Сценарій свята до дня Перемоги (стр. 7 )

Несуть мою мрію, мою надію На площу Червону із чужини. Повз мене проходять полки і роти, І Конев, і Жуков бували тут, Обличчя моє без тривоги й скорботи Приймає з Кремля грозовий салют. Батько мій рідний проходить в заграві І слуха, як в полі стихає бій, І каже він людям: «Лежить в Мораві Синок мій. Солдат мій. Хороший мій...» Мати кидається до найменшого, хоче обняти його, але зникає рідне обличчя сина, розпливається в імлі, як далекий журавлиний клекіт, і тільки бачить вона синові навіки заплющені очі, і серце, пробите кулями навиліт, і зелений колос, що виріс з його тіла на моравській долині. Мати: Сину мій! Всі учасники, крім Сучасника зникають. Сучасник: Біжать од воріт матері, наречені, дружини, Злітають хустки і лягають на трави снігами. І кришиться небо від зойків згорьованих: «Сину-у!» І листом осіннім спада над колоною: «Мамо...» Проходять, проходять – і нєсть їм кінця і начала. Шукаю між тих, що безвісти... у судну годину. Та, батьку... Та де ж ти? Ми ж сорок віків тебе ждали! І чую здалека, як з берега вічності... У глибині сцени, на підвищенні у пломені прожектора з’являється учасник з пілоткою в руках в образі Батька. Батько: Сину... Сучасник: Я сліпну! Невже це... іде він до мене в обмотках? Як маршальська лента, вінчає плече йому скатка. Стою, посивілий. А він мені... зірку – з пілотки. О світе ж мій, світе!!! А я ж уже старший... від батька. І дивиться в серце так ніжно, печально і гірко.

Батько (з глибини сцени наближається до Сучасника, який стоїть на авансцені): Прости мені... Сучасник: Каже... Батько: Що ріс ти без отчої ласки. Хотів, бач, з гостинцем... Оце ж і приніс тобі зірку. Даруй, що спізнився: пробило під Харковом каску. Учасник в образі Батька зникає. Сучасник: Так будьте в ви прокляті Нині, і прісно, й назавше, Усі, хто поваживсь на святість всесвітнього ритму. Коли, проти глузду, сини од батьків своїх – старші, Коли в божевіллі за травнем – зима, наче бритва. …Провісницькі сурми схитнули небесні чертоги, І знову поротно шикують батьків командири. Стають перед нами, як судді, пречисті і строгі. І ми перед ними – на лінії їхньої віри. З Європи до Азії, в грізному сяйві багнетів, Їх – двадцять мільйонів!!! – смертей своїх дату затерши, Встають. І нема серед них ані других, ні третіх! У списках Планети однині усі вони – перші. Велике мовчання стоїть, як гора позахмарна. І в тиші оцій, коли чутно, як сходить пшениця, Охриплі в окопах, закуті в бинти командарми Говорять нам Слово, і віщо вдивляються в лиця... У глибині сцени, на підвищенні, у пломені прожектора з пілоткою в руках з’являється учасник в образі Командарма. Командарм: Сини наші вірні. Брати, матері наші й сестри, Не треба печалі, ми падали в січах без ляку. Над нами ніколи не плакали тужно оркестри, Бо з наших плацдармів живі починали атаку За те, щоб земля не зійшла з голубої орбіти, Щоб в юному світі і нині, і прісно, і завше В правічному ритмі за травнем приходило літо, Щоб ваші сини не були од батьків своїх старші. Ми чесно своє одробили на ратному полі.

Нам легко, бо ми уже пам’яттю стали, мов клени. Дивіться ж, нащадки: в долоні синівської долі Вручаємо світ ми і наші високі знамена! Учасник в образі Командарма зникає. Висвітлюється обеліск з загиблими героями. І чути, голоси від обеліска: Перший: Одчини, з тобою поговорим! Другий: Чуєш нас? А ми ж твої брати. Третій: Поділися з нами щастям-горем. Четвертий: Поможи у вічність перейти. П’ятий: Ми ніде під кулями не гнулись, Під вогнем прямим і навісним. Перший: Хай простять, що ми не повернулись. Хай пробачать, як живі живим... Другий: В вас, живих, немало є турботи, Третій: А за те, що нас взяла війна. Четвертий: Нам не треба слави й позолоти, Тільки б дітям наші імена. Перший: Кажуть, ви живі? Другий: Так, це ж немало! Третій: Поможіть у вічність перейти... Наче зітхання: Разом: Поможіть у вічність перейти… Знову звучить мелодія «Мрії» Шумана. Затемнення. На сцені – Перший і Другий. Перший: Ми пам’ятаємо! Другий: Ми все пам’ятаємо! Перший: Ми ніколи не забудемо дороги війни! Другий: Брестську фортецю. Перший: Москву і Ленінград.

Другий: Північний Кавказ. Перший: Київ і Стадінград. Другий: Курськ і Прибалтику. Перший: Севастополь і Одесу. Другий: Керч і Новоросійськ. Перший: Мінськ і Тулу. Другий: Визволення від гітлерівської окупації багатьох країн Європи. Перший: Оволодіння столицею фашистської Німеччини – Берліном. Другий: Ми пам’ятаємо, що фашисти пограбували, підірвали і спалили в колишньому СРСР 1710 міст і селищ міського типу, більше 70 тис. сіл, 32 тис. промислових підприємств, 98 тис. колгоспів і 1876 радгоспів. Перший: Наша країна втратила близько 30 відсотків національного багатства. Перший і Другий виходять. Хор виконує пісню «Герои-города» І. Шамо на слова В. Куринського. На сцені – Перший і Другий. Перший: Солдатський труд закінчено вночі, І звістку добру вдарили салюти, З кремлівських веж удари світом чути. Хоча й мовчать танкісти й гармаші. Другий: Хрипить і свище дзвінко паровоз, І машиніст, замащений в мазуті, Стає на східці, в заліззя окуті, Везе солдатів від смертей і гроз. Перший: З Берліна, з Праги, з віденських долин, З карпатських круч і з-над ясної Влтави До Мінська, до Тобольська, до Полтави І до грузинських сніжних верховин. На екрані – кадри штурму Берліна радянськими військами із кінофільму «Велика Вітчизняна». Над рейхстагом майоріє прапор Перемоги. Звучить у запису голос Левітана. Голос Левітана: «Акт о военной капитуляции. Мы, нижеподписавшиеся, действуя от имени Германского Командования, соглашаемся на безоговорочную капитуляцию всех наших вооруженных сил,

находящихся в настоящее время под немецким командованием, – Верховному Главнокомандованию Красной армии и одновременно Верховному Командованию Союзных экспедиционных сил. Подписано 8 мая 1945 года в Берлине». Другий: Батьківщина засвітилася радістю в димках, у росі, у дзвоні ковальських молотів, з поля війнуло бензином, в МТС заправляли перші трактори. Перший: І високі журавлині ключі курликали в небі: «Будемо жити!». Другий: Будем жити повіки, як Волга й Дніпро голубі, Як гранітний Хрещатик на Київськім давнім горбі, Як висока тополя, Як земля наша з поля, Перепалена, чорна, та рідна мені і тобі. Перший: Хай пилина моя розів’ється у цвіті новім Колоском чи калиною в вічнім горінні своїм. …Буду воїном жити, Буду путь сторожити. О, народе славний мій, вічно живім!!! Вокальний ансамбль виконує «Послевоенную песню» О. Білаша на слова Р. Рождественського. На сцені – Перший і Другий. Перший: Лине з гір у долину співучий поток, Рветься вгору до сонця зелений росток, Птах до цвіту життя, до буяння летить, – Так моя Батьківщина до миру стремить! Другий: Ми є, як є. Ми будемо, як є. Ми – з барикад, обпалені громами. Ми є, як є, і наш годинник б’є, В майбутнє світле відчиняє брами. Перший: По обрію, по небу голубі Гуртами ходять зорі благовісні. А ти ввійди, нащадку, в новий дім. Візьми ключі од щастя і од пісні! Хор і всі учасники виконують «Пісню миру і праці» К. Мяскова на слова С. Литвина.

«ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ» сценарій урочисто-траурної церемонії (з досвіду роботи клубних закладів Сумської області). При вході на кладовище споруджується невеликий імпровізований майданчик; якщо є братня могила, пам’ятник жертвам фашизму, чи спеціально обладнане місце для проведення такого ритуалу, вся урочисто-траурна церемонія відбувається там. До початку мітингу над кладовищем звучить музика Е. Гріга Сюїта № 2 тв.55. По обидві сторони вулиці, що веде до кладовища, утворюється живий коридор: жителі села в руках тримають запалені свічки, квіти. Звучить музика Е. Г ріга, Сюїта № І тв.46. Попереду урочисто-траурної процесії йдуть три жінки в образі: «Скорботи» – у чорному вбранні з запаленою свічкою, «Пам’яті» – у білому вбранні з квітами в руках, «Життя» – у зеленому вбранні з гілочкою дерева. Далі йдуть юнаки з гірляндами, дівчата з квітами, ветерани, воїни Афганістану, жителі, гості села. Колона наближається до кладовища. Усі три жінки під час проведення мітингу виступають у ролі ведучих. Музика затихає.

«Скорбота»: Ви, кладовища, наче ті ж міста:

Є вулиці – по них ми ходим вільно.

І є будинки, в них – різниця лише та,

Що селяться в них раз, і напостійно.

Ви, кладовища, наче ті ж міста,

Та віддані скорботі й безгомінню,

Над вами хрест і тяжкая плита,

Увінчують буття і сонячне проміння.

«Пам’ять»: Шановні добродії! Світлої весняної пори, коли пробуджується природа, коли молоді весняні паростки набираються сил, ми зібралися з вами тут, щоб згадати тих людей, які були серед нас. Жили, раділи і сумували, працювали і відпочивали, посміхались і плакали. А зараз вони поселилися тут назавжди, у цій тиші дерев і трави... Час виліковує рани і вгамовує біль, час заспокоює сум душі, а спогади живуть довго. І ніколи не заросте стежина живих до могил померлих. Ми свято бережемо місце, де панує вічний спокій, і вклоняємось дорогим могилам наших рідних.

«Життя»: Крізь білі пороші, крізь гомін весняний

Під поглядом пильним зростаючих змін

У варту стаємо, вогонь полум’яний

Нам пам’яті шлях осяває з глибин...

У цей сумний і урочистий день сьогодні зібрались люди для споминів. Слово надається _____________________________________________. У мітингу можуть виступити всі бажаючі, а ще бажано надати слово свідку окупації села і знущань над людом, ветеранам війни. Для цього бажано запро сити гостей – вихідців цього села. Під час їх виступів, якщо є братня могила, пам’ятники жертвам фашизму, до них покладаються гірлянди квітів. Звучить музика Р. Шумана «Грезы». На її фоні дикторський голос: Диктор: Згадаймо тих, хто дав нам право жити, Хто в боротьбі загинув і від ран. Покладемо на їх могилу квіти Троянду і бузок, жасмин або тюльпан. Вшануймо їх хвилиною мовчання, І вклонимося кожному із них, За їх незвідане кохання, За їх життя, що втрачене навік. Після покладання квітів – удари метронома. Хвилина мовчання «Скорбота»: Біллю та горем, смертю та скаліченими долями відізвалася у наших душах Велика Вітчизняна. Пішли на війну молоді, сильні й здорові хлопці і не повернулися додому живими (називають прізвища односельців, які загинули під час Великої Вітчизняної війни). Посивіли допори їх матері й батьки, болить у них серце, а в душі назавжди поселилась гіркота. Шановні односельці! Вшануймо їх пам’ять хвилиною мовчання! Удари метроному. Хвилина мовчання. До пам’ятників покладаються квіти. «Пам’ять»: Ятрить душа, і падає сльоза На землю плідну, І втрати гіркоту не залікує час, Збережемо про всіх загиблих Пам’ять гідну, І пам’ятаймо: з нами вони, серед нас.