у». Проте селяни не хотіли визнавати цього й улітку 1
class=Section283>654 р. звернулися з проханням до царя Олексія Михайл
class=Section284>овича повернути їм землі, «которые предков наших мещан киевских, шляхта
class=Section285>поотымывали и маетности себе поделали, местечк
class=Section286>и, села поосаживали».
Для вирішення спірного питання була утворена спеці
class=Section287>альна комісія на чолі з київським полковником Василем Дворецьким, яка підготувала рішення, на підс
class=Section288>таві якого у 1657 р. Б. Хмельницький остаточно ухвалив: «[...] ми тоє містечко Вигурівсчизну з...всіма
class=Section289>акциденциями, котрих перед войною дедичі панове
class=Section290>і їх намісники заживали... передаємо на монастир с
class=Section291>ветого архистратига Михаила Золотоверхого»[32].
Свою назву село Троєщина отримало від власника – Троїцього Больницького монастиря Києво-Печерської лаври.
class=Section292>Початок цим володінням поклав київський воєвода Андрій Якубович Немирович, який ще «за життя дворец имущество и садом в монастир Печерский на тую больницу святой Троици подал и землю церковную на имя Чуриловскую». Після смерті Немировича у 1540 р. його дружина під
class=Section293>твердила волю свого чоловіка[33].
1558 року київський війт Семен Мелешкович купив острів і село Чатанове над Десною у боярина Льва Івановича Волчковича та його дружини Марії Борисівни за
class=Section294>60 кіп литовських грош
ей і заповів монастиреві. Король Сигізмунд-Август у 1577 р. потвердив право монастиря на ці воло
class=Section296>діння. Пізніш, у 1613 р., до них додалися ще й володіння шляхтича Олександра Павші, які в
class=Section297>війшли до маєтності Троїцької. З 1670 р. вона згадується вже як село Троєтчина. З грамоти Петра І від 1720 року стає відомо, що поряд із цим селом продовжувал
class=Section298>о благополучно існувати й село Чатанове, проте вже в описі Київського нам
class=Section299>ісництва наприкінці XVIII ст. вказано лише одне село – Троєщина.
Село Воскресенська
class=Section300>Слобідка (Воскресенське) розташовувалося навпроти давнього перевозу, вздовж берега озера Радунка (
class=Section301>нині – Райдужне) й дороги, що вела до західних т
class=Section302>а північних руських земель, Прибалтики і країн Скан
class=Section303>динавії, відомої з кінця ХV ст. під назвою Острол
class=Section304>уцького шляху.
Традицією, започаткованою істориками
class=Section305>ще у другій половині ХІХ ст., прийнято вважати, що цей насе
class=Section306>лений пункт з моменту заснування був названий на чест
class=Section307>ь Києво-Подільської церкви Воскресіння Христового, як
class=Section308>а колись володіла ним.
За даними друкованих та писемн
class=Section309>их джерел 80-х років ХVІІІ ст., авторство яких
class=Section310>належить представникам цієї церкви, землеволодіння, на
class=Section311>якому виникло село, було подароване їй у 1500 р.
«на віки» шляхтичем Євстафієм Дашкевичем. У 1577 р. його зять – намісник київського воєводи князь Євстафій
class=Section313>Ружинський затвердив це рішення, а остаточно вона
class=Section314>набула право власності на землю Євстафіївську 24 б
class=Section315>ерезня 1645 р. за привілеєм короля Владислава ІV, як
class=Section316>ий також потвердив Ян Казимир 12 січня 1650 року,
class=Section317>а 9 вересня 1718 року – своїм універсалом гетьман
class=Section318>Іван Скоропадський[34].
Остафій Іванович Дашкович (1
class=Section319>470–163
class=Section320>5) – а саме таким було повне ім’я та прізвище шля
class=Section321>хтича, який згадується у документах і на честь якого була названа земля, – за походженням був земяни
class=Section322>ном. Маєтності його батьків – «отчызныи матерыстыи
class=Section323>» – села Жебровичі, Волевичі та Лука на Роставиці[35]
class=Section324>знаходилися в Київському повіті (нині – це Житомирщ
class=Section325>ина). На початку своєї кар’єри був «у короля Александра человеком метным, воеводою во многих местех» у пограничних землях[36], утім жо
class=Section326>дних інших відомостей про цей ранній період його дія
class=Section327>льності не збереглося. На політичну арену виступає н
class=Section328>а початку XVI століття. Під час війни Литви з Москвою (1500–1503) – намісник Кричевської волості (нині
class=Section329>– це територія Гомельської обл. Республіки Білорусь)
. Після укладення миру, обмовлений за щось перед велики
class=Section331>м князем Олександром, Дашкович вирішив попрощатись із
class=Section332>ним і, здавши Кричевський замок дворянину господарсь
class=Section333>кому Петру Єпимаховичу, перейшов на службу до московського князя Івана ІІІ. У 1504 р. його було оголошено в розшук і позбавлено отриманих у вислугу маєтностей «в городе и месте Киевском»[37]. На вимогу видати його як зрадника князь московський не пристав, трактуючи перехід Дашковича в дусі старого права вільного переходу «бояр і слуг вольних». У січні 1505 р. Остафій з власної волі повернувся з Москви і взяв участь у Берестейському сеймі Великого князівства Литовського[38], де йому вдалося довести свою лояльність, реабілітуватись і повернути втрачене майно.
За часів Сигізмунда І у січні 1508 р. Дашкович перейшов на службу до московського князя Василя ІІІ та під час повстання князя Михайла Глинського приходив йому на допомогу з московським військом. Після поразки, в серпні разом з 200 спільниками за сприяння князя К. І. Острозького, амністований, повернувся до Литви, де у жовтні взяв активну участь у відбитті набігу хана Менглі-Гірея, який був здійснений через територію Волині, а в грудні 1508 р. знов повертається в Україну[39]. Спочатку він дістав у державу Канів, а у 1514 р. і Черкаси. Перебуваючи на цих посадах понад двадцять років, він одночасно став одним з перших проводирів українського козацтва та здобув гучної слави у численних битвах з татарами.
Що ж до його причетності до дарування землі Києво-Подільській церкві, то цей факт не знаходить підтвердження наявними архівними документами. Так, на підставі випису з книг Київського магістрату від 15 лютого 1745 р., у якому міститься привілей Владислава IV 1645 р., текст дарчого листа Є. Ружинського та опис граничних меж землеволодіння, датовані 1577 роком, можна зробити висновок, що вперше право на користування маєтностями Дашковича за Дніпром поблизу Києва церква отримала від його небоги – Анни Волчкович[40], яка успадкувала їх за рішенням суду, а у власність – лише після того, як її не стало, від її чоловіка – Є. Ружинського.
Як зазначено у дарчому листі намісника, 20 серпня 1577 р. до нього звернувся пресвітер церкви Воскресіння Христового о. Данило та мешканці «мєста Київського» з проханням надати землю Євстафіївську, якою вони вже тривалий час користувалися. Князь погодився зробити це на користь каплички на честь св. великомученика Євстафія, що була збудована поруч із церквою, за умови, що віряни у подальшому «будуть молитися за нас». Свій запис він здійснив 29 листопада 1577 року[41].
Згідно з описом граничних меж кордони Землі Євстафіївської починалися від берега Дніпра, оминали розташовані неподалік залишки колишнього городища князя Олелька, далі – пролягали берегом річки Мелинівки до Милославичів, граничили із «Чурилківською землею», а на півночі – сягали меж Биківні[42], і далі на сході – через Сухе Болото[43] – до річки Дарниці[44].
Про існування на Подолі церкви св. Воскресіння з історичних джерел відомо лише з 1552 р. Вона містилася поблизу будівлі магістрату й нічим не вирізнялася з-поміж інших, щонайменше десяти діючих за тих часів на Подолі церков, головною з яких вважалася Богоявленська.
У тому, що намісник свідомо здійснив свій вибір на користь звичайної міської парафіяльної церкви, є певний підтекст. Він полягає у тому, що на той час управління власністю церков міської юрисдикції здійснював не особисто настоятель храму, а обраний із числа вірян причет, який призначав ктиторів – посадових осіб, відповідальних за ведення господарчої діяльності. З огляду на це акт дарування був не лише виявом релігійних почуттів, а й щедрим подарунком церковній громаді, членом якої міг стати будь-хто з міщан. Завдяки цьому кияни отримували можливість на вигідних умовах облаштовувати на лівому березі власні перевози, рибні лови, заготовляти сіно, деревину для будівництва та опалення тощо. У 1611 р. міський уряд встановлює вже прямий патронат над церквою, призначаючи ктиторами власних урядників[45]. Із цього часу міська громада стає фактичним розпорядником Євстафіївської землі та доходів, отриманих за користування нею, а настоятель храму отримує дохід лише від парафіян. Так, у 1631 р. згідно з тарифами подимної священик церкви св. Воскресіння о. Мина сплачує податок у розмірі трьох злотих нарівні зі священиками ще шести подільських церков[46]. Невипадково, що в подальшому міський уряд обстоює право церкви на землю перед можновладцями. Так, відомий привілей Владислава ІV від 24 березня 1645 р. був ухвалений лише на підставі рішення асесорського суду, у якому інтереси церкви активно відстоював особисто війт Андрій Ходика, а універсал гетьмана І. Скоропадського 1718 р. підписаний за поданням війта Дмитра Полоцького.
Як випливає з пояснень представників церкви, «Киевоподольская Воскресенская церковь от 1577 года чрез полтораста лет и более Евстафиевскою тою землею владела»[47]. Вже незабаром після указу гетьмана І. Скоропадського вона частково перейшла під патронат губернатора іцина, у якого віряни попросили залоги (тобто, захисту. – Авт.) від кривд військових, які направлялися її територією для участі в бойових діях у війні з Туреччиною.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 7 8 |
