Культура поділля (стр. 3 )

З кінця XIV століття – у складі Литовсько-Руської держави.

1393 року Великий князь Вітовт пішов на Поділля походом. Федір Коріатович покликав на допомогу угорських князів.

Вітовт, захопивши Поділля, поділив його на 2 частини. Західну частину (Кам’янець, Смотрич, Скалу, Бакоту, Червоноград та ін.) продав Ягайлові, а той уже від себе призначив управителем – воєводу Івана Спитка Мельштинського, а Брацлав, Кременець, Соколець, Вінниця, Хмільник відійшли до ВКЛ, намісником був П. Гаштольд.

1394 рік став початком «сорокалітньої війни» (1394–1434 рр.) між Литвою та Польщею за Поділля, в якій найпослідовнішим супротивником Польщі виступав брат Ягайла литовський князь Свидригайло.

У середині XV століття автономія Східного Поділля була скасована і в 1566 році утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти. Адміністративним центром до 1598 року був Брацлав, згодом – Вінниця.

Після Люблінської унії 1569 року територія Східного і Західного Поділля перебувала у складі Речі Посполитої. Ці землі зазнавали великих руйнувань і спустошень внаслідок набігів орд кримських і османських феодалів Чорним і Кучманським шляхами. Лише у другій половині XV століття на Поділлі було вчинено 33 напади, а у XVI столітті – 35. Протягом XV–XVI ст. на Поділлі відбувалися національно-визвольні повстання, серед яких найбільш масштабнішими були рухи під проводом Мухи, Северина Наливайка та ін.

У ході національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648–1657 рр. на Поділлі поширився полково-сотенний устрій. На Східному Поділлі утворено Могилівський, Брацлавський (22 сотні), і Кальницький (пізніше Вінницький: 19 сотень) полки. За Андрусівським перемир’ям 1667 року Поділля залишилося у складі Речі Посполитої.

У XVIII столітті на Поділлі відбуваються ряд виступів українського населення, повстання Палія 1702–1704 рр., шириться гайдамацький рух,

який переріс у Коліївщину, а також Барська конференція (1768–1772 рр.).

Внаслідок першого поділу Речі Посполитої частину Західного Поділля було приєднано до Австрії. 1772 року – Червоногородський повіт по р. Збруч приєднаний до Австрії. У 1793 році Східне і решта Західного Поділля у складі земель Правобережної України захопила Російська імперія. На цих землях створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9 повітів) намісництва. Царським указом від 12 грудня 1796 року вони були об’єднані у Подільську губернію (1797 р.) з центром у Кам’янці.

Під час Першої світової війни 1914–1918 рр. Поділля стало тереном бойових дій армій країн Антанти і Четверного Союзу, внаслідок чого господарство і населення краю зазнало колосальних втрат.

У період Української Народної Республіки, згідно з законом про адміністративно-територіальний поділ України, ухваленого Українською Центральною Радою 6 березня 1918 року, до складу Подільської землі увійшли Кам’янецький, Проскурівський, Ушицький, Летичівський, більша частина Могилівського і Староконстантинівського повітів (центр – м. Кам’янець), а до Брацлавщини – Вінницький, Брацлавський, частина Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів (центр – м. Вінниця).

У 1917–1921 рр. на землях Поділля відбувалися бої Армії Української Народної Республіки і Української Галицької Армії з військами чужоземних окупантів – більшовиками, денікінцями та польською армією. 1919 року у Вінниці і Кам’янці-Подільському деякий час перебував уряд Української Народної Республіки.

Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917– 1921 рр. частина земель Поділля увійшла до складу УРСР. На територіальній основі Східного і Західного Поділля існувала Подільська губернія (скасована постановою ВУЦВК від 3 червня 1925 р.). 1932 р. було створено Вінницьку, а 22 вересня 1937 р. – Житомирську області УРСР.

Частина Західного Поділля по р. Збруч у 1921–1939 рр. входила до складу Польщі.

Після Другої світової війни 1939–1941 рр. вся територія Поділля увійшла до складу областей УРСР.

Сьогодні площа Поділля становить близько 61 тис. км2, чисельність населення – близько 4,6 млн. чол.

Дайте відповіді на запитання

1.  Що відомо з археології про історію розвитку Подільського краю?

2.  Що ви знаєте про трипільську культуру на території Поділля?

3.  Коли уперше вживається назва «Поділля»?

4.  Яку літературу про історію розвитку подільського краю ви читали?

5.  В якій області ви проживаєте? Як називається ваше місто, село? Що ви знаєте про історію вашого рідного краю?

ВІДОМІ ЛЮДИ РІДНОГО КРАЮ

Розвиток культури і мистецтва Вінниччини нерозривно пов’язаний з іменами видатних людей нашого краю. Тут жили і працювали талановиті, видатні люди, якими пишається весь світ.

Із подіями національно-визвольної боротьби українського народу в XVII ст. пов’язане перебування на території краю Богдана Хмельницького, полковників Данила Нечая та Івана Богуна.

На околиці Вінниці, у селі Пирогове знаходиться музей-садиба великого вченого-хірурга, учасника оборони Севастополя 1854–1855 років М. І. Пирогова, який прожив тут свої останні 25 років.

У 1847 р. проїздом до міста Кам’янець-Подільського на Вінниччині побував великий український поет Тарас Шевченко. Шлях його з Києва проліг через села Морозівка, Жорнище, Нижня Кропивна, Брацлав, Шпиків, Джурин, Гонтівка, Могилів-Подільський, Яришів, Муровані Курилівці.

У 1873 р. в с. Сестринівка Козятинського району у свого діда бував Михайло Грушевський, перший президент України.

Біля Вінниці у селі Вороновиці деякий час жив творець першого літака . У будинку, де він мешкав, створено музей.

У селі Немиренці Іллінецького району народився і довгий час жив талановитий український композитор П. І. Ніщинський. Усі знають його пісні «Закувала та сива зозуля», «Козак Сафрон», «Байда» та інші.

Тісні зв’язки з Вінниччиною підтримував великий композитор П. І. Чайковський. Декілька разів приїжджав він у село Браїлів, де працював над оперою «Орлеанська діва».

У Вінниці народився і творив видатний український письменник . Тут він написав оповідання «Харитя», «Ялинка», «Андрій Соловейко» та інші. Садибу, де народився і жив письменник, перетворено в літературно-меморіальний музей.

У місті Немирові жила класик української літератури Марко Вовчок,

справжнє прізвище якої Марія Олександрівна Вілінська, по чоловікові Маркович. Саме тут народжується її псевдонім Марко Вовчок, взятий, напевно, від назви села Вовчок Немирівського району.

У Немирові народився великий російський поет .

У селі Кукавці Могилів-Подільського району жив і творив майстер живопису XIX ст. інін.

З Тульчином та його околицями пов’язане ім’я відомого російського полководця . Тут він навчав солдат військовому мистецтву та написав книгу «Наука перемагати».

У місті Тульчині побував великий російський поет ін. Про свою подорож згадує він у поемі «Євгеній Онєгін».

У Тульчині довгий час жив і працював український композитор . На Вінниччині він збирав, записував і обробляв народні пісні. Так з’явився його перший збірник пісень Поділля.

У селі Заболотному (в минулому Чоботарка) Крижопільського району народився видатний український вчений-мікробіолог, президент Академії Наук України . Він розробив надійні методи боротьби з чумою, холерою, дифтерією та іншими грізними інфекціями. Похований у рідному селі. У садибі знаходиться меморіальний музей.

У селі Дяківці Літинського району народився та провів дитячі та юнацькі роки талановитий український письменник .

У селі Рахнівка Гайсинського району народився Василь Стус – поет-бунтівник, борець за вільну Україну.

Сьогодні в нашому краї живуть і працюють відомі науковці, письменники, майстри народної творчості.

Богдан

(9 листопада 1872, Крегулець – 21 липня 1941, Краків) – український поет, прозаїк, літературознавець, критик, перекладач, історик літератури, видавець, публіцист, громадсько-культурний діяч, художник. Син Сильвестра Лепкого, брат Левка і Миколи Лепких, батько .

Богдан Лепкий народився на хуторі Кривенький (нині не існує), дитинство минуло в селі Крегулець із 1879 по 1891 родина жила у селах Поручин і Жуків (нині Бережанського району). Протягом восьми років (із 1878) мешкав у Бережанах у свого діда-священика і віце-маршала Бережанського повіту, Михайла Гліюлвицького.

Робота

З 1895 р. почав працювати учителем української, польської та німецької мов і літератур, історії та географії у Бережанській гімназії. Водночас інтенсивно займався громадською працею: започатковував читальні «Просвіти», бібліотеки і позичкові каси, виголошував реферати та промови на святкових академіях, був учасником хору «Боян» і драматичного гуртка. Зіграв роль Петра у «Наталці Полтавці», (1898).

1897 з дозволу Папи Римського одружився з донькою свого дядька по батькові – Олександрою, яку здавна кохав.

1899 р. після відкриття в Ягеллонському університеті (м. Краків) лекторату української мови та літератури запрошений сюди викладати ці предмети. Одночасно працював професором у третій гімназії ім. Яна Собєського і в гімназії св. Яцка у Кракові; доцент «виділових курсів» для вдосконалення кваліфікації вчителів. Співпрацював з літературним об’єднанням «Молода Польща», заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмаєром та ін.

Іван Павлович Пулюй

Іван Пулюй увійшов у науку в період розвитку кінетичної теорії газів, яка була першим кроком до пізнання мікроструктури речовини. Саме ці розділи фізик і вчений викладав у віденському університеті і в цій галузі фізики досяг блискучих результатів. Він опублікував дві важливі праці – «Про тертя газів, які утворюються з пари» та «Вияснення явищ у повітряно-порожній лампі». Його теоретичні дослідження залежності коефіцієнта й внутрішнього тертя газових сумішів від температури, молекулярної ваги та парціальних тисків знайшли пізніше повне підтвердження на практиці.

В галузі електротехніки Іван Пулюй удосконалив виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп і одержав патент. Він першим систематично досліджував холодне світло, яке сьогодні має назву неонового. На Всесвітній виставці в 1884 році в м. Штаєрі це відзначалося як велике досягнення. Важливе практичне значення мала запропонована вченим конструкція телефонних станцій абонентських апаратів, захищених від сильних електричних струмів. Ще один винахід Івана Пулюя – переносна охоронна лампа, яка була запатентована в 1881 році і тривалий час використовувалася у шахтах.