Фондова лекція № 6 (стр. 5 )

1.  Чи хворіє підекспертний на якусь психічну хворобу, яка виникла після вчинення ним злочину?

2.  Яка глибина психічного розладу?

3.  Який характер перебігу душевної хвороби (хронічна чи тимчасова)?

4.  Коли виник психічний розлад?

5.  Якщо підексперний хворіє, то чи можна проводити з ним слідчі дії (допити, очні ставки тощо)?

6.  Якщо слідство в справі закінчено, то порушують питання про те, чи може дана особа за своїм психічним станом стати перед судом.

7.  Якщо обвинувачений визнаний хворим, то варто з’ясувати, яких примусових заходів медичного характеру він потребує.

Застосування ч. 3 ст. 19 КК України обумовлює необхідність проведення повторної судово-психіатричної експертизи після припинення примусових заходів медичного характеру для з’ясування здатності особи до оцінки матеріалів справи, самостійного права на захист, можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними.

Наявність у обвинуваченого психічних недоліків, які не впливають на його осудність, не перешкоджає проведенню розслідування справи і винесенню вироку. Такі обвинувачені розглядаються в одному ряду з іншими, що не в змозі внаслідок захворювань чи дефектів самостійно здійснювати свої процесуальні права (а саме право на захист). Маються на увазі німі, сліпі, глухі та інші особи з фізичними та психічними вадами (ст. 45 КПК України). В таких випадках обов’язковою є участь у процесі захисника, що процесуально компенсує наявність психічного розладу. Тому коли виникають сумніви щодо психічного стану обвинуваченого та призначається з цього приводу судово-психіатрична експертиза доцільно також ставити питання про наявність чи відсутність психічних недоліків, які перешкоджають самостійному здійсненню права на захист.

5. Основні положення Закону України “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 р. та наказ МОЗ України № 000 від 08.10.01, які стосуються провадження судово-психіатричної експертизи.

Верховною Радою України 22 лютого 2000 року прийнятий Закон України “Про психіатричну допомогу”. Він визначає правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлює обов’язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права і обов’язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги.

Згідно з законодавством України про психіатричну допомогу, яке ґрунтується на Конституції України, Основах законодавства про охорону здоров'я та даному законі, психіатрична допомога і пов’язана з нею судово-психіатрична експертиза надається на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності й достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями.

Закон про психіатричну допомогу ґрунтується на десяти основних принципах, розроблених Всесвітньою організацією охорони здоров'я (ВООЗ), яка знаходиться під егідою ООН.

Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено фахівцями або комісією, на підставах та і порядку, передбачених даним законом (презумпція психічного здоров'я, ст. 3 Закону “Про психіатричну допомогу”).

Законом гарантується конфіденційність відомостей про стан психічного здоров'я особи та надання психіатричної допомоги (ст. 6). Допускається передача таких відомостей без згоди особи або її законного представника лише для:

1. Організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, необхідної допомоги.

2. Провадження дізнання, попереднього слідства або судового розладу за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду.

Законом передбачена організація безпеки надання психіатричної допомоги та запобігання небезпечним діям з боку осіб, які страждають на психічні розлади. Встановлені (ст. 9) обмеження за станом психічного здоров'я, пов’язані з виконанням окремих видів діяльності (робіт, професій, служби). Порядок проводження попередніх та періодичних психіатричних оглядів з цією метою встановлюється Кабміном України. Рішення про визнання особи внаслідок психічного розладу тимчасово (до 5 років) або постійно непридатною до виконання окремих видів діяльності, яка може становити безпосередню небезпеку для неї або оточуючих, приймається відповідною лікарською комісією на підставі оцінки стану психічного здоров'я особи відповідно до переліку (затвердженого Кабміном України 27 вересня 2000 р.) медичних психіатричних протипоказань і може бути оскаржено до суду.

Окремі статті закону (14, 16, 17, 19) чітко визначають порядок надання психіатричної допомоги в примусовому порядку (зокрема - госпіталізації), а також, що особливо важливо в судово-слідчій практиці – регламентують організацію примусових заходів медичного характеру за рішенням суду.

Однозначно встановлено, що такі заходи у випадках і в порядку передбачених Кримінальним, Кримінально-процесуальним кодексами (розділ ХІV, статті 92-96), можуть бути застосовані лише судом і тільки до певних груп осіб:

- які вчинили суспільно-небезпечні дії в стані неосудності;

- які вчинили суспільно-небезпечні дії в стані обмеженої осудності;

- які вчинили злочин в стані осудності, але захворілі на психічну хворобу до винесення вироку або під час відбування покарання.

За рішенням суду, залежно від тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності хворого для себе або інших осіб, можуть бути застосовані такі примусові заходи медичного характеру:

1. надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку;

2. госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом;

3. госпіталізація до психіатричного закладу із посиленим наглядом;

4. госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом; (ст. 19 Закону, ст. 94 КК України).

Законом визначені і інші аспекти організації психіатричної допомоги, які мають не лише медичне застосування, а і повинні враховуватись в судочинстві і слідчій практиці з метою попередження порушень прав хворої людини.

На виконання Закону України “Про психіатричну допомогу” Кабміном, Міністерством охорони здоров'я, Міністерством внутрішніх справ прийнято ряд постанов і підзаконних актів, якими визначені конкретні шляхи рішення вимог закону.

Спільним наказом МОЗ і МВС України № 000/877 від 19 грудня 2000 р. “Про заходи щодо запобігання небезпечним діям з боку осіб, які страждають на тяжкі психічні розлади” затверджена “Інструкція про заходи та організацію взаємодії закладів охорони здоров'я й органів внутрішніх справ...” щодо запобігання згаданим діям. Інструкція детально регламентує порядок взаємодії органів охорони здоров'я і органі внутрішніх справ, їх права і обов’язки.

Наказ МОЗ України № 000 від 8 жовтня 2001 року конкретно визначає порядок застосування примусових заходів медичного характеру, призначених судом, окремо у психіатричній лікарні із суворим наглядом, відділеннях (палатах) для такого лікування з посиленим наглядом, порядок проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи осіб, які утримуються під вартою.

Цим же наказом затверджена “Інструкція про організацію і проведення судово-психіатричних експертиз”. Встановлений чіткий порядок проведення стаціонарної і амбулаторної, первинної, додаткової і повторної експертиз. Визначені мета, предмет і об’єкти судово-психіатричної експертизи, кадрове, організаційне, матеріально-технічне забезпечення виконання експертиз, контроль за своєчасним і якісним її проведенням. Детально визначені права, обов’язки і відповідальність експертів-психіатрів.

6. Права, обов’язки і відповідальність психіатрів-експертів.

Права, обов’язки і відповідальність судово-психіатричних експертів, як і всіх інших експертів, регламентовані ст. 77 КПК, статтями 384, 385 і 387 КК України, наказом МОЗ України № 000 від 8 жовтня 2001 року.

Експерт, на якого покладено виконання експертизи, зобов’язаний:

- з’явитися за викликом органу, який призначає експертизу;

- особисто досліджувати надані йому об’єкти і давати об’єктивний висновок на поставлені перед ним запитання;

- заявити самовідвід за наявності підстав, передбачених законодавством, які виключають його участь у справі;

- повідомити в письмовому вигляді про неможливість дати висновок, якщо йому не надані об’єкти експертизи; представлені матеріали недостатні для об’єктивного висновку; питання, поставлені перед ним, виходять за межі його компетенції.

Експерт має право:

- досліджувати всі матеріали справи, медичну документацію, які містять інформацію, необхідну для проведення експертизи;

- клопотати перед органом, який призначив експертизу, про надання додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку;

- бути присутнім з дозволу слідчого, прокурора, суду при провадженні слідчих (судових) дій і ставити допитуваним питання, які стосуються предмета експертизи;

- визначити форму проведення експертизи за даною справою (амбулаторна чи стаціонарна);

- заперечувати проти присутності осіб, які не передбачені чинним законодавством, при проведенні експертизи;

- радитися при комісійній експертизі з членами комісії, в разі незгоди з ними – скласти окремий висновок;

- викласти у висновку експертизи обставини, які мають значення у справі з’ясування яких входить до компетенції експерта, у випадку, коли із зазначених обставин орган, який призначив експертизу, не поставив питання;

- оскаржити дії особи, у провадженні якої перебуває справа, якщо ці дії порушують права експерта;

- при наявності відповідних підстав – на гарантію безпеки;

- отримати відшкодування витрат за відрядження у зв’язку з проведенням експертизи та оплату за її виконання згідно з затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 року № 000 “Інструкцією про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду...”.

Експерт несе відповідальність за: