Дарниця: минувшина й сьогодення (стр. 5 )

Коли саме церква, а разом з нею й кияни, остаточно втратили право розпоряджатись Євстафіївською землею, досі не встановлено. Ще в 1727 р. ктитори Воскресенської церкви виступають у суді як відповідачі за позовом Микільського монастиря за незаконне користування сіножатями в урочищі Глиниця. Ймовірно, що це могло статись у 1732–1737 рр., коли за розпорядженням фельдмаршала графа Мініха проводилися роботи з укріплення Старокиївської фортеці та будівництво оборонних валів на Подолі й Оболоні, що здійснювалися коштом і за участю київських міщан. Земля й Слобідка спочатку відійшли у повне підпорядкування обер-комендантів гарнізону, а після ліквідації цієї посади в 1752 р. – безпосередньо губернаторам. Скарги священиків, вірян церкви св. Воскресіння і навіть єрархів Київської митрополії на незаконні дії можновладців так і залишилися без розгляду.

У ХІХ ст. озеро Радунка одночасно із земельним наділом, що межувало із землями с. Вигурівщини, було передано у власність Києво-Флорівського Вознесенського жіночого монастиря, через що його на картах стали позначати як Флорівське. Але коли саме це сталося – досі залишається таємницею. На жаль, і в офіційній історії монастиря, що вийшла друком у 1894 р., інформація про це також відсутня[48].

На початку 60-х рр. ХХ ст. на території Воскресенської Слобідки розпочалося будівництво названого на її честь житлового масиву, а наприкінці 70 – початку 80-х рр. з’явився Райдужний масив.

З побудовою греблі Київської ГЕС у 1964 р. зникла загроза щорічних руйнівних паводків, і прибережну смугу віддали у розпорядження садово-дачних товариств, де й було побудоване дачне поселення Русанівські сади.

Село Микільська Слобідка (село Микільське) містилося там, де сучасні масиви Лівобережний та Русанівка. Воно виникло, ймовірно, наприкінці XVІІ ст. Назва походить від власника села – Микільсько-Пустинського монастиря. Землю, на якій згодом заснували село, ченці купили 1506 року у віленського міщанина Митька Григоровича «с сеножажатями, и с озером, и с криницами, и з их берегом»[49]. У 1602 р. до них додалися володіння київського міщанина Василя Черевчея, який заповів сіножаті в урочищі Глиниця[50].

Назва житлового масиву Русанівка походить від назви озера, згадка про яке зустрічається в архівних документах і на планах тільки у XVIII ст., і на місці якого в другій половині XIX ст. утворилася спочатку Русанівська затока, а згодом – протока.

Ще одне значне за розмірами озеро – Святище, про яке йшлося, у 60-х рр. ХХ ст. стало руслом рукотворного каналу. На місці, де був споруджений житловий масив, колись було урочище, яке, як з’ясував чудовий дослідник і пропагандист історії Дарниці , мало назву «Під садком»[51].

Маєтності Осокорські, на яких згодом виникло село Осокорки, входили до складу Звіринецької землі і разом з перевозом у 1070 р. були передані у власність Видубицькому монастиреві його засновником, великим князем Всеволодом Ярославовичем. На цей факт існує багато посилань в актових записах пізнішого часу. Зокрема, у потверджувальній грамоті короля Сигізмунда І (1538 р.) йдеться, що право власності на ці маєтності «великие князья Руськие з веков надавали. И оное имение Осокорское то к тому монастыру светого архангела Выдубицкого надано; [...] за рекою Днепром, прямо церкви монастыра того лежачую з водами, и з реками и сенокосами, з островами, з островом Миколаевым, з озерами Колтобами, з бобровыми гонами, з луками осетровыми на Днепр, з дубровами и лугами и зо все, щож колвек в том имению есть [...]»[52].

Усіма цими багатствами, які розташувалися на площі у 20 квадратних верст, монастир володів, хоча й не без турбот, до 1720 року. У 1718 р., після закінчення будівництва фортеці на території Києво-Печерської лаври, цар Петро І віддав розпорядження київському губернаторові іцину компенсувати витрати, які поніс унаслідок цього Києво-Печерський монастир. Уже наступного року право володіння Либідським перевозом було поділено між Лаврою та Видубицьким монастирем, якому він з давніх часів належав. У травні 1720 року цар підписав грамоту, яка засвідчувала факт існування в минулому у Лаврських володіннях суміжних з Видубицькими населених пунктів: «Да в Москве ж в старых Розрядных Делах сысканы списки с разных Крепостей, принадлежащих на маетности Киевопечерской Лавры и в тех написано село Усовщина. [...] а на грунте том Усовщине есть село Осокорки, осаженое над Днепром и притом озеро Снятино и хутор Поповщина и принадлежат к Больницкому Монастырю»[53]. В описі граничних меж Позняківщини, складеному наприкінці 80-х рр. ХVІІ ст. за вказівкою ігумена Братського монастиря Іосафа Красовського, є згадка про хутір Троїцький – «от Княжего Затона – вброд и далее – до футора Троицкого»[54]. Очевидно, що це і є Усовщина. У стверджувальній грамоті Петра І на маєтності Троїцького Больницького монастиря, датованій 1720 р., Усовщина та млин Усовський зазначені в переліку тих володінь, права на які отримані монастирем унаслідок купівлі, дарування, і дані про які стало відомо з виписів актових книг[55].

У тому, що поруч з їх володіннями було осаджене нове село під назвою Осокорки, ченці Видубицького монастиря запідозрили наміри відібрати в них маєтності й почали скаржитись. Проте їх побоювання виявилися марними. Наприкінці ХVІІІ ст. у межах володіння Троїцького Больницького монастиря за Дніпром ані села Усовщини, ані хутора Поповщини не було. Залишився тільки хутір Осокорський, у якому було два дворища, а село Осокорки, у якому налічувалося 46 хат[56], так і залишилося за Видубицьким монастирем.

Село під назвою Позняки вперше згадується у 1635 р., коли митрополит Петро Могила передав «село Позняковщину» під управління Богоявленської церкви київського Братського монастиря на потреби утримання Київського колегіуму[57].

Тривалий час дослідники вважали, що Позняками село називалося ще у 1570 р.[58]. Це твердження було зроблене з посиланням на акт ревізії Київського замку, в якому йдеться про двох охоронців замку на прізвище Позняк, які мешкали за Дніпром на відстані трьох миль від нього[59]. У своєму розпорядженні вони мали чотирьох коней і за штатним розписом мали виконувати обов’язки «бояр путнііх» – вчасно попереджати про наближення татар і нести кур’єрську службу на користь київського воєводи[60]. Проте під час розмови з ревізорами Позняки чесно визнали, що своїх обов’язків не виконують і не збираються це робити в подальшому, оскільки звільнені від них королівським привілеєм. На вимогу пред’явити грамоту та документи, що посвідчують їх права на власність, вони відповіли відмовою, чим не тільки розгнівали ревізорів, а й ускладнили у майбутньому дослідникам шлях до встановлення назви села. Хоча дослідники й мали підстави ідентифікувати володіння за Дніпром з володіннями Позняків, земля ця мала зовсім іншу назву.

У документах, оприлюднених у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. містилося чимало фактів про те, що шляхтичі Позняки були власниками землеволодіння під назвою Паньківщина. Про це, зокрема, йдеться в реєстрі поборовому за 1628 р. [61]. У тарифі подимній за 1631 рік зазначено, що Моісей та Іліон Позняки вносять плату за кожного з двох городників, які проживають у Паньківщині, по 1 злотому 40 грошей [62].

Про те, що село з такою назвою існувало на місці майбутніх Позняків, опосередковано свідчать дані документів ХVI ст. Так, у 1509 р. під час розмежування земель між Печерським та Микільським монастирями присутній «Ондрей Седелник, члвек [человек] панковский»[63], а в справі про розмежування у 1538 р. земель між Печерським та Видубицьким монастирями замість відомої з ХVІІ ст. річки Позняківки, що впадала в озеро Тельбін, згадується – Паньківка: «от Осокорков в Зачеща, з Зачещ в речку Панковскую, речкою в Тельбин»[64]. У 1585 р. під час розмежування володінь Микільських – Княжичів та Бортничів з володіннями Печерського монастиря особисто присутній, імовірно, один з власників Паньківщини – урядник воєводи , ім’я якого з повагою названо у документі повністю, по-батькові – Єлхім Федорович Позняк[65].

Остаточно переконатися в існуванні Паньківщини (Паньківців) на місці Позняків дав змогу картографічний матеріал, який був виявлений в архіві Республіки Білорусь у 1992 році і згодом описаний київською дослідницею Тетяною Лютою[66].

Назва свідчить про те, що першими власниками села були Паньковичі – представники відомої династії намісників головного храму Київської митрополії, яким був на той час кафедральний собор св. Софії. Оскільки, починаючи з 1362 року, Київські митрополити у Києві не проживали, цим посадовим особам належало право розпоряджатись майном митрополії. Засновником династії був Панько[67], який жив у ХV – на початку ХVІ ст.[68]. У подальшому його справу продовжили: син – Василь та онук – Максим. Саме через їх діяльність у першій половині XVI ст. це прізвище в середовищі релігійних діячів та духівництва зажило поганої слави. Починаючи з 1516 р., вони примудрилися за 30 років господарювання передати кілька землеволодінь митрополії у приватну власність. Відомо, що непримиренним противником Паньковичів був київський воєвода князь (1559–1608), який, за свідченням , ініціював низку судових справ з метою повернути вкрадені маєтності.

На підставі документів можна зробити висновок, що рішення позбутись у назві села згадки про одіозних власників ініціював особисто митрополит Петро Могила. Придбавши Паньківщину власним коштом за 4000 злотих, він одразу вирішив передати її у власність Церкви на потреби православного просвітництва. На виконання волі митрополита 9 січня 1635 р. генерал возний[69] Андрій Висковський спільно з людьми добрими віри гідними (тобто достойними. – Авт.) – шляхтичами Іваном Климчицьким та Богданом Голосіївським, здійснивши обстеження граничних меж землеволодіння, з метою введення до справи управління землеволодінням ректора Київського колегіуму Ісаї Трофимовича та братчиків законників монастиря, у своєму звіті київському підвоєводі Івану Липлянському вказали непевну назву – Паньківщина або Позняківщина[70]. Проте в дарчому листі від 1 березня митрополит чітко вказав назву села, яке мав намір подарувати – Позняківщина[71]. Остаточно село отримало цю назву після того, як було здійснено актовий запис до книг гродських воєводства Київського 8 березня 1635 р.[72].