Письменники, діячі культури – ювіляри 2013 року (стр. 3 )

Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе».

Не однаковими виросли їхні сини – Михайло й Сава. Михайло – роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працювати. Він, як старший син, мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам.

Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього – дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.

Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілими днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, – це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку призвичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею, бо «що значить чоловік без землі?». Вона заклинає його, ворожить, чародіє: «Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою». Сава визріває на братовбивцю. Він одружується з Рахірою, але все це не дає йому ні щастя, ні спокою.

Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У «Землі» всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному.

Центр уваги письменниці – не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка Анна, старий Івоніка Федорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави – з другого. З особливою любов'ю розкрито образ Анни. Мимоволі, очевидно, образ цей зближувався улюбленими героїнями письменниці і підносився над оточенням своєю духовною і моральною вищістю, а «того не простив їй ніколи консервативний, упрямий мужицький змисл женського сільського світа». В такому ж напрямку вона збирається виховати свого сина.

Ольга Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові переломлються тут крізь призму психології, внутрішнього світу людини.

Психологічному аналізу, власне, підпорядковано все: і композиція, і художні засоби, і пейзаж, що з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, несучи в собі відповідний до розвитку сюжету настрій. Наприклад: образ «сусіднього ліска», де має відбутися вбивство, образ таємничої мряки, що огортає поля, образ темної ночі тощо. Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання, та ін.), і вся та внутрішня гармонізація мови, кольорова гама, що нею користується письменниця для змалювання природи.

Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю «Земля» протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О. Кобилянської – гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. Письменниця з правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані психологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість «Земля» вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Епіграф до повісті взято з твору норвежця Йонаса Лі: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Повість «Земля» – це вершина реалізму Кобилянської – поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку ХХ століття.

Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. У листі до відомого хорватського славіста В. Ягича від 8 листопада 1905 І. Франко писав: «Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі був, великий роман «Земля»... В ньому Кобилянська справді найповніше виділила риси свого таланту, але, на мою думку, досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає «Землі» особливого чару... Її роман «Земля», крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття».

Михайло Коцюбинський писав авторці: «Пишу до Вас під свіжим вражінням од вашої повісті «Земля». Я просто зачарований вашою повістю; все – і природа, і люди, і психологія їх, – все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу. Яка шкода, що ми не можемо мати вашої повісті на Україні».

Захоплені глибиною змісту, художньою красою прози О. Кобилянської, і перші читачі її книжок, і дослідники, що впродовж сторіччя вивчають її творчість, давали і дають їй найвищі оцінки. Письменницю називали пишною трояндою в саду української літератури, гірською орлицею, правдивим талантом, карпатською красою, борцем за розкріпачення жінки. Кожне з цих поетичних визначень характеризує певну грань її прози. Кобилянська справді, після Ю. Федьковича, вдруге відкрила світові Буковину, залишившись у свідомості поколінь ясною, осяйною царівною цього пишного краю української землі.

Довгий і складний шлях пройшла О. Кобилянська як письменниця. Протягом півстоліття виступала вона в літературі, відображаючи життя народу в його різноманітних виявах, духовні прагнення інтелігенції, малюючи природу рідного краю.

«Пишучи що-будь, довше чи коротше, я лиш одно мала в душі: Україну, ту велику, пишну, пригноблену, сковану Україну й ніщо інше, – свідчила сама Кобилянська в «Автобіографії». Україна для Кобилянської – це насамперед її трудящий люд, це та дрібка національної інтелігенції, яка не зреклася свого народу, а лишилася з ним, щоб нести йому світло культури й допомагати йому «виробити себе»; це та традиція історичного буття й свідомості, що «золотим пасмом» лягає з минувшини в прийдешнє.

Безперечною заслугою письменниці є те, що вона однією з перших в українській літературі змалювала образи жінок-інтелігенток, яким притаманні вищі духовні інтереси, прагнення вирватись із тенет буденщини, духовного рабства. Звеличуючи людину, зокрема, жінку, показуючи її високі духовні поривання, О. Кобилянська утверджувала передові погляди на життя.

У 30-х рр. в Україні розпочався випуск дев’ятитомного видання творів письменниці. З цієї нагоди Олександр Олесь написав такого вірша:

Привіт, уклін низький Вам, пані.

Колись давно, колись в тумані

На скелях, де живуть орли,

Коли ще тільки розвиднялось.

Ви генціаною ніваліс

В пустелі білій розцвіли.

І сорок років з гір високих

Рої пелюсток синьооких

Ловили ми серед долин.

А мрії линули в простори,

Туди, туди на сизі гори,

До недосяжних верховин.

Спасибі ж Вам, що в час розпуки,

Ми в гору все ж здіймали руки

І не кляли життя й землі…

Стояла мряка над землею,

А ми очима і душею

Ловили промені у млі.

Окрема, чи не найзворушливіша, сторінка в житті Кобилянської – довголітня дружба з Лесею Українкою. Зазнайомилися дві великі Українки заочно у 1899 році. Відтоді до кінця життя залишалися близькими товаришками, посестрами, однодумцями. У 1901 р. Леся Українка гостювала в родині Кобилянських у Кімполунзі. Дуже полюбила Буковину. «Ой, уже правда, що зелена Буковина. Тут весна справжня, все зеленіє, сади зацвітають і колорит скрізь такий ясний-ясний, здається, у нас і навесні так ясно не буває…». Приїздила й Ольга Кобилянська до Косачів у Київ. Листування між письменницями додавало обом наснаги у творчій праці, взаємно духовно підтримувало і збагачувало.

В одному з листів до Ольги Кобилянської Леся Українка, підбадьорюючи товаришку в прикру хвилину життя, нагадала спільне їм обом кредо: «Тяжке то слово: «Я можу все витримати», але нехай хтось скаже його собі так, як і ще хтось казав у подібних обставинах, а потім хай розмахне крилами і летить угору, куди не тільки ведмеді не заходять, а навіть орли не залітають, може, там трохи холодно і самотньо буде спочатку, але може там стрінуться й інші гірскі подорожні й розпалять усі укупі ватру велику і будуть з неї іскри на всю Україну».

Ольга Кобилянська і була однією з тих гірських подорожніх, які потугою благородного духу й щоденної праці сходили на високості людської думки, щоб найдорожчі скарби своєї душі скласти до тої «ватри великої», що зоріла українському народові в темні ночі царсько-цісарсько-панських благоденствій.

Вона була гарна – її інтелігентна, навіть аскетична краса, струнка постать привертали до себе увагу: «Висока… як тополя. Чорне, добре плекане, блискуче волосся окружало її ніжне біле личко… великі чорні очі чогось тужно та сумно гляділи». До того ж мала витончений смак, одягалася елегантно, за сучасною модою, була самостійною (можливо, занадто?) та цілеспрямованою, з активною життєвою позицією. Здавалася, щастя їй не обминути… Проте… «В моєму житті не часто гостює радість… Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка»? – намагалася зрозуміти ще зовсім юна Ольга.