«Стратегії розвитку підприємства у конкурентному середовищі» (стр. 5 )

Література:

1. Фасхиев автомобилей и их агрегатов / , , . – Набережные Челны: Изд-во КамПИ, 2005. – 187 с.

2. Кондратенко конкурентоспроможності сучасної автомобільної продукції / . – Вісник СумДУ. Серія Економіка. – 2011. - №1. – С. 1-4

В.

к.э. н.

Князева М. В.

КрНУ имени Михаила Остроградского

коммерциализация Инвестиционно – инновационной деятельности предприятий в условиях глобализации

Современной экономической системе свойственна глобализация, характеризующаяся высокой изменчивостью, непрерывным изменением и обновлением научно – технической базы. Развитие технологий, коммуникаций, а также разработки новейших изобретений являются наиболее актуальным направлением развития предприятия. Инновационные технологии являются наиболее рациональным пространством для размещения финансовых ресурсов.

Более стремительному внедрению новейших технологических разработок на предприятии способствует коммерциализация научно–технической продукции. Под коммерциализацией подразумевается процесс, связанный с применением результатов научных исследований с целью получения коммерческого эффекта от реализации на рынке новых или улучшенных товаров и услуг.

Коммерциализация научно-технической продукции возможна в таких формах:

1. продажа в том или ином виде научно-технической информации т. е. автор разработки имеет право передать по договору во временное использование с целью получения коммерческой выгоды. После того как автор передал по договору право на получение патента или уступили полученный патент другому лицу, они лишаются права использовать объект, а также передавать право использовать объект другим лицам.

2. организация собственного бизнеса на базе данной разработки [1].

Одним из наиболее распространенной формой отношений при передаче технологий на коммерческой основе научно-технической разработки является торговля лицензиями – лицензионным договором. Под лицензионным договором понимается соглашение, в соответствии с которым владелец научно-технических достижений, изобретений, ноу-хау, промышленных образцов, товарных знаков и взаимосвязанных с ними научно-технических и других знаний – лицензиар передает и разрешает использовать их своему контрагенту – лицензиату в обусловленных соглашением пределах и на определенный срок, а последний обязуется вносить обусловленные платежи и выполнять другие обязательства, предусмотренные договором. По лицензионным соглашениям осуществляются периодические платежи лицензиару (продавцу) в процентах от стоимости произведенной или реализованной по лицензии продукции. При этом по некоторым оценкам покупатели лицензий платят продавцам 2–10% стоимости реализуемой продукции, которая выпускается на основе лицензионных соглашений [1].

Инвестирование в инновационный сектор позволяет увеличить объемы коммерциализации на предприятии, что способствует увеличению дохода. Так, по результатам многочисленных исследований, проведенных в США, экономическая отдача инвестиций в инновации превышает окупаемость в любых других сферах применения финансовых ресурсов и находится на уровне%. Однако необходимо принимать во внимание противоречия между оптимистическими среднестатистическими данными и необходимостью принятия решений по конкретному всегда высокорискованному проекту в условиях ограниченных ресурсов. Применительно к инвестициям в НИОКР недостаточность ресурсов становится общемировой проблемой: растущий уровень общемировой конкуренции в условиях прозрачных границ делает необходимыми столь значительные инвестиции в разработку новых продуктов и технологий, что это становится все более непосильным ни большим корпорациям, ни бюджету даже в преуспевающих странах Запада [2].

Важно отметить, что в процессе коммерциализации инноваций предприятия сталкиваются с рядом трудностей [3, с. 35]: превращение научно-технических разработок в товар на рынке технологий; оценка и охрана интеллектуальной собственности; поиск инвестиций и путей продвижения разработок на рынок; выбор способа коммерциализации. В связи с этим предприятию необходимо изучить спрос и рыночную нишу для реализации инновационного продукта / услуги, защитить свои права на технологию, разработать четкий бизнес-план, особенно в сфере объемов финансирования и предложений по форме финансирования, а также собрать управленческую команду высокой квалификации.

Основные проблемы коммерциализации инновации имеют финансовый, организационный и нормативно-правовой характер. Для их решения необходимо: совершенствование государственной финансовой поддержки НИОКР; стимулирование частных инвестиций; поддержка инновационных предприятий; стимулирование деятельности ученых; интеграция образования, науки и производства; поддержка государством общественных и частных инициатив и т. д.

Таким образом, инвестиционно-инновационная деятельность предприятия способствует его развитию, стимулирует увеличение объемов продаж и доходности, а коммерциализация инвестиционно-инновационной деятельности позволяет внедрить новейшие и улучшенные товары и услуги на рынок, создавая конкурентоспособную среду на рынке.

Литература:

1. Управление малым инновационным предприятием / Учебное пособие // Обнинск: Артифекс, 2009.–288 с.

2. , , / Инновационный бизнес: формирование моделей коммерциализации перспективных разработок: учеб. пособие // под ред. . — М.: Издательство «Дело» АНХ, 2009. – 320 с.

3. Губин инновационного продукта (проекта): учебное пособие / , ; Томский политехнический университет, 2010. – 118 с.

Лазарєва О. В.

к. е.н., доцент

Інститут державного управління Чорноморського

державного університету імені Петра Могили

ФУНКЦІЇ РИНКУ ЗЕМЕЛЬ У КОНКУРЕНТОНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

Розвиток ринкових відносин в аграрному секторі України передбачає функціонування всіх чинників виробництва, зокрема землі, в єдиному ринковому середовищі. Водночас, здійснення ефективної підприємницької діяльності в аграрному секторі економіки потребує повноцінного розвитку ринку земель, вдосконалення механізму використання земель, регулювання земельних відносин з боку держави

Зважаючи на актуальність запровадження ринку сільськогосподарських земель в Україні, на сьогодні в літературі питанню формуванню та розвитку ринку землі приділяють значну увагу. Цю проблему вивчають такі науковці, як [1], [2], [3], [4], [5] та інші. Водночас, зважаючи на глибину досліджуваної проблематики, залишається багато питань, які потребують ретельних досліджень.

Мета дослідження – аналіз передумов для формування ринку сільськогосподарських земель в Україні та визначення його функцій у сфері національного ринку держави.

Стосовно завдань, які загалом властиві для ринку як сфери товарного обміну, можна зробити висновок, що ринок землі є сферою обігу земельних ділянок, при якому виникають і реалізуються відносини, пов’язані із купівлею-продажем, заставою, орендою землі тощо для здійснення конкретної господарської діяльності, спрямованої на підвищення ефективності використання землі та задоволення потреб виробництва.

Функціонування ринку сільськогосподарських земель у господарському, природному та правовому аспектах вимагає дотримання низки принципів, які мають бути основою, центральною ідеєю і фундаментом ринкової земельної системи.

Основними принципами формування та стабільного функціонування ринку сільськогосподарських земель повинні бути: державне регулювання; саморегулювання власності; свобода діяльності суб’єктів господарювання; самофінансування; економічна відповідальність за результати господарювання; конкуренція на земельному ринку.

Мета ринку землі у ринковій економіці полягає у тому, щоб за допомогою ринкових механізмів та регулятивної ролі держави земля переходила від неефективних виробників до ефективних. Завданням ринку сільськогосподарської землі є перетворення її на капітал із врахуванням реальної вартості земельної ділянки, яка повинна формуватися під впливом попиту на землю та її пропозиції. Лише за умови реалізації права власності на землю як капіталу, земля стає функціонуючим економічним ресурсом. Інструментом, що забезпечує функціонування землі як капіталу, є земельна іпотека. Тому важливим елементом ринку сільськогосподарської землі повинна бути система іпотечного кредитування, яке здійснюється через спеціалізовані та універсальні банки.

Функції ринку землі характеризують його як такі, що притаманні ринку загалом і водночас визначають особливість земельного ринку порівняно з іншими видами ринків.

Так, регулююча функція означає, що ринок забезпечує перерозподіл земельних ресурсів у сільському господарстві. Проявляється в тому, що ринок визначає пропозиції на мікро - та макрорівні щодо використання земельних угідь для задоволення фізичних і соціальних потреб мешканців села.

Стимулююча функція характеризує ринок як такий, що заохочує тих, хто найбільш раціонально використовує сільськогосподарські угіддя для отримання кращих кінцевих результатів, застосовуючи досягнення науки і практики. Змістом цієї функції є економічне стимулювання сільськогосподарського виробництва.

Ціноутворювальна функція означає здійснення остаточного визначення вартості земельної ділянки на основі збалансування попиту і пропозиції та відчуження власності в процесі продажу земельної ділянки та можливість втрати або приросту вартості через механізм цін.

Інформаційна функція презентує ринок землі з позиції такого, що забезпечує інформацією учасників ринкових операцій із земельними ділянками за умови їх здійснення, інформацією про наявний попит і пропозицію на землю, про ціни на земельні ділянки, їх розташування тощо.

Посередницька функція означає, що ринок здійснює посередництво внаслідок переходу права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, встановлює зв'язок між попитом та пропозицією.

Контрольна - означає, що ринок здійснює частковий та опосередкований контроль над процесом привласнення і передбачає порівняння грошових доходів із цінами на земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Головними учасниками ринку повинні бути його суб’єкти, які взаємодіють між собою, вступають у зв’язки з державними органами влади, інфраструктурними одиницями з приводу об’єкта ринку. Суб’єктами на земельному ринку в сфері сільського господарства повинні бути юридичні особи, тобто суб’єкти господарювання, які здійснюють підприємницьку діяльність, а також фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни). Об’єктами ринку є землі сільськогосподарського призначення, з приводу яких виникають ринкові операції щодо купівлі-продажу, застави, міни, дарування, оренди тощо.

Загалом треба зазначити, що відсутність ринку землі – це відмова від економічних методів перерозподілу земель і, як наслідок, запровадження адміністративних, що є відходом від формування ринкової системи господарювання. У всіх країнах із ринковою економікою високий рівень індустріального розвитку сільського господарства й АПК досягнутий переважно завдяки активній участі держави у забезпеченні його нормативно-правової та фінансової стабільності. При цьому діє принцип: земля тому, хто на ній краще працює.

Отже, з метою розвитку ринку землі в сільському господарстві необхідно запровадити державне регулювання земель сільськогосподарського призначення на вторинному ринку; визначити орган виконавчої влади, наділений повноваженнями щодо управління землями державної власності; встановити вимоги до засновників земельної біржі, проведення біржових земельних торгів, аукціонної діяльності на ринку земель, страхування земель і прав на них; розробити і затвердити порядок надання та рефінансування іпотечних кредитів.

Отже, сутність операцій із сільськогосподарськими землями на ринку полягає в пошуку ефективного власника, який не тільки хоче, а й може організувати конкурентоспроможне сільськогосподарське виробництво, у чому зацікавлені всі верстви населення. Світова практика свідчить, що лише реальний власник землі зможе стати дійсно господарем на ній, а ринок сільськогосподарських земель (контрольований державою) буде об’єктивним механізмом відбору ефективних форм господарювання.

При цьому головними функціями ринку землі мають бути регулююча, стимулююча, ціноутворювальна, інформаційна, посередницька та контрольна. Їх комплексне застосування дозволить подолати незадовільний стан землекористування, констатувати обнадійливі якісні зрушення української економіки та забезпечить високу ефективність управлінських рішень в галузі земельних відносин.

Література:

1. Управління землекористуванням: Підручник / , , В. Г. В’юн; За ред. . – Миколаїв: Вид-во «Іліон», 2006. – 376 с.

2. Добряк і засади формування та функціонування ринкових земельних відносин у сільському господарстві / , , В. М. Вітвицька // Землеустрій і кадастр. – 2008. - № 1. – С. 4-8.

3. «Перегрівання» вітчизняного ринку земель: перспективи та можливі наслідки / А. Мартин, В. Дворнік // Землевпорядний вісник. 2007. - № 5 – с. 23-30.

4. Науково-методичні основи управління земельними ресурсами: Монографія // за ред. . – Львів: НВФ «Українські технології», 2007. – 237 с.

5. Третяк іння земельними ресурсами: навчальний посібник / , ; за заг. ред. . – К.: ЦЗРУ, 2006. – 462 с.

І.

аспірант

ДонНУЕТ імені Михайла Туган-Барановського

ВИЗНАЧЕННЯ ОПТИМАЛЬНОЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА В СУЧАСНИХ УМОВАХ РЕСУРСНОГО ОБМЕЖЕННЯ

Ринкові умови діяльність вітчизняних підприємств на сучасному етапі економічного розвитку характеризується необхідністю прийняття оптимальних управлінських рішень стосовно визначення номенклатури та обсягів виробництва, цільових ринків реалізації продукції, забезпечення прибуткової діяльності та стабільного фінансового стану підприємства, що передбачає оптимальне поєднання та ефективне використання всіх ресурсів підприємства. Поняття категорії "розвиток" пов'язують з еволюцією, спрямованими змінами, переходом з одного стану в інший, який вважається кращим, більш ефективним чи доцільним для діяльності. Передумови переходу підприємства з одного стану в інший визначаються здатністю створювати споживчу цінність товару чи послуги, що пов'язано із використанням певних ресурсів. Відповідно до змін середовища виникає необхідність у структурному співвідношенні ресурсів, необхідних для розвитку організації. Виходячи із того, що ресурси є основною складовою потенціалу розвитку організації [2], необхідно визначити такий внутрішній потенціал, який би міг гнучко реагувати на зміни і пристосовувати до них діяльність організацій.

Питання ресурсного забезпечення як необхідної умови ефективної діяльності підприємства розглядається у працях вітчизняних та зарубіжних економістів. Зокрема, О. Скаленко зазначає, що "засади соціально-економічного зростання закономірно базуються на трьох основах, а саме інформаційній, інтелектуальній та інноваційній" [3,с.176]. зазначає, що в основі функціонування підприємства повинен лежати його потенціал, визначений як "джерела, можливості, засоби, запаси, які можуть бути використані для вирішення будь-яких завдань, досягнення визначеної мети; можливості окремої особи, суспільства, держави в окремій галузі" [4,с.83]. При цьому виділяють виробничий, трудовий, інформаційний потенціал і комунікації, фінансовий, організаційний потенціал і потенціал управління та потенціал відносин тобто кожен зазначений потенціал забезпечують відповідні ресурси, якими володіє і розпоряджається підприємство.

Важливим елементом стабільно розвитку підприємства є ресурси. Ресурси (від франц. ressource – допоміжний засіб) – цінності, засоби, можливості, грошові засоби, джерела засобів доходів [4,с.71], які дозволяють підприємству досягти запланованих результатів. Серед ресурсів, необхідних для діяльності суб’єктів господарювання усіх форм власності, зазвичай, виділяють наступні: матеріально-сировинні, людські, фінансові, інформаційні, техніка і технологія.

В сучасних умовах постійних змін та обмеженості виробничих ресурсів нераціональне та неефективне їх використання може призвести до зростання собівартості продукції, яка виробляється на підприємстві, що в свою чергу призведе до зменшення рентабельності виробництва, безприбутковості, а можливо навіть до збитковості виробничого процесу.

Жодне підприємство під час функціонування не може уникнути економічних ризиків. Тому, як правило керівництво підприємства вимушене постійно укріплювати свої конкурентні позицій на внутрішньому та зовнішньому ринках, що потребує визначення оптимальної стратегію розвитку, яка дозволила б постійно в процесі планування та організації діяльності визначати: найбільш значущі чинники, що впливають на процес прийняття рішень; джерела і величину ризику та збитку від виникнення можливих ризикових ситуацій, і потім вже на цій основі розробити комплекс заходів щодо захисту від ризику і шляхи підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства.

А для створення конкурентоздатного підприємства керівництву треба не тільки модернізувати виробництво, але й чітко знати, для чого це робиться, яка мета повинна бути досягнута. Головним при цьому повинно бути одне - уміння визначити і швидко й ефективно використовувати в конкурентній боротьбі свої переваги.

Будь-яке підприємство для успішного просування на ринку перед собою повинно ставити наступні завдання: формування інформаційного банку даних; постійне відслідковування змін у діючому законодавстві; проведення досліджень щодо соціально-економічного розвитку регіону взагалі та підприємства зокрема; покращення іміджу підприємства; сприяння розвитку внутрішнього потенціалу підприємства (підвищення професійних навичок людських ресурсів); знаходження балансу між внутрішніми ресурсами та потребою залучати додаткові джерела фінансування (зовнішні інвестиції, кредити банків тощо).

Основою розробки стратегії розвитку повинна бути її адекватність чинному законодавству. Правові аспекти проблем управління підприємством пов’язані з незавершеністю законодавства, основою якого мав би стати функціональний підхід розмежування повноважень між різними гілками виконавчої влади. Останнім часом спостерігається зростаюче незадоволення органами місцевої влади. Замість партнерства з бізнесом відбуваються постійні конфлікти, що свідчить про закритість влади і відсутність реальних механізмів залучення бізнесу та громадськості до вирішення місцевих проблем.

Тому при визначенні, розробці та впровадженні стратегії розвитку необхідне: чітке та об’єктивне визначення мети і шляхів її досягнення; визначення реальних можливостей; створення та вдосконалення структур підприємства, відповідальних за виконання поставлених завдань; залучення професійних інституцій для навчання спеціалістів; врахування можливих перешкод, ризиків та їх мінімізація.

Підсумовуючи викладене вище, слід підкреслити, що необхідною умовою розвитку вітчизняних підприємств є вибір оптимальної структури ресурсного забезпечення для ефективної роботи в умовах динамічних змін, що постійно відбуваються у зовнішньому середовищі. Можна виділити наступні напрямки поліпшення діяльності підприємства на основі вдосконалення управління його ресурсним потенціалом: зменшення витрат на ресурсне забезпечення діяльності підприємства шляхом їх раціонального використання; уникнення непотрібних (економічно недоцільних) напрямків діяльності, що вимагають залучення додаткових ресурсів; створення конкурентних переваг на основі пошуку та вибору такої структури ресурсного забезпечення, що найбільш повно дозволить використовувати внутрішній потенціал розвитку підприємства. Виконання вищезазначених вимог та врахування наданих пропозицій і рекомендацій під час визначення та розробки оптимальної стратегії розвитку підприємства дозволить не лише мінімізувати виробничі витрати (без погіршення якості продукції), але й створить механізм адекватного швидкого реагування на зміни в оточуючому бізнес-середовищі.

Література:

1. Міценко потенціал підприємства: сутність, структура, стратегія використання / Н. Г. Міценко, О. І. Кумечко // Науковий вісник НЛТУ України. – 2010. – Вип. 20.9 – С. 193-198.

2. Вызов лидеров / Б. Карлоф, С. Седерберг: Пер. со швед. – М.: Дело, 1996.

3. Глобальні резерви поступу / О. Скаленко:Монографія. – Київ: Основи, 2000.

4. Васильченко устойчивого развития предприятий / :Моногрфия. – Киев: Центр учебной литературы, 2005

д. э.н., профессор

Ростовский институт (филиал) РГТЭУ, Россия

СТРАТЕГИЧЕСКОЕ РАЗВИТИЕ АГРОПРОМЫШЛЕННОГО КОМПЛЕКСА В СОВРЕМЕННОЙ КОНКУРЕНТНОЙ СРЕДЕ

Агропромышленный комплекс является важнейшей сферой государственных и общественных интересов, и в последние годы является важным направлением государственной политики и законотворческой деятельности. Государственная стратегическая политика в АПК включает: поддержку развития производства сельскохозяйственной и продовольственной продукции, отечественного рынка, изменения степени его зависимости от мирового рынка продовольствия; улучшение социального положения сельского населения; обеспечение качества и безопасности продовольственных товаров.

В агропродовольственном комплексе России создается около трети валового общественного продукта, около 40% национального дохода страны, в нем сосредоточено 30% численности рабочей силы, более 70% товаров потребительского рынка изготавливаются из сельскохозяйственного сырья.

Несмотря на динамику роста основных показателей, в агропромышленном комплексе за последние годы сохраняется ряд ключевых проблем, решение которых и определяет стратегическое развитие агропромышленного комплекса в современной конкурентной среде.

Рост производства продукции растениеводства в большей степени определяется экстенсивным увеличением посевной площади и изменением ее структуры, при значительном отставании или снижении урожайности, что ведет к высоким затратам на единицу продукции и снижает ее конкурентоспособность. В настоящее время отмечается тенденция усиления деградации почв, таких как дегумификация, подтопление, опустынивание. Уменьшается площадь орошаемых земель, что ведет к сокращению объемов производства ряда поливных сельскохозяйственных культур. Проблемы в животноводстве связаны с децентрализацией животноводческого комплекса, проявляющегося в значительной доле мелкотоварного сектора. Сохраняется высокая конкуренция со стороны импортной продукции. Проблемы в отраслях пищевой и перерабатывающей промышленности связаны с недостатком собственных финансовых средств, особенно в отраслях с ярко выраженной сезонностью производства, высокой стоимость коммерческих кредитных ресурсов; изношенностью от 30 до 70% материально-технической базы большинства предприятий пищевой и перерабатывающей промышленности. Существует низкий уровень финансирования научно-исследовательских и опытно-конструкторских работ и проблема внедрения инновационных разработок из-за низкой платежеспособности сельхозтоваропроизводителей, а также консерватизма селян. В сельских территориях наблюдается существенный отток трудовых ресурсов. Кроме того, темпы роста заработной платы работников сельского хозяйства ниже, чем в среднем по России в других отраслях экономики.

Сегодня определены пять основных направлений работы в сфере государственной поддержки АПК России:

Первое - социальное развитие села. Это улучшение жилищных условий граждан, проживающих в сельской местности; развитие газификации и водоснабжения в сельской местности; развитие сети учреждений первичной медико-санитарной помощи, физической культуре и спорта в сельской местности.

Второе - создание общих условий функционирования сельского хозяйства. Это - поддержание почвенного плодородия, создание системы информационного обеспечения, оказание консультационной помощи, участие союзов сельхозтоваропроизводителей в формировании государственной аграрной политики.

Третье - развитие приоритетных подотраслей сельского хозяйства. Это поддержка племенного животноводства, развитие северного оленеводства и табунного коневодства, овцеводства и козоводства, проведение противоэпизоотических мероприятий, субсидирование 1 литра (килограмма) реализованного товарного молока, частичное возмещение затрат по содержанию крупного рогатого скота мясных пород и молочного стада в сельскохозяйственных организациях и фермерских хозяйствах. В растениеводстве внимание уделяется поддержке элитного семеноводства, развитию производства льна и рапса, закладке многолетних насаждений.

Четвертое - достижение финансовой устойчивости хозяйств. Сельхозтоваропроизводители получают субсидии из федерального и региональных бюджетов на возмещение части затрат на уплату процентов по инвестиционным и краткосрочным кредитам.

Пятое - регулирование рынков сельскохозяйственной продукции, сырья и продовольствия.

1 января 2013 года в России начала действовать новая Государственная программа развития сельского хозяйства и регулирования рынков сельскохозяйственной продукции, сырья и продовольствия на годы. В ней заложены основные индикаторы и инструменты развития отрасли.

Эти меры направлены на повышение удельного веса отечественных продовольственных товаров в общих ресурсах этого сегмента к 2020 году: мяса и мясопродуктов – до 88,3%, молока и молокопродуктов – до 90,2%, а также увеличение среднего уровня рентабельности сельхозорганизаций не менее чем до 10-15% (с учетом субсидий).

Стратегическое развитие отрасли растениеводства должно включать: сохранение и воспроизводство плодородия почв: стимулирование выполнения агротехнических, агрохимических, фитосанитарных и мелиоративных мероприятий по сохранению и восстановлению плодородия почв земель сельскохозяйственного назначения; восстановление оросительных систем; создание нормативной и правовой и методической базы оценки уровня плодородия почв и агротехнологий; повышение урожайности сельскохозяйственных культур; повышение технико-технологического уровня развития агропромышленного комплекса.