Дарниця: минувшина й сьогодення (стр. 6 )

Наскільки це було важливим для Петра Могили, свідчить його духовний заповіт, датований 1 січня 1647 року. У ньому він просить, майже благає, свого рідного брата та інших можливих спадкоємців за будь-яких обставин залишити «фільварочок[73] Позняківщину» у власності братчиків і заповідає монастиреві на випадок виникнення судових спорів додатково ще 4000 злотих[74].

Село знаходилося поблизу берега Дніпра. Через часті повені мешканці почали відселятися у безпечніше місце, ближче до розташованого неподалік лісу. Пізніше, наприкінці ХVІІІ ст., самі жителі стали називати цю частину села Новим Селом, або Новими Позняками.

Село Кухмістрівська Слобідка виникло у межах землеводіння Києво-Печерського монастиря, яким монастир володів ще на початку ХVІ ст. Уперше згадується в 1720 р. у грамоті Петра І як «слободка Кухмистровская»[75]. Назва походить від запозиченого з німецької мови слова Kuchmeister. Серед кількох значень є такі, як: кухар та управитель господарством у маєтку, які найкраще характеризують зміст назви, оскільки Слобідка перебувала під управлінням лаврської Економії, яка опікувалася господарськими справами. Село розташовувалося навколо південного берега озера Тельбін поруч із Неводницьким перевозом[76], назва якого у ХVІІІ ст. трансформувалася, і він почав називатися Наводницьким. На протилежному, північному березі, у другій половині ХIХ ст. існували Печерська та Дубова Слобідки, у межах яких містилися хутори Березняк та Вербки[77].

Перша згадка про озеро Тельбін датується 1538 роком. Таку саму назву мали розташовані колись поруч з цим озером затока, урочище та річка, що витікала з нього. Походження топоніму не встановлено. У польських джерелах ХVII ст. озеро називається Тельбою. Починаючи з 1689 року, в універсалах українських гетьманів та грамотах російських царів зустрічається назва «Тербин», «Телбен», «Тербина», «Тельбухино» і лише з 1720 року – знову «Тельбін».

Після громадянської війни в офіційних документах йдеться лише про Кухмістрівську Слобідку та розташований у її межах хутір Березняк. Коли у 1967 р. почали зводити великий житловий масив, то обрали для нього, як найбільш милозвучну, назву Березняки, увічнивши тим самим цей населений пункт.

Вперше топонім Дарниця згадується як назва річки в рішенні суду про розмежування володінь за Дніпром Печерського та Микільсько-Пустинського монастирів, здійсненого у січні 1509 року за наказом київського воєводи Юрія Гольшанського. «Тые люди добрые земли перед нами разводили и границу указали тым обемя землям: реку Дарницу, на которой же реце и млынища исто перед тым стого Николы Пустынского млын был...».

Цей документ був віднайдений серед актових записів Микільсько-Пустинського монастиря, які підтверджували права на його маєтності і які добре збереглися до нашого часу. Вірогідність його доведена й підтверджується через зв’язок з іншими ретельно перевіреними джерелами. З огляду на те, що він містить багато цінної інформації, яка може пролити світло на походження топоніма, ми подаємо його у повному обсязі (виділення по тексту – наші. – Авт.).

«Приказанием князя Юрия Александровича, воеводы Киевского, а Яцко Лоза, а Тишко Проскура, а Богдан Васильевич, Ездили есто смотрети промежи архимандрита Печерского Протасия и пролежи игумена Пустынского Макария и старцев Пустынского монастыря и землях церковных за Днепром о землю стого Воскресения Зверинскую и о землю стого Николы Пустынского; а при нас были люди добрые на имя Каленник Диковский, а Ходко Иванисович, а Ондрей Седелник, члвк панковский, а Яков Гутор кузнец, з места Киевского, а четыре милословчане: а Иван Шкитко, а Карп, а Радивон Гуторович, а Гридко атаман. Тые люди добрые земли перед нами разводили и границу указали тым обемя землям: реку Дарницу, на которой же реце и млынища исто перед тым стого Николы Пустынского млын был, и на той гребле есто стояли с архимандритом его мстю Протасием и с игуменом пустынским Макарием и стыми со всеми людьми добрыми, а того есмо не слыхали, чтобы архимандрит печерский Протасий к тому млынишку приуповедывался и к тому озеру: нижли Макарий, игумен пустынский, так рек: тое дей млынищо и с тым озером гдрское нам жалование великого короля Александра; и архимандрит печерский Протасей так рек: и я се де в тое не вступаю и что вам гдрь дал. Так есмо видели и слышали. И на то есто дали сес наш лист игумену пустынскому Игнатию со всего Хрсте братьего, старцы Пустынского мнстря, с нашими печатьми.

Писан у Киев, мца генваря 20 день, индикта 4.

При том приложено три войсковие черные печати»[78].

Люди добрі, про яких ідеться в документі, – це свідки, судді виїзного межевого суду. Вони призначалися воєводою (намісником) за згодою сторін з числа достойних людей із суміжних землеволодінь[79]. Їх обов’язкова присутність під час розгляду справ з розмежування земель була передбачена ще нормами звичаєвого права та в «Руській правді» Ярослава Мудрого, звідки вони потрапили до Земського статуту, що діяв на той час.

Розмежувавши монастирські землі вздовж русла річки, люди добрі допомогли дослідникам встановити, що землеволодіння «святого Николы Пустынского» знаходилося на лівому березі, й ідентифікувати його з давнім володінням біля селища Княжичі, яке Микільський монастир отримав у користування в ХV ст.

Річка Дарниця, попри зневажливе ставлення людини до природи існує й нині. Вона, як і у давні часи, бере свій початок біля села Княжичі. На початку ХV ст. земля біля нього належала монастирю св. Софії. У повідомленні про медові дані за 1415 р. йдеться: «У Княжичох земля бортная, ... и бобровыя гоны, и став[80]». Ще із часів Вітовта (а це – не пізніше 1440 р. – Авт.), Княжичі перебували в запустінні. У користування ченців Микільського монастиря король Казимир передав їх разом «з озером» у 1489 році[81]. У липні 1504 р. його син Олександр затвердив це право «на віки»[82]. З привілею Сигізмунда І від 1516 р. відомо, що Олександр у 1504 р. також надав монастиреві право на володіння млином на річці Дарниці[83].

Слід відзначити, що озеро Микільського монастиря, яке сполучало між собою верхнє та нижнє русла річки Дарниці й відоме з документів ХVІІ ст. під назвою Дарницьке, у королівських грамотах (1489 р., 1504 р.) та в рішенні земельного суду 1509 р. вказане як безіменне. Це може свідчити як те, що формування топооснови назви Дарниця відбувалося поза межами землеволодіннями Микільського монастиря, так і те, що в ХV ст. такої назви не існувало.

Володіння Печерського монастиря вздовж правого берега річки має назву земля святого Воскресіння Звіринська. Присутність представників суміжних землеволодінь – людей добрих з Милославичів, Паньківщини, «мєста Київського» дає можливість нам не тільки окреслити його граничні межі, а й зробити висновок, що земля між річкою Дарницею та Милославичами у той час належала Печерському монастиреві. Отже, твердження представників Києво-Подільської церкви про передачу їй у 1500 р. О. Дашковичем власної землі “на віки” – легенда. Цілком узгоджуються з відомими нам фактами з біографії Остафія час, місце і навіть мета, з якою судова справа була розглянута по суті. Адже після його повернення в Україну обов’язково необхідно було підтвердити ті зміни граничних меж, які сталися за час відсутності його з 1504 р., коли Микільський монастир отримав право збудувати млин на річці поблизу озера.

Присутнє у назві землі означення Звіринська походить від слова Звіринець, що в перекладі з руської мови означає мисливські князівські угіддя. Вочевидь, що так вона називалася у ХІV–ХV ст., в часи існування заміського князівського мисливського дому та Олелькового городища. Щоб пересвідчитись у цьому, варто пригадати факт полювання князя Скиргайла наприкінці ХІV ст.

Імовірно, що означення святого Воскресіння вказує на те, що О. Дашкович здійснив дарування на користь церкви святого Воскресіння Христового, що на території Києво-Печерського монастиря. Вперше вона згадується в описі Лаври ченця Афанасія Кальнофойського лише у 1638 р., проте це зовсім не означає, що її не було наприкінці ХV – на початку ХVІ століття.

Оригінали актових записів Печерського та підпорядкованого йому Больницького монастирів не збереглися. Вони, як і багато інших безцінних документів національної святині, були знищені пожежею, що сталася в Лаврській бібліотеці у квітні 1718 р. В полум’ї пожеж (1651, 1718, 1811) згоріли майже всі давні актові книги з архіву Київського магістрату. Проте збереглися копії, що були передані монастирями у другій половині ХVІІ ст. до московських приказів. Процес оприлюднення документів Литовської метрики триває. Отже, є надія, що принаймні копія дарчого листа Дашковича колись буде знайдена.

Безумовно, потребує пояснень, чому актовий запис О. Дашковича так і не набув законної сили.

Свого часу один з кращих дослідників історії руських земель у межах Литовсько-Руської держави, професор Київського університету -Буданов встановив, що масштабне виділення земель навколо Києва монастирям, здійснене на початку ХVІ ст. великим князем литовським Олександром, воєводами та їх намісниками, призвело до значного обмеження економічного простору, яке міська громада з давніх-давен використовувала для забезпечення власних потреб, що викликало невдоволення міщан. У відповідь на колективну скаргу киян Сигізмунд І у 1523 р. був змушений надіслати грамоту київському воєводі Андрію Немировичу, в якій містилася вимога припинити роздачу землі[84].

Очевидно, що можновладці не могли нехтувати думкою киян, і саме тому рішення Дашковича так і не було затверджене.

Відокремлення Землі Євстафіївської від землеволодіння святого Воскресіння Звіринського відбулося вже після розподілу спадщини О. Дашковича. Як свідчать матеріали справи, у лютому 1536 р. Олізар Волчкович звернувся до короля з проханням поділити майно небіжчика між власною тещею та дружиною як єдиними спадкоємицями. У числі маєтків, які підлягали розподілу, була й земля з селищами навпроти Київського замку[85]. І під час вступу на престол, і у численних грамотах Сигізмунд І неодноразово присягався ніколи не скасовувати рішень своїх попередників щодо виділення землі, проте цього разу чомусь порушив власні обіцянки: усі величезні статки він наказав віддати спадкоємицям – Милохні та її дочці Богдані, залишивши у власності держави маєтності, які Дашкович отримав у вислугу від його брата Олександра. Вочевидь він мав намір у майбутньому здійснити її перерозподіл з урахуванням інтересів київських міщан. Небога Дашковича – Богдана (Анна) вже після смерті Сигізмунда І оскаржила його рішення у королівському асесорському суді, і той, у 1545 р. ухвалив повернути Євстафіївську землю у власність спадкоємиці.