Культура поділля (стр. 6 )

В 1862 році землі, на яких розкинулось городище перейшли у спадок до графа Григорія Строганова. Земля тільки частково була його власністю, багато наділів належало місцевим селянам. Розуміючи, що городище – це не лише віковічна пам’ятка історії, а й джерело збагачення, Строганов відселив місцевих жителів до сіл Сажки та Озеро, де для кожного будував садибу і, забираючи 300 сажнів землі, наділяв в межах 800. Таким чином, Строганов залишився єдиним господарем городища. Що ж спонукало графа Строганова до таких ось дій? А те, що серед мешканців Немирова та навколишніх сіл поповзли чутки, що на городищі схована велетенська скриня із золотом. Ось саме ця чутка і заставила жадібного до багатства графа привласнити городище. Ця чутка покликала на городище й тисячі інших шукачів скарбів, які почали проводити варварські розкопки у пошуках скарбу. Але золота так ніхто і не знайшов, знаходились інші речі, які не цікавили горе-археологів. Ці речі просто варварськи знищувались.

Ці розкопки тривали аж до 1908 року, поки їх не провідала донька Григорія Строганова Марія Григорівна Щербатова, яку вразили розміри викопних кісток. Розуміючи історичну цінність старого поселення у Валах та викопних знахідок, княгиня заборонила усі подальші розкопки і наказала усі викопні скарби перенести до своєї садиби. А щоб не руйнувалась ця археологічна пам’ятка і щоб повністю позбутися від посягань горе-шукачів скарбів вона повністю викупила усі наділи селян в районі Валів та надала їм орні землі біля с. Озеро. І на відміну від свого батька графа Строганова, юридично оформила спадковість на ці землі. Натомість викликала з Кам’янця-Подільського спеціаліста зі старожитностей.

Перша наукова експедиція під керівництвом професора побувала у Немирівських валах 1909 року. Вслід за нею в 1910 році експедиція під керівництвом професора А. А. Спіцина.

Так, у 1909 році на одному із трьох масивів, на яких розташоване «замчисько» відкрив залишки трипільського поселення. Тут же він зафіксував виходи 20 площадок і відзначив, що забудова замчиська велась планомірно: 7 рядів жител поперек довгої осі городища і причому житла розташовані в «шаховому» порядку. Вони, як правило, мали однакові розміри: 21 м – довжина; 12 м – ширина і 3 м – глибина. С. Гамченко інтерпретував їх як підземні житла «ямного» типу. Посеред ось такої напівземлянки знаходився центральний стовп, який підтримував конічну

( в деяких будівлях і одно-, а то й і двоскатну) покрівлю з соломи чи очерету. Стіни робили із вертикально поставлених колод, які із середини обмазувались глиною. Іноді ще стіни були закріплені переплетеною лозою та обмазані глиною, змішаною із січкою і половою. На земляній підлозі у центрі знаходилось вогнище з каменю.

Між житлами, окрім сили-силенної зернових ям, виявлено великий насип із попелу, так званий «зольник», у якому знайдено багато уламків глиняного посуду, побутові і господарські речі (бронзові прикраси, вироби із кістки та каменя, приладдя для ткацтва тощо). На думку вчених це було загальне місце для збору сміття.

Результати своїх робіт частково опублікував у працях «Спостереження над даними дослідів трипільської культури 1909–1913рр.» (Трипільська культура на Україні. К. 1926 р., с. 31–42); «Археологічні дослідження 1909 року на Поділлі по Трипільській культурі» (НБ ІМК РАН – Фонд № 000 та «Спостереження над даними досліджень першоджерел Трипільської культури в 1909–1913 рр.» (НА ІА НАНУ– Фонд № 38, с.1–31). Проте більша частина інформації так і залишилась в рукописах.

Передчасна драматична смерть у 1920 році Марії Щербатової призупинила наукове вивчення валів. Поновилось воно аж у 1941 році під керівництвом А. П. Смірнова та, на жаль, було перерване війною.

Уже після війни у 1946 році до Немирова з самого Державного Ермітажу прибула Південно-Подільська археологічна експедиція на чолі з М. І. Артамоновим. Протягом одного літа члени експедиції накопали велику розмаїту кількість експонатів (понад 2 тис. екземплярів), які пізніше були поміщені до Ермітажу, де зайняли два зали під восьмим і дев’ятим номерами. Лише незначна колекція із розкопок зберігається в Інституті археології НАН України в Києві.

На теренах навіть такої величезної держави, якою був Радянський Союз, Немирівське городище виявилось одним із найбільших і найбагатших. Але тут є ще одна і чи не найголовніша причина такої поваги до Немирова. На початку минулого століття Марія Григорівна Щербатова, яка була дуже доброю до свого народу і вміла цінувати його таланти, відправила на навчання в Академію мистецтв до Петербурга сільського хлопчину з Великої Бушинки на прізвище Дець – (Тимофій чи Тихон). У нього виявився особливий хист до малярства, хоча в районі ніде ніщо з його творчості не збереглось. Він, кажуть, розписував церкви, приїжджаючи влітку до родичів. Цей хлопець, звичайно, знав за городище, а то може й бував неодноразово на них, і не раз, можливо, розповідав про них тим, хто трудився поруч. Ймовірно, що його слова й дійшли до відповідних інстанцій, на підставі чого і була споряджена археологічна експедиція у Вали. Тим більш, коли до цього додати ще й і той факт, що Т. Дець був видатним спеціалістом, так як обіймав посаду головного реставратора Ермітажу, а на такі посади випадкових людей не поставлять. На превеликий жаль, наш земляк прожив недовго, він розділив трагічну долю тисяч ленінградців, померши з голоду під час блокади міста. Проте експедиція Артамонова та два Немирівських зали в Ермітажі – це пам’ять вдячних колег нашому землякові.

На виставці в Ермітажі представлені численні предмети розкопок городища. Є там бронзові і кістяні наконечники стріл, голки, катушки та кінська збруя, виконані в характерному для скіфського мистецтва звіриному стилі (зображення фігур коней, худоби, звірів, плазунів та птахів). Зустрічається й просте сільськогосподарське та побутове знаряддя. Та особливо визначним є посуд із лощеною чорною поверхнею, прикрашений капелюрами, що відповідає вжиткам чорноліської культури. Крім виробів місцевих майстрів, тут знайдено і привізний посуд, який вироблявся в VІІ–ІV ст. до н. е. майстрами з островів Східного Середземномор’я –Родоса і Самоса. Елінські купці привозили його місцевому населенню в обмін на пшеницю та хутро.

Ось як коментує, зокрема, гончарні вироби наших предків, науковий працівник Ермітажу Юрій Гораційович Шапіро: «Виробництво глиняного посуду, який ліпили вручну (гончарного круга ще не було), досягло в Немирівському городищі найвищої досконалості. Тут склався своєрідний місцевий художній стиль. Миски, горщики і специфічні місцеві вироби –особливі черпаки – мають гарну, досконалу форму, пропорційні частини, чорну вилощену поверхню, прикрашену ще й жолобками-капелюрами. Часто на посуд вручну або штампом наносився орнамент у вигляді паралельних зарубок, заповнених білою пастою, що утворювало на чорному фоні тонкий і легкий візерунок».

Отже, ця експозиція в Ермітажі переконливо свідчить про високий рівень на той час не тільки розвитку, а й і високої культури наших далеких пращурів.

Про результати робіт Південно-Подільської археологічної експедиції 1946–1948 років М. І. Артамонов виклав у праці «Південно-подільська експедиція» (Археологічна пам’ятка УРСР. Т. І Матеріали польових досліджень інституту археології Академії наук УРСР за 1945–1946 рр. Розділ «Маршрутні експедиції». К. 1949 р., с. 257–261). Тут же знаходяться й польові записи із схематичними кресленнями (1909р.) і

А. О. Спіцина (1910 р.).

Слід додати, що під час розкопок (1946–1948 рр.) М. І. Артамонов знайшов і ще кілька площадок трипільського поселення, не помічених

. У підсумках по питанню трипільського заселення Немирівського городища він пише, що «початкове селище з фарбованою і розписною керамікою трипільського типу було на мисі (один із трьох, на якому було побудоване «замчисько» – вставка) з внутрішнім укріпленням і не виходило на північ за межі валу, що огороджує його».

Пізніше, у 1966 році Немирівські вали досліджує Немирівський загін Скіфо-слов’янської експедиції Харківського університету (керівник ). А в кінці 80-х років минулого століття востаннє Вали досліджує експедиція під керівництвом професора Вінницького педінституту П. І. Хавлюка. Матеріали цієї експедиції зберігаються у Вінницькому краєзнавчому музеї. Згідно з легендою цей водоспад називається – «Водос-падом любові»

Шаргород – центр духовності

·  Історико-культурний центр духовності та злагоди: Костел Святого Флоріана, Свято-Миколаївський чоловічий монастир, синагога.

·  Комплекс споруд Шаргородського Свято-Миколаївського чоловічого монастиря.

·  Костел св. Флоріана м. Шаргород

Історико-культурний центр духовності та злагоди: Костел Святого Флоріана, Свято-Миколаївський чоловічий монастир, синагога.

(м. Шаргород)

Шаргород (першочергово Шарогрудек) – це унікальне місце на теренах східної Європи, адже тут, на крихітній території і в такій кількості зосереджено сліди існування різних культур, де реально існував міжконфесійний та міжнаціональний мир протягом багатьох століть. Такий уклад життя, який завжди був у Шаргороді – це ідеальна модель для світосистеми.

Шаргород – улюбленець століть. На нього турки говорили «кучук – Стамбул» (маленький Стамбул). Задля придбання місцини для нього засновник Ян Замойський здійснив обмін села Прага під Варшавою. Місто мало свій герб, магдебурзьке право і право обов’язкових торгів три рази на рік.

Ці чудові пам’ятки зосереджені в радіусі 400 метрів, утворюючи так званий історико-культурний Центр духовності та злагоди.

Комплекс споруд Шаргородського Свято-Миколаївського чоловічого монастиря

В 1717 році тодішній власник Шаргорода магнат Станіслав Любомирський запросив на береги Мурашки ченців ордена уніатів-базиліан, що заснували тут монастир і школу (1719).

Унія зустріла різкий опір православного населення. В 1726 році в Шаргороді виникло братство зі своєю школою, а згодом через вісім років спалахнуло повстання під керівництвом сотника шаргородських козаків Верлана.