Тема 4 «Злочин і його види» (стр. 6 )

2. Класи­фікація злочинів.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи за певним критерієм.

Можна виділити такі основні види злочинів:

1) за ознаками та видами об'єкта злочину (щонайменше 20 видів за розділами Особливої частини КК: злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти власності й ін);

2) за наявністю чи відсутністю предмета злочину (предметні (ст. 185) та безпредметні (ст. 296);

3) за формами вини (умисні, необережні та злочини з подвійною формою вини);

4) за мотивами вчинення (з корисливих мотивів, хуліганських, з інших особистих мотивів та ін.);

5) за суб'єктом (злочини із загальним суб'єктом і спеціальним);

6) за ступенем тяжкості наслідків та ін.

Однак розвиток кримінального права останнім часом нерозривно по­в'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання залежно від тяжкості злочину. Кримінальні кодекси багатьох зарубіжних країн класифікують злочини залежно від їхньої тяжкості.

Саме така класифікація міститься в ч. 1 ст. 12 КК, в основу якої по­кладено ступінь суспільної небезпечності, що виражається в санкціях статей. У КК 1960 р. не було чітко визначеної систем класифікації зло­чинів, що створювало певні труднощі на практиці.

При класифікації злочинів зважають на максимальний вид і розмір покарання, передбачені в кримінально-правових нормах Особливої частини КК, а не ті, що визначаються судом при призначенні покарання для певної винної особи. Поряд із матеріальним критерієм класифікації законодавець у ст. 12 КК передбачає її формальний критерій – певний вид і розмір покарання, типовий, такий, що найбільш повно відображає тяжкість конкретної групи злочинів. Так, для злочинів невеликої тяжкості закон передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; для злочинів середньої тяжкості – основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років; для тяжких злочинів – основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років, а для особ­ливо тяжких – основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

Установлена в ст. 12 КК класифікація злочинів на чотири категорії набуває конкретного відображення в інститутах Загальної та Особливої частин КК.

Майже всі інститути й норми Загальної частини КК пов'язані з класифікацією злочинів. Так, віднесення злочинів до тої чи тої класи­фікаційної групи впливає на можливість звільнення особи від криміналь­ної відповідальності, береться до уваги при призначенні покарання, умовно-дострокового звільнення від покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, при застосуванні амністії тощо. При цьому чітко виявляється позиція законодавця щодо застосування пільгових інститутів до осіб, які вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості. Наприклад, готування до злочину невеликої тяжкості не тягне кримінальної відповідальності взагалі (ч. 2 ст. 14); можливість звільнення від кримінальної відповідальності пов'язується з учиненням злочинів невеликої чи середньої тяжкості (статті 45-48).

Щодо злочинів тяжких або особливо тяжких, то з ними закон пов'язує найбільш суворі правові наслідки. Наприклад, при складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, установлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо ж хоча б один зі злочинів є умисним тяжким або особливо тяжкий, суд може призначити остаточне по­карання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встанов­леного для цього виду покарання в Загальній частині КК (ст. 70). При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк по­карання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен пере­вищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один зі злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим за п'ятнадцять років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років (ст. 71). Також КК передбачена можливість призначення за особливо тяжкий злочин довічного позбавлення волі (ст. 64) або при­значення такого додаткового покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54). Конфіскація майна може бути застосована лише за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини (ст. 59). Найбільш тривалі строки давності, по­гашення та зняття судимості встановлюється саме за тяжкій особливо тяжкі злочини (статті49, 80)тощо.

Класифікація злочинів упливає і на побудову Особливої части­ни КК, зокрема на поділ складів злочинів на прості, кваліфіковані, особ­ливо кваліфіковані та з пом'якшуючими обставинами. Класифікація злочинів зобов'язує при конструюванні санкцій за злочини зважати на наслідки віднесення злочинів до тої чи тої групи залежно від ви­значення верхньої межі позбавлення волі.

Наприклад, створення злочинної організації передбачає таку ознаку, як мета вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 255). У ч. 2 ст. 383 і ч. 2 ст. 384 КК кваліфікуючою ознакою визначається вчинення цих злочинів, якщо вони поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині.

Класифікація злочинів безпосередньо впливає і на квалі­фікацію злочинів. Наприклад, за заздалегідь не обіцяне приховування злочинів особу можна притягнути до кримінальної відповідальності, якщо воно пов'язане з приховуванням саме тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 396). Якщо особа вчинила готування до умисного масового розповсюдження повідомлень електрозв'язку (ч. 1 ст. 363-1), то потрібно згадати, що це злочин невеликої тяжкості (карається штрафом від 500 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмежен­ням волі на строк до трьох років), а готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності взагалі (ч. 2 ст. 14).

3. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11 КК).

У ч. 2 ст. 11 КК передбачено положення, згідно з яким, за певних умов діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані мало­значні діяння, у яких: формально містяться ознаки діяння, передбаче­ного КК, тобто формальна ознака злочину наявна; нема матеріальної ознаки злочину, тобто діяння або зовсім не містить суспільної небез­пеки, або вона є неістотною.

У зв'язку з тим, що чинний КК декриміналізував низку діянь із 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня кримінально-правова заборона їх. Малозначність діяння у зв'язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, та може містити склад іншого правопорушення, наприклад, адміні­стративного чи дисциплінарного. У такому разі до особи, яка його вчи­нила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплі­нарного впливу, що не є кримінальним покаранням.

У частині 2 статті 11 КК України розвивається і конкрети­зується матеріальне визначення злочину, встановлюється, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча і містить формально ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству, державі.

У цій нормі підкреслюється єдність і зв'язок суспільної небез­печності і протиправності як ознак злочину. Вказуючи на відсу­тність суспільної і небезпечності малозначних діянь, законода­вець має на увазі, як це випливає із співвідношення ч. 1 і ч. 2 ст. 11 7 КК, той ступінь суспільної небезпеки, який необхідний для визнання злочином вчиненого винним діяння. Саме про та­ку суспільну небезпеку йдеться в ч. 1 ст. 7 КК.

Таке розуміння ч. 2 ст. 11 КК дозволяє вважати, що вона передбачає два варіанти:

1) діяння винного певною мірою сус­пільно небезпечне і тому може бути визнано адміністративним чи іншим правопорушенням або дисциплінарним проступком;

2) діяння винного позбавлено суспільної небезпеки взагалі і тому є не правопорушенням, а аморальним проступком, що не зачіпає норми права.

Застосування ч. 2 ст. 11 КК України за таких умов:

1. дія або бездіяльність формально, як говорить закон, тобто з зовнішньої сторони містить ознаки діяння, передбаче­ного будь-якою статтею Особливої частини кримінального ко­дексу;

2. вчинена дія або бездіяльність є малозначною, тобто вона або зовсім не заподіяла і не могла заподіяти шкоди, або ж заподіяла незначну шкоду об'єктові посягання.

Малозначним, діянням, наприклад, визнається придбання і зберігання особою декількох бойових патронів по пістолета Макарова, хоча ст. 263 КК формально передбачає відповідальність за такий злочин як незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами.

Малозначними визнаються і ті діяння, які не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди інтересам, що охороняють­ся правом. Наприклад, Л. звинувачувався у самоуправстві (ст. 356 КК) у зв'язку з тим, що після роботи він самовільно взяв закріплений за ним вантажний автомобіль та поїхав на ньому до лікарні, де лікувалась його дружина. Через кілька годин автомобіль було повернуто. Дії Л. за своїм характером малозначні, вони не заподіяли автогосподарству істотної шкоди, в зв'язку з чим справу було припинено за відсутністю складу злочину.

Вирішуючи питання про ступінь суспільної небезпечнос­ті вчиненого винним діяння, не можна залишати поза увагою його небезпечність у конкретних умовах. Паління в залі для глядачів театру – діяння малозначне; паління ж на вибухово-небезпечних підприємствах або у вибухонебезпечних цехах є злочин, він може спричинити вибух або пожежу (ст. 273 КК).