Лікувальна фізкультура і сучасні напрямки медичної реабілітації (стр. 4 )

Штатні нормативи обслуговування пацієнтів у закордонних установах відновного лікування і реабілітації досить широко варіюють у залежності від системи фінансування реабілітаційної служби, типу установи (приватне, державне), профілю хворих і т. д. У середньому одна ставка лікаря-реабілітолога приходиться на 18-25 хворих, лікаря по лікувальній фізкультурі – на 50-60 хворих, методиста по лікувальній фізкультурі – на 7-10 хворих, трудотерапевта – на 10-20 хворих, соціального працівника – на 30-35 хворих.

До числа основних організаційних принципів реабілітації відносяться наступні: здійснення комплексної вихідної оцінки стану хворого чи інваліда з формулюванням реабілітаційного діагнозу перед початком медичної реабілітації; проведення реабілітації за визначеним планом, складеним на підставі первинної оцінки стану хворого; здійснення оцінки ефективності реабілітаційних заходів у динаміці і при завершенні реабілітаційного курсу; складання під час виписки рекомендацій з лікувальних, психокорекційних, соціальних заходів, необхідних для проведення на наступних етапах реабілітації. Схематично послідовність реабілітаційних заходів у хворих з руховими порушеннями можна представити в такий спосіб (рис. 1). Обсяг реабілітаційних заходів в залежності від рівня реабілітаційної допомоги наведено у таблиці 1.

 

 

Перевірка ефективності

ні

Продовження реабілітації

так

 

Досягнення запланованої цілі реабілітації

ні

 

так

Висновки реабілітаційної бригади. Медичні та професіональні рекомендації

 

Рис. 1. Послідовність реабілітаційних заходів

Таблиця 1

ОБСЯГ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЗАХОДІВ В ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД РІВНЯ РЕАБІЛІТАЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ

Фізіотерапевтична лікарня	Відділення відновного лікування	Центр реабілітації
Апаратна фізіотерапія, теплолікування, водолікування, масаж	Збільшення переліку використовуваних методик	Збільшення переліку використовуваних методик
Кінезіотерапія у формі групової лікувальної гімнастики	Кінезіотерапія у формі групової й індивідуальної лікувальної гімнастики, механотерапії, мануальна терапія	Кінезіотерапія у формі групової й індивідуальної лікувальної гімнастики, гімнастики в басейні, механотерапії; мануальна терапія
	Медикаментозна терапія	Медикаментозна терапія
	Психотерапія у формі групових занять	Психотерапія у формі групових і індивідуальних занять
	Побутова трудотерапія	Побутова і профорієнтована трудотерапія, профорієнтація, рання професійна реабілітація
Динамічне спостереження лікарів ЛФК і ФТЛ за виконанням окремих призначень	Динамічне спостереження лікаря-реабілітолога, використання для медичного контролю тестів для опитування, гоніо - і динамометрії	Динамічне спостереження лікаря-реабілітолога, використання для медичного контролю тестів для опитування, інструментальних методів функціональної діагностики і методів біомеханіки

3. СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Питання про формування спеціальності лікаря-реабілітолога не нове. Воно давно на слуху у провідних вчених – курортологів-фізіотерапевтів. В рішенні першого національного конгресу фізіотерапевтів та курортологів України в травні 1998 р. записано: “... підготувати доповнення до номенклатури лікарських спеціальностей, розробити Положення про лікаря-реабілітолога кваліфікаційну характеристику та інструктивно-методичні вказівки з атестації за спеціальністю "Медична реабілітація, фізіотерапія, курортологія" для затвердження їх Міністерством охорони здоровий`я” .

В умовах сучасного розвитку медичної реабілітації, широкого використання для її реалізації фізичних природних лікувальних засобів, переформованих фізичних лікувальних факторів, рефлексотерапії, лікувальної фізкультури, масажу, мануальної терапії назріла потреба впровадити спеціальність лікаря-реабілітолога, яка повинна інтегрувати всі спеціальності. Впровадження нової спеціальності лікаря-реабілітолога значно підвищить рівень здійснення заходів з медичної реабілітіції.

Бурхливий розвиток реабілітології вимагає відповідної підготовки кадрів. Відновне лікування висуває вимоги до придбання знань по багатьом областям медицини, а також стосується соціальних, психологічних, педагогічних, економічних аспектів. Тому навчання фахівців досить тривале і підготовка ведеться в різних Вузах. З метою подальшого удосконалення підготовки, підвищення кваліфікації і раціонального використання лікарських кадрів у службі медичної реабілітації й експертизи в переліку медичних спеціальностей, затвердженому Мінздравом Республіки Бєларусь, виділені спеціальності „лікар-реабілітолог" (терапевт, педіатр, невропатолог, хірург, кардіолог, травматолог-ортопед), „врач-реабилитолог-эксперт" (терапевт, хірург, невропатолог, офтальмолог, травматолог-ортопед, психіатр, фтизіатр, педіатр, онколог, кардіолог, голкорефлексотерапевт), „інструктор-методист фізичної реабілітації" (з базовою середньою медичною освітою).

Підготовка фахівців – інструкторів-методистів з фізичної реабілітації покладена на кафедру фізичної реабілітації, що була створена в 1993 р. відповідно до розробленого положення на базі Білоруської державної академії фізичної культури з метою ефективної організації підготовки фахівців розроблена нормативно-правова база, що регламентує діяльність інструкторів-методистів фізичної реабілітації, що працюють у лікувально-профілактичних установах, а саме, розроблені і затверджені Міністерством Охорони здоров'я положення про інструктора-методиста фізичної реабілітації; кваліфікаційна характеристика; тимчасові норми навантаження фахівців, відведені для індивідуальних і групових занять, визначений статус інструкторів-методистів фізичної реабілітації в лікувальних установах і форма їхньої атестації для присвоєння вищої кваліфікаційної, першої і другої категорії; розроблені і видані навчальні програми по „Теоретико-методичним основам фізичної реабілітації населення" на два роки навчання, по спеціалізації „Фізична реабілітація населення" на наступні три роки навчання, по „Спортивно-педагогічному удосконалюванню" і „Підвищенню кваліфікації по спеціалізації фізична реабілітація населення" (післявузівська перепідготовка).

Розв'язуючи цю проблему (Львів) визнає, що потрібно брати до уваги, якими знаннями, вміннями та навичками має володіти майбутній спеціаліст-реабілітолог, а також максимальну доцільність внесення змін у вже наявні навчальні плани і програми закладів вищої освіти.

Згідно з Українською стандартною класифікацією професій, що розроблена Міністерством праці України на основі Міжнародної стандартної класифікації освіти (International Standard Classification of Education) та Міжнародної стандартної класифікації професій (International Standard Classification of Occupation) підготовка фахівців з фізичної реабілітації була покладена на інститути фізичної культури.

Якщо взяти до уваги ті, що випускники цих закладів готові до роботи (як педагоги) у сфері розвитку рухової діяльності людини, де їх головним завданням буде навчання своїх підопічних (дітей у школі, чи спортсменів у спортивній секції) нових рухів і комплексів рухів, то стає очевидним, що за умови отримання певного обсягу додаткових спеціальних знань вони будуть здатні ефективно працювати й у галузі фізичної реабілітації, де їм потрібно буде займатись відновленням чи переробкою рухової діяльності неповнодійних осіб.

Отже перед фізкультурними закладами вищої освіти постало завдання розробки нових навчальних планів і програм для спеціальності „фізична реабілітація". У цьому відношенні Львівський державний інститут фізичної культури мав кілька пе­реваг з яких він зумів скористатися. Насамперед, інститут тісно співпрацює з державними та громадськими організацій неповнодійних, зокрема, з Львівським відділенням Українського Фонду „Реабілітація інвалідів" та товариством “Надія”, які надали поштовх розвиткові реабілітаційних програм та служитимуть споживачами підготованих спеціалістів.

По-друге, Львівський інститут фізкультури встановив прямі контакти зі спеціалізованими організаціями та вищими навчальними закладами з-за кордону, які надавали і надають практичну допомогу в розробці та впровадженні сучасної освітньої програми з реабілітації.

Першим кроком був аналіз навчальних планів тих навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців-реабілітологів, зокрема, Королівського інституту в Стокгольмі (Швеція), канадських університетів Манітоба (Вінніпег), Квінз (Кінгстон), Торонто (Торонто). При цьому враховували такі особливості: 1) різну кількість годин, які припадають на один навчальний кредит, якщо в Україні один кредит складає 54 години, то в Канаді – 15годин, а у Швеції - 20 годин; 2) різну кількість часу, який припадає на одну академічну годину, якщо в Україні вона дорівнює 45 хвилинам, то в Канаді і Швеції 60 хвилинам. Окрім того, існує певна різниця між годиною підготовки спеціалістів у різних навчальних установах - 4 роки в університетах Квіна і Торонто, 3 роки в університеті Манітоба і Королівському інституті.