Теми лекцій з дисципліни «Диференційна психологія» (стр. 2 )

Методи диференціальної психології. В даний час диференціальна психологія має великий арсенал методичних засобів діагностики властивостей НС, які пройшли всі необхідні стадії перевірки. Діагностичні психофізіологічні методики не претендують на оцінку, оскільки не можна стверджувати, які властивості НС кращі, а які гірші. При однакових обставинах краще проявляють себе люди з одними властивостями НС, в інших –– з іншими.

Виділяють методики: 1) лабораторного характеру, які вимагають спеціальної апаратури; 2) бланкові методики; 3) спостереження. (1) Методики лабораторного характеру. Більшість апаратурних діагностичних методик представлені в електроенцефалографічному варіанті. Для цього використовується електроенцефалограф і вимагається спеціальне приміщення. З допомогою електроенцефалографа у людини в стані спокою записуються біоритми мозку і по малюнку електроенцефалограми визначається ступінь тієї або іншої властивості НС.

Для діагностики властивостей НС використовуються рухові апаратурні методики. Це різні варіанти вимірювання часу реакції на зовнішні подразники (світло, звук). Проте використання апаратурних методик там, де нема спеціального приміщення, наприклад в школі, викликає великі складності. Тому виникла необхідність створення таких діагностичних засобів, які могли б використовуватися в недіагностичних умовах і були придатні для масового обстеження.

Бланкові методики, які діагностують прояви основних властивостей НС, були розроблені під керівництвом . Бланкові методики діагностують такі властивості НС як лабільність (Козлова), сила (Данилов). Вони розраховані на обстеження людей віком починаючи з 14 років. Спостереження. Разом з висококваліфікованими методиками використовується спостереження за поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях, в яких достатньо яскраво можуть проявлятися її індивідуальні особливості, що обумовлені властивостями НС. Розроблені схеми спостережень в ситуаціях, що диференціюють учнів за певними властивостями НС (сила-слабкість, рухливість-інертність, лабільність-мала лабільність, врівноваженість-неврівноваженість).

Метод –– це шлях пізнання, спосіб з допомогою якого пізнається предмет науки (Рубінштейн). Класифікація методів діагностики за Ананьєвим –– він розділяв всі методи психології на чотири основні групи відповідно до етапів наукового дослідження:

І. Організаційні методи: 1) порівняльний – співставлення різних груп по віку, діяльності і т. д.; 2) лонгітюдний – багатократне обстеження одних і тих же осіб протягом тривалого періоду часу; 3) комплексний – в дослідженні беруть участь представники різних наук; один об’єкт вивчають різними засобами. Таке дослідження дозволяє встановлювати зв’язки між явищами різного рівня, типу (психологічними, фізіологічними, соціально-психологічними).

ІІ. Емпіричні методи: 1) спостереження і самоспостереження; 2) експериментальні методи (лабораторний - природний, констатуючий - формуючий експеримент); 3) психодіагностичні (тест, питальник, проективні методи); 4) аналіз продуктів діяльності; 5) біографічні методи; 6) близнюків метод; 7) анкети, бесіди, інтерв’ю.

ІІІ. Методи обробки даних: 1) кількісні (статистичні); 2) якісні (диференціація матеріалу по групах, аналіз). ІV. Інтерпретаційні: 1) генетичний метод – аналіз матеріалу в плані розвитку з виділенням окремих фаз, критичних моментів; 2) структурний – встановлення структурних зв’язків між всіма характеристиками особистості. Тест –– стандартизоване, обмежене в часі випробування з метою кількісного (і якісного) вимірювання індивідуальних відмінностей.

Питальник –– стандартизований метод діагностичного дослідження, що базується на само обстеженні випробуваного (проекції).

Проективні методики –– метод діагностичного дослідження, який базується на механізмі проекції, тобто перетворення невизначеного стимульного матеріалу у відповідності із своїм суб’єктивним досвідом.

Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного - центральна проблема диференційної психології. Відомо, що індивідуальні роз­ходження породжуються численними і складними взаємодіями між спад­ковістю і середовищем.

Відносну роль факторів спадковості і середовища у формуванні індивідуально-психічних відмінностей людини, зокрема розумових здіб­ностей вивчає психогенетика.

Основними поняттями психогенетики є генотип, середовище і спадковість.

Генотип — це сума генів людини які вона одержує від своїх бать­ків.

У ході онтогенезу генотип виконує дві основні функції:

саме генотип робить усіх людей схожими один на одного. Ос­кільки всі люди належать до одного біологічного виду, вони мають деякі спільні видові особливості. До їх числа належать однакова для всіх будова тіла, прямоходіння, наявність провідної руки, здатність до мовленнєвої комунікації і вищих психічних функцій. Перераховані особливості виникли в результаті антропогенезу. Вони властиві всім здоровим людям і визначаються наявністю фонду незмінної консер­вативної спадковості;

водночас людська різноманітність настільки велику що ще можливо зустріти двох однакових людей (за виключенням однояйцевих близнюків). Ця різноманітність також у значній мірі може визначати­ся спадковістю, оскільки генотип людини містить унікальне, властиве тільки їй поєднання генів. За деякими даними," число можливих ком­бінацій генів настільки велике, що на декілька порядків переважає число всіх людей, які жили до цих пір на Землі.

Спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище - його мінливість і можливість пристосовуватися до умов життя, що змінюються Спадковість міститься у генах, переданих ба­тьками ембріонові при заплідненні. Якщо є хімічне розбалансування або неповнота генів, організм, що розвивається, може мати фізичні аномалії або психічні патології. Однак навіть у звичайному випадку спадковість допускає дуже широкий спектр варіацій поводження, що є результатом підсумовування норм реакцій різного рівня - біохіміч­них, фізіологічних, психологічних. А всередині границь спадковості кінцевий-результат залежить, від середовища. Таким чином, у кожнім прояві активності людини можна знайти щось від спадковості, а щось - від середовища, головне - визначити міру і зміст цих впливів.

Крім того, у людини присутнє соціальне наслідування, якого поз­бавлені тварини (наслідування культурних зразків, передача акцентуації, наприклад, шизоїдної, від матері до дитини за допомогою хо­лодного материнського виховання, формування сімейних сценаріїв). Однак у цих випадках відзначають скоріше стійкий прояв особливос­тей протягом декількох поколінь, але без генетичної фіксації.

Сучасне ставлення до взаємодії середовища і спадковості мож­на визначити у наступних положеннях:

Більшість спадкоємних ознак піддається зміні, і навіть спадко­ємні хвороби не є неминучими.

Сліди середовищних впливів можуть бути досить стійкими в пси­хологічному вигляді індивіда, хоча передаватися наступним поколін­ням генетично вони не будуть.

Генотипно-середовищний вплив проявляється в тому, що од­накові умови середовища більш сприятливі для людей з одним гено­типом і менш сприятливі для людей з іншим генотипом.

Однією з найважливіших проблем диференціальної психології є проблема залежності між індивідуальними варіаціями людської пове­дінки, з одного боку, та індивідуальними особливостями — з іншого. Індивідуальні відмінності, які обумовлені властивостями нервової сис­теми (НС), не визначають змісту психічного. Вони знаходять свій про­яв в формально-динамічних особливостях психіки і поведінки люди­ни (у швидкості, темпі, працездатності).

Згідно І. Павлова, домінуючу роль у визначенні ознак індивідуаль­ності відіграє центральна нервова система (ЦНС) з її властивостями процесів збудження і гальмування.

Ідея основних властивостей нервової системи як основних пара­метрів психофізіологічної організації індивідуальності стала одним з найвизначніших досягнень павловської школи. Це дало можливість розгорнути плідну експериментальну роботу всім тим дослідникам, які аналізували індивідуальні відмінності в поведінці і реагуванні.

Згідно І. Павлова, властивості нервової системи — це вроджені характеристики нервової тканини, які регулюють основні процеси (збудження і гальмування).

І. Павлов вивчає три властивості процесів збудження і гальмува­ння:

- силу - слабкість;

Сила нервового процесу - характеризується працездатністю, ви­тривалість НС і означає здатність її переносити тривале, або ко­роткочасне, але сильне збудження або гальмування.

Слабкість нервового процесу — це нездатність нервових клітин витримувати тривале і концентроване збудження або гальмування. При їх дії нервові клітини дуже швидко переходять в стан охорон­ного гальмування.

Для сильної не характерний більш чіткий прояв "закону сили", згідно якого при збільшенні інтенсивності подразника збільшується величина реакції - відповіді. Сила НС по відношенню до збудження пов'язана обернено-пропорційною залежністю з чутливістю аналіза­торів: при сильній НС спостерігається, як правило, низька чутливість; при слабкій НС - висока.

-  рухливість - інертність;

Рухливість нервових процесів — це здатність їх швидко змінювати один одного (швидкість появи нервового процесу у відповідь на подразнення, швидкість утворення нових умовних рефлексів).

-  врівноваженість — неврівноваженість;

Врівноваженість (баланс) нервових процесів — співвідношення процесів збудження і гальмування. У деяких людей ці два процеси в нормі взаємно врівноважуються, а у інших рівновага може не спос­терігатись - переважає процес збудження чи гальмування.

Б. Теплов і його учні експериментально визначили ще дві властивості НС; динамічність - легкість генерації нервовою системою проце­сі» збудження і гальмування, зокрема при формуванні тимчасових зв’язків;

лабільність - швидкісна характеристика діяльності НС, що визначає швидкість затухання післядії від імпульсу збудження; швид­кість появи і затухання нервового процесу.

Життєві прояви рухливості і лабільності нервових процесів пов'язані з індивідуальними відмінностями у швидкості виконання ок­ремих завдань і, ширше, у швидкості навчання.

Пізніше виокремлено:

активованість (переважання збудження) - інактивованість (переважання гальмування);