше вдосконалення підготовки фахівців і в Україні.

По-перше, той факт, що ЛФК відокремилась і стала самостійною галуззю наукових знань у рамках фізичної реабілітації, дає підставу це розцінювати як досягнення ЛФК. Аналогічно з внутрішніх хвороб вийшли кардіологія, пульмонологія, гастроентерологія і та ін. Це свідчить про їх вагомість та міцність наукової і методологічної бази. Зараз існують навчальна дисципліна, лікарський фах з відповідною атестацією та спеціальність наукових працівників 14.01.24 - "Лікувальна фізкультура та спортивна медицина". Важливо, що це забезпечує спадкоємнісь підготовки фахівців.

По-друге, відчувається потреба в розширенні діапазону діяльності лікаря з ЛФК. Доцільно, щоб він опанував інші методи фізичної реабілітації та офіційно застосовував їх. Тому в підручнику для медичних вузів "Лікувальна фізкультура та спортивна медицина", виданому 1995 р. за редакцією та , виділено окремий розділ - "Поєднання фізичних вправ з іншими методами фізичної реабілітації" і передусім - за рахунок природних та переформованих фізичних чинників, лікувального масажу, мануальної терапії. Це не означає, що зникне метод ЛФК. Він би існував у рамках методу фізичної реабілітації. Але таке можливо тільки за умови розширення кваліфікаційної характеристики лікаря з ЛФК. Він повинен знати і застосовувати не тільки ЛФК, а й фізіотерапію, голкорефлексотерапію, а також інше з арсеналу засобів та методів фізичної реабілітації. Щоб здійснити цю ідею, треба буде внести зміни не тільки до найменування, а й до змісту відповідної навчальної дисципліни, лікарського фаху та спеціальності наукових працівників.

Співробітники кафедри спортивної медицини та лікувальної фізкультури Національного медичного університету ім. в Києві, яку очолює професор , підкреслюють, що ВООЗ визначає, поняття "реабілітація" як комбіноване та координоване використання медичних, соціальних, педагогічних та професіональних заходів з метою підготовки та перекваліфікації індивіда на оптимум його працездатності. Тому в деяких країнах під реабілітацією розуміють тільки відновлення здоров'я, в інших - тільки відновлення працездатності. Виходячи з багатоплановості завдань реабілітації, її умовно ділять на слідуючи аспекти: медичний, фізичний, психологічний, соціально-економічний та професіональний. Засоби та форми лікувальної фізкультури є головними в перших двох аспектах, адже саме ними досягається головна мета - відновлення втрачених унаслідок хвороби функцій. Тому поняття та зміст "Лікувальна фізкультура" значно ширше, а ніж "Фізична реабілітація".

У рішеннях I Усеукраїнського з'їзду фахівців із спортивної медицини і лікувальної фізкультури, який відбувся 25-27 вересня 2002р. у м. Одесі, зазначено, зокрема, наступне:

- просити МОЗ та Держкомспорт України врегулювати питання про статус фахівців з фізичної реабілітації та ЛФК, які мають медичну чи фізкультурну освіту;

- визнати доцільним, зважаючи на сучасний стан ЛФК і в інтересах її майбутнього, при збереженні назви спеціальності “лікувальна фізкультура” розширення її змісту до “фізичної реабілітації” через додаткові знання та уміння, відповідні професійно-посадові обов'язки, доповнення кінезіотерапії (власне сучасної ЛФК) деякими методиками комплексу фізичних методів фізичної реабілітації, що відповідає вимогам першої та вищої кваліфікаційних категорій, оскільки спеціаліст-претендент на ці категорії повинні мати підготовку за своєю та суміжними спеціальностями;

- звернути увагу керівників лікувально-профілактичних установ державного та недержавного підпорядкування на неприпустимість застосування особами без медичної освіти суто медичних маніпуляцій (мануальна терапія, су-джок терапія тощо) у практиці фізичної реабілітації та спортивної медицини;

- прийняти єдину назву кафедр (курсів) медвузів, що викладають дисципліну “лікувальна фізкультура та спортивна медицина”, а також створити положення про таку кафедру, яку можна назвати “Кафедра фізичної реабілітації та спортивної медицини”.

2. ОСНОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

2.1. Визначення поняття “Медична реабілітація”

Термін «реабілітація», запозичений у юриспруденції який значить «відновлення по суду чи в адміністративному порядку в колишніх правах неправильно зганьбленого», у медицині став уживатися з початку 20-го століття. У 1903 році Франц Йозеф Раттер фон Бус уперше використовує поняття «реабілітація» у книзі «Система загального піклування над бідними», маючи на увазі при цьому благодійну діяльність. Стосовно осіб з фізичними вадами термін «реабілітація» почав уживатися з 1918 р., коли в Нью-Йорку був організований Інститут Червоного Хреста для інвалідів. Перша, а потім і друга світова війна послужили могутнім поштовхом розвитку ідей медичної реабілітації, оскільки після цих воєн різко зросло число людей з фізичними дефектами. У нашій країні розвитку цих ідей сприяли праці (реабілітація в психіатрії), І. К. Шхвацабая, , (кардіологія), , іна, ї, , (неврологія), І. М. Гринвальда, ї, ї (ортопедія і травматологія), а також багатьох інших вчених.

Комітет експертів ВООЗ (1980 р.) дав наступне визначення медичної реабілітації: реабілітація — це активний процес, метою якого є досягнення повного відновлення порушених унаслідок захворювання чи травми функцій, або, якщо це нереально – оптимальна реалізація фізичного, психічного і соціального потенціалу інваліда, найбільш адекватна інтеграція його в суспільстві. Таким чином, медична реабілітація включає заходи щодо запобігання інвалідності в період лікування захворювання і допомога інваліду в досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної й економічної повноцінності, на яку він буде здатний у рамках існуючого захворювання. Серед інших медичних дисциплін реабілітація займає особливе місце, тому що розглядає не тільки стан органів і систем організму, але і функціональні можливості людини в його повсякденному житті після виписки з медичної установи. Відповідно до Міжнародної класифікації ВООЗ, прийнятої в Женеві в 1980 році, виділяють наступні рівні медико-біологічних і психо-соціальних наслідків хвороби чи травми, що повинні враховуватися при проведенні реабілітації: ушкодження – будь-яка аномалія чи втрата анатомічних, фізіологічних, психологічних структур чи функцій; порушення життєдіяльності – виникаючі в результаті ушкодження втрата чи обмеження можливості здійснювати повсякденну діяльність у межах, що вважаються нормальними для людського суспільства; соціальні обмеження, виникаючі в результаті ушкодження і порушення життєдіяльності обмеження, і перешкоди для виконання соціальної ролі, що вважається нормальною для даного індивідуума. В останні роки в реабілітологію введене також поняття “якість життя, позв'язана зі здоров'ям”, при цьому саме якість життя розглядають як інтегральну характеристику, на яку треба орієнтуватися при оцінці ефективності реабілітації хворих і інвалідів. Безумовно, усі ці наслідки хвороб взаємозалежні: ушкодження обумовлює порушення життєдіяльності, що, у свою чергу, приведе до соціальних обмежень і до порушення якості життя.

Правильне уявлення про наслідки хвороби має принципове значення для розуміння суті медичної реабілітації і спрямованості реабілітаційних впливів.

Оптимальним є усунення чи повна компенсація ушкодження шляхом проведення відновного лікування. Однак це далеко не завжди можливо, і в цих випадках бажано організувати життєдіяльність хворого таким чином, щоб виключити вплив на неї існуючого анатомічного і фізіологічного дефекту (наприклад, шляхом захисту ураженої структурно-функціональної ланки, використання протезів, ортезів, допоміжних побутових пристроїв). Якщо і при цьому колишня діяльність неможлива чи негативно впливає на стан здоров'я, необхідне переключення хворого на такі види соціальної активності, що найбільшою мірою будуть сприяти задоволенню всіх його потреб.

Таким чином, медична реабілітація – поняття, значно більш широке, чим просто сукупність методів і методик лікування хворого; реабілітація хворого чи інваліда включає систему державних, соціально-економічних, медичних, професійних, педагогічних, психологічних заходів, спрямованих, по визначенню (1978), “не тільки на відновлення збереження здоров'я, але і на можливо більш повне відновлення (збереження) особистого і соціального статусу хворого чи інваліда”.

Ідеологія медичної реабілітації за останні роки перетерпіла значну еволюцію. Якщо в 40-і роки основою політики у відношенні хронічно хворих і інвалідів був їхній захист і догляд за ними, то з 50-х років почала розвиватися концепція інтеграції хворих і інвалідів у звичайне суспільство; особливий упор був зроблений на їхньому навчанні, одержанні ними технічних підсобних засобів. У 70—80-і роки зароджується ідея максимальної адаптації навколишнього середовища під потреби хворих і інвалідів, усебічної законодавчої підтримки інвалідів у сферах освіти, охорони здоров'я, соціальних послуг і забезпечення трудової діяльності. У зв'язку з цим стає очевидним, що система медичної реабілітації в дуже великому ступені залежить від економічних можливостей суспільства. Характеристики національних систем реабілітації визначаються також історією, культурою, політикою, демографією, соціальними умовами тієї чи іншої держави. Незважаючи на значні розходження систем медичної реабілітації в різних країнах, усе ширше розвивається міжнародне співробітництво в цій сфері, усе частіше піднімається питання про необхідність міжнародного планування і розробки координованої програми реабілітації фізично неповноцінних осіб. Так, період з 1983 по 1992 р. був оголошений ООН Інтернаціональною Декадою Інвалідів; у 1993 р. Генеральна асамблея ООН прийняла «Стандартні правила вирівнювання можливостей інвалідів», що повинні вважатися в країнах-членах ООН крапкою відліку в сфері прав інвалідів. Очевидно, неминуча і подальша трансформація ідей і науково-практичних задач медичної реабілітації пов'язана з соціально-економічними змінами, які постійно відбуваються в суспільстві.