Тема 4 «Злочин і його види» (стр. 5 )

Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу. Тобто злочин повинен бути чітко зафіксований в кримінальному законі. В цьому виражається найбільш важливий принцип кримінального права – немає злочину без зазначення його у законі (nullum crimen sine lege). Цей принцип випливає зі ст.92 Конституції України, яка вказує на те, що відповідальність за злочини передбачено виключно законами України. Тому вчинення, навіть, суспільно небезпечного діяння, але не передбаченого в КК не може тягнути кримінальну відповідальність.

Кримінальній протиправності властиві специфічні риси. Вони виражаються в порушенні особою норми іншої галузі законодавства, яка забороняє вчинення небезпечного діяння, яке передбачене диспозицією кримінально-правової норми і встановлює за вчинення цього діяння в санкції норми – кримінальне покарання. Конкретні ознаки кримінальної протиправності передбачені законом у складі конкретного злочину. Дія або бездіяльність кримінально-протиправні у межах, визначених у диспозиції кримінального закону, яка забороняє вчинення діяння під загрозою покарання. Ці ознаки в сукупності виражають характер і специфічні особливості суспільної небезпеки конкретного злочину. Так, наприклад, особа вчиняє крадіжку приватного майна гр. А. своїми діями особа порушує конституційне право особи володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, але ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності (ст. 41 Конституції України). Такі суспільно небезпечні дії передбачені диспозицією ч.1 ст.185 КК – таємне викрадення чужого майна, тобто підпадають під ознаки злочину „крадіжка” і караються штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Отже, суспільно небезпечні діяння, які передбачені кримінальним законом, – це діяння, що містять склад будь-якого злочину, передбаченого статтею Особливої частини Кримінального кодексу України. Відсутність у діях особи ознак складу злочину означає, що діяння не передбачено кримінальним законом, отже не є злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

У ст.1 КК України зазначається, що кримінальне законодавство України визначає, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, а також, що Кримінальний кодекс встановлює покарання, котрі підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочин.

Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам які є об’єктам кримінально-правової охорони. Основна соціальна якість злочину міститься в зміні чи знищенні суспільних відносин. Саме ці зміни будуть являтись злочинними наслідками у вигляді фізичної, моральної чи майнової суспільно небезпечної шкоди. Суспільна небезпека – це внутрішня якість злочину, яка надає йому матеріальний характер. Вона закріплена в законі та набуває правового значення, тобто породжує протиправність, яка є юридичним виразом суспільної небезпеки. В цьому розумінні є їх єдність, зв'язок та взаємодія. Ознака протиправності служить мірилом кримінальної політики держави, яка виражається в законах, які визнають в певний відрізок часу, яке саме діяння є суспільно небезпечним та яке покарання за нього може нести злочинець. Тобто суспільна небезпека, як і перелік злочинних діянь носить класовий, історичний характер.

 У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем.

Характер суспільної небезпечності – це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.

 Так злочини проти життя та здоров’я населення (Розділ ІІ), наприклад вбивство (ст.115 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121 КК), є більш небезпечними за характером ніж злочини проти власності (Розділ 6), наприклад крадіжка (ст.185 КК), шахрайство (ст.190 КК). Так згідно п.20 постанови ПВСУ від 26 грудня 2003 р. № 15 „Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” призначаючи покарання особам, винним у перевищенні влади або службових повноважень, суди мають неухильно виконувати вимоги ст. 65 КК щодо індивідуалізації покарання, а саме враховувати характер вчиненого діяння, тяжкість наслідків, що настали, дані про особу винного та інші обставини, які пом’якшують чи обтяжують покарання. Тому що злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 КК (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 КК (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень і не потребують додаткової кваліфікації за ст.365 КК. І тому вони відрізняються саме за характером суспільної небезпеки, тобто відмінність полягає найперше в об’єкті кримінально-правової охорони.

Ступінь суспільної небезпечності – це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч.3 ст.152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч.1 ст.152 КК.

Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку (кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.

Злочин – це завжди винне діяння. В ст.11 КК вказано, що злочин це винне діяння.

У цій ознаці відбивається найважливіший принцип криміналь­ного права – принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідаль­ності тільки за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.

Частина 2 ст. 2 КК закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в закон­ному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини. Вина відповідно до ст. 23 КК є психічне ставлен­ня особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, вираже­не у формі умислу або необережності.

Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діян­ня і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як ді­яння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином.

Для визнання особи винною необхідно встановити, що вона вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст.24 КК) чи необережно (ст.25 КК).

В ст. ст. 24 та 25 КК містяться законодавчі визначення цих форм вини. Згідно зі ст.24 КК злочин визнається скоєним умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Ст. 25 КК говорить про те, що злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Тобто необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Кримінальна відповідальність за вчинення злочину наступає при наявності будь-якої з форм вини. Однак, злочини, які вчиненні умисно характеризуються значно більшим ступенем суспільної небезпеки, ніж злочини, вчиненні за необережністю. Так кримінальна відповідальність з 14 років настає при вчиненні певних лише умисних злочинів, передбачених ч.2 ст.22 КК.

Новою ознакою поняття злочину за ст. 11 чинного Кодексу є посилання на те, що злочинне діяння вчинюється суб’єктом злочину. Поняття суб’єкта злочину передбачено ч.1 ст. 18 КК: суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Якщо діяння вчинено особою, у якої відсутні ознаки суб’єкта злочину, то таке діяння не можна вважати злочином, воно може визначатись тільки як суспільно небезпечне діяння.

Передбачені і проаналізовані ознаки поняття злочину безпосередньо вказані в ст. 11 КК. У теорії кримінального права злочин визначається дещо по-іншому – це протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.

Тому у теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання. Більшість вчених (, та ін.) це визначають як караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання обов’язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину (). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст. ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв’язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.