Культура поділля (стр. 4 )

Велика заслуга Івана Пулюя полягає у створенні вперше в Європі електростанції, що працювала на змінному струмі (в Празі), і запуску кількох електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині. Завдяки енциклопедичним знанням Іван Пулюй користувався великим авторитетом серед промисловців, громадських діячів. Спектр його дослідницької, педагогічної, публіцистичної та громадської праці був на стільки широким, що в історії культури він зайняв цілу епоху.

Микола Дмитрович Леонтович

Біографія

Народився в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика. Раннє дитинство минуло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту.

Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів. Мати навчила його народних пісень.

У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.

Перші творчі кроки

1898 року Леонтович закінчив духовну семінарію й вирішив працювати вчителем у сільських школах і водночас самотужки удосконалювати свою музичну освіту. У селі Чукові він організував самодіяльний симфонічний оркестр, який виконував українські мелодії та п’єси російських та українських композиторів. 1901 року він видав перший збірник пісень з Поділля. 1903 року вийшов другий збірник подільських пісень з посвятою М. Лисенкові.

Восени 1904 року залишає Поділля і переїздить на Донбас, де влаштовується викладачем співу та музики у місцевій залізничній школі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Діяльність Леонтовича привернула увагу поліції, й він змушений був повернутися на Поділля, у місто Тульчин, де викладав музику і спів у Тульчинському єпархіальному жіночому училищі для дочок сільських священиків. З 1909 року Леонтович навчається під керівництвом відомого теоретика музики Б. Яворського, якого він періодично відвідує у Москві та Києві.

У той час створив багато хорових обробок, зокрема славнозвісний «Щедрик», а також «Піють півні», «Мала мати одну дочку», «Дударик», «Ой зійшла зоря» та ін. У Тульчині знайомиться з композитором Кирилом Стеценком. 1316 року разом з хором Київського університету виконує свою обробку «Щедрика», яка принесла йому великий успіх у київської публіки.

Київський період

Із встановленням Української Народної Республіки Леонтович переїздить з Тульчина до Києва, де починає активну діяльність як диригент і композитор. Ряд його творів включили до свого репертуару професійні та самодіяльні колективи України. На одному з концертів великий успіх мала «Легенда» Миколи Вороного (оригінальний твір Леонтовича). Після приходу більшовиків Леонтович працює деякий час у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладає у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, разом з композитором і диригентом Г. Верьовкою працює у Народній консерваторії, на курсах дошкільного виховання, організовує кілька хорових гуртків.

Повернення на Вінничину

Під час захоплення Києва 31 серпня 1919 року денікінцями, які переслідували українську інтелігенцію, змушений утікати до Тульчина. Засновує першу в Тульчині музичну школу. 1919–1920 року працює над першим великим симфонічним твором — народно-фантастичною оперою «На русалчин великдень» за однойменною казкою Б. Грінченка.

Восени 1920 р. у Тульчині відбулися гастролі хорової капели під керівництвом К. Стеценка та Павла Тичини як другого диригента. Під час концертів капели виконувалися твори Леонтовича.

В останні місяці життя Леонтович закінчував оперу «На русалчин великдень».

«Загадка» смерті Леонтовича

Загибелі Миколи Леонтовича упродовж 80-и років було присвячено найбільше публікацій. У своїх деталях усі ці розповіді часто грунтуються на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать між собою. Це чітко виявилося уже з поваленням радянсько-комуністичної влади в часи незалежності України – коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, які показали спотвореність та заангажованість публікацій у радянські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами – так званим ВЧК. Єдине, що так і не стало зрозумілим, – через що чекісти вдалися до такого жорстокого акту, яка була причина вбивства композитора? Лише наприкінці 20-го століття вдалося частково відкрити завісу пропагандистської машини радянських каральних структур.

Саме в ніч з 22 на 23 січня 1921 р. композитор перебував у свого батька у селі Марківка Гайсинського повіту, де був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився в хату переночувати, назвавшись чекістом, що проводить боротьбу з бандитизмом. Вранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора, було оприлюднено лише у 1990-х роках.

Григорій Григорович Артинов

Григорій Григорович Артинов (1860–9 грудня 1919) – вінницький міський архітектор (1900–1919), цивільний інженер, генерал-лейтенант будівельної комісії на службі військового відомства (до 1914)

Життєопис

Григорій Артинов народився в 1860 році в місті Ніжин на Чернігівщині, батько його був вихідцем з ніжинських греків. Закінчивши реальне училище в Кронштадті Григорій, йдучи по стопах свого старшого брата Михайла, вступив до Санкт-Петербурзького училища цивільних інженерів.

У Вінниці оселився у вересні 1899. Григорій Артинов претендував на посаду Подільського губернського архітектора, але його призначенням завадила якась агентурна записка губернської жандармерії. Зміст цієї записки невідомий.

Помер творець архітектурного обличчя Вінниці від тифу 9 грудня 1919 р., але місце його поховання невідоме. Ймовірно, був похований в підвалинах свого творіння. Одній із ніш – крипти, що під Св. Воскресенською церквою.

Спадок архітектора

Всього, за даними архітектора та краєзнавця Людмили Денисової, у місті Вінниці збереглося понад 30 будинків, створених за проектами Григорія Артинова. З’ясовано, що перший міський архітектор брав участь у будівництві до 40 муніципальних проектів міста, хоча і ця цифра не є остаточною.

У 1900 році архітекторові доручають проектування Вінницької жіночої гімназії. У 1903 році будує нову синагогу. Артинов проектував будинки «прибуткового» типу – це 2-х, 3-х поверхові житлові будівлі, де на 1 поверсі були приміщення для магазинів. Міська бібліотека імені Гоголя збудована в 1902–1907. Лише протягом 1910 року за проектом архітектора були побудовані: церква Воскресіння Христова на православному кладовищі (нині храм по Хмельницькому шосе, 5), міський театр, шість будинків по центральній вулиці, нині Соборній. Будинок міської Думи був збудований у 1911 році, зведений у формах класицистичних, із застосуванням модернізованих елементів архітектури Ренесансу й ампіру (частину приміщень орендує торговельно-промислова палата; з 2009 р. заплановано на повернення із державної до комунальної власності міста). Для цієї будівлі архітектор сам займався внутрішнім облаштуванням і підбирав меблі.

Брав архітектор участь у проектуванні водопроводу і електрики. Не обійшлося без нього і будівництво трамвая в 1913 році.

Данило Кирилович Заболотний

Данило Кирилович Заболотний (1866–1929) – мікробіолог, епідеміолог, Президент АН УРСР (1928–1929).

Народився в селі Чоботарка Подільської губернії. Закінчив Новоросійський (1891 р.) та Київський (1894 р.) університети. У 1889–1891 рр. працював на Одеській бактеріологічнії станції, де вивчав мікроби снігу, спрацьовував питання імунізації ховрахів проти холери тощо. У 1894–1895 рр. працював лікарем у Подільській губернії, у 1895–1897 рр. – Київському військовому шпиталі. У 1898–1928 рр. – професор Жіночого медичного Інституту в Петербурзі, де організував першу в Росії кафедру бактеріології (1898 рік). Водночас у 1919–1923 рр. – ректор Одеського медичного інституту, в якому створив першу у світі кафедру епідеміології (1920 р.). У 1924–1928 рр. – професор Військово-медичної академії у Ленінграді. У 1928–1929 рр. – президент ВУАН, заснував Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. опублікував понад 200 праць, присвячених головним чином вивченню трьох інфекційних хвороб – чуми, холери і сифілісу. Його наукові висновки базувались на багатющому фактичному матеріалі, на подвижницькій практичній боротьбі з інфекційними захворюваннями. У 1897 р. брав участь у експедиції з вивчення чуми в Індії, Аравії. В наступні роки керував експедиціями з вивчення спалахів чуми в Монголії, Китаї, на Забайкаллі, в Ірані, Аравії, Месопотамії, в Киргизьких степах, Поволжі, Туркестані, Шотландії, Маньчжурії та ін.

Запитання і завдання

1. Яких відомих людей рідного краю Ви знаєте?

2. Підготуйте повідомлення про діячів науки, культури та мистецтва, які прославили і прославляють наш край.

ВИЗНАЧНІ МІСЦЯ ПОДІЛЛЯ

Вінниччина має давню і славну історію, чудову природу, тут народилися та творили відомі митці, науковці, історичні та політичні діячі. На жаль, далеко не всі пам’ятки краю достатньо відомі в країні та світі. Задля популяризації нових туристичних маршрутів по Східному Поділлю Вінницькою обласною Радою у грудні 2007 року було проведено конкурс «Сім чудес Вінниччини», які було визначено журі серед поданих до розгляду сорока восьми презентацій пам'яток. Крім того, було започатковано номінацію «Перлини Поділля», до якої ввійшли ще двадцять одна пам'ятка – духовні святині, палаци та парки, меморіальні музеї, історичні та природничі об'єкти Вінницької області. За результатами конкурсу Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм було створено виставку «Сім чудес Вінниччини» та «Перлини Поділля».