Дарниця: минуВШИНА Й сьогодення
«Там, за Дніпром, навпроти Києва», – писали про цю місцину давньоруські літописці. Протягом кількох наступних століть на ній, поблизу переправ, зручно облаштувалися численні села, слобідки й хутори. Немовби на підтвердження того, що своїм виникненням та існуванням вони назавжди зобов’язані великому місту, в описах про їх місцезнаходження ми неодмінно виявлляємо уточнення: «На лівому березі Дніпра, поблизу Києва».
У 30-х роках
class=Section2>минулого століття, одночасно з утворенням однойменного столичного району, ця міс
class=Section3>цина отримала нову назву – Дарниця. Відтоді ця тепла, сповнена життєдайної сили назва міцно закріпилася за всіма околицями київськ
class=Section4>ого Лівобережжя і поширилася навіть на ті, що увійшли в межі міста відносно нещодавно, як-от: Вигурівщина, Троєщина та Бортничі.
Щодо походження назви Дарниця існує кілька гіпотез. За однією з них, княгиня Ольга подарувала синові Святославу озеро, яке від слова «дарувати» й от
class=Section5>римало назву Дарницьке, що поширилася на всю навколишню місцевість. За іншою – слово Дарниця складається зі слів «дар» і «ниць»: прибулі до Києва падали навколішки, підносячи дари київським князям. Третя: за часів Київської Русі в Дарниці, біля однойменного озера, містилися заїжджі двори, де зупинялися іноземні посли з дарами. Науковці не підтримують ці верс
class=Section6>ії, позаяк вони не підтвердж
class=Section7>уються жодним історичним документом.
Фахівці з ономастики – науки, що вивчає історію походження та розвиток влас
них назв, дотримуються думки, що топооснова (Собственно топографическая основа –это план местности, подробность которого зависит от целей, которые преследует карта. Обычно включает в себя указание на местности зданий, сооружений, дорог, водных объектов и высотных отметок.) назви Дарниця може бути пов’я
class=Section9>зана як з прикметником дарний, котрий має
class=Section10>спільне семантичне значення у багатьох с
class=Section11>лов’янських мовах і означає –
class=Section12>щедрий, подарований, так і з іменником
class=Section13>дарниця[1] – старовинним українським словом, яке означає – дарча грамота, дарчий
class=Section14>лист[2].
Сама по собі назва Дарниця не є оригінальною, так
class=Section15>у саму мали відома ще з Х
class=Section16>VІІІ століття козацька зимівка (зимовниця – укр.), що існувала у межах сучасного селища Ганнівка Братського
class=Section17>району Миколаївської області, та село, як
class=Section18>е й нині існує у межах Воло
class=Section19>димир-Волинського району Волинської області. На підставі цих фактів можна зробити висновок, що вона має суто укра
class=Section20>їнське походження, адже схоже за написанням російське слово дбрнъца має на російських теренах дещо інше значення й означа
class=Section21>є дівчину, яка шиє весільні подарунки та посаг у домі нареченої[3].
***
*
Сьогодні з
class=Section22>а щільною забудовою лівобережних житлових масивів, що вишикувалися на намивних ґ
class=Section23>рунтах, вже неможливо навіт
ь вгадати контури того первісного рельєфу, який створила тут колись природа. За сотні
class=Section25>тисяч років Дніпро неодноразово змінював своє річище, перш ніж остаточно прибитись до в
class=Section26>исоких правобережних пагорбів. По собі він залишив ни
class=Section27>зинну лугово-піщану терасу завширшки 3–7 км зі старицями, пронизаними невелики
class=Section28>ми річками-притоками, заливними луками й розкиданими по них,
class=Section29>мов намисто, десятками озер, плавень та боліт. А далі, на
class=Section30>узвишші, розташувалася друга тераса, яку займали реліктові
class=Section31>хвойні та мішані ліси Поліської лісової смуги.
Тераси розмежовувала Лиса гора – система пагорбів, що утворилася з нашару
class=Section32>вань суміші піску та глини близько 200 тис
class=Section33>яч років тому і позначала собою берегову смугу річки на момент її виникнення. Вона протягнулася із заходу на схід ві
class=Section34>д гирла Десни до Переяслава на відстань більш ніж 80 верст. У межах сучасного Києва ïï висота сягала
class=Section35>від десяти до п’ятнадцяти аршиннів, «а в иных местах, где лесом по
class=Section36>крыта, что однако ж в ре
class=Section37>дких местах, и до двадцати пяти»[4].
Як свідчать археологічні знахідки, первісні люди з’явилися у цих краях ще наприкінці стародавнього кам’яного віку – у VI тис. до н. е. Так, київський архітектор і водночас великий поціновувач історії та
class=Section38>мистецтва Турвонт Венедиктович Кибальчич ще у 1879 р. відкрив
значне за площею пос
class=Section40>елення на березі озера Святище, що колись існувало на південній околиці с. Микільська Слобідка. Пам’ятки неолітичного часу ним виявлені і на північ від цього села на піщаних дюнах,
class=Section41>що тяглися майже до с. Воскресенське, а також над болотом, що р
class=Section42>озділяло це село із сусідньою Вигурівщиною. Одна з тих місцин була вкрита
class=Section43>уламками кременю, крем’яними ножами та
class=Section44>фрагментами кераміки.
Його справу продовжив у 1888–1891 рр. академік
class=Section45>М. Ф. Біляшівський. На місці піщаного кар’єру біля озера Святище ним були знайдені фрагменти глиняних ліпних посудин, у тому числі чотири цілі горщики з гребінчастим орнаментом, роздрібнені кістки, уламки кременю, а
class=Section46>також глиняне грузило та пряслице. У деяких місцях ці знахідки містилися біля залишків наземних жител. Крем’яні вироби, що виготовлялися на м
class=Section47>ісці, були представлені в основному ножами, а також скребк
class=Section48>ами і наконечниками трапецієподібних стріл.
Ці знахідки дали можливість зробити висново
class=Section49>к, що
class=Section50>жителі цього поселення займалися рибальст
class=Section51>вом і мисливс
class=Section52>твом, виготовляли глиняний посуд. У їжу вони вживали рибу
class=Section53>, річкових молюсків, м’ясо дрібних тварин. Знайдене ж у поселенні рідкісне для неоліту глиняне пряслице свідчило про існування
class=Section54>такої галузі домашнього господ
class=Section55>арства, як ткацтво.
У ті часи свідчень
class=Section56>про наявність ще недосліджених археологічних артефа
class=Section57>ктів на території України було вдосталь
class=Section58>, і Микола Федорович встигав за сезон обстежити близько 10 стоя
class=Section59>нок. За його словами, це він робив для того,
class=Section60>щоб «полегшити у майбутньому зробити більш ретельні
class=Section61>дослідження»[5].
У 1912 р. на київське Лівобережжя звернув увагу відомий археолог Вікентій Xвойко. Поблизу с. Бортничі на невеликому пагорбі він відкрив стоянку трипільської культ
class=Section62>ури, у якій були знайдені рештки трьох землянок, зн
class=Section63>аряддя праці, датовані ІІІ тис. до н. е.
Чекати нових, ретельніших досліджень довелося досить довго. Лише в 1947 р., у зв’язку з пі
class=Section64>дготовкою Генерального плану розвитку Києва, було ухвалене рішення провести археологічні дослідження на місцях перспекти
class=Section65>вної забудови. Експедиція, яка отримала назву «Ве
class=Section66>ликий Київ», знайшла на околицях багатий матеріал для дос
class=Section67>лідження тенденцій розвитку цивілізаційних процес
class=Section68>ів.
Так, у 1949 р. біля села Вигурівщина експедицією на чолі з іковою була досліджена
class=Section69>вже група неолітичних поселень. Одне з них містилося на великій дюні площею 0,5 га. Тут, у шарі річк
class=Section70>ового піску, були знайдені крем’яні вироби
class=Section71>(ножеподібні пластини, свердла, скребки, наконечник стріли) та фрагменти глиняних горщиків конічної форми з гострим дном і гребінчастим орнаментом[6]. К
class=Section72>рем’яний інвентар дав можливість датувати поселення кінцем IV – першою половино
class=Section73>ю ІІІ тисячоліття до н. е.
На іншому невеличкому мисі розташовувалося поселення, в культурному шарі якого виявлено матеріали (лі
class=Section74>пні горщики і крем’яний інвентар) більш пізнього часу – кінця неоліту або початк
class=Section75>у мідного віку, коли вплив трипільської культури був уже досить помітним.
У 194
class=Section76>9 р. І. М. Самойловським, H. П. Амбургер і Т. Д. Білановською досліджувалася стоянк
class=Section77>а в с. Бортничі. Розкопані напівземлянка та господарчі ями. У них знайдені знарядд
class=Section78>я праці, які свідчили про те, що жителі ц
class=Section79>ього поселення в основному займалися землеробством та скотарством: кам’яні зернотерки, крем’яні ножі, скребла, глиняні прясла, уламки глиняного посуду, прикрашеного орнаментом, глиняні людські ф
class=Section80>ігурки та ін.[7].
Але найбільший успіх очікував дослідників під час розкопок ґрунтового могильника, розташованого на південь від Червоного Xутора. Він
class=Section81>був відкритий у 1950 р. на
class=Section82>невеличкому дюноподібному підвищенні поруч із залишками окопу часів Великої Вітчизняної війни і дослідж
class=Section83>ений Бориспільським загоном експедиції
class=Section84>у 1951 році. Сьогодні на цьому
class=Section85>місці розташована АЗС, з кожним роком зменшується площа терит
class=Section86>орій вільних від забудови. Зважаючи на ці о
class=Section87>бставини, варто зупинитись докладніше на результатах її роботи.
Розкоп мав площу
class=Section88>до 200 кв. м. Виявлено 195 поховань – трупоспалень (101 в урнах, 94 без урн). Знайдений супр
class=Section89>оводжуючий інвентар: керамічні посудини (частина з них – п
class=Section90>оховальні урни), знаряддя праці, прикрас
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 |
