Письменники, діячі культури – ювіляри 2013 року (стр. 6 )

Бо і сам крилату душу маю.

Ні свободі повені на лузі,

Навіть силі сонця серед маю

Я не заздрю.

Заздрю я бджолі найбільше в світі.

Коли б так навчився працювати –

Скільки міг би правди назбирати

У життя,

На буйнім його цвіті. С. 48

Ведуча: Платон Воронько є автором понад 30 збірок віршів і поем та великої кількості книжок і книжечок для дітей. Не одне покоління дітей виховане на його поезії. Його вірш «Облітав журавель» з дитячих років виховує любов до рідної землі, краще якої немає в світі.

Читець: Облітав журавель

Сто морів, сто земель,

Облітав, обходив,

Крила, ноги натрудив.

Ми спитали журавля:

– Де найкращая земля?

Журавель відповідає:

– Краще рідної немає!

Ведуча: А скільки матерів співали своїм дочкам колискову:

Читець: У моєї доні

Оченята сонні,

Рученьки, мов з вати, –

Доня хоче спати.

Ніч прийшла тихенька.

Спи, моя гарненька.

Ведуча: Численні казки та вірші поета розширюють уявлення дітей про природу, вчать сприймати красу навколишнього світу.

Читець: Падав сніг на поріг,

Кіт зліпив собі пиріг.

Поки смажив, поки пік,

А пиріг водою стік.

Кіт не знав, що на пиріг

Треба тісто, а не сніг.

Ведуча: У збірці «Осениця» Платон Воронько найповніше розкриває себе як майстер ліричного вірша. Довго йшов до цієї книжки поет. І тому не випадково вона має назву осені – пори, коли з висоти прожитих літ людина осягає пройдений шлях. На схилі й на вершині водночас, на перехрестях підсумків. За осеницею – осіннім часом – настає зима.

Читець: …Батька, мами, двох сестер і брата.

Діда-кобзаря давно нема.

Наді мною осінь пелехата,

А над ними – вже зима, зима.

Але тут усі серця і лиця

В колі Вороненків, Хлібопеків

Рідні звіку.

Власну осеницю

Я святкую на землі батьків.

Ведуча: Справді, найдорожчою у пору осениці стала для старого Воронька «земля батьків», подаленіла на обріях, але така жива в уяві, що безнастанно викрещувала нові й нові спогади з дитинства, отчої хати, в образах людей і подій там, далеко, у незабутньому, що раз по раз наближала до поета і примхлива, і мудра пам’ять.

Читець: Я знов у сні ходив до себе в гості

Стежиною, де б'ється осока

Коло млина, де у вербовій брості

Шумить кипінь на зрубі лотока.

Купався у ласкавім шумовинні,

Між палями шугав і завертав

У найстрашніші закутки дитинні,

В озерця із косицями отав.

Я бачив справжню зеленавість лугу,

Врочисто-чисту неба голубінь,

Найглибші в світі прірви і яруги,

Найширшу гін пшеничних широчінь.

Ці кольори, ці простори й глибини

Лише в дитинстві бачити дано.

Уздрів я те, що в літньої людини

Роками й розумом затьмарене давно.

Ведуча: Та чи не найприкметнішою рисою «пізнього» П. Воронька є посилення медитації, роздуму, ліричного сюжету, який ґрунтується на «щойно знайденій», підказаній життям, відкритій у ньому думці, що часом окреслюється – завдяки своєму «живому», «предметному» збудникові – з скульптурною опуклістю і мудрим лаконізмом.

Читець: Пливу по хвилі споминів. Пройдешнє

Тут поруч, наче скиба з кавуна,

Мов ягода з присохлої черешні,

Яку я сам садив коло млина.

Ведуча: Міркується багато про що – поет схильний до ліричної замисленості – починаючи від невблаганного плину літ і впертого опору, який чинить йому нестаріюча душа (назвемо лише широко відому, сумно усміхнену «Пісню вороного» – «Коли був я тонконогим лошаком, називали мене люди вороньком...»), і закінчуючи глобальними проблемами, що стоять перед сучасним людством. Ось одна з них, відбита в його вірші «Народжуйся, незнаний, дивний світе», який, поза всім, красномовно свідчить про основу основ світовідчуття поета – його діяльний гуманізм:

Читець: Народжуйся, нова вселюдська віра

В ласкавість розуму, в дбайливу доброту,

Що збереже життя пташині, звіру,

Лісам Карпат, Кавказу і Сибіру,

Морям і рікам верне чистоту.

Неси красу, наш новоявний світе,

У барвах, в музиці, в поезії живій...

Ведуча: Для того, щоб донести до людей своє незабутнє, – треба бути поетом, а коли йдеться про літнього поета, то й зберегти свій дорогоцінний дар – душу зберегти, любові не розгубити, і на тяжкому шляху не збайдужіти, не втратити віри і відчути в собі прощальний і світлий поклик у незвершене, прозирнути і за обрій власного земного буття з душею і любов’ю до тих, кому ще жити й жити у цім світі:

Читець: Дорога од воріт все далі й далі –

Через дитинство, юність, крізь війну…

Позаду рейди, вибухи, шпиталі –

Вона ж то вниз, то знов на крутизну…

Іти й іти незвіданій дорозі,

Аж поки не сягне в далекий строк.

Молю я долю:

В смертнім передгроззі

За крайнім сроком дай зробити крок,

Обняти світ, який покинуть маю,

Ту землю, що у всесвіті одна,

Всю Україну з краю і до краю,

Сказати ій: – Прости, як є вина.

Ведуча: Заслуги поета відзначені урядовими нагородами і преміями. Він – лауреат Державної премії СРСР (1951 рік, за книги «Добрий ранок» і «Славен мир»), Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972 рік, за книгу «Повінь»), премії Ленінського комсомолу України ім. М. Островського (1962 рік, «Драгі другарі»), літературної премії ім. Лесі Українки (1976 рік, збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», драматична поема «Казка про Чугайстра»).

Читець: Прокинувся, як в юності, – щасливим.

Осінній сад шелесне за вікном.

Чорнявощокі переспілі сливи

Частують сонце молодим вином.

І джміль, одягнений в смугасті оксамити,

Баском затягне пісеньку: жу-жу… –

Бажає всім нам до весни дожити.

А я зітхну й нічого не скажу.

Ведуча: Платон Воронько чесно пройшов свою життєву дорогу. Платон Микитович пішов у небуття, проживши 75 років, в липні 1988 року. Рівно стільки йому накували зозулі охтирського краю. Роки його життя – це частина історії українського народу, це роки колективізації й непу, голодомору і репресій, війн і відбудов.

Читець: Шукай себе, перемагай зневір’я –

Нехай сімнадцять літ чи сімдесят –

Сміливо йди в знелюднене міжгір’я,

Знайди забутий, здичавілий сад,

Де родяться на яблунях кислиці

І виноград – дрібніший за горох.

Шелестять тополі на світанні.

Скільки в тому шелесті краси!

Дай же, доле, в дні мої останні

Вчути тополині голоси.

Славних друзів незабутні вірші,

Матері журний і теплий спів…

Шелестять тополі в білій тиші

Між безсмертям луків і степів.

Ведуча: Борис Олійник присвятив Платону Вороньку такі слова:

Читець: Хай в слові вовік таємниця світа

Ти чуєш, як плаче воно.

«Зозуля йому ще дарує літа,

Хоч він уже мертвий давно».

Та є у поезії вища мета,

Незвітна і владі небес!

«Зозуля йому відкувала літа,

А він уже в слові воскрес!».

Ведуча: Поезія Платона Воронька – одна з найщиріших і найліричніших в сучасній українській літературі. Його вірші надихають на добрі справи, готують до натхненної праці на славу Батьківщині, а також вчать любити Україну так, як любив її Платон Воронько.

Література

Воронько  П. Повінь : вибрані твори / П. Воронько. – К. : Криниця, 2004. – 606 с. – (Бібліотека Шевченківського комітету)

«А я не можу без пісень…» : Платон Воронько // Макарова В., Макарова Л. І. Слово в пісні відгукнеться. – Суми : Собор.– С. 98–105.

 І. Платон Воронько / В. Будянський // Літературне краєзнавство. – Суми, 2011. – С. 125–135.

Вокальні твори на слова П. Воронька. – К. : Музична Україна, 1974. – 79 с.

«Жаром калини зігріюся…» : до 75-річчя з дня народження Платона Воронька // Українська мова і література в школі. – 1988. – № 12. – С. 73–74.

Скрипник А. Довгий шлях за синім птахом : до 85-річчя з дня народження Платона Воронька / А. Скрипник // Дивослово. – 1998. – № 12. – С. 8–12.

«Той, що греблі рвав». // Корнющенко І. Відлуння. – Суми, Козацький вал, 2006. – С. 147–150.

«Душа, що прагне високості»

Матеріали до творчого портрету

Василя Земляка

Є в нього Сузір’я Лебедя –