Письменники, діячі культури – ювіляри 2013 року (стр. 8 )

Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» – це стихія Василя Земляка, Вавілон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавілоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне – як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавілона, – його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові – селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавілон...».

Щедра, ніжна і весела фантазія В. Земляка захоплює кожного, хто заглиблюється в складну історію мешканців Вавілона та Зелених млинів, зокрема сільської красуні Мальви Кожушної, місцевого філософа Фабіяна, братів Соколюків, Явтушка Голого та ін. Це хлібороби, вчителі, робітники... Скільки їх було, відомих і невідомих героїв, які захищали українську землю, клали на вівтар її незалежності власне життя, несли і несуть відповідальність за її долю, її майбутнє. В цих книгах так химерно переплелись реальне і фантастичне, земне і казкове, радісне і трагічне, що неможливо визначити міру автобіографічного у витвореній письменницькою уявою художній реальності.

Працюючи над цими романами, письменник добре усвідомлював, що, крім середовища, в якому людина живе і формується, дуже багато важить у її житті також духовне середовище народу, його пам’ять, традиції, адже культури без коріння немає, всебічно розвиненою стає та особистість, в якій гармонійно поєднуються такі поняття, як народна мораль, совість, історична пам’ять, багатовіковий естетичний досвід народу.

Василь Земляк у згаданих творах виявив синівську уважність до етнографічних барвистих звичаїв рідного Прибужжя, його святинь, злетів і трагедій, до побутового народного етикету, мови, яка завжди була душею народу, душею його культури. Саме уважність до людини, мовна культура, невимушений гумор, щира лірична інтонація надають Земляковим книгам справжньої краси і чарівності.

Усі герої В. Земляка – добрі й злі, мудрі й наївно простакуваті, ліниві й працьовиті, хоробрі й боягузливі, похмурі й веселі – «заземлені» на народний характер у всій його складності й простоті, визначеності й неоднозначності. Вони у складних катаклізмах історії гинуть і воскресають, перемагають і вічно залишаються в пам’яті нащадків – живуть життям, яке судилось одвічно людині на землі. Письменник прагнув творити так, щоб поєднати минуле з майбутнім, «побачити землю свою в єдності й цілісності великого й малого, у величі загиблих і в буденності живих».

А ще Василь Земляк любив Київ. Микола Олійник писав: «Київ він любив по-особливому. Любив проспекти, тополевий Шевченків бульвар, майдани, вулиці. А найбільше, мабуть, провулки. Старенькі, з давньою-предавньою, розмитою дощовими водами бруківкою. Киянівський, Андріївський узвіз, якась покручена (на Татарці) вулиця з дивною для міста назвою Польова… Запрошував до них, старих отих закутків, ніби то були «його» вулиці, його дитинства, отроцтва». Особливо він любив нічний Київ. «Ніколи він не буває таким прекрасним, як о цій порі. Всі його тайни ніби оживають і відкриваються, коли обивателі сплять. Здається, можна заглянути, мов у колодязь, в глибінь його історії аж до часів Володимира Мономаха та Ярослава Мудрого… Я поведу вас у вічність, – і він вів нас темними провулками в такі райони Києва, де жоден з нас не бував і не підозрював, що вони існують».

Ранньою весною 1977 року Василь Земляк пішов від нас, живих, немов піднявся на крилах лебединих зграй, повернення яких з далеких країв з таким тужливим нетерпінням він завжди очікував.

Дмитро Павличко писав:

На могилі – портрет. Резеда.

Василеві усміхнені очі.

Павутиння дощу. Серед ночі

Затікає під серце вода.

Будеш вічно, як радості подив,

Як під сонцем весняні степи.

О мій брате натомлений, спи!

Ти до нас недаремно приходив!

В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце – серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.

Залишились його цікаві книги, які утверджують на землі мудрий закон лебединої зграї: кожен птах повинен відчути в польоті крило сусіда.

Землякові було лише п’ятдесят чотири – збирався ще жити довго й написати багато. Але життя, як і смерть, незбагненне, і передбачити щось точно – важко, а то й неможливо. Із спогадів побратимів ми дізнаємося нині, що він мріяв про незалежну й суверенну Україну – носив цю мрію в душі, як прапор, збирався сходити пішки до Канева на могилу Шевченка. Варто сказати, що все, створене Василем Земляком як письменником, увійшло в українську літературу дорогоцінним набутком. Віриться, що слово його звучатиме в ній віки, бо він жив і писав для народу, а народ безсмертний.

За його сценаріями, зокрема, поставлено стрічки «Люди моєї долини» (1960), «Новели Красного дому» (1963), «Дочка Стратіона» (1964), «На Київському напрямку» (1967), «Важкий колос» (1969), «Відвага» (1971). За романом Василя Земляка «Лебедина зграя» Іван Миколайчук зняв фільм «Вавилон ХХ» (1980).

Існує тип письменника, котрий віддається праці з таким відчуттям, ніби щоразу пише свій останній твір, пише заповіт. Василь Земляк належав саме до такого типу письменників. Всю свою творчу наснагу прагнув передати тим сторінкам, що в цей час були в нього на столі, намагався виповісти в них думи свої й почуття до останку.

Василь Земляк насамперед любив людей і не міг жити без їхніх слів, усмішок, рукопотискань, як бджола без запаху квітів; і як невтомна, працьовита, золота бджола літав до квітів і брав з духовних щільників народу солодкий та гіркий мед мудрості. Усі, хто знав і читав Василя Земляка, відзначають не лише його зворушливу людяність, а й безмежну відданість літературі. Він, як засвідчують спомини побратимів, мав особливу зіркість у вивченні життя, умів побачити, відчути серцем та філософськи осмислити найсокровенніші сторінки історії рідного народу. Кожне почуте ним слово, кожна впольована подробиця, кожен помічений порух людської душі неодмінно ставали набутком його неперехідної прози.

Закінчити розповідь про Василя Земляка хочемо рядками вірша Івана Драча:

Що ми маємо далі знати,

Як ми маємо далі рости,

Крила маємо, як обдирати,

Щоб сягати його висоти.

Не захмарної – хмари заради:

Неповторності доброти,

Ради сонця і ради правди,

Ради лебединої простоти!...

Література

Василь Земляк і його слово // Чим живемо. На шляхах українського Відродження. – К. : Укр. письменник, 1993. – С. 205.

Лабінський М. Химерна проза Василя Земляка / М. Лабінський // Пам’ять століть. – 2008. – № 3. – С. 102–103.

Павличко  Д. Книжки від Василя Земляка / Д. Павличко // Дніпро, 1983. – № 4. – С.134-135.

Русанівський В. М. Мова химерного роману / В. М. Русанівський // Мовознавство.– 2006. – №  4. – С. 3–21.

Скрипник  А. Навздогінці за давнім святом / А. Скрипник // Навздогінці за давнім святом // Літ. Україна. – 1997. – 20 берез.

«Золотий голос України»

Матеріали для підготовки сценарію проведення засідання літературно-музичної вітальні до 200-річчя від дня народження

співака та композитора С. С. Гулака-Артемовського

Неподалік містечка Городище на Київщині (нині Черкаська область) розташувався невеликій хутір Гулаківщина. Саме тут, в сім’ї священика місцевої Покровської церкви Степана Петровича Гулака-Артемовського, 16 лютого 1813 року народився син Семен, який згодом став окрасою і гордістю української музичної культури.

Його дитинство минуло поміж живописної української природи, серед ланів і пагорбів, що утворюють чудові краєвиди. Батько й мати були людьми освіченими, своїх дітей Петра, Павла, Семена та Марію не тільки любили, але й виховували в повазі до книги, пісні, Святого письма. Хлопчик мав чудовий голос – дискант, знав багато українських пісень і дуже добре їх виконував. Батько вирішив, що його молодший син Семен стане священиком, і тому, коли хлопчикові виповнилося 11 років, він поїхав навчатися до Київського духовного училища. Чутки щодо прекрасного голосу Семена швидко поширилися за межі училища, дійшовши до київського митрополита – шанувальника хорового співу. За його наказом обдарованого юнака зарахували до митрополичного хору Софіївского собору. Юнак відчував, що богословські науки його зовсім не цікавлять, так само, як і кар’єра священика. 1830 року його зарахували до хору Київського Михайлівського монастиря, де в нього розвинувся прекрасний баритон. Семен став першим солістом хору. У 1835–1838 роках навчався в Київській духовній семінарії.

У червні 1838 року до Києва завітав російський композитор Михайло Іванович Глінка, який був керівником придворної хорової капели в Петербурзі. Під час богослужіння в церкві Михайлівського монастиря М. Глінку вразив чудовий баритон, який виконував соло в концерті Д. Бортнянського. Це був Семен Степанович Гулак-Артемовський. Глінка запропонував йому їхати із ним до Петербурга.

Михайло Глінка почав працювати з С. Гулаком-Артемовським. Він розучив зі співаком пісню «Гуде вітер вельми в полі», створену ним в Качанівці (маєтку приятеля Г. C. Тарновського). Семен Степанович уперше виконав цю пісню у супроводі кріпосного оркестру Г. Тарновського.

У Петербурзі С. Гулак-Артемовський займався вокалом і музикою взагалі, підвищував свій культурний рівень, вивчав французьку, італійську мови. Глінка організовував сольні концерти, готував його до оперної сцени, мріяв послати на навчання до Італії. На одному з таких концертів його спів почув власник уральських заводів Демидов, який заявив, що фінансує поїздку співака до Італії. Упродовж трьох років Семен Степанович навчався в Італії, співав на сцені знаменитого оперного театру у Флоренції. Згодом він отримав офіційне запрошення до Петербурзького оперного театру на партії високого басу. Усі виступи молодого співака супроводжував шалений успіх. Особливо успішним було його виконання партії Руслана в опері М. Глінки «Руслан і Людмила». У цій ролі вперше повною мірою проявився талант не лише співака, а й актора. Т. Г. Шевченко в листі до Г. С. Тарновського писав «Тепер через день дають «Руслана і Людмилу». Та що то за опера, так ну! А надто, як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш, – далебі правда. Добрий співака, нічого сказати».