Сценарій свята до дня Перемоги (стр. 6 )

Піднялася Вітчизна на бій. Ведучий: Піонери ставали солдатами І вмирали за стяг вогневий. Ведуча: Піонери ставали героями, Захищаючи землю батьків. Ведучий: Піонери боролись, як воїни. Щоб наш галстук яскраво розцвів. Ведуча: «Ніби, перейнявши естафету маленьких героїв Жовтня, поряд з нами в лави воїнів стали, наші онуки, діти. Вони стали гвардійцями фронту і тилу… Неможливо передати навіть тисячну долю того, що звершили діти у дні Великої Вітчизняної війни!» Ведучий: Так писав двічі Герой Радянського Союзу . Встаньте, усі юнаки! Ведуча: Всі дівчата в полях, на заводах! Ведучий: Пронесіть крізь віки їх порив, їх відвагу і подих! Ведуча: Усі, що землю оцю врятували, З нами будуть у віках – І зійдуть на безсмерть п’єдестали!.. Ведучий і ведуча виходять. Помалу відкривається завіса. Чути жалібні вокалізи хору. Ведучі застигли у салюті. Вокалізи стихають. Поет: (звертається до ведучих) Ви хто? Ведучий: Ми з двадцять першого століття. Ведуча: А ти хто? Поет: Я поет. У 24 роки я загинув під Новоросійськом. А ось (показує на скульптурну групу) славні юні герої, які віддали своє життя за Вітчизну у боротьбі з ворогами. Ведучі салютують героям. Герої, «оживаючи», розмовляють з дітьми. Поет: Валя Котик! Перший: Єсть! Я піонер Валя Котик з Шепетівки... Мені 11 років. Я не знав, що стану Героєм Радянського Союзу.

Поет: Вітя Коробко! Другий: Єсть! Я прапороносець піонерської дружини Погорельцівської школи на Чернігівщині Вітя Коробко. Я підірвав 9 ворожих поїздів! Поет: Володя Дубінін, Іван Гриценко, Толя Ковальов! Третій, четвертий і п’ятий: Єсть! Ми розвідники з керченських каменярень Володя Дубінін, Іван Гриценко та Толя Ковальов! Поет: Ніна Сагайдак! Дівчина: Єсть! Мене звуть Ніна Сагайдак. Я з міста Щорса Чернігівської області. Я організувала в місті підпільну піонерську організацію. Поет: Валерій Волков! Шостий: Єсть! Моє ім’я – Валерій, прізвище Волков. Мені виповнилось 12 років, я закінчив 4-й клас і став бійцем, редактором і автором газети «Окопна правда», яка виходила в одному з підрозділів 7 бригади морської піхоти, що обороняла Севастополь. Поет: Казик Гапоненко! Голос: Єсть! Поет: Льоня Голіков! Голос: Єсть! Поет: Й усі, усі славні діти, забиті фашистами у Велику Вітчизняну війну. Усі замордовані, спалені у в’язницях та фашистських таборах смерті. Голоси: Єсть, єсть, ми з вами!!! Знову чути вокалізи хору. Усі учасники скульптурної групи виходять наперед. Звучить музика «Реквієму» Д. Кабалевського. Усі (разом): Ти ж не загинуть нам завішала, Рідна Вітчизно? Перший: Життя обіцяла. Другий: Любов обіцяла. Усі (разом): Рідна Вітчизно! Третій (виходячи вперед): Невже для смерті Родяться діти, рідна Вітчизно?

Четвертий (виходячи вперед): Ти не могла нам смерті хотіти, рідна Вітчизно! Усі (разом): Полум’я вдарило в небо! Це – спомин, рідна Вітчизно! Тихо сказала: Дівчина: «Вставайте на поміч!» Усі (разом): Рідна Вітчизно! Починається танець «Десять захисників бойового рубежу». У дійовій формі в танці має бути відображено, як десять чоловік тримають оборону вогневого рубежу. Серед них – одна дівчина і хлопець-піонер з червоним галстуком на грудях. Коли хлопець падає, підкошений кулею, дівчина знімає з нього галстук, його пов’язують на штик гвинтівки, цілують бійці і в оптимістичному фіналі разом з галстуком-прапором загін вирушає назустріч перемозі. Танець виконується «на фоні вірша, що звучить за сценою: Дівчина: ... Загін не відступить! – Такий заповіт В загоні хлопчина Тринадцяти літ. Під сталлю мотора, На тисячу грив. А галстук на хлопчику Серце прикрив. Тож полум’ям звийся, Сурмач й боєць, Палай, піонерський Крилатий багрець. Та крапку останню Поставив свинець. Рядки недоспівані. Пісні – кінець. Рядки дописали герої війни: На штик прив’язали Той галстук вони. Пройшов він у спеках, В морозах, в огнях, Вітри обійшли Його у боях. Пісні переможні, Сурмили над ним. І залпи салютів Гриміли над ним!

Танець закінчується. Освітлюється скульптура молодого воїна з автоматом і в касці. Звучить мелодія пісні «Орленок». На сцені група дітей, вони танцюють з квітами, після танцю підносять квіти до пам’ятника. На сцену виходять підлітки, у руках у них листи й документи. Перший: Ми, підлітки, рапортуємо документами, які ми знайшли – «Салют, Перемого!». Другий: Понад 109 учнів середньої школи № 2 м. Севастополя воювали на фронті. Третій: 20 тисяч московських піонерів та школярів нагороджені медаллю «За оборону Москви». Четвертий: Волгоградські тимурівці взяли шефство над 902 інвалідами Великої Вітчизняної війни, допомагають 1323 сім’ям загиблих фронтовиків. П’ятий: Понад 5 тисяч дітей на території Білорусії брали участь у бойових операціях. Перший: Виписка з німецької інструкції по боротьбі з партизанами: «Особливо стережіться дітей з радянської піонерської організації. Вони не по роках сміливі, мужні й фанатично віддані справі» Друтий: Лист Михайла Івановича Калініна матері Голікова: «іївна! За повідомленням командування Ваш син Голіков Леонід Олександрович загинув за Батьківщину смертю хоробрих. За геройський подвиг, який звершив Ваш син у боротьбі з німецькими загарбниками, Президія Верховної Ради СРСР Указом від 2 квітня 1944 року присвоїла йому найвищу ступінь відзнаки – звання Героя Радянського Союзу. Надсилаю Вам Грамоту Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння Вашому синові звання Героя Радянського Союзу для зберігання, як пам’ять про сина-героя, подвиг якого ніколи не забудеться нашим народом. М. Калінін». Діти підходять до скульптурної групи. Другий: Далеко чи близько На тихім узбіччі У селах веселих, В містах безугавних Стоять обеліски Земні вартівничі. Як пісня, як пам’ять Про битви вже давні

Стоять обеліски В честь воїнів славних. Перший: І шепіт берізки, І обрії сині. І пісню струмка, І ясний небосхил, І землю батьків Берегти, як святиню, Присягнемо, сини, Біля братських могил! Другий: Іменем сонця, Вітчизни іменем Клятву складаєм. Третій: Клятва синівська героям загиблим В грудях наших вирує: Те, що батьки доспівать не встигли, Усі: Ми доспіваєм! Четвертий: Те, що батьки збудувать не встигли, Усі: Ми побудуєм! Перший: Ніжно виводячи пісні слова, Пам’ятайте! Про тих, хто ніколи вже не заспіва. УСІ: Пам’ятайте! Хор співає пісню «Хлоп’ята, яких нема», А. Бабаджаняна на слова Р. Рождественського. Усі учасники виступу утворюють «Вічний вогонь». Три зовнішніх квадрати – це діти, які стоять навколішки; чотири внутрішніх квадрати – діти у повний зріст. У найменшому квадраті – 12 хлопців на помості висотою півметра; у центрі – 5 дівчат. Ми бачимо тільки їх руки у червоних нарукавниках. Дівчата синхронно змахують червоними та оранжевими газовими хустинками, створюється враження, що горить Вічний вогонь. До Вічного вогню діти кладуть квіти. Вокальний ансамбль виконує пісню «Пам’ять» М. Скорика на слова В. Вайлова. Затемнення. На сцені – Перший, Другий, Третій. Третій: Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів.

Другий: Солдатські портрети На вишитих крилах пливуть... Перший: І доки є пам’ять в людей, і живуть матері, Допоки й сини, що спіткнулись об кулі, живуть. Перший, Другий, Третій виходять. Звучить музика «Мрії» Щумана (або подібна за настроєм). З пілоткою в руках на авансцену виходить Сучасник. На фоні музики говорить: Сучасник: В колонах. Поротно. Крізь попіл, і бронзу, і мармур. З непам’яті. З пам’яті, з виру морського і суші Солдати, матроси, єфрейтори і командарми Суворо проходять повз нас, і грядущих, і сущих. Проходять. Поротно. В погонах, у личках, в петлицях. Біжать до воріт, матері, наречені, дружини. І дивляться, дивляться в лиця, як злякані птиці, шукають, питають... У глибині сцени, на підвищенні, заявляються учасники в образах Дружини, Сестри, Матері. Дружина: Хто мужа... Сестра: Хто брата... Мати: Хто сина… Сучасник: Проходять повільно, неначе тумани осінні. Велике мовчання стоїть, як гора, над світами. І раптом цю тишу навиліт пронизує... Мати: Сину... Сучасник: І десь із колони, як з берега вічності... У глибині сцени, на підвищенні, з’являється учасник в образі Сина.

Син: Мамо-о... Мати: Яких-то снів наснила за війну, Яких думок надумала за літа! Сини пішли шляхами на півсвіта Вітчизну захищать полум’яну. Сини мої! Сини мої милі! 3’являються учасники в образах найстаршого сина, середнього та найменшого – Івана при зброї, з котелками в руці. Мати звертається до них. Мати: Найстарший мій, скажи мені тепер, З яких річок ти пив, і де проходив, І де сліди важких твоїх походів Залізний вітер досі не затер? Які ти рани злікував собі? Із ким братавсь? Яку знайшов людину? Гарячу мрію, – матерню, єдину, – Леліяв серцем в радості й журбі? Найстарший підходить до матері, знімає пілотку, розповідає про те, що лишилося у серці, як випечене гарячим залізом: Найстарший син: Ворог, мамо, убив дитину, Мою п’ятилітню Олю, дочку, Мою незабутню, одну – єдину, Зелену ялинку мою гнучку. Ворога того зустрів я в бою, Нашої слави гримів салют. «От, – кажу, – стрілися ми з тобою, Кате мій, падай і мри отут!» Я вбив його, мамо. І легше стало, І, наче птаха, стріпнулась душа... А нам же іти на Ельбу немало, Де буряні ночі й розбита соша. І десь на безлюдді, в крутім димищі, Де зорі грілись, як жовті піски, Почув я в будинку, вогні, на горищі, Тремтячі дитячі два голоски. Вони захлинались од спраги і суші,

Од жару й вогню обгорілих кімнат, І смерть у торбинку клала їх душі. Схожі на теплих горобенят. І смерть уже ставила чорну печатку На ділі своєму, як і завжди. Кинувся в пломінь, хлоп’я й дівчатко Виніс і смерті сказав: підожди! Шинелею вкрив їх, підняв, не глядя. Доніс в медсанбат на однім плечі. Може, згадають колись, що дядя їх із пожежі виніс вночі! Мати підходить до найстаршого, цілує обвітрені, запечені війною губи. А середній уже кинув цигарку, підняв автомат на плече, вийшов перед неї: Другий син: Мамо, я теж скажу! Мати: Ну, говори своє заповітне. Другий син: Як шуміли вороги, Як лягали до ноги. Під броню побиті, Я знайшов дружка в бою Біля смерті на краю, В почорнілім житі. І підняв його, й поніс По вибоях од коліс. Ми живі ж, ми люди! А від того, від бійця, Ні усмішки, ні слівця Смерть сіда на груди. Що ж, виходить, –важко нам Смерть поділим пополам, Мій названий брате. Куля вдарила й мене, – Хто ту рану спом’яне, Хто те буде знати? Ми вмирали три доби, Там шуміли нам дуби,

Хлюща плескотіла... Їли вдвох сухий горох, Я траву м’яку, як мох, Клав Йому до тіла. А знайшов нас медсанбат, «Що ж, кажу, – підводься, брат, Буде діло путнє». Де ти ходиш, робиш як, Друг мій, Вася – сибіряк, Брат мій незабутній? Хай згада нас тихий Дін, Золотої Праги дзвін, І Варшава, й Вісла. Темний ворон у полях, Горяний моравський шлях, Туча, що нависла! МАТИ (до Другого сина): Добре діло – стояти за друга. Святе діло. А ти, мій найменший, Іване, чому ж мовчиш? Що доброго вчинив на війні? Що бачив? Іван мовчить. Мати: Чому твої руки опущені додолу? Іван: Вони холодні вже півроку. Я мертвий, мамо. Лежу я в Мораві на сивім схилі, Дзюрчить у ногах горяний потік. Далекі мої, незабутні, милі, Мені тут лежати судилося вік. У касці моїй ночують тумани, В АХО в нас тій касці знають число, Із серця мого крізь чотири рани Зелене, колюче жито зросло. Летять наді мною моравські птиці, Сідають до віч воркуни голуби, Ночами мені жебонить криниця, За батька, за матір – старі дуби. Я кров їм віддав – нехай зеленіють, Я голос їм дав – хай гудуть вони,