Культура поділля (стр. 8 )

У XX ст. під час встановлення радянської влади у Шаргороді, як і по всій Україні, було переслідування християн, а особливо католиків. Нова влада намагалась припинити культову діяльність Католицької церкви, але завдяки міцній вірі місцевих католиків зробити цього не вдалось.

Лядовський Усікновенський скельний чоловічий монастир

Лядовський Усікновенський скельний чоловічий монастир знаходиться на лівому березі Дністра, на кордоні з Молдовою. Неподалік, у Дністер впадає маленька річка Лядова, поряд з якою розташоване село з однойменною назвою. Лядовський Усікновенський скельний чоловічий монастир – один із найдавніших в Україні. Заснований він у 1013 році родоначальником руського чернецтва преподобним Антонієм Печерським на його шляху зі святої гори Афон до Києва. Історики називають Лядовську обитель дивним пам’ятником загадкового минулого, і відзначають його духовну і культурну значимість протягом більш ніж 1000-річної історії Православ'я на нашій землі.

Заклик Гласу небесного

Під час князювання Великого Рівноапостольного князя Володимира – Хрестителя Русі, у мальовничі скельні місця на лівобережжі Дністра прийшов один його сподвижник, який підтримував князівську владу Києва і обраний нею християнський шлях. Звали його Антоній, а до цього, в миру – Антипа.

Саме з його ім’ям, а також зі справами насельників-іконопоклонників, які були у візантійській імперії в ролі гнаних прочан, і, залишаючись православними, проникали все більше на північ, де і селилися в печерах, пов'язана історія Лядовського монастиря. На Святому Афоні, в монастирі Есфігмен, молодий Антипа прийняв чернечий постриг з ім’ям Антоній. У 1013 році на зворотному шляху до Русі, «з афонських гір в святий град Київ», Антоній відчув заклик «Гласу небесного» і зупинився у лядовському благодатному краї. У той час по Дністру проходив один з найбільш безпечних торгових шляхів до Скандинавських країн, Галицьких князівств і Візантійської імперії.

Келія і храми

Чернець Антоній оселився в скельних печерах, де висік собі келію, яка і сьогодні носить його ім’я. Це місце є особливо шанованим у Лядовському монастирі. Келія залишається незмінною протягом останнього тисячоліття. За своїми розмірами вона ідентична тій афонській печері, з якої і розпочав своє чернече житіє Преподобний Антоній. Збереглися також печери, кістниці і печерні храми, висічені у скелі ченцями багато століть тому.

Перший і головний печерний храм Лядовського монастиря присвячений в ім'я Усікновення глави Іоанна Предтечі. Із зовнішнього боку цього храму височить величезний монумент – неотесана брила вапняку, яка зверху до низу покрита численними стародавніми написами на різних мовах і різними емблематичного зображеннями, що робилися відвідувачами і паломниками цього монастиря. Це можна вважати єдиним відомим нам древнє монастирським літописом, що зберігся до наших днів. Внизу під храмом і ліворуч від нього також збереглися древні крипти-кістниці. Другий храм з'єднаний з першим переходом в товщі крейдяної скелі, і присвячений на честь Святої великомучениці Параскеви нареченої П’ятницею. Третій храм був створений у пам'ять самого засновника цього монастиря, преподобного Антонія, і знаходиться поряд з келією преподобного, з'єднуючись з нею печерним переходом.

Грамота гетьмана

Татаро-монголи контролювали лядовські скелясті береги у ХІІІ–ХІV століттях. Орди вимітали із храмів все найцінніше. Скориставшись цим, римо-католицька церква, яка сподівалася підкорити західні руські князівства своєму впливу, відкрито обіцяла всебічну підтримку в боротьбі з татаро-монголами і навіть королівський титул за перехід у католицьку віру.

З кінця XIV ст. цей край на довгі століття, аж до кінця XVIII ст., став входити до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського. У цей період Лядовський монастир переживає незвичайні часи. Всі згадані події, звичайно, в тій чи іншій мірі мали відношення до позиції духовенства та братії. Адже там, у печерах, звучало благословення козакам. А ченці ігумен Павло та ієромонах Никифор, які користувалися особливою прихильністю Богдана Хмельницького, передали від гетьмана грамоту патріарху Паїсію, а на словах – і прохання до царя Олексія Михайловича вступитися за Україну і її запорізьких козаків. Під час двадцятисемирічного панування тут турків майже у всіх монастирях Подністров'я життя знову завмерло, осиротіли і Лядовські церкви. Втім, на відвойованих у турків в кінці XVII ст. територіях церковне життя отримало новий імпульс у розвитку. Лядовська обитель пам’ятає також, як на початку XVIII ст., протягом декількох десятиліть, в ній – зовсім збіднілій, перебували греко-католики. Після входження Поділля до складу Російської імперії Лядовський монастир знову повернувся до Православ'я.

ПОДІЛЬСЬКА ВИШИВКА

Подільська вишивка – одна з найбільш складних і красивих в Україні. Бездоганні щодо техніки виконання, високохудожні вишивки цієї області зачаровують з першого погляду.

Найкращі полотна ткали в чорноземних районах Поділля, де були особливо сприятливі умови для вирощування конопель. Лляне полотно м’яке, має дрібнішу клітинку, сірувато – охристі відтінки, а конопляне – тугіше, зеленкувато – сірих відтінків. В Україні відомо близько 20 видів полотна. У XIX столітті вишивали лляними, конопляними й вовняними нитками ручного виробництва. Нитки пряли з найкраще вичесаних волокон льону чи конопель, пряли тоненько й рівно, щоб нитка вільно рухалась у вушці голки й легко стелилася на тканині. Потім нитки білили, фарбували, натирали воском або жиром. Нитки для вибілювання золили в діжках – «зільницях». У діжки складали нитки, намотані в півмітки, пересипали попелом із спалених дров і заливали окропом. Лугова вода поступово вибілювала нитки, потім їх прали й висушували на сонці чи на морозі. Такими нитками вишивали, часто комбінуючи із сірими, небіленими, що мали зеленуватий відтінок. Для фарбування використовували кору вільхи, дуба, ягоди бузини, цибулиння. У південних районах Східного Поділля нитки для вишивання змочували гарячою водою з розчином лугу, отриманого від спаленої соломи гречки. В результаті нитки набували світлого вохристого кольору, його називали «пшеничним». Із середини XIX століття стали користуватися привозними бавовняними, вовняними, металевими, шовковими нитками, бісером.

У подільських сорочках, окрім рукава, оздоблюються вузькими симетричними смугами орнаменту площини навколо розрізу пазушки – «погрудки» і «побічниці», або «приборки», які йдуть паралельно «погрудкам». Орнамент «погрудок» часто переноситься й на спину сорочки. Цей принцип розміщення вишивки на спині і грудях характерний як для східних, так і для західних районів Поділля. У вишивці Східного Поділля переважають геометричні мотиви складних сполучень. Мініатюрна розробка їх справляє враження дорогоцінної мозаїки.

На Вінниччині своєю бездоганністю й витонченістю вирізняються вишивки сіл Клембівка, Стіна, Яланець та Городківка. Тут здавна вишивка стала промислом не лише для жінок, а й для чоловіків. Звідси вироби потрапляли на ярмарки Києва, Санкт–Петербурга, Парижа, вирушали в далеку подорож по світу.

До нас дійшло небагато імен народних майстрів, і серед них Юстина Ременюк, яка зберігала високе мистецтво вишивки «низзю», успадкувавши його від матері – колишньої кріпачки, що заробляла шиттям на життя.

Уславлені вишивальниці – Параска Березовська, Марія Коржук — відомі далеко за межами України.

Класичною технікою Поділля є «низь» чорного й червоного кольорів, що лягають густими насиченими лініями. Ця техніка виконується з виворо-

ту й на лицьовому боці має протилежний вигляд розміщення кольорів.

Вдало майстрині користуються графічною лінією для підкреслення основних рис орнаменту: це так зване поквітнення, коли червоний колір обводиться чорним, а чорний — червоним. Щоб уникнути одноманітності узорів, застосовують ритмічне чергування червоного й чорного кольорів у квадратному або шаховому порядку. На початку XX століття існувало два великі осередки вишивки «низзю»: один – у Гайсинському повіті, другий – на півночі Ямпільського.

Чорний колір вишивки був домінантним. Іноді він поєднувався з темно-вишневим або ж до червоно – чорної гами додавали жовтий чи зелений. Побутує на Поділлі вишивка чорними й синіми нитками. На південному заході Поділля вишивка поліхромна. Особливо вміло вишивальниці використовували біле тло полотна, що стає повноправним елементом орнаменту.

У 20–30-х роках XX століття значного поширення в районах Східного Поділля набуває рослинна орнаментація, улюбленою стає проста й легка у виконанні техніка хрестик, у різноманітнюється гама кольорів. Часто традиційні низинкові орнаменти виконуються хрестиком, зокрема в Шаргородському районі (в селах Івашківці, Копистерин, Пасінки). При цьому щільно зашивається основна маса орнаменту, білим залишається тло полотна, яке слугує формотворним елементом узору. Виникає своєрідний ефект високого рельєфу вишивки й білої площини узору, який поринає у глибину. Яскраве декоративне оздоблення вишивкою, крученим шнуром, аплікацією з кольорової шкіри характерне для традиційного одягу, зокрема гуньок, камізельок, кожухів.

Широко використовують майстрині різноманітні мережки чорного, білого, синього кольорів, а також шви поверхневого шиття: «штапівку», «стебнівку», які, мов павутиння, з'єднують в одне ціле композиції орнаментів і вносять додатковий художній ефект. Особливо цікава мережка «шабак», що виконується яскравими, контрастними кольорами: жовтими, зеленими, білими нитками, а також унікальні змережувальні шви «козацької мережки» в синіх, чорних, жовтих і червоних тонах. Ця мережка найпоширеніша в селах Чечелівка Гайсинського та Соболівка Теплицького районів, де має назву «миканиця».

На початку XX століття згадані мережки побутували й у Брацлавському повіті, а вишивка «зерновим виводом», «виколом», «зерном» – в Ямпільському та Ольгопільському повітах. Певне поширення мали й інші техніки ажурної вишивки, що звалися «різані» у Вінницькому, Гайсинському, Ольгопільському повітах. У давнину їх робили веретеном, а потім перейшли на вирізування ножицями.