Дарниця: минувшина й сьогодення (стр. 7 )

Ще в 1878 р. викладач Закону Божого у Київській військовій гімназії, а за сумісництвом ще й чудовий історик, автор ґрунтовних розвідок з історії київських монастирів о. Павло Троцький уперше увів у науковий обіг слово дарниця. Його трактування дещо відмінне від тих, що з’явилися у словниках у ХХ столітті й, на нашу думку, дуже точно передає значення цього слова. Особливої довіри його визначенню додає те, що автор під час написання своїх праць вивчав та аналізував дані монастирських рукописів.

З його детального тлумачення випливає, що дарниця – це дарчий лист, духовний запис власності «на спомин душі», здійснений приватною особою на користь церкви або монастиря, на який згодом необхідно отримати стверджувальну грамоту[86]. Подарувати землю міг лише той, хто вже отримав її у власність у вислугу, спадок, через купівлю або обмін. У цьому контексті факт дарування Остафієм Дашковичем землі церкві святого Воскресіння є вагомим аргументом на підтримку версії вчених щодо походження топоніму Дарниця. Адже ті, хто отримали від нього дарчого листа, дійсно першими мали право назвати подаровану їм землю дарницькою, а річку, що омивала її береги – Дарницею.

Остаточно формування топоніма Дарниця завершилося протягом ХVІ ст., і вже на початку ХVІІ ст. означення дарницький вживається повсякчас. У позові архімандрита Києво-Печерського монастиря Єлисея Плетенецького до ігумена Микільського Рафаїла з братією за наїзд на землеволодіння від 21 березня 1605 р. згадується «имение Дарницкое»[87]. У люстрації 1628 року в переліку маєтностей Микільського монастиря вперше вказується як відокремлене від Княжичів землеволодіння – «грунт Дарницький, неосаджений поблизу млина»[88], збудованого, ймовірно, ще на старій загаті.

Відповідно до тарифів подимної 1631 року ігумен Микільського монастиря Серапіон Бєльський платить податок за «млин Дарницький» у розмірі 40 польських грошей[89].

Багатий матеріал для дослідження історії Дарниці містить рукописна карта, датована приблизно 1640 роком[90]. Незважаючи на те, що зовні схожа на примітивний план, вона проте повністю відповідає рівню тогочасної картографії.

На ній ми бачимо перше зображення озера Дарниця. Як вказують виміри, отримані з використанням карти, виготовленої у ХІХ ст. на підставі точних геодезичних зйомок, – це була значна за розміром водойма, щонайменше завдовжки 1,2 км і завширшки в окремих місцях 0,9 км, що впиралася берегом у Бориспільський шлях (нині – це вул. Празька) та була оточена з трьох боків болотом.

Очевидно, що на той час картографу було складно позначити верхнє русло річки Дарниці. За описами ХVIII–XIX ст., воно було протяжністю 12 верст. Річка пробивала собі звивистий шлях болотистою місцевістю майже до Биківні, а далі змінювала свій маршрут у східному напрямку до урочища Ліски, де і впадала в озеро. Вона ніколи не вражала своїми розмірами (завширшки – два сажні та глибиною один аршин[91]), і тому ще в документах ХVІІ ст. її позначають як джерело, а починаючи з ХІХ ст., – як ручай.

Особливий інтерес викликають зображені на карті споруди – церкви та млини. Жодна з них не повторюється, усі вони наділені індивідуальними ознаками і виглядають так, ніби змальовані з натури.

Загата й млин на два колеса, що позначений на місці витоку річки з озера, – це давній історичний центр Дарниці. Саме там було ухвалено відоме нам судове рішення. Місце його розташування (на перетині вул. Празької та бульв. Я. Гашека) точно визначив .

Окрім цього, на карті позначено ще три млини. Один з них також належав Микільському, а інші два, що розташовані нижче, – Больницькому монастиреві[92]. Їх поява за короткий проміжок часу після тарифи подимної 1631 р., вірогідно, зумовлена активною господарською діяльністю Київської митрополії після обрання на посаду в квітні 1633 р. митрополитом Петра Могили.

Наприкінці ХVІІ ст. місцевість між млинами Больницького монастиря на правому березі річки Дарниці поблизу впадіння у Тельбін ще зберігала в своїй назві пам’ять про землю св. Воскресіння. У грамоті царів Іоана та Петра Олексійовичів від 11 січня 1694 р. в описі граничних меж Позняківщини вона вказана як Воскресенщина[93].

У тому, що лівий берег річки Дарниці належав Микільсько-Пустинському монастиреві, ми зайвий раз переконуємося завдяки актовому запису про продаж землі Полукнязевської королівським толмачем (перекладачем. –Авт.) Солтаном Албеєвичем, що датований серпнем 1508 року: «... а тая земля от Киева за Днепром, а прислухала к Халеплю, на имя Полукнязевская, а судерев (тобто, межує. – Авт.) с ыхже землею з Николскою (себто Княжичами. – Авт.)»[94]. На сході кордони цієї землі досягали меж, де сьогодні розташовані села Русанів Броварського та Іванків Бориспільського району: «з Савою Русановичем та Иванковичами судерев».

У декреті намісника київського воєводи Матуша Збаразького від 1 листопада 1585 року про розмежування володінь Микільського та Печерського монастирів є дані про те, що до складу землі Полукнязевської входило селище Бортничі[95]. Але вперше воно згадується під назвою Бортнікі у 1581 р. як селище, у якому 4 дими[96] (тобто, дворища. – Авт.). Назва Бортничі стала постійно вживаною лише у другій половині ХІХ століття. Походить від слова «борті» – дупла диких бджіл, і відповідно – «бортник», – той, хто добуває мед з бортів. Як засвідчив у червні 1730 р. ігумен Микільського монастиря Христофор Чарнуцький, це село «от Солтана Албеева, толмача короля Жигмонта, купленные за 400 коп... и оные ни в чием владении не были по ныне.» [97].

[1] Див.: Смаль  города Киева: историко-лингвистический аспект // Материалы Междунар. конф. «Северное Причерноморье: к глубинам славянской культуры» (V Чтения памяти академика ), Алушта, 25–30 сент. 2008 г. – К., 2008. – С. 156–159.

[2] Словник української мови: В 11 томах. – Т. 2. – К., 1971. – С. 213.

[3] Русский энциклопедический словарь, издаваемый проф. . – СПб., 1874. – Т. 1. – Отд. ІІ. – С. 133.

[4] Описи Київського намісництва 70–80-х років ХVІІІ ст. – К., 1989. – С. 171.
 

[5] Беляшевский Н. Несколько новых стоянок каменного века по Днепру и его притокам // Киевская старина. – 1891. – № 3. – С. 442.
 

[6] Шапошнікова ’ятки неоліту та трипільської культури в районі Києва // Археологія. – К., 1953. – Т. VIII. – С. 138–147.
 

[7] Амбургер Н. П., Білановська Т. Д. Пізньотрипільське поселення біля с. Бортничі // Археологічні пам’ятки УРСР. – Т. 6. – К., 1956. – С. 116–117.
 

[8] Див.: Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – Т. II., – СПб., 1846. – С. 538.
Назва походить від словосполучення за лозами, тобто – на відстані від берегів Дніпра, що були вкриті густим лозняком. На думку вчених, у межах київського Лівобережжя цей шлях проходив місцями, де пізніше була облаштована стара дорога, що вела з Києва до Борисполя.

[9] ПСРЛ. – Т. ІІ. – С. 24
 

[10] Грушевский  истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV столетия. – К., 1891. – С. 21.
 

[11] Архив Юго-Западной России. – Ч. VIII. –Т. ІV. – К., 1907. – С. 115.
 

[12] ПСРЛ. – Т. І. – СПб., 1846. – С. 67.
 

[13] ПСРЛ. – Т. 1. – СПб., 1846. – С. 64.
 

[14] Там само. – С. 111–113.
 

[15] ПСРЛ. – СПб., 1845. – Т. 2. – С. 1.
 

[16] Сборник материалов для исторической топографии Киева. – Отд III. – С. 11.

[17] ПСРЛ. – Т. 2. ІІІ. Ипат. лет. – СПб., 1843. – С. 41.

[18] Там само. – С. 179.

[19] Див.: Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. – К., 1982. – С. 170.

[20] ПСРЛ. – Т. 1. – СПб., 1846. – С. 110.

[21] ПСРЛ. – Т. 2. – С. 7.

[22] Грушевский  истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV столетия. – К., 1891. – С. 22.
 

[23] Олександр Казимірович (1470–1506) – з 1492 р. великий князь Князівства Литовського та польський король (1500–1506).
 

[24] Список Быховца // ПСРЛ. – Т. 17. Западнорусские летописи. – СПб., 1907. – C. 515.

[25] Акты, относящиеся к истории Южной и Юго-Западной России. – Т. 1. – С. 151.

[26] ІР НБУВ. – Ф. 301 П,.

[27] Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т. 1. – СПб., 1846. – С. 355–356.

[28] Киево-Златоверхо-Михайловский монастырь. Исторический очерк. – К., 1889. – С. 33.

[29] Źrуdła dziejowe. – t. V. – Warszawa, 1877. – Odz. III. – S. 101.

[30] ІР НБУВ. – Ф. 301 П. – Спр. 594 «Б». – Оп. 299. – А. 4.

[31] ІР НБУВ. – Ф. 301 П. – Спр. 594 «Б». – Оп. 299. – А. 9

[32]  Хмельницького. – К., 1961. – С. 347.

[33] ІР НБУВ. – Ф. 301 П. – Спр. 594 «Б». – Оп. 299. – А. 9.

[34] Андриевский  материалы из архива Киевского губернского правления. – Вып. 3. – К., 1882. – С. 82–87.

[35]  З. Р. – T. II. – C. 139–140.