Лікувальна фізкультура і сучасні напрямки медичної реабілітації (стр. 1 )

Клапчук

ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА І СУЧАСНІ НАПРЯМКИ МЕДИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

План ЛЕКЦІЇ

1. Лікувальна фізкультура чи фізична реабілітація?

2. Основи організації медичної реабілітації

2.1. Визначення поняття “медична реабілітація”

2.2. Потреби населення в медичній реабілітації

2.3. Принципи і форми організації медичної реабілітації.

3. Сучасні тенденції підготовки фахівців з фізичної реабілітації.

4. Стан і перспективи розвитку медичної реабілітації в Україні.

1. ЛІКУВАЛЬНА ФІЗКУЛЬТУРА ЧИ ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ?

Термін “лікувальна фізкультура” (ЛФК) вперше був запропонований лікарем у 1928 р. замість терміну “мототерапія”. Велику роль у розвитку ЛФК в Україні відіграли громадськість, фахівці, які 1959 р. об'єднались у науково-медичне товариство з лікарського контролю та ЛФК. На жаль, через 30 років діяльність товариства фактично припинилася, а в 1990 р. було прийнято рішення про передачу ЛФК до Федерації спортивної медицини України. Потім це обумовило недоцільність створення Української асоціації лікарів з ЛФК та спортивної медицини.

В Україні немає Експертної проблемної комісії “Лікувальна фізкультура в системі медичної реабілітації”, як це було в колишньому СРСР. Питання ЛФК розглядала комісія “Медичні проблеми фізичної культури та спорту”. Проте вона не ввійшла до спільного наказу Міністерства охорони здоров'я та Академії медичних наук України від 10.04.95 р. №61/14 “Про удосконалення управління медичною наукою”, хоча свою діяльність не припиняла.

У країнах, де ЛФК виділено як лікарський фах, вона досліджена значно повніше. Але з розвитком реабілітаційного напрямку в системі охорони здоров'я згідно з наказом Міністерства охорони здоров'я колишнього СРСР № 000 від 23.09.81 р. на базі відділень (кабінетів) ЛФК, фізіотерапії, голкорефлексотерапії, механотерапії та інших було організовано відділення відновного лікування. Це відбулося й в Україні. Відразу виникло питання про фах лікаря-реабілітолога, компетенцією якого є різні аспекти реабілітації, включаючи ЛФК. Першими в Україні втілили ідею трансформування навчальної дисципліни ЛФК у фізичну реабілітацію інститути фізичної культури і спорту, де були внесені відповідні зміни в навчальні плани, програми та найменування профільних кафедр.

За кордоном ЛФК відводять різні місця в системі медичної реабілітації. Так, у Болгарії її розглядають як один з розповсюджених видів кінезіотерапії - лікування за допомогою рухів (Л. Бонєв, 1978) і вважають, що термін кінезіотерапія ширше, ніж ЛФК, оскільки саме через кінезіотерапію зроблена спроба охопити види та форми рухові в якості лікувального чинника (П. Слинчєв, 1978). Видані посібники по кінезіотерапії, призначені для лікарів, які працюють в області фізікальної терапії і реабілітації ( С. Аврамова з, співавт., 1978), де зазначається, що "ЛФК - відносно нова область сучасної медицини, заснована на клінічному і фізіологічному досвіді та теоретичних концепціях прогресивної російської та радянської медичної школи". У проведенні кінезіотерапії приймають участь лікуючий лікар, лікар-спеціаліст з кінезіотерапії (кінезіотерапевт), методисти з ЛФК (підлеглі лікарю-кінезіотерапевту чи лікарю-фізіотерапевту), реабілітатори (середні медичні працівники, виучені фізичній терапії та реабілітації, які розробляють комплекси і проводять ЛФК під керівництвом методиста ЛФК), а також масажисти (середні медичні працівники, що спеціалізуються в області масажу). У Німеччині в кадровому складі фахівців є лікарі з реабілітації, інструктори з лікувальної гімнастики, терапевти з спортивної медицини (В. Шевер, 1998). У цій країні не знижується інтерес до програми, яка існувала раніше на навчальних курсах з реабілітації для середнього медичного персоналу, де виділені і ЛФК, а також центри оздоровчого спорту та активного відпочинку (, К. Ренкер, 1973).

Слід зазначити, що всі країни світу, особливо де реабілітація виділена в самостійну спеціальність, відчувають недостатність спеціалістів з реабілітації. У ряді країн ще 35-40 років тому лікарів-реабілітологів готували на спеціальних кафедрах в інститутах удосконалення лікарів чи в медичних вузах. У всіх медичних вузах Франції реабілітацію викладали обсягом 60 годин на 5 курсі. В Англії підготовка по реабілітації проводилася згідно індивідуальної програми з обов'язковим складанням іспитів. Але перш ніж прийти в реабілітацію лікарі удосконалювались в області терапії та травматології.

У Чехії і Словакії під час фізичної реабілітації здавна використовують різні форми ЛФК, яку підрозділяють на загальну та спеціальну (Р. Крути, Ш. Літомеріцький, 1975).

Існує і дещо інша точка зору. Так, фахівці з Росії (, М. І.Нестеров, І. А.Аносов та ін., 1998 ) підкреслюють, що лікар-реабілітолог не повинний підмінювати професіоналів по названим спеціальностям, зокрема - ЛФК. На їх погляд, це самостійна спеціальність, і завдання лікаря-реабілітолога є узгодження та організація роботи інших фахівців у відповідності до індивідуальної програми реабілітації конкретного хворого, забезпечення повної спадкоємності як між фахівцями, так і етапами реабілітації.

Однак, як ще показало вивчення обстановки в регіонах Росії, далеко не скрізь є підрозділи медичної реабілітації в медичних установах охорони здоров'я. Центри реабілітації функціонують лише в деяких великих містах (Москва, Санкт-Петербург, Воронеж, Нижній Новгород та ін.). Немає координації та взаємодії цих центрів з іншими медичними установами, а також не визначене їх місце в системі медичної та медико-соціальної реабілітації. Організація тих, що є реабілітаційних відділень та центрів, відбулась переважно за ініціативою з місць.

У медичних вузах Росії створені кафедри реабілітації і спортивної медицини. Функціонують Російська Асоціація з спортивної медицини і реабілітації хворих та інвалідів, а також Асоціація фахівців з спортивної медицини і кінезіотерапії. Але медична реабілітація в Росії ще не стала самостійною ланкою практики охорони здоров'я.

Як це відзначають і ік (2000), відновне лікування – процес досить тривалий, потребуючий сучасного високотехнологічного устаткування. Питання "хто повинен оплачувати комплекс реабілітаційних послуг" - животрепетна проблема навіть у таких високорозвинених країнах, як США. H. J. Flax, що очолює відділення фізіотерапії і реабілітації у Вашингтонському госпіталі ветеранів війни, вважає, що поліпшення якості життя не є більш вагомим аргументом для фінансування реабілітаційних програм, оскільки вартість відновного лікування настільки висока, що державні фонди, що витрачаються на медичне обслуговування, ніколи не будуть достатніми. Як вважає він, тільки об'єктивізація результатів лікування пацієнтів, що доказово демонструє переваги і соціальну значимість медичної реабілітації, може служити підставою для фінансової підтримки державою системи реабілітації.

Система відновного лікування в Польщі має свої традиції й історичні корені, що дозволяють, на думку G. Rawicz-Mankowski, асистента кафедри фізіотерапії факультету реабілітації Варшавської Академії фізичного виховання, визнати існування польської школи реабілітації. Першим кроком у цьому напрямку стало заснування в 1958 р. дворічної клінічної ординатури по реабілітації для лікарів, а на початку 60-х років при Медичній Академії у Варшаві і Познані були відкриті відділення відновного лікування, що стали першими у світі академічними реабілітаційними клініками.

Спочатку в Польщі студенти-медики, що вибирали своєю спеціальністю фізіотерапію, проходили повний курс медичної освіти за фахом “Лікувальна справа”, а потім – дворічну резидентуру за фахом “Реабілітація”, введену в систему навчання в 1953 р. для того, щоб студенти могли опанувати спеціальними знаннями по фізіотерапії. Перша розгорнута академічна програма підготовки студентів упроваджена Варшавською Академією фізичного вихованння в 1984 р. А з 1993 р. підготовка фахівців надає можливості одержання ученого ступеня кандидата наук за фахом "Реабілітація". Надалі приведення цієї програми у відповідність з основними концептуальними положеннями Всесвітньої конфедерації фізичної терапії (WСРТ) і освітніми стандартами Європейського Союзу (ЕU) зажадало збільшення кількості лекційних годин і тривалості навчання з 8 до 10 семестрів. В даний час, відповідно до основних вимог Європейського Союзу, на факультеті реабілітації у Варшавській Академії підготовка фахівців проводиться в рамках двох програм. Програма першого рівня розрахована на 3 роки (2 054 лекційних години, 13 тижнів практичних занять і 2 цикли стажування у відділеннях реабілітації), і по закінченні навчання студенту присуджується ступінь бакалавра наук. Програма другого рівня передбачає продовження навчання ще 2 роки (1 157 лекційних годин і 5 тижнів практичних занять). Студенти, що пройшли повний курс навчання по обох програмах, одержують ступінь магістра наук. Необхідно відзначити, що в Польщі арсенал використовуваних фізичних лікувальних факторів досить широкий і включає наступне: теплове лікування, кріотерапію, гідротерапію, фототерапію, біостимуляцію, электростимуляцію, електромагнітні і магнітні поля, ультразвук і бальнеотерпію. Володіння методиками лікувального застосування всіх перерахованих вище методів є обов'язковим для фахівців, що працюють в області реабілітації і фізіотерапії.

Реабілітація в одній з економічно розвитих країн Азії - Сінгапурі - заснована на традиціях східної медицини, її філософських концепціях і лікувальних підходах. В. Chok Shuk Kyun, фізіотерапевт Головного госпіталю Сінгапуру, аналізуючи структуру реабілітаційної допомоги, відзначає, що відновне лікування проводиться тільки у великих госпіталях і лікарнях, і цим, фактично, обмежено. Надання реабілітаційної допомоги вдома відсутнє. Дослідження служби відновного лікування, проведене в 1998 р., показує, що до 70% лікувальних установ здійснює реабілітацію пацієнтів із травмами опорно-рухового апарата. Приблизно половина обстежених госпіталів проводить реабілітацію осіб літнього і старечого віку з приводу тугорухомості суглобів, м'язової слабості, болючого синдрому. Істотно, що з 3,5 мільйонів населення Сінгапуру близько 7% - люди у віці 65 років і більше. До того ж, спостерігається тенденція до збільшення середньої тривалості життя.