Письменники, діячі культури – ювіляри 2013 року (стр. 7 )

Летить він у своє сузір’я,

Та землю він наскрізь прошіптує,

Вишіптує нам лебедині слова:

«Будьте добріші одне до одного!

Бажаю вам, люди, найвищого лету!

Тримайтеся крилами крил,

Щоб пірнути до сонця у незбагненну висоту!».

І. Драч

«Те, що Василь Земляк створив як повістяр і романіст, увійшло в нашу українську літературу значним і дорогоцінним набутком, і таким, треба думати, слово письменника залишиться в ній на довгі роки» – ці рядки Олеся Гончара якнайкраще характеризують творчість Василя Сидоровича Земляка.

Далека і близька, весела і драматична історія його Вавілона почалася у селі Конюшівка на Вінниччині. Тут, 23 квітня 1923 року, і народився майбутній письменник. Краєвиди його дитинства з великою любов’ю описані на сторінках «Лебединої зграї» – роману, до якого не згасає читацький інтерес, твору, який не старіє.

Уродженець Вінниччини, фронтовик, підпільник, партизан у роки Великої Вітчизняної війни, в повоєнні роки Василь Земляк тривалий час працював на Житомирщині. Спочатку завідуючим відділом Червоненського бурякорадгоспу Андрушівського району, а з травня 1946 року – в редакції обласної газети «Радянська Житомирщина». Як згадував колишній її редактор Георгій Петрович Булкін, у травні 1946 року до нього в кабінет «…увійшов високий на зріст молодий чоловік із великими блакитно-сірими очима, з обвітреним обличчям і розстебнутим комірцем сорочки. Він відрекомендувався, назвав ім’я, прізвище... Візьміть мене на роботу в редакцію. Хочу працювати в газеті». На запитання, чи він має журналістську освіту і чи друкувався, Земляк відповів, що ні. А на запитання, що ж він вміє робити, відповів: «стріляти». Так, він був представником того покоління, якому випало змолоду взяти в руки зброю і відстоювати рідну землю.

Редактор, як і весь редакційний колектив, повірив у сили Василя Земляка. Зайнявши спочатку скромну посаду власкора по південних районах області, а потім літпрацівника і відповідального секретаря редакції, майбутній письменник уважно приглядався до життя поліських хліборобів, виношував у серці палке бажання розповісти про них у художніх творах.

Його естетичні й світоглядні позиції формувалися на поліській землі, і перші книги, від яких повіяло, за словами М. Стельмаха, «зеленим пахучим шумом Полісся і свіжістю молодого таланту», теж присвячені людям рідного краю, поліській глибинці.

Як відомо, щедра поліська земля благословила на нелегкий шлях літературної творчості багатьох своїх талановитих синів і дочок. Серед них і Василя Земляка. До речі, в Житомирі він здобував вищу освіту, навчаючись у сільськогосподарському інституті. Тут у нього залишилось багато друзів та шанувальників його таланту. Адже Василь Земляк разом з Борисом Теном та Михайлом Клименком у далекі 50-ті роки стояли біля колиски нинішньої обласної організації Спілки письменників України. Про роки життя В. Земляка в Житомирі нагадує меморіальна дошка на будинку №16 по вулиці Б. Лятошинського, де колись містилась редакція обласної газети, його ім’я носить міська бібліотека. Не втрачав В. Земляк зв’язків з житомирянами й після того, як виїхав до Києва і працював на кіностудії ім. О. Довженка. Його друзі видали гарну книжку спогадів під назвою «Заповіт любові».

Примітно, що псевдонім Василя Вацика «Земляк» вперше з’явився на сторінках житомирської обласної газети під оповіданням «Ганна Лебідь». Молодий письменник утверджував себе в літературі оригінальним художнім осмисленням тих проблем, до яких він мав щоденну причетність.

Проблеми повоєнного села були для нього близькими, тривожили його сумління, спонукали до роздумів, до пошуків ефективних шляхів їх розв’язання. У його газетних статтях і кореспонденціях того часу легко відшукати проблемні аналогії з поліськими повістями «Рідна сторона» та «Кам’яний Брід».

Усе життя для Василя Земляка проблема «людина і хліб» буде темою його постійних роздумів і творчого пошуку. Письменник з повним правом міг стверджувати: «Я добре знаю поліські колгоспи перших повоєнних років і писав про них. Я бачив, як важко давався там хліб».

«Він належав до тих, хто з першого погляду приковував до себе увагу: побачиш раз – і вже не забудеш ані гордої постави, ані високого зросту, статури стрункої, погляду ясного, чуприни розкішної, посмішки доброї і дружньої. Такого серед найгустішого натовпу запримітиш – так згадував про письменника Юрій Збанацький.

Як прозаїка непересічного таланту В. Земляка читач помітив після появи друком його повістей «Рідна сторона» (1956) та «Кам’яний Брід» (1957). Схвальні рецензії на ці повісті давали підставу стверджувати, що В. Земляк прийшов у літературу з першої спроби. А насправді він пробував свої сили спочатку у публіцистиці, написав ряд нарисів, оповідань. Після прочитання повісті «Рідна сторона» тодішнім редактором журналу «Дніпро», де вона вперше друкувалась, Олександром Підсухою, молодий письменник працював над нею ще довго і наполегливо. Ця наполегливість, вимогливість до слова, висока працездатність і здобули заслужену оцінку «Рідної сторони» М. Стельмахом. Прочитавши повість, він написав і видрукував у журналі «Дніпро» «Лист до Василя Земляка», в якому зазначив, що «…в українську літературу прийшов ще один письменник, письменник зі своїми поетичними шуканнями, з романтичним поглядом на світ, зі знанням життя і людей, про яких він пише». В той же час відомий письменник висловив і слушні зауваження, які були з вдячністю сприйняті Василем Земляком.

Повість «Рідна сторона» з’явилася як наслідок роздумів митця про важкий хліб Полісся, виросла з глибокої переконаності в хлібному багатстві цієї щедрої землі, з віри, що людина і хліб стануть врівень, «шануючи одне одного, перебуваючи в честі, славі і добрім союзі». Майже в кожного героя «Рідної сторони» є свій прототип. Її композиція нагадує своєрідний ланцюг з характерів людей різного віку, соціального стану, рівня мислення, з їхніми життєвими турботами і проблемами.

У літературі Василеві Земляку, можна сказати, пощастило з перших кроків. Незвичайну його обдарованість тонко відчули й одразу ж підтримали молодого письменника Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Леонід Новиченко. Можливо, відчули вони не тільки талановитість, а й дивовижну доброту цього красивого чоловіка, доброту великого письменника, який дарує це високе почуття людям, тваринам і рослинам, дорогам і річкам, небесам і сонцю, світові і рідній землі, тій землі, про яку знайдемо в «Лебединій зграї» схвильовані синівські слова «Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як вони вщухають і починають ледь видніти твої обрії, то ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили тебе з колискової висі, наче перекинуту горилиць, потім з отих віконець маленьких, у чотири шибки, прагнемо на ті споришеві подвір’я, де вперше ступили на тебе босоніж, звідали твоє тепло й відчули в жилах своїх твою незміряну силу… Тож лишень тобі дано повертати лебедині зграї з далеких світів...».

Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація: Дніпро. – 1971. – №№ 1–3.) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 70-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 p. Державною премією України ім. Т. Шевченка, витримав упродовж багатьох років кілька видань.

Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори – повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші, як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.

Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. О. Довженка, він створює ряд сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, – «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 – 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манер мовлення й погляду на зображуваний світ.

Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила основний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося...

Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавілон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавілонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавілоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.

Події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це – бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі – багатії, колишні власники – Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Одна з найприкметніших ознак твору – багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, – кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ – у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.