о-татарська навала, що тривала понад сто років, загальмув
class=Section176>ала економічний і культурний розвиток рус
class=Section177>ьких земель. У середині XIV ст. в Золотій
class=Section178>Орді розпочався період феодальної роздробленості. У цей час Київське князівство було приєднане до Великого князівства
class=Section179>Литовського, Руського і Жемайтійського к
class=Section180>нязем Ольгердом у 1363 році. Руська людність фактично без
class=Section181>спротиву прийняла литовську владу, адже литовці н
class=Section182>е нав’язували своїх звичаїв і порядків: руська мова стала офіційною мовою князівства, а релігією ли
class=Section183>товців теж було православ’я.
Земельна власність бу
class=Section184>ла поділена на ділянки, так звані служби, кожна з
class=Section185>яких складалася з 10 литовських волок (199 десятин
class=Section186>). Той, хто отримував землю у користування, зобов’я
class=Section187>заний був за наказом князя виставляти від кожної сл
class=Section188>ужби одного воїна. Особи, які отримали землю за таких умов, називалися земянами й складали новий чи
class=Section189>сленний стан землевласників і одночасно військов
class=Section190>их. Земяни володіли своїми наділами, доки виконували п
class=Section191>окладені на них обов’язки. За особлив
class=Section192>і заслуги їм надавалося право передавати землю у спадок
class=Section193>. У такому разі служба називалася вислугою або в
class=Section194>отчиною. Вона могла передаватись у спадок лише прямим нащадкам, стор
оннім особам виключно за згодою княз
class=Section196>я.
Крім земян, військову службу зобов’язані були нести бояри, які переважно п
class=Section197>оходили з колишніх дружинників, міщан і селян.
class=Section198>Решта населення - селяни – люди, як їх тоді
class=Section199>називали. Якщо вони жили на землях «замкових», тобто державних, то називалися «людьми
class=Section200>служилими», а ті, хто проживав на приватних землях, – «людьми панськими або земянськими».
class=Section201>Як ті, так й інші особисто були вільними і мали право переходу з місця на місце. Поселяючись на землі власника,
class=Section202>вони були зобов’язані нести визначену договоро
class=Section203>м натуральну повинність і платити данину грішми.
У 1470 р. Київське к
class=Section204>нязівство було ліквідоване. Київ стає повітовим містом, центром однойменног
class=Section205>о воєводства, а адміністративна і судова влад
class=Section206>а переходить від удільних князів до воєвод, що п
class=Section207>ризначаються великим князем.
Наприкінці ХV століття старе місто, збудован
class=Section208>е Ярославом Мудрим, прийшло у занепад. Протягом цього століття воно двічі було зруйноване
class=Section209>спустошливими набігами татар. 14
class=Section210>16 р. його пограбував та спалив хан Единей. Не встиг Київ
class=Section211>відновитись під урядуванням князів Олельковичів, як
class=Section212>у 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей повністю сп
алив його. Наслідки цієї події були вкрай трагічними: населення значно зменшилося, у полон потрапив навіть сам київський воєвода Іван Ходкевич. Спустошливими були вторгнення татар на землі Київщини в 1489, 1493, 1501, 1506 рр. Про неспокійний характер життя в Києві розповідали тогочасні іноземні мем
class=Section214>уаристи. Німецький хроніст із ґданська Каспар
class=Section215>Вейнріх так описав події 1489 р. у Києві: «...влітку ви
class=Section216>йшли татари й турки з жінками та дітьми, трьома мета
class=Section217>льними машинами й 100 тисячами людей... сплюндрува
class=Section218>ли місто Київ і вирушили далі...». На відбудову міс
class=Section219>та литовський уряд мобілізував з усіх земель Великого князівства Литовського 40 тис. війська та 20 тис. «людей з топорами» (тесль) на «роботу київську».
Великий князь литовський, руський та жемайтійський Олександр[23] своїми привілеями 1494 і 1499 рр. надав магдебурзьке право. Кияни стали незалежними і непідсудними місцевому воєводі. Містом урядували дві
class=Section220>виборні колегії під головуванням виборного війта. Міські промисли, торгівля були об
class=Section221>кладені точно визначеними подат
class=Section222>ками, а кияни отримали право безмитної торгівлі на
class=Section223>території всього Великого Князівства Литовського, Р
class=Section224>уського і Жемайтійського. Головним обов’язком міської громади стали
class=Section225>оборона міста, утримання військового гарнізону та оборонних споруд замку.
Але не земянам, а монастирям із часом судилося стати повновладними господарями київського Задніпров’я. У цьому не б
class=Section226>уло нічого дивного, зважаючи на роль і місце реліг
class=Section227>ії у тогочасному суспільстві. Процес цей розпочав
class=Section228>ся ще у другій половині ХІ столі
class=Section229>ття, коли з’явилися перші монастирі: Софійський, Печерс
class=Section230>ький, Микільсько-Пустинський, Видубицький, Михайлівський Золотоверхий. Вірними пр
class=Section231>ихильниками православ’я були й перші великі литовські князі
class=Section232>– Ольгердовичі та Гедиміновичі. Їх прикладу охоче слідували земяни «успо
class=Section233>коения души ради».
В описах землеволодінь того
class=Section234>часу з’являються такі нові види поселень, як селища та слободи. С
class=Section235>елищами за тих часів називали пусті поселення, не заселені взагалі або заселені людьми, які мешкають у ньому тимчасово. А слободами – по
class=Section236>селення, у яких власник надавав право підданим не
class=Section237>платити певний строк повинності.
Інший вид поселень, що виникають довкола Києва, є так звані замкові містечка, людність яких була зобов’
class=Section238>язана брати участь у будівництві та утриманні замко
class=Section239>вих споруд міста, обороняти під час нападу ворога
class=Section240>і в разі необхідності переслідувати його під ча
class=Section241>с відступу.
Починаючи з ХІV століття, замкови
class=Section242>м стає містечко Милославичі, що виникло на місці літо
class=Section243>писного Городця Пісочного.
З повідомлення, яке міститься у литовському літописі за списком Бихов
class=Section244>ця, відомо, що київський князь Скиргайло в 1399 р. після застілля на митро
class=Section245>поличому подвір’ї у св. Софії їде на полювання в Милославичі[24]. У ХV ст. тут розташовувався двір та за
class=Section246>мок київських князів Олександра (Олелька) Володимирови
class=Section247>ча і Симеона Олельковича – так зване Олелькове Городище
class=Section248>. Але в першій чверті ХVI століття цього двору вже не
class=Section249>було
class=Section250>, і
class=Section251>Милославичі згадуються одночасно і як містечко, під
class=Section252>порядковане київському замкові, і як місцевість, бі
class=Section253>ля якої розташовані селище Чатаново та ґрунт Чурило
class=Section254>вський.
У 1492 р. князь Олександр надав земянину Васьк
class=Section255>у Жеребятичу «в Милославичох селище, на имя Чотаново,
class=Section256>на одну соху, а два озерцы – Вереща а Бихча со всем, што к ним здавна прислухало»[25]. Жеребятич приблизно у 1510 р. заповів частину цієї землі Микільському Пустинському монастиреві «для своего душевного избавле
class=Section257>ния»[26].
На підставі грамоти короля Олександра київс
class=Section258>ькому воєводі Дмитру Путятичу ві
class=Section259>д 3 грудня 1503 р. можна зробити висновок, що Милославичі у той час були досить жвавим населеним пунктом. На прохання київського війта та міщан король зобов’язує всіх ремісників і торговців з Милославичів, які займа
class=Section260>ються торгівлею в «месте Киевском», як і в давні часи, сплачувати
class=Section261>податки до міської казни й виконувати повинності нарі
class=Section262>вні з міщанами[27].
У 1526 р. землю поблизу Милославичів уперше отримує в
class=Section263>ідновлений наприкінці ХV ст. Михайлівський Золотоверхий монастир[28].
Грамотою короля Сигізмунда ІІІ, датованою 1560 р., площа його володінь значно збільшилася
class=Section264>, тепер це: «и остров Обрубный за рекою за Днепром, на озеро Петриков, и Плоское, и Жерело Тисяцкое, поченши речкою Радункою
class=Section265>от верхнего конца, аж до
class=Section266>нижнего речки Радунки у Чорторыю, а другим краем
class=Section267>к Днепру и сеножати вышепомененые...» [29].
За часів правління воє
class=Section268>води Костянтина (Василя) Костянтиновича Остроз
class=Section269>ького Милославичі переходять в оренду до його
class=Section270>служебника Яна Вігури, і тому в грамоті короля Стефан
class=Section271>а Баторія від 1582 р. вперше згадується нова назва –
class=Section272>Вигурівщина[30].
За даними люстрації 1613 р. сел
class=Section273>о знову позначене як Милославичі й
class=Section274>перебуває у пожиттєвій оренді у київського городничого Станіслава Вігури. Мешканці цього села – на свободі, тобто осаджені не так давно[31]. З 1632 по 1647 рік цим селом володіє його с
class=Section275>ин, також городничий, Симон Вігу
class=Section276>ра.
Після визвольної війни жит
class=Section277>елі Вигурівщини захопили зе
class=Section278>млі, на яких вони проживали,
class=Section279>та почали самоправно користуватись ними. На протидію цьому гетьман Бог
class=Section280>дан Хмельницький у травні 1654 р. видав два універсали про надання Вигурівщини Михайлівському монастирев
class=Section281>і та про «послушенство і підданство міщан села ігумен
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 |
