Письменники, діячі культури – ювіляри 2013 року (стр. 4 )

Головне кохання свого життя Ольга зустріла, коли їй було більше тридцяти. «Перед її душею винирнув він…». Це був Осип Степанович Маковей. У них було спільне коло знайомих – вони часто зустрічалися. Взаємна симпатія двох людей, яких спочатку поєднувала лише спільна справа, переростає в кохання. Вічною музикою любові звучать листи Ольги Кобилянської до Маковея. Він високо цінив літературний талант. Але в особистому житті був нерішучий. Ольга сама надіслала йому листа, в якому запропонувала жити разом. Деякий час вони жили разом, а потім Осип Маковей несподівано одружився з іншою. Що стало причиною такого його вчинку – сказати важко. Після розриву з Маковеєм єдиною розрадою було листування із своєю духовною сестрою – Лесею Українкою. Коли Леся вийшла заміж за Климента Квітку, Ольга щиро пораділа за її щастя – не маючи свого…

І все-таки в житті Ольги Кобилянської була «біла Лілея» – Василь Стефаник. Знову аристократка і селянський син. Василь писав їй листи, схожі на величний гімн краси почуттів. Це були справжні літературні шедеври – новелетки. І Ольга, чутка до талановитого слова, насолоджувалась його стилем, багатством і глибиною образів. Потім відвертий і тремтливий тон листів кудись зник. У 1904 році Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак. Ольга Кобилянська так і не вийшла заміж.

Коли Ользі Кобилянській виповнилося сорок років, з нею трапилася страшна трагедія – вона перенесла апоплексичний удар (потім він повторювався протягом життя ще двічі), який спричинив частковий параліч. Молода жінка опинилася в жахливому становищі – безпомічна, прикута до ліжка. Про неї дбала – з відданою турботою – прийомна дочка, племінниця Галина-Олена, дочка брата.

В кінці двадцятих років Ольга Юліанівна нарешті придбала власне житло – відкупила домівку брата. Вона могла пересуватися в кріслі, мала змогу писати. Останні роки життя Кобилянської співпали з приходом радянської влади на Буковину. На той час вона перенесла третій удар, і їй навіть було важко сідати в крісло. З поверненням на Буковину румунської влади її ледве не розстріляли за те, що працювала проти інтересів румунської громади. Справу на неї було заведено, але ні розстріляти, ні арештувати її не встигли – 21 березня 1942 року серце письменниці перестало битися. Німецька влада заборонила навіть публікувати некролог українською мовою та виголошувати над могилою промови. Однак, коли ховали письменницю, звучала її улюблена пісня «Чуєш, брате мій» Богдана та Левка Лепких.

Все своє життя Кобилянська палко прагнула затвердитися, сказати вагоме слово – і в творчості, і в коханні.

У своїй кращій частині літературна спадщина О. Кобилянської вливається у скарбницю загальнолюдської культури як неперехідна художня цінність. Сягаючи корінням глибоко в життєдайну українську землю, творчість письменниці-гуманістки верховіттям розгалужується в інтернаціональній атмосфері духовних прагнень всіх людей доброї волі, сприяючи їх духовному зближенню і взаєморозумінню.

Кобилянська називала свої твори краплями власної крові. Вони поставали з особистих почуттів і переживань. Її творчість, наснажена любов'ю і добром, продовжує й сьогодні не тільки хвилювати, а й навчати, виховувати кожного з нас.

Андрій Малишко присвятив письменниці такі рядки:

Орлиці гір зелених Буковини

Привіт од серця й пісні, що цвіте,

Й звучить над краєм вільним соколино

Про наших днів майбутнє золоте.

Живіть, творіть ще довгі світлі роки,

Цвітіть, як день, у морі простих, щирих слів,

Орлиця гір, безсмертна, сонцеока!

Щороку за кращий літературний, художній або публіцистичний твір, наукову розвідку про життєдіяльність сучасної жінки в Україні, становище її в суспільстві, ситуацію щодо гендерної політики в державі присуджується літературно-мистецька премія імені Ольги Кобилянської, яка заснована у 2006 році редакцією газети «Буковинське віче» та готельним комплексом «Буковина» (місто Чернівці). Оцінюються результати минулого року. Вручення премії відбувається в день народження О. Кобилянської.

За роки існування премії її лауреатами були Володимир Вознюк, письменник, дослідник творчості Ольги Кобилянської, директор Меморіального музею Ольги Кобилянської (2006); поетеса Інна Багрійчук (2007), відома українська письменниця Галина Тарасюк (2008), українська письменниця (поетеса, публіцист, прозаїк), журналіст, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка 2008 року, заслужений працівник культури України Любов Голота (2012).

За творами письменниці знято фільми: «Земля» (1954; у ролях – А. Бучма, О. Швачка), «Вовчиха» (1967), «Меланхолійний вальс» (1990, т/ф; режисер Б. Савченко), «Царівна» (1994, т/ф; режисер Р. Балаян) тощо.

Ольга Кобилянська дійсно схожа на гірську орлицю, як часто її називають. Велична в самоті і недосяжності.

Література

Бортняк М. Гірська орлиця: сценарій літературного вечора, присвяченого Ользі Кобилянській / М. Бортняк // Дивослово. – 2003. – № 3. – С. 64–65.

Вишневська М. Ольга Кобилянська : «Ви спорудили справжній монумент великій любові» / М. Вишневська // Слово Просвіти. – 2003. – 29 жовт. – 3 листоп.

Врублевська В. Шарітка з Рунгу : біографічний роман про Ольгу Кобилянську. – К. : Видавничий центр «Академія», 2007. – 512 с.

Гаврилюк  О. Тема духовного розкріпачення жінки у творчості Ольги Кобилянської : на матеріалі повістей «Людина» і «Царівна» / О. Гаврилюк // Дивослово.–2006. – № 4. – C. 15–18.

Гузар З. Ольга Кобилянська: семінарій : навчальний посібник / З. Гузар. – К. : Вища школа, 1990. – 166 с.

Дзюба І. «І золотої нитки не згубіть…»: до століття від дня народження Ольги Кобилянської // Дзюба І. З криниці літ. Літературні портрети. У 3-х т. Т. 3. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія»,2007. – С. 218–223.

Дзюба І. Читаючи Кобилянську… : кілька зіставлень // Дзюба І. З криниці літ. Літературні портрети. У 3-х т. Т. 3. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007.– С. 223–254.

Левченко Г. Зачарована казка життя Ольги Кобилянської: монографія. / Г. Левченко – К. : Книга, 2008. – 224 с.

Лоза М. «Земля» Ольги Кобилянської: стаття присвячена двадцятим роковинам смерти письменниці 21 березня 1942 року // Альманах «Гомону України». – 1962. – С. 81–85.

Моклиця М. Стильові домінанти творчості Ольги Кобилянської / М. Моклиця // Слово і час. – 2012. – № 4.– С.52–63

Русова С. Ольга Кобилянська // Наші визначні жінки: літературні характеристики-силюети. – Винипег, 1945. – С. 79–85.

Ольга Кобилянська // Топська Н. Любов – наснага, любов – журба. – Донецьк : ПП «КД «Проспект-Прес», 2007. – С. 220–246.

Якименко  О. Трансформація міфу про вічне повернення у повісті Ольги Кобилянської «В неділю рано зілля копала» / О. Якименко // Дивослово.– 2008. – № 6. – С. 43–46.

«Буде в пісні жить душа моя»

Матеріали до години поезії, присвяченої

100-річчю від дня народження

Платона Микитовича Воронька

Ведуча: Платон Микитович Воронько народився 1 грудня 1913 року в селі Чернеччина Охтирського району на Сумщині, у селянській родині. Дід поета Василь Воронько був мандрівним ліриком. «Мати моя, Марфа Іванівна, була ніжною, сором’язливою і постійно сумовитою жінкою. Природа нагородила її винятковим голосом. Зимовими вечорами, сидячи за прядкою чи ткацьким верстатом, вона співала тихо і сумно, ніби в піснях розмовляла сама з собою. Сліпий дідусь на зимову холоднечу повертався додому і теж співав під ліру чи кобзу козацькі думи або ним же придумані пісні із страшними сюжетами. Так що в нашій сім’ї достатки були, вважай, тільки в піснях».

Читець:Мої розлуки починались змалку,

Іще як в дитмістечко із села

Ішов по вогкій польовій стежині.

Я оглядавсь, аби побачить хату,

Свій двір, стареньку кузню над сагою

І матір за воротами смутну.

Я оглядавсь, але високе жито

Мені, малому, заступило все,

Лиш матері чомусь не заступило.

Ведуча: Біографія Платона Воронька – динамічна, поривчаста, прискорена, як і вся його творчість. Він – син свого часу з усіма наслідками і зобов’язаннями, що накладає на особу цей стан.

Читець: Я повсюди звертаюсь до тебе

У думках, у надіях, в жазі.

Де б не був я, а ти, наче небо,

Наді мною в ясі і грозі.

І, напевне, в останній тривозі,

Як утомиться серце старе,

Горілиць упаду при дорозі,

І в очах твоє небо замре,

Зашумить наді мною ліщина,

Вкриє рястом остання весна.

Україно моя, Батьківщино,

Рідна земле і доле ясна!

(«Я повсюди звертаюсь до тебе…»)

– так і тільки так мислить себе поет.

Ведуча: Біографія його – справді народна: в роки першої-другої п'ятирічок П. Воронько вчиться в Харківському автошляховому інституті, після закінчення якого їде до Таджикистану, де й працює за фахом. У 1935 р. його призивають до Червоної Армії. Демобілізувавшись, майбутній поет (він уже тоді писав вірші – здебільшого «для себе») повертається на Сумщину, деякий час вчителює, а 1937 р. вступає до Літературного інституту ім. О. М. Горького. 1939 р. добровольцем їде на фінський фронт, де воює разом із своїми товаришами по інституту – С. Наровчатовим, М. Отрадою, А. Копштейном. З перших днів Великої Вітчизняної війни знову добровольцем – на її передньому краї, а 1943 р. закінчує курси підривників і переправляється в партизанське з'єднання С. А. Ковпака.

І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але не публікував їх. Зате деякі вірші його, написані в походах, стали піснями. 1944 р. Виходить перша збірка поезій «Карпатський рейд», книжка поета-партизана, складена з віршів, створених у бойових походах – «від Путивля до Делятина». Вірші «Карпатського рейду» писалися в дусі народнопісенному.