«Стратегії розвитку підприємства у конкурентному середовищі» (стр. 2 )

Рис. 1 - Адаптаційні ринкові стратегії

Стратегія «SO»- це стратегія сильних можливостей, або стратегія лідера.

Лідируюча (домінуюча) позиція фірми означає з одного боку, сприятливі можливості щодо вибору стратегічних напрямів розвитку, які найкращим чином дозволяють реалізувати свої сильні сторони і переваги у зовнішньому оточенні, а з іншого боку, її спроможність впливати на ринки збуту та ринкову діяльність і поведінку інших фірм.

Стратегія «ST» - це стратегія «лідерство в небезпеці». Сильна позиція дає змогу фірмі здійснювати незалежну ринкову діяльність, не ставлячи під загрозу довгострокові перспективи. Фірма має певні конкурентні переваги, які використовує у своїй стратегічній діяльності. Сприятлива позиція передбачає, що фірма займає ринкові позиції вищі від середнього рівня і має можливості для їх поліпшення. Вона означає спроможність фірми формувати власну ділову стратегію без погіршення своїх ринкових позицій, але передбачає врахування зовнішніх погроз, які виникли в конкурентному середовищі.

Стратегія «WT» - це стратегія захисту, яка відображає в цілому задовільні позиції фірми. Вони передбачають, що фірма має спроможності для продовження діяльності на певному ринку, але її можливості щодо підтримання і поліпшення своїх ринкових позицій перебувають на рівні нижчому від середнього, і тому фірма-лідер за бажання може зруйнувати її позиції. Тому ця стратегія має на меті оборонні цілі по принципу мінімізації впливу внутрішніх слабких сторін і уникнення зовнішніх погроз.

Стратегія «WO» - це стратегія слабких можливостей, або стратегія виживання. Незадовільна позиція фірми характеризує її слабкий ринковий стан, наявність конкурентної вразливості і відсутність у фірми можливостей щодо поліпшення існуючого становища.

Будь-яка із них віддзеркалює особливий підхід до отримання конкурентних переваг і до того, як утримати їх протягом тривалого періоду часу. Кожна така стратегія суміщає певний тип конкурентних переваг, якого фірма намагається добитися, а також масштаби і особливості стратегічної мети.

Таким чином, на ринку відбувається співіснування і взаємне доповнення компаній різних типів, і конкурентна боротьба, відповідно, ведеться різними методами і на основі різних конкурентних стратегій.

Розглянувши класифікацію конкурентних стратегій, можна зробити висновок, що за підсумками діяльності українських промислових підприємств України в 2012р. 39,1% з них завершили рік із збитками, які досягли суми 82,7 млрд. грн. Для цих підприємств безумовно притаманні стратегії типа «WO» і «WT». Більшість українських підприємств, а саме 60,9% в 2012р. використовували стратегії типа «SO» і «ST». Вони закінчили 2012р. з прибутками в розмірі 135,9 млрд. грн. [3]

Можливість фірми успішно конкурувати на ринку буде визначатися двома ключовими чинниками. По-перше, це здатність компанії виявляти та враховувати надалі дію конкурентних сил, їх динаміку та характер впливу на конкурентні спроможності фірми. По-друге, здатність фірми мобілізувати і управляти внутрішніми можливостями і ресурсами, необхідними для реалізації вибраної конкурентної стратегії.

Поведінка фірми на ринку характеризується специфічною комбінацією стратегічних ідей і цілей. Для успішного досягнення стратегічної мети і реалізації тактичних завдань фірма повинна відстежувати всі можливі джерела отримання інформації, забезпечувати її максимальне використання з метою покращання можливостей у внутрішньому середовищі і протистояння виникненню багаточисленних погроз у зовнішньому середовищі.

Існує безліч шляхів досягнення успіху фірм в конкурентній боротьбі і їх треба якомога ефективніше опановувати для використання конкурентних стратегій, отримання і посилення конкурентних переваг.

Література:

1. / . Стратегічне управління. Навчальний посібник. – К.: ЦУЛ, 20с.

2. І./ Т. І.Гончарук. Конкуренція і конкурентоспроможність: зміст і розвиток у перехідній економіці – Суми: Мрія - ЛТД, 2003.

3. [Елктронний ресурс] – Режим доступу: www.trust.ua /news /73607-v-ukraine 2012g. - ubutoch no.htwl

Донбаська Національна академія будівництва та архітектури

СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА У КОНКУРЕНТНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

В сучасних умовах вибір стратегії розвитку підприємства є дуже актуальною темою, тому що без будь – яких переваг підприємству буде дуже важко вижити та втриматися на конкурентній арені. Тому для розвитку підприємства важливим є стратегічне планування, що являє собою набір процедур і рішень, за допомогою яких розробляється стратегія підприємства.

Стратегією не може бути просте визначення бажаних цілей і зручних засобів їхнього перетворення. Треба реально оцінювати можливості розвитку підприємства. Тому стратегія – це, насамперед, реакція організації на об'єктивні зовнішні й внутрішні обставини її діяльності.

Для того, щоб вибрати стратегію розвитку підприємству необхідно провести дослідження зовнішнього й внутрішнього середовища організації, провести стратегічний та конкурентний аналіз, визначити можливі варіанти стратегій, потім вибирати один з варіантів і формулювати власну стратегію, на останньому етапі підготовлюється остаточний стратегічний план, виходячи з раніше проведених розробок.

У фаховій літературі є різні думки щодо сутності стратегії розвитку організації. Так, І. Ансофф визначає стратегію як набір правил для прийняття рішень, якими організація керується у своїй діяльності [1,с. 23]. М. Портер визначає стратегію в контексті конкурентного середовища. Він, зокрема, вважає, що стратегія – це „створення унікальної і вигідної позиції, яка передбачає певний набір видів діяльності… Суть стратегії – у видах діяльності, вірніше – у виборі різних способів здійснення діяльності або у здійсненні різних видів діяльності” [2, с. 118].

Б. Карлоф описує стратегію як узагальнюючу модель дій, необхідних для досягнення поставленої мети шляхом координації та розподілу ресурсів компанії. Р. Уотермен під стратегією розуміє спосіб, за допомогою якого фірма збирається покращити свої конкурентні позиції.

Незважаючи на різноманітність визначень і трактувань стратегії, мета її полягає в тому, щоб досягти довгострокових конкурентних переваг, які забезпечували б підприємству високу прибутковість.

Підприємства різних галузей в умовах глобалізації світової економіки, пов'язаної з взаємопроникненням технологій та капіталів, проводять диверсифікацію власної господарсько – фінансової діяльності. Ефективність її здійснення безпосередньо залежить від своєчасної орієнтації на види товарів, робіт, послуг, які мають попит та є або наближаються до рівня конкурентоспроможності. Питання стратегії розвитку передбачають розробку методики отримання, обробки та подання інформації, пов'язаної з освоєнням нових технологій, видів продукції, ринків та інших видів і напрямків діяльності.

Усі відомі на сьогодні стратегії підприємств можна об'єднати у певні групи, але не дивлячись на це, слід зауважити, що будь-яка стратегія, обрана конкретним підприємством, завжди буде мати індивідуальний характер, оскільки вона формується і впроваджується під впливом багатьох чинників внутрішнього та зовнішнього середовища.

Так, загальновідомі стратегії підприємств можна класифікувати за такими групами:

1. Стратегії концентрованого зростання.

2. Стратегії інтегрованого зростання.

3. Стратегії стабілізації.

4. Стратегії реструктуризації.

5. Стратегії диверсифікованого зростання.

6. Стратегії скорочення [3, с 149].

Наведені групи стратегій звичайно не можна вважати цілком завершеними, вони можуть бути доповнені й іншими стратегіями, різноманітне тлумачення яких зустрічається як в вітчизняній, так і в зарубіжній літературі.

Отже, вибір стратегії розвитку підприємства дуже складний процес. Для того, щоб вибрати саме ту стратегію, яка підійде для вашого підприємства необхідно провести дуже багато досліджень (зовнішнього та внутрішнього середовища, конкурентів тощо). А потім вже на основі всіх матеріалів розробити свою власну. Можна сказати, що абсолютно однакових стратегій не може бути, тому що у кожного підприємства свої особливості. Тому, не можна розробити таку стратегію розвитку, яку можливо застосувати для багатьох підприємств одночасно.

Література:

1. Стратегическое управление. – М., 1989.

2. Конкуренция – СПб.; М.; К, 2002.

3. Грицюк іка підприємства: навч. посіб. - К. : Дакор, 20с.

Герасимчук І. В.

Національний університетуводного господарства і природокористування

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ПРОЦЕС КОНКУРЕНЦІЇ

Глобалізація є невід’ємним елементом сучасного етапу світового розвитку відповідно являється об’єктом масових дискусій щодо позитивних та негативних ефектів. Проте в першу чергу потрібно розібрати суть глобалізації як процесу планетарного значення.

Узагальнено, глобалізація – це процес руйнації кордонів; об’єднання окремих елементів в одну єдину, цілісну систему; це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації.

Конкретніше суть глобалізації розглядається через призму очевидних наслідків до яких відносяться: міжнародний поділ праці, міграція капіталу, виробничих та людських ресурсів в масштабах планети, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення та поєднання культур різних країн.

Глобалізація, як одна з найхарактерніших ознак сучасного етапу розвитку світової економіки, охопила практично вісі сфери та процеси економічного життя. Підчас даного процесу створюються певні переваги та труднощі для здійснення господарської діяльності країн та окремих підприємств, насамперед у процесі конкуренції. У процесі глобалізації з’являться нова форма конкуренції, що стала наслідком виходу національного ринку та окремих його суб’єктів за межі окремої країни відповідно формуючи всесвітню глобальну систему конкурентних відносин.

Процес глобалізації практично зруйнував залежність підприємств від наявності в межах країни тієї чи іншої сировини або ж розташування джерел певних енергоносіїв. За рахунок глобалізації підприємства отримали можливість завозити ресурси для виробництва з інших країн обож перенести виробництво в країну де є необхідні енергоносії та сировина задля забезпечення ефективної діяльності підприємства.

В умовах глобалізації конкурентні можливості підприємств руйнують кордони країн, в межах яких розташовані та виходять на світовий ринок. За даних умов виникає питання: чи змінюються особливості конкуренції при переході з внутрішнього ринку окремої країни до глобального міжнародного ринку?

В першу чергу потрібно врахувати, що в умовах глобалізації змінюється зовнішнє середовище діяльності суб’єктів господарювання, зокрема:

› національні ринки інтегруються та включаються в єдиний світовий ринок, де іноземні фірми діють на однакових правах із національними;

› обсяг і умови реалізації товарів визначаються до початку виробництва, на підставі довгострокових контрактів із конкретними замовниками;

› в загальному обсязі пропонованої на ринку продукції щоразу більшу роль відіграють послуги, науково-технічні розробки та складні технічні комплекси за індивідуальними замовленнями;

› в міру насичення ринку зростає роль нецінової конкуренції, спостерігається істотна розбіжність цін для різних сегментів ринку, при чому ціни визначаються витратами на одиницю споживчого ефекту, а не на одиницю продукції.;

› у структурі витрат виробництва зростає частка трансакційних.

Як вже було зазначено глобалізація економіки призвела до виходу конкуренції за межі країн, утворила конкурентне середовище у вигляді світового ринку, а конкуренцію перевела в ранг глобальної таким чином докорінно змінивши ситуацію щодо отримання конкурентних переваг. Тож глобальну конкуренцію визначаємо як категорію, що відображає процес суперництва суб’єктів господарювання за конкурентні переваги в умовах високого рівня монополізації[1].

Глобальний економічний розвиток визначається поєднанням двох суперечливих тенденцій, а саме: підпорядкуванням світової економіки
інтересам транснаціонального капіталу, та конкуренцією національних економічних систем.

Науковці дедалі більше схильні, що глобалізація веде до формування глобальної конкуренції як нового історичного феномену.

Головними особливостями такої конкуренції є:

› виникнення й розвиток конкурентних відносин у інтегрованому просторі;

› поява нових суб'єктів конкурентної боротьби, у зв'язку з чим виокремилися нові її рівні — міжцивілізаційний і внутрішньоцивілізаційний;

› зміна суб'єктами глобальної економіки кінцевих цілей їхньої діяльності, що зумовлює орієнтацію не на прибуток, а на масштаби вивільнення ліквідних ресурсів для виконання певних стратегічних завдань;

› загострення конкуренції на всіх її рівнях та домінування деструктивної складової глобальної конкуренції, що різко уповільнює розвиток деяких країн;

› необхідність координації контролю над інститутами державної влади між представниками транснаціонального й національного капіталу;

› створення глобальних комплексних супергалузей шляхом вертикальної організації й диверсифікації виробництва на базі моделі олігополії;

› зростання ролі ТНК у конкурентній глобальній боротьбі за рахунок інтенсифікації процесів злиття й поглинання з розширенням переліку фінансових інструментів, методів і прийомів;

› трансформація ТНК у глобальні компанії та забезпечення ними конкурентних переваг на основі унікальних корпоративних стратегій і синергетичних можливостей інтеграції локальної і глобальної конкуренції[3].

Динамічне розгортання процесів глобалізації вимагає постійне, стрімке впровадження технологічних змін, оскільки оновлення технологій – це ключовий момент конкурентної боротьби. Всі країни використовують практично однакові технології але знаходяться на різному рівні їх освоєння. Вищий технологічний рівень дає можливість підвищувати продуктивність праці зменшуючи залежність від ресурсів, оскільки при технологічному вдосконаленні, підприємства можуть замінювати природні компоненти сировини і ресурсів на штучні замінники, що є більш ефективними і менш затратними[2].

Проте з технологічними змінами впроваджується безліч нововведень, що у свою чергу суттєво впливають на розподіл конкурентних переваг. На даному етапі розвитку стратегія впровадження технологічних змін насичується новаціями протягом усього періоду виробничої та комерційної діяльності і таким чином набуває рис інноваційної стратегії. На рівні держави цей процес координується політикою інноваційного розвитку. Така політика дозволяє вітчизняним підприємствам прискорювати процес вдосконалення виробництва, і встояти у конкурентній боротьбі.

За умов гіперконкуренції досягти успіху можуть лише монопольні суб’єкти господарювання, що адаптовані до умов глобального ринку, тобто мають внутрішньокорпоративні та внутрішньофірмові ринки.

Задля утримання своїх позицій необхідною є швидка реакція на зміни, своєчасна розробка відповідної глобальної стратегії, випередження конкурентів на всіх етапах наукової, виробничої та комерційної діяльності з освоєнням нових технологій, товарів і каналів збуту.

Проведене дослідження теоретичних питань щодо впливу глобалізації на процес конкуренції дає змогу стверджувати, що глобальна конкуренція є значним елементом сучасних ринкових відносин, тому існування на ринку є практично неможливим без урахування особливостей конкуренції та зосередження на власних конкурентних перевагах.

Посилення глобальної конкуренції має супроводжуватися збільшенням внутрішньофірмової і внутрішньокорпоративної конкуренції всередині суб'єктів господарювання, котрі конкурують на глобальних ринках. Також необхідно враховувати, що чим вищим є ступінь глобальної конкуренції, тим вищим має бути ступінь внутрішньокорпоративної і внутрішньофірмової конкуренції.

Для виживання в умовах глобальної конкуренції господарюючий суб’єкт повинен чітко визначити механізм глобальної стратегії та неодмінно рухатись за технологічними змінами.

Література:

1. Портер М. Конкуренція. - М.: Вильямс, 20с.

2. Международная конкуренция: / Под ред. и с предисловием . - М.: Междунар. отношения, 19с.

3. Швиданенко ія оцінювання глобальної конкурентоспроможності // Економіка, менеджмент, підприємництво-2011-№23(I)/ - 13 c.

д. ф.е., ст. викладач

Донецький інститут Міжрегіональна Академія управління персоналом

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ ПІДПРИЄМСТВОМ В УМОВАХ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА

Перед сільськогосподарськими підприємствами, що функціонують у сучасних умовах господарювання гостро постає питання ефективної діяльності у довгостроковій перспективі. Кожне підприємство повинно розробити стратегію своєї господарської діяльності як на найближчу, так і довгострокову перспективу. На нашу думку, саме це повинне забезпечити підприємству виживання, конкурентоспроможність та стабілізацію розвитку.

Питаннями стратегії розвитку діяльності підприємств присвячені праці провідних учених: Бланка І. О., , , Цигікала П. Ф., І., , Пастухової В. В., Ушакової Н. М., , Шершньової З. Є., та ін. Розвиток сільськогосподарських підприємств необхідно розглядати з удосконаленням економічного механізму їх функціонування, як цілісного структурно оформленого комплексу, що базується на орендованому землекористуванні і спільно-частковому володінні та розпорядженні майном, що є власністю приватних осіб [1].

Сьогодні сільськогосподарські підприємства для виживання на ринку і збереження конкурентоспроможності повинні час від часу вносити зміни у свою господарську діяльність.

Будь-яка стратегія розвитку підприємства характеризується цільовою спрямованістю. Основні цілі, що стоять перед підприємством можна умовно поділити на 3 групи, а саме: виживання на ринку; забезпечення росту прибутковості як в короткостроковому періоді так і в довгостроковому через розширення ринків збуту; зменшення ризикованості роботи підприємства та забезпечення збереження досягнутих позицій [4].

На функціонування сільськогосподарських підприємств значною мірою впливають наступні такі тенденції розвитку сучасних ринків, як їх глобалізація, зростання значення рівня якості товару, його ціни і ступеня задоволення споживачів, підвищення важливості стійких відносин зі споживачами (індивідуальними замовниками), а також посилення впливу нових інформаційних і комунікаційних технологій [3].

Робота сільськогосподарських підприємств пов’язана з низкою специфічних особливостей, які необхідно враховувати при розробці стратегії а саме: велика тривалість операційного циклу; сезонність та циклічність виробництва спричиняють високий ступінь невизначеності та ризикованості; висока конкуренція галузі і чутливість до зміни ринкової кон’юнктури; різноманітність форм власності сільськогосподарських підприємств.

Важко реалізувати будь-яку стратегію в умовах нестабільності умов зовнішнього середовища. Тому основною умовою досягнення позитивних результатів в діяльності сільськогосподарських підприємств виступає правильне стратегічне спрямування і управління держави на рівні галузі та економіки в цілому, оскільки сільське господарство залежить від розвитку багатьох галузей економіки, в тому числі промисловості та інфраструктурного забезпечення.

Розглянемо більш детально процес розвитку сільськогосподарського підприємства, за рахунок впровадження стратегічного управління, та формуванням стратегії розвитку як на короткострокову так і на довгострокову перспективу.

Цілісне розуміння економічної діагностики припускає урахування не тільки негативних, але й позитивних процесів і тенденцій розвитку в їхній єдності й взаємозв'язку з метою прийняття управлінських рішень. Продовження обраної економічної політики й реалізації обраної стратегії, що забезпечує отримання цільових результатів, пошук резервів подальшого росту й підвищення ефективності в умовах успішної діяльності.

Першочерговим завданням стає, стратегічне управління сільськогосподарським підприємством, формування організаційно-економічного забезпечення потенціалу розвитку, що пов’язано з підвищенням ефективності їх діяльності.

Рис. 1 – Стратегічне управління основа розвитку сільськогосподарського підприємства

Стратегії розвитку підприємств агропромислового комплексу характеризуються ієрархічністю, зокрема, виділяють стратегію корпоративну, ділову, функціональну та операційну [2]. Більшість сільськогосподарських підприємств є диверсифікованими, тому значна увага має приділятися як розробці корпоративної стратегії, так і ділової.

Основними пріоритетами побудови раціональної стратегії розвитку підприємств агропромислового виробництва в умовах трансформаційної ринкової економіки виступають: визначення гнучкої альтернативи для подолання сезонності та циклічності виробництва, зорієнтованої на збільшення прибутковості сільськогосподарських підприємств; врахування політико-економічних, соціально-демографічних та інформаційно-технологічних факторів зовнішнього середовища; формування дієвого механізму державної підтримки сільськогосподарського товаровиробника для нейтралізації високого ступеня невизначеності та ризикованості аграрного бізнесу в форс-мажорних обставинах (посухи, повені, пожежі тощо).

Література:

1. Герасимчук ічне управління підприємством. Графічне моделювання: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2000. – 360 с.

2. Гордієнко П. Л., Дідковська Л. Г., Яшкіна ічний аналіз: Навчальний посібник / ієнко, Л. Г.Дідковська, іна. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Алерта, 2008. – 478 с.

3. Мельник і місце функціональних стратегій в загальній стратегії розвитку підприємства / // Вісник Хмельницького національного університету. – 2010. – №4. – с. 209 – 212.