Фондова лекція № 6 (стр. 2 )

Розповсюджувачем передових ідей та реформатором в психіатрії був англієць Джон Коноплі. Творчо розроблена ним система “необмеження”, відмова від застосування фіксуючих сорочок, масок, зв’язувань та інших форм утиску хворих поклали початок організованому лікуванню психічнохворих.

Одним із засновників наукової психіатрії є Вільгельм Грінзенгер. Він вважав, що психічне життя людей, як і інших живих істот, тісно пов’язане з почуттям і знаходить свої кінцеві прояви в рухах. Перехід чутливого сприйняття в руховий акт відбувається через рефлекс. У майбутньому ці ідеї були підтверджені і розроблені І. М. Сєченовим та І. П. Павловим і його школою.

Великий вплив на розвиток психіатрії та на матеріалістичне розуміння суті психозів зробили дослідження Мейнерта і Верніке.

Австралієць Мейнерт стверджував, що всі психічні функції сконцентровані виключно у корі головного мозку, між тим, як підкорковим центрам належить роль першочергової обробки сприйняття органів почуттів.

Карл Верніке (німець) ввів ряд клінічних понять: “над цінні ідеї”, “гіперметаморфоз”, змалював клініку і зміни, які відбуваються при енцефалопатії.

Розвиток психіатрії в нашій країні був відмінний від Західної Європи. У кінці 18 століття в губернських містах Російської імперії, в тому числі і на більшій частині України, почали виникати при загальних лікарнях особливі будинки для психічно хворих. Керували ними з самого початку лікарі. Перший такий будинок було збудовано у Петербурзі в 1782 році.

Основоположником наукової психіатрії слов’янських країн, першим університетським викладачем і професором психіатрії став харків’янин (1801 - 1844).

В 1832 році він уже мав ступінь доктора медицини, а у 1834 році вийшла в світ його книга “Душевные болезни…”. Це був перший у Російській імперії підручник з психіатрії. відстоював матеріалістичні переконання, першим увів фізіологічний напрямок у психіатрію, за що зазнав нищівної критики (що не завадило, за іронією долі, пізніше несправедливо критикувати його за релігійній містицизм). Автор детально описав почуття, аферентивні і еферентні функції нервової системи, висвітлив емоційні розлади при соматичних захворюваннях. У “Душевных болезнях…” присвятив розділ “розпізнаванню сумнівної душевної хвороби” (симуляція?) і чітко визначив критерії неосудності: “Людина позбавлена розуму, не може володіти собою і керуватися правильно вільним самовизначенням”. Для виявлення “симульованого божевілля” він запропонував методи, які не втратили актуальності і сьогодні. Ці факти свідчать про те, що було закладено основи формування судової психіатрії.

У 1867 році почалося читання університетського курсу психіатрії при військово-медичній академії в Петербурзі професором І. М. Бачинським. Послідовник його І. П. Мержеєвський – представник клініко-морфологічного направлення у психіатрії. Підготував 50 психіатрів, 11 із них викладачі і професори.

У Москві викладання психіатрії започатковане у 1888 році Сергієм Сергійовичем Корсаковим. Він зробив спробу обґрунтувати нозологічне направлення у психіатрії. Описав поліневротичний алкогольний психоз, названий його іменем, створив школу психіатрів.

Одне з провідних місць у розробці нозологічного направлення у психіатрії мала діяльність Еміля Крепеліна. У 1898 році він об’єднав кататонію, гебефренію, ряд маячних форм у так зване раннє слабоумство. У 1899 році об’єднав в одне захворювання маніакально-депресивний психоз. Він зробив великий внесок у вивчення епілепсії та неврозів. Епоха Крепеліна відзначена також великими успіхами у питанні нагляду за хворими – перевід їх на платне утримання (тобто утримання типове для хворих взагалі).

Швейцарець Євген Бльейлер назвав у 1911 році раннє слабоумство – шизофренією.

Перші десятиріччя XX ст. були знаменні великими досягненнями у вивченні так званої малої психіатрії: неврозів, реактивних станів та психопатій.

Великий внесок у вивчення психопатій зробили Є. Крепелін і ін.

На розвиток матеріалістичного погляду на суть фізіологічних механізмів центральної нервової системи і разом з цим на розвиток психіатрії великий вплив мали роботи І. М. Сеченова, І. П. Павлова, єрєва.

З 1919 року у Москві був розпочатий принципово новий розділ психіатричної допомоги – поза лікарняний, у вигляді ПНД (нічний санаторій, денний стаціонар, лікувально-трудові майстерні), створені сітки диспансерних і стаціонарних закладів для психічно хворих дітей. Створювались науково-дослідні центри.

Значний внесок у розвиток сучасної психіатрії внесли (“Курс судової психіатрії” - 1907), Т. І. Юдін (генетичний напрямок вивчення психіатричних хвороб), а також українська школа вчених – психіатрів: , Є. О. Попов, ін, іщук, та інші.

2. Предмет і завдання судової психіатрії.

Психіатрія – клінічна медична наука, яка вивчає причини виникнення (етіологію), закономірності перебігу (патогенез), питання діагностики та лікування психічно хворих, їх медичної і професійної реабілітації і соціальної адаптації. В буквальному перекладі з грецької мови слово “психіатрія” означає “лікування душі” (психо – душа, ятрео - лікувати). Тому довгий час психічно хворих називали “душевно” хворими і, відповідно психічні захворювання – душевними хворобами.

Судова психіатрія визначає правовий статус психічно хворих, ступінь розуміння, усвідомлення ними своєї особи, поведінки, відповідальності за свої вчинки перед іншими людьми, суспільством, перед законом. Зрозуміло, що в кожному конкретному випадку неможливо дати вичерпне трактування, оцінку діянь особи з психічними розладами, не знаючи діагнозу хвороби, її причин, динаміки і перспектив перебігу, можливих наслідків лікування і адаптації хворого. Тобто, щоб якісно і вчасно дати правову оцінку поведінки психічно хворого слід розуміти перш за все клінічні аспекти наявних психічних розладів.

Тому, визначаючи судову психіатрію як окремий предмет, слід розуміти, що судова психіатрія – розділ психіатрії, який вивчає ті ж питання що і загальна психіатрія, але, крім того, і головним чином, зв’язок наявних психічних розладів, їх оцінку в кожному окремому випадку з точки зору кримінального, адміністративного і цивільного права, іншими словами – ступінь відповідальності психічно хворих перед законом, здатність усвідомлювати значення своїх дій та їх наслідків.

Судова психіатрія допомагає слідству та суду додержуватись гуманних принципів, закладених у законодавстві: не вважати суспільно небезпечні вчинки психічно хворих злочином, а хворих, які їх скоїли – злочинцями.

З іншого боку судова психіатрія допомагає слідству та суду не допустити такого становища, коли особа, яка скоїла злочин у стані психічного здоров'я, ухилилась від покарання, симулюючи психічне захворювання.

Перед оперативними працівниками та слідчими постійно виникає багато питань, рішення яких потребує не лише спеціальних знань, життєвого досвіду, але і обізнаності з питань судової психіатрії.

Судова психіатрія досить тісно пов’язана з правовими, медичними науками, навіть з філософією. Її не можна відокремити від загальної психіатрії, але вона має свої специфічні завдання.

Основними завданнями судової психіатрії є:

1. Обстеження підозрюваного, обвинуваченого, підсудного для встановлення наявності в них психічного захворювання, його характеру і часу виникнення. Якщо встановлено, що підекспертний хворіє на психічне захворювання, необхідно встановити можливість усвідомлювати ним значення своїх дій та керувати ними під час скоєння правопорушення, тобто його осудність (неосудність).

У випадках, коли обвинувачений захворів після скоєння злочину, питання про його осудність не ставиться.

Відносно психічно хворих (підозрюваних, підслідчих), також постають питання про те, чи можна з ними проводити слідчі дії (допити, експерименти та ін.)

Якщо слідство з даної справи закінчене, важливо з’ясувати, чи може хворий за своїм психічним станом явитися перед судом.

У випадках встановлення психічного захворювання необхідно з’ясувати у судових психіатрів, яких заходів медичного характеру потребує цей хворий.

На судово-психіатричну експертизу можуть бути направлені і засуджені, які захворіли психічною хворобою під час відбування покарання. У цих випадках судово-психіатрична експертиза повинна встановити наявність у цієї особи психічної хвороби, чи може вона за своїм станом продовжувати відбувати покарання у місцях позбавлення волі або потребує тих чи інших медичних заходів.

2. СПЕ можуть підлягати також свідки і потерпілі, якщо у слідства та суду виникають сумніви в їх психічному здоров'ї. Експертиза призначається для встановлення можливості цієї особи правильно сприймати події, свідком яких вона була, запам’ятовувати та відтворювати те, що вона бачила чи чула. Відносно потерпілих нерідко вирішується питання про взаємозв’язок змін у їхньому психічному стані зі скоєними проти них протиправними діями (безпорадний стан, заподіяння шкоди здоров'ю).

3. У цивільному процесі може бути призначена СПЕ позивачам та відповідачам, а також особам по відношенню до яких вирішується питання про їх дієздатність.

Стаціонарна СПЕ свідка, потерпілого, позивача та відповідача у кримінальних та цивільних справах призначається судом тільки за їх згодою.

4. Судова психіатрія розробляє принципи судово-психіатричної оцінки окремих психічних захворювань. Вона розробляє ті психіатричні критерії на основі яких даються висновки про неосудність та недієздатність, про вибір тих чи інших заходів медичного характеру по відношенню до психічно хворих, які скоїли суспільно небезпечні вчинки.

5. Розробка питань профілактики суспільно небезпечних дій психічно хворих потребує вивчення “механізмів”, зумовлених психічними розладами та соціально-побутовими факторами, які впливають на скоєння небезпечних дій. У відповідності з цим важливі дослідження мікро середовища хворого, як благополучних, так і негативних, які можуть сприяти або навпаки запобігати неправильній соціально-небезпечній поведінці психічно хворих. Вирішення цих питань може бути ефективним лише при спільних діях з органами правопорядку, соціального захисту населення, працевлаштування, установами освіти.