Культура поділля (стр. 9 )

Оскільки геометричні орнаменти, виконані «низзю», завжди крупних форм із щільно зашитим тлом, для їх полегшення застосовують у вишивці «кафасор» або «поверхницю». Орнаменти ж цієї техніки витримані в зелених, сірих, охристих барвах. Вони створюють враження легкості, пунктирного мерехтіння спокійного кольору.

У вишивці переважають геометричні мотиви складних сполучень. Композиційну основу вишивки утворюють складні поєднання й чергування різноманітних простих фігур: простого ромба, ромба з подовженими сторонами, численних варіантів ромба з гачками. Часто трапляються гребінцеві фігури. Ці «гребінчики» іноді бувають настільки густі, що залишається одна незашита нитка тла для того, аби весь узор не зливався. Доповненням до ромбоподібних фігур виступають «прямий» і «косий» хрестик, ламана лінія, різноманітні трикутнички.

У подільській вишивці улюблені такі мотиви рослинних форм: «сосонка», «вівсик», «реп’яхи», «семиріг», «перерва», «купчаки», «соняшник», «головка», «горицвіт», «хмелики», «чорнобривці», «рута», «яблучка», «сливки»; поширені тваринні форми: «вуж», «в’юни», «коропова луска», «раки», «п’явки», «жабки», «ластівки», «голуби», «зозульки», «сови». Деякі мотиви нагадують предмети побуту: «гребінці», «лемеші», «човни», «бесаги»**, «ланцюги».

Висновок

Українська традиційна вишивка як етнокультурний об’єкт, починаючи з кінця XIX ст., зазнала складних еволюційних перетворень. Проте у більшості районів Поділля майже до 1930-х років у ній збереглися основні риси традиційно-побутової культури українців. Найвиразнішим у системі характерних ознак регіону виступає південноподільський (придністровський) варіант вишивки, аналоги якому знаходимо у сусідніх районах Буковини, Покуття та на Балканах і в Передній Азії. Неабияке значення в цьому відігравали безпосередні культурні контакти з вірменами та молдаванами, які протягом кількох століть проживали у придністровських районах Поділля. У середньоподільській вишивці яскраво виділяються зональні відмінності між Західним й Східним Поділлям. Це було зумовлено історичним поділом краю по річці Збруч впродовж майже 150 років, інтенсивним розвитком промислових та культурних осередків з різною економічною орієнтацією в середині XIX ст. саме в центральних районах регіону (Тернопіль, Проскурів, Вінниця та ін.). Натомість у вишивці північноподільського ареалу, який не був розділений державними кордонами в новітню добу, переважає схожість між цими зонами та наявні спільні риси з іншими областями України, що наприкінці XIX ст. сформувало загальний образ української національної вишивки.

Нині теж багато вишивають, але, на жаль, місцевих традицій не дотримуються.

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО. ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ

Розглядаючи це питання, студенти мають усвідомити, що людина, ступивши на шлях цивілізованого розвитку, віддалилася від течії природного буття. І тим самим створила в середовищі дикої природи свій світ, взяла на себе відповідальність за існування створеного нею світу. Це спонукало людину всі свої норми і правила поведінки вибудовувати таким чином, щоб спрямовувати життя в річище найбільшого сприяння як з боку природного довкілля, так і всього суспільного оточення.

Всі процеси призвичаювання до власних потреб природного і суспільного довкілля, особисте ставлення до них людина взяла під контроль свідомості. Всю свою діяльність, суспільний і домашній побут людина обумовила кодексом таких норм і правил, які б узгоджували процеси призвичаювання в напрямку сприяння розвитку й родових особистостей. Вони і складають звичаєве право роду (народу). Саме на його основі ґрунтується лад кожної людини, що приналежна до цього роду.

Далі необхідно відзначити, що стан суспільного середовища унормовується кодексом звичаїв, звідси виникає й звичаєва відмінність між різними родами та народами, звичаєва близькість на межі їх змішування та звичаєве розмаїття кожного окремого роду. Порушення звичаїв, звичаєвого права призведе до зміни стану суспільного середовища до порушення ладу, що обернеться замиранням, деградацією духовного розвитку. Тому завойовники завжди прагнуть нав’язати свої звичаєві норми і правила поведінки. Прийняття їх добровільне чи примусове, є ознакою духовного поневолення. Забуття родових звичаїв – ґрунт для сприйняття чужих норм і правил, передумова рабства. На цьому ґрунтується боротьба людини, роду, народу за своє виживання, та свій духовний і фізичний розвиток.

Система звичаєвого права – історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, якими регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах їхнього життя, одна з важливих ділянок народної свідомості та народних знань. Звичаєве право діяло в селянських общинах поряд з урядовими законодавчими актами.

Серед норм звичаєвого права: «ведення / гоніння / сліду», грабіж, «жіноче право», заклад, копний суд, личкування, могорич, «пам'ятковий прочухан», присяга, старожили та ін.

Отже, звичай – закон. Сьогоднішня наука стверджує, що будь-який закон є відносним, він діє лише за певних умов, в певному середовищі. Не виняток і звичай. В людині виникає необхідність постійного спостереження за зміною і розвитком подій в природі довкілля та суспільства людей.

В добовому ритмі – це звичаєва зміна форм привітань /доброго ранку, добридень, добрий вечір/, зміна побутових правил. В річному колі такі зміни обумовлюються календарністю свят та обрядовою звичаєвістю (весняні, літні, осінні, зимові обрядові цикли). В житті окремої людини – звичаєвою зміною суспільної поведінки, одягу, харчування. Зміни в природі і суспільстві готують зміни звичаєвої норми. Прикладом зміни є етап війни. Так, якщо за умов мирного розвитку вбивство тяжко карається, то для вояка на полі бою воно стає необхідністю. Звичаєва норма змінюється на супротивну. Внаслідок різноманітних змін значна частина звичаїв трансформувалася й увійшла в нову течію буття. Деяку частину давніх народних звичаїв перейняло державне право. Загалом відбулося розшарування всієї системи давньої родової звичаєвості.

Вивчаючи проблему звичаєвості, студенти мають усвідомити, що подальший розвиток та зміни суспільних відносин, урбанізація та технізація, змішування та переселення родів, посилення впливу науково-прикладного світогляду призвели до швидкого занепаду й відмирання давньої родової звичаєвості. Особливо повального характеру цей процес набув у роки штучного винищення та задушення будь-яких самобутніх проявів народної культури тоталітарним режимом.

Студентам можна запропонувати розглянути звичаєве право Січі. Запорозька Січ була не тільки військовою опорою та основою державності, але й твердинею збереження давніх устоїв духовності українського народу. Літописець козаччини Дмитро Яворницький зазначає, що там в усьому керувались не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом», що вони не визнавали ані литовського статуту, ані Магдебурського права, як таких, що не узгоджуються з духом українського народу. Сила будь-якого державного закону полягає не в суворості, а в його максимальному наближенні до природних особливостей людини. За таких умов закон стає не примусом, а потребою життя, його моральною і духовною основою.

За давнини кожна дія людини, кожен її крок впорядковувались тою або іншою звичаєвою нормою чи правилом. Однак суворість у дотриманні різних звичаїв завжди була не однаковою.

Тому все розмаїття звичаїв можна поділити і класифікувати за умовними сферами дії. Саме слово «звичай» не вміщувало в собі узагальненого поняття як це ми маємо нині. А лише один з основних напрямків унормування життя людини.

Розглядаючи проблеми звичаєвості варто звернути увагу на поняття «звичай», «обичай», запропонувавши уривок «Слова о полку Ігоревім»: – «Кая рани дорога братіє, забув чти і живота, і грала Чернигова, отня злата столе, і своя милої хотії красної Глібовни, – звичая і обичая».

В даному випадку слова «звичай» і «обичай» не є синонімами. Слово «звичай», очевидно на той час містило в собі не лише розгалуження норм і правил поведінки, в межах якого людина могла призвичаюватись до існуючих передумов без найменшої шкоди для її родової самобутності. А слово «обичай» переймало той кодекс нормативності, в межах якого дозволялось освоювати (призвичаювати) природне і суспільне довкілля без порушення екологічної рівноваги в ньому. Слово «звичай» унормовує міру призвичаєння самого себе, а «обичай» існуючого оточення, відношення до нього.

Таким чином, відокремлюється два основних напрямки розвитку родової нормативної поведінки людини. Далі необхідно розглянути основні угрупування звичаєвих норм, пояснюючи, що звичаї можна розподілити за місцями, випадками й чинністю.

1. ОСОБОВІ – унормовують поведінку людини за відношенням до самого себе.

Наприклад, ранкове вмивання – ритуал тілесного і духовного очищення після сну. В народі існує безліч переказів і повір’їв про сурові покарання за порушення цього різновиду звичаєвості.

2. ПРИРОДНО-ОСОБОВІ. Звичаї, які унормовують поведінку особи у відношенні до природи та її явищ і стихій: вогню, води, вітру, сонця, грому, різних знамень, риб та ін.

Стихії води і вогню в народі вважаються священними. Тому звичай, велить ставитися до них надзвичайно шанобливо. Вогонь і вода дають потужну очисну силу. Тому за звичаєм свяченою водою скроплюють житло, обливають молодят.

Сонце, місяць і зорі вважаються священними. Особливою пошаною в народі користується земля. Земля – мати наша. За звичаєм рідну землю цілують, йдучи в далеку дорогу й повернувшись з мандрів. За давнини землею клялися.

Особлива увага надається блискавці і грому. Під час грози не можна їсти. Блискавка вважається розкритим небом і тому її світло священне.

3. РОДИННІ ЗВИЧАЇ. Це такі неписані норми і правила поведінки людини, які узгоджують стосунки в родині: між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, братами і сестрами та ін.

Так, з давних давен в українській родині батька і матір шанобливо називали на «ви», без благословенного слова голови ніхто не смів приступати до їжі під час сімейного сніданку, обіду чи вечері.

4.  СУСПІЛЬНІ ЗВИЧАЇ. Це норми і правила поведінки, що узгоджували стосунки між різними людьми поза родиною. До них належать і звичаєві норми суспільного устрою. Як свідчать давні писемні джерела, наші предки в своїх звичаях схилялися до демократичності. Так, візантійський літописець Прокоти у праці «Про войну з готами» – другої половини VI ст. – зазначає: – Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того Всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади.