Феномен здоров’я в соціокультурному вимірі (стр. 3 )

Саме в Стародавній Греції постала «культура себе», застосовуючи термін M. Foucault, яка передбачала творення себе, отримання якомога більшої влади над собою та іншими силами, які можуть на «мене» мати вплив. Основними ж засобами, які надавали можливість реалізації культури себе проголошувалися філософія та медицина [84]. Поступово саме остання стає тим інструментом, за допомогою якого переважно буде підтримуватися певний стан здоров’я індивідів. Предметом же медицини і, відповідно, її межами стає уражене хворобою людське тіло [139]. Згідно із уявленнями про здоров’я у цей період, яке розуміється як відсутність тілесних недоліків, формується бачення певного режиму, якого варто дотримуватися для того, аби бути здоровим. Цей режим передбачає дієту, фізичні вправи, певний режим сексуальної активності тощо [84].

Антична традиція, звичайно, стала своєрідним фундаментом для сприйняття здоров’я у його тілесному (фізіологічному) прояві. Однак традиційне суспільство як етап цивілізаційного процесу в контексті розгляду предмету нашої проблематики надзвичайно важливе також і з точки зору релігійного світогляду, що йому притаманний. Адже із настанням ери світових релігій народжується нове світобачення. Так, християнство, так само як й іудаїзм та іслам, всіх оголошують недосконалими, зважаючи на первородний гріх. Тобто всесвіт перестає бути зразком, а його будова вже не є мірою досконалості. У контексті питань здоров’я це означає зміщення акценту на духовне начало [54, с. 231]. Тут вже є сенс говорити про теоцентризм як основоположний світоглядний принцип та поняття трансцендентного духу, що виступає джерелом досконалості та здоров’я [58, c. 8].

Отже, здоров’я стає наслідком певного – праведного – життя, яке є співзвучним із буттям цього духа: «істинне релігійне життя – протилежність до будь-якого неврозу або психозу, і святі люди – суть найбільш здорові люди» [58, с. 11]. Відтак, сприйняття здоров’я у термінах релігійних настанов та приписів робить вагомий внесок у трансформацію культури здоров’я від первісного до аграрного суспільства. Відтепер джерела стану здоров’я (нездоров’я) – не незвідані надприродні сили (духи), а різного роду божественні причини. Тобто хвороба, фактично, стає божественним покаранням за людські гріхи [166, с. 20]. Цілком справедливо, отже, говорити й про те, що людина в деякому сенсі отримує можливість маніпулювати станом власного здоров’я: для того, щоб бути здоровим, треба дотримуватися певних правил (заповідей) – не грішити.

У зв’язку із новими тенденціями трансформації дискурсу здоров’я, що проявляються за доби традиційного суспільства, у новий спосіб оформлюється й соціальна стигматизація нездоров’я. Тепер хвора людина – не просто інша, це грішник, той, хто живе проти законів Божих. За умов, коли здоров’я наповнюється морально-духовним сенсом, цілком закономірно, що знання, пов’язані зі здоров’ям, а також конкретні практики (лікування, зцілення тощо) переходять до відання духовенства. Так, уже в період пізньої античності зі становленням християнства піклування про хворих стає предметом особливої турботи церкви. Перші лікарні, засновані світськими особами у європейських містах з’явилися тільки у XII ст., та й вони ще до середини XIII ст. зазвичай перебували у віданні монастирських орденів [55].

Досить важливим моментом тут є те, що увесь пласт знань про здоров’я, який починає оформлюватися у вигляді медичних знань, до певної міри концентрується у найбільш високих (елітних) суспільних прошарках: дозволити собі перейматися індивідуальним здоров’ям могли найбагатші та найосвіченіші, і для них це було своєрідним культом [166, с. 10]. Сама ідея «здорового способу життя»[3] в принципі зародилася до великої міри як привілей для обраних. Впливати на стан здоров’я, що прирівнювалося до можливості доступу до лікування як спеціалізованого сервісу, могли із самого початку в основному найвищі суспільні прошарки. Більшість населення ніколи не бачила лікарів [120]. Поряд із цим поступово розвивається традиція забезпечення загального здоров’я, в тому числі здоров’я для найбільш неблагополучних верств суспільства, яке практикується у вигляді доброчинної діяльності церкви [166, с. 19-20]. Виникає досить парадоксальна ситуація, коли багаті, фактично, оплачують лікування бідних. M. Foucault назвав це договором між бідністю та багатством: сплачуючи за те, щоб бідняків лікували, насправді багатий платить за те, аби краще були вивчені хвороби, на які він сам може захворіти [85, с. 136-137].

Отже, аграрне суспільство як новий виток цивілізаційного процесу артикулювало здоров’я як окрему конкретну сутність. Притаманний же йому релігійний світогляд дозволив людині стати більшою мірою причетною до конституювання власного здоров’я. Це дає підстави стверджувати, що зростає необхідність індивідуального самоконтролю. Водночас відбувається дифузія знань про здоров’я та його цінності в суспільній свідомості. Будучи певний час привілеєм окремих соціальних страт, турбота про здоров’я починає набувати загальносуспільного значення. Таким чином, формується певний «інституційний штаб» здоров’я (який спочатку є частиною церковної структури), а це вказує на те, що охорона здоров’я починає набирати рис окремого соціального інституту.

В індустріальному суспільстві, яке прийшло на зміну традиційному, із притаманним йому технократичним (позитивістський) стилем мислення, здоров’я та хвороба остаточно перестають бути карою надприродних чи божественних сил. Загальна раціоналізація Західного суспільства в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. віднайшла новий об’єкт досліджень та контролю – саме людське тіло [183, с. 161]. Хвороба в часи модерну – розчаклована, проаналізована та патологізована. Тепер вона – лише рух тканин у реакції на подразник [85, с. 285], який, до речі, також є цілком конкретним та емпіричним – вірус, інфекція, травма тощо. Для того ж, аби звільнитися від нездоров’я, використовуються також цілком конкретні засоби – медикаменти.

Загалом Відродження та Новий час пропонують нам ревіталізацію ідей античності про те, що людина за допомогою наук та мистецтва може досягнути щастя, у тому числі фізичного та духовного здоров’я у світі земному. Відбувається зняття релігійної заборони на вивчення людського тіла, що призводить до розквіту анатомії та фізіології [57, с. 26]. Здійснюється практично відчайдушна спроба очищення питання здоров’я від релігійних забобонів. Однак, що цікаво, мислителями, зокрема Беконом, одночасно визнається значущість релігійного почуття та його умілого культивування для підтримання фізичного та духовного здоров’я людини [57, с. 32]. Варто при цьому також вказати на те, що із переходом від традиційного до модерного типу суспільства відбувається передача справ, пов’язаних із здоров’ям до спеціалістів, що не мають безпосереднього відношення до церкви та релігії, а це означає ніщо інше як інституціоналізацію професії лікаря, який відтепер є головним джерелом знань у тому, що стосується здоров’я. При цьому створення окремого офіційного «робочого місця» лікаря с соціальній структурі суспільства стає, за великим рахунком, наслідком окремих національних державних політик. Так, перші спроби інституціоналізації системи охорони здоров’я – це приклади абсолютних монархій Прусії та Франції [85, с. 8].

Дискурс здоров’я як державної політики (біополітики) – є питанням, що потребує окремого розгляду. У даному випадку, на наш погляд, гарно спрацьовує сформульований M. Foucault принцип ефективної влади держави, що спирається на одночасну генералізацію та індивідуалізацію. Виходить, що здоров’я – особиста справа кожного, і в той же час – питання національного масштабу. Спостерігаємо дію ефекту паноптикуму: латентно та дуже успішно здійснюється контроль над членами суспільства, причому вони самі діють як контролери. Однак, з іншого боку, постає проблема, пов’язана із тим, що в суспільстві існують «спеціалісти здоров’я», які, завдяки своїй інформаційній загартованості та компетентним перевагам, фактично, стають тими, хто керує життями інших. Система охорони здоров’я до певної міри перетворюється на релігію модерного суспільства. Завдяки нововстановленому дискурсу «непевної нормальності» мало хто може вважатися цілком здоровим. Кожен, відповідно, стає потенційним пацієнтом, а це означає – потрапляє в поле контролю, оцінки ризиків та зовнішнього втручання [115]. Державна політика здоров’я в модерному суспільстві в цьому сенсі дуже подібна до церковної політики здоров’я у суспільстві традиційному. Справа в тому, що державна медицина до великої міри стала наслідком прагнення еліти вберегтися від «небезпечних прошарків» [165]: гігієна, санітарія, необхідність бути здоровим (не мати хвороб) стала аргументом, а освіта[4] – інструментом на користь того, що потрібно «медикалізовано» сприймати власне тіло, стати особистим асистентом свого потенційного лікаря.

Таке зміщення акцентів у сприйнятті здоров’я проявляється, окрім усього, у вигляді модифікації проявів соціальної стигматизації. Тепер хворий – не стільки «проклятий», скільки «брудний», соціально небезпечний із точки зору самої своєї фізичної присутності – заразний.

Загалом у модерному суспільстві людина отримує ще більше можливостей для активної «участі» у власному здоров’ї. Мається на увазі те, що уявлення про чинники здоров’я від екзогенних та незалежних факторів сакрального характеру поступово переміщуються в бік уявлень про те, що джерела нездоров’я є цілком емпіричними та можуть бути проаналізовані за допомогою наукового знання. Крім того, хвороби починають сприйматися не тільки як наслідки зовнішніх чинників, а й як результати антропогенних, тобто згенерованих самою людиною, факторів. Так, зокрема, до другої половини ХІХ ст. хвороби (в тому числі масові – епідемії) не пов’язувалися із фактором «особистих нездорових звичок» [165, с. 3]. Однак поступово такі фактори, як умови проживання та праці, особиста гігієна тощо набувають статусу чинників стану здоров’я. Тобто для того, аби бути здоровою, людина все більшою мірою повинна вдаватися до самоконтролю – регулювати свою афективність. Цікаво, що за таких умов, коли відповідальність за здоров’я починає покладатися на кожну окрему особистість, здоров’я людей та здоров’я націй отримує статус справи державного значення. Хтось має на найвищому рівні забезпечувати умови для максимального контролю факторів здоров’я, що не пов’язані із особистим стилем життя. Зокрема, хтось повинен вирішувати проблему тих самих «небезпечних прошарків», про які йшлося вище тощо.

Нарешті із наближенням суспільного розвитку до інформаційного (сучасного) етапу цивілізаційного розвитку у відношенні питань здоров’я все менше місця лишається для факторів, що не залежать від людини. Так, відповідно до теперішніх уявлень, здоров’я людини детермінується чотирма основними факторами: біологією (генетикою), довкіллям (екологічною ситуацією), інститутами охорони здоров’я та, що для нас найбільш важливо, стилем її життя [148]. Причому останній чинник набирає дедалі більшої ваги. Новий виток розвитку індивідуалізму, про який говорять постмодерністи, породжує «нарцисичну особистість», яка щоденно будує своє життя у турботі про власне здоров’я: гігієна, ритуали догляду за собою (масаж, сауна, спорт, дотримання режиму) тощо формують звичний модус існування такої особистості [37].

Поряд із цим відбувається генералізація поняття здоров’я та відхід від притаманних модерну медикалізованих уявлень про нього. Зокрема, нагадаємо, що в преамбулі Статуту WHO говориться, що «здоров’я – це стан цілковитого фізичного, психічного та ментального добробуту (благополуччя), а не просто відсутність хвороб або фізичних чи психічних недоліків» [113, с. 1]. Фізичне здоров’я не втратило свого місця в означенні здоров’я, проте тепер для того, або бути здоровим його недостатньо. Відповідно, однією із особливостей дискурсу здоров’я в умовах інформаційного суспільства є своєрідне повернення до джерел – до сприйняття здоров’я як загального добробуту (подібно до ситуації, що існувала в первісному суспільстві), однак вже на якісно новому, більш інформаційно насиченому рівні. Головною відмінністю ж є те, що постмодерне бачення характеризує людину як творця власного здоров’я. Отже, тіло тепер не просто система органів, а складна система, у функціонуванні якої важливу роль відіграють позафізіологічні чинники. Здоров’я ж формується на перетині та взаємопроникненні цих чинників [184, с. 2]. На зміну потрактуванню здоров’я розчаклованого світу, на яке претендує наука XX ст., зводячи уявлення про людину до нормального функціонування його тіла, а свідомість – до забезпечення цього нормального функціонування, приходить більш генералізована, наближена до «філософії життя», застосовуючи лексику M. Foucault, та більш синкретична картина здоров’я як буття. Якщо традиційно в модерному суспільстві поняття «здоров’я» ставилось в один асоціативний ряд із такими поняттями як нездужання, біль, недуга, хвороба і далі – лікар, лікування, медицина тощо, то наразі усе більшої значущості набирають поняття із такого смислового ряду: можливості людини, її пристосованість до оточення, фізичні та психічні ресурси, якість життя людини, її потенціал, зрештою, її життєвий світ [98, с. 72].

У зв’язку із узагальненням поняття здоров’я в сучасному суспільстві розмивається і сутнісне наповнення соціальних підстав для стигматизації: зважаючи на широке визначення здоров’я, стан нездоров’я усе більшою мірою стає практично невидимим. Про те, наскільки здоровим є той чи інший індивід буває непросто здогадатися суто за його зовнішнім виглядом, його здоров’я – це його особиста справа, його персональна таємниця. І проблема стигматизації в умовах інформаційного суспільства дуже часто проявляється як проблема (не)розголошення статусу здоров’я. Перше офіційне законодавче закріплення лікарської таємниці як загальносвітової практики відбулося відносно нещодавно – у рамках Третьої Генеральної асамблеї Всесвітньої медичної асоціації в Лондоні 1949 року. І справді, питання оприлюднення статусу здоров’я є на сьогоднішній день дуже актуальним. Про це свідчить, зокрема, наявність кримінальної відповідальності за розголошення лікарської таємниці (в українському Кримінальному кодексі – це ст.145), незмінно високий рівень уваги до проблем стигматизації, у тому числі розголошення статусу ВІЛ/СНІД, туберкульозу тощо.

Отже, дивлячись на сучасне суспільство, ми бачимо перед собою індивіда, що загалом переймається станом свого здоров’ям та вдається до різноманітних заходів щодо його підтримання. Проте чи можна стверджувати, що здоров’я тепер виключно приватна справа кожного? Чи зменшилася роль держави у відношенні контролю сфери здоров’я? Навряд, адже у епоху інформаційного суспільства проблеми охорони здоров’я набувають загальносвітового масштабу, і національні системи охорони здоров’я перестають бути останніми інстанціями в сфері їх вирішення. Яскравим показником цього є, зокрема, створення такої установи, як World Health Organization, у Статуті якої проголошено служіння гуманній ідеї – «досягнення усіма народами якомога вищого рівня здоров’я» [77]. Таким чином, ідея генералізації-індивідуалізації в інформаційному суспільстві реалізує себе в максимально можливий спосіб: будучи суто індивідуальною справою та питанням особистого вибору, здоров’я в той же час набирає глобального – світового значення. Фактично, отримуємо інструментальне застосування концепції цивілізації N. Elias: на макросоціальному рівні формуються централізовані інституційні системи (найбільш глобальною наразі є WHO); на рівні ж особистості відбувається максимальна мобілізація функцій самоконтролю з метою досягнення бажаного стану індивідуального здоров’я.

Якщо узагальнювати тенденції трансформації дискурсу здоров’я в цивілізаційному процесі, бачимо, що основним трендом можна назвати зміну «локусу контролю здоров’я». Так, від здоров’я як «карми» та стану, що цілком залежить від непереборних зовнішніх сил, ми поступово переходимо до уявлень про здоров’я як результат індивідуального вибору, тобто до внутрішніх факторів детермінації здоров’я. Причому цей рух відбувається до великої міри за логікою, якою, описуючи процес соціальної еволюції та наслідуючи Піаже, послуговувався J. Habermas. Йдеться про послідовну зміну структур світогляду – міфопоетичної, космологічної, релігійно-метафізичної та сучасної [134, с. 68]. Подібний підхід пропонував S. Freud, говорячи про міфологічний, релігійний та науковий типи свідомості). Із переходом від однієї стадії до іншої інтерпретації попередньої до великої міри знецінюються, що пов’язано із соціоеволюційним постанням нових рівнів пізнання [134, с. 68]. Це має особливе значення, коли ми говоримо про феномен здоров’я, адже трансформація дискурсу здоров’я в цивілізаційному процесі, як ми могли переконатися, є, у першу чергу, трансформацією знань про те, чим є здоров’я та що його зумовлює. Тобто відбувається зміна понятійних систем, за допомогою яких людина інтерпретує світ, і при цьому, слід зазначити, нові понятійні системи накладають усе більшу відповідальність за власне здоров’я на кожну окрему особистість. Зіставляючи ідею локусу контролю здоров’я та еволюцію типів свідомості отримуємо загальноцивілізаційну тенденцію руху від зовнішнього локусу контролю на базі міфічного світогляду до внутрішнього локусу контролю, що спирається на сучасне наукове (раціональне у хабермасівському розумінні) знання.

Крім того, в процесі цивілізаційного розвитку змінюється уявлення про предиктори (ознаки) здоров’я та нездоров’я. Загалом можна сказати, що кожна наступна стадія процесу цивілізації акумулює набір ознак здоров’я попередньої епохи та адаптує до свого світогляду. У первісному суспільстві закладається уявлення про здоров’я як загальну позитивну якісну характеристику людини; традиційний суспільний устрій збагачує його морально-духовною компонентою; модерна епоха загострює свою увагу на понятті здоров’я в його тілесному виразі, а саме здоров’я як відсутність патологій, при цьому увібравши в себе в своєрідній формі уявлення про духовний аспект здоров’я; сучасне суспільство, у свою чергу, презентує найбільш загальне та всеохопне визначення стану здоров’я, що об’єднує усі названі предиктори. Варто до того ж звернути увагу й на те, що попри цивілізаційну трансформацію параметрів соціального конструювання здоров’я та ряд суттєвих «епохальних» особливостей, можна простежити й існування деяких констант. Так, ще з античних часів (від Галена та Арістотеля) тягнуться дві ідеї – ідея про здоров’я як певний баланс та ідея про здоров’я як деякий природний або нормальний (ідеальний) стан [150, с. 15]. Дійсно, повсюдно здоров’я постає у вигляді деякої динамічної рівноваги – тілесного та духовного, зовнішнього та внутрішнього тощо. Причому ця рівновага завжди дуже відносна, нетривка, від чого здоров’я завжди є феноменом абстрактним та аморфним. Емпірично зафіксувати в реальному житті абсолютне здоров’я неможливо, адже між здоров’ям та його антагоністами (хворобою, нездужанням, нездатністю і т. п.) існує нескінченна множина форм, зв’язків та взаємних переходів. Таким чином, здоров’я не є фіксованою даністю. У ньому можна виділити багато проміжних станів, де абсолютне здоров’я виступає теоретичним критерієм, свого роду умовною точкою відліку для розуміння процесів, суб’єктом та об’єктом яких виступає індивід. Важливим сталим параметром соціального конструювання здоров’я в цивілізаційній перспективі є також те, що воно є іманентно заданим станом, який проявляється як важливий та значущий за умов його порушення (на контрасті по відношенню до хвороби), зайвим свідченням чого є соціальна стигматизація нездоров’я.

Нарешті ще одним помітним трендом трансформації дискурсу здоров’я є інституціоналізація системи охорони здоров’я та поглиблення розподілу праці у відношенні здоров’я. Так, вже у традиційному суспільстві охорона здоров’я починає набувати рис організаційного оформлення, у період модерну здоров’я стає предметом державної політики, а в сучасному суспільстві – постає як питання глобального масштабу. Одночасно відбувається поглиблення розподілу праці у сфері охорони здоров’я. Оскільки здоров’я стає дедалі більш всеосяжним поняттям, для кожного окремого його аспекту з’являються свої спеціалісти. При цьому, зважаючи на тенденцію до індивідуалізації сприйняття та практик здоров’я, кожен, до певної міри, стає спеціалістом із питань власного здоров’я. Тобто знання про здоров’я стають в процесі цивілізації більш відкритими та «спускаються» від елітних прошарків (шаманів, знахарів, лікарів тощо) до суспільних мас.

1.3 Крос-культурні відмінності дискурсів здоров’я

Розгляд динаміки трансформацій дискурсу здоров’я в історично-цивілізаційній перспективі є, безперечно, невід’ємним елементом аналізу феномену здоров’я у соціокультурному вимірі. Однак варто зазначити, що він вміщує в собі лише «вертикальний» аналіз. Зрештою, можна говорити про «цивілізацію» як єдине процесуальне ціле та різні «цивілізації». Ми вже говорили про те, що сама ідея цивілізації увійшла в науковий дискурс із легкої руки французьких філософів вісімнадцятого століття, які використовували її як протиставлення концепції «варварства». У такому потрактуванні поняття «цивілізація» несе в собі зміст певного поступального руху вперед, а це означає, деякі суспільні утворення вважаються «цивілізованими», інші ж – «не(до)цивілізованими». Однак поступово все частіше починає заходити мова про множинність цивілізацій, кожна із яких цивілізована по своєму [89, с. 47]. Таке бачення цивілізації відкриває нові виміри наукового пошуку в контексті дослідження здоров’я як соціокультурного феномену. Не відкидаючи ідеї про цілісність цивілізації як загальноісторичного процесу, на яку ми спиралися вище, спробуємо проаналізувати інший – горизонтальний – зріз даного питання. Поговоримо про цивілізацію як певну якісну специфіку великомасштабної спільності людей, яка виступає у ролі цілісної системи соціокультурної регуляції [36, с. 24].

Зазвичай дослідники погоджуються щодо ідентифікації найбільш важливих цивілізацій в історії людства та тих, що існують в сучасному світі. Однак їхні думки часто різняться у тому, що стосується загальної кількості цивілізацій. C. Quigley відстоювала шістнадцять явних історичних випадків та ще вісім вірогідних; A. Toynbee спершу називав число двадцять два, потім – двадцять три; O. Spengler виділив вісім основних культур; W. McNeill нарахував дев’ять цивілізацій; P. Bagby також виділив дев’ять найважливіших цивілізацій; F. Braudel теж називав дев’ять, а Z. Rostoványi – сім найбільш важливих сучасних цивілізацій. Здійснивши мета-аналіз цивілізаційних підходів, M. Melko стверджує, що існує «поміркована згода» щодо дванадцяти цивілізацій, з яких сім уже зникли (месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамериканська, андська), а п’ять продовжують існувати (китайська, японська, індуїстська, ісламська та західна), S. Huntington до цих п’яти цивілізацій вважає за доцільне додати православну, латиноамериканську і, можливо, африканську цивілізації [89, с. 54].

Наукова література, як правило, розглядаючи питання поліцивілізаційності, найбільшу увагу приділяє «політичній складовій» проблеми розрізнення цивілізацій, їх зіткнення або дистанціювання, а також самоідентифікації індивідів як носіїв культури того чи іншого цивілізаційного утворення. У рамках даного ж дослідження нас цікавить дещо інша площина аналізу, а саме – множинність цивілізацій із точки зору етики повсякденного життя, оскільки саме на цьому рівні ми можемо ідентифікувати особливості становлення та функціонування дискурсу здоров’я. Тому, на нашу думку, концептуально виправданим є порівняння крос-культурних відмінностей конструювання здоров’я на рівні категорій «Схід» та «Захід». Варто зауважити, що подібний дихотомний макромасштабний розподіл людських суспільств на два основних типи – це стійка конструкція соціологічної та культурознавчої думки [36, с. 251]. Усвідомлюючи всю багатогранність та складність внутрішньої будови кожного із цих типів цивілізацій та велику міру стереотипності, ми все ж, виключно з метою аналітичної чистоти міркувань, спробуємо навести їхні деякі ключові «регулюючі принципи» [43, с. 75-77], що дозволить нам отримати базу для подальшого розгляду двох ідеальних типів конструювання здоров’я як соціокультурного явища. Зведену схему найбільш уживаних способів співставлення східної та західної цивілізації, пропонованих в наукових джерелах, представлено в Табл. 1.1.

Табл. 1.1 Стереотипне порівняння Західної та Східної парадигм світобачення [36, с. 247-249]

	Східна цивілізація	Західна цивілізація
Соціально-економічні характеристики	відстала, сільська, аграрна	розвинута, урбанізована, індустріальна
розподіл як базис («реципрокне» суспільство)	виробництво як базис (капітал)
Тип та структура соціальності	теологічне суспільство	позитивістське суспільство (A. Comte)
	теологічно-мілітаристське суспільство	індустріальне-мирне суспільство (H. Spencer)
	статусне суспільство	контрактне суспільство (H. Maine)
	gemainschaft (спільність)	gesellschaft (суспільство) (F. Tönnies)
	священне суспільство	секулярне суспільство (R. Park)
	феодальне суспільство	буржуазне індустріальне суспільство (K. Marx)
	механічна солідарність	органічна солідарність (E. Durkheim)
	первинні групи	вторинні групи (C. Cooley)
	аскриптивні орієнтації	досяжні орієнтації (R. Linton)
	народне суспільство	міське суспільство (R. Redfield)
	аскриптивна солідарність	функціональна солідарність (T. Parsons)
	доіндустріальне суспільство	індустріальне суспільство (G. Sjoberg)
	сільське суспільство	міське суспільство (R. Dewey)
	село	місто (G. Fugitt)
	аграрне суспільство	індустріальне суспільство  (F. Riggs)
	племена	мешканці міст (G. Becker)
	традиції	сучасність (D. Lerner, M. Levy, B. Hozelic та ін.)
Політичні характеристики	патріархальна, авторитарна, деспотична	громадянська, демократична
Культурні характеристики	духовність	матеріалізм
	релігійність	секуляризованість
	ідеалізм	реалізм / прагматизм
	суб’єктивізм	об’є ктивізм
	монізм	плюралізм
	інтуїтивність	раціональність
	шлях (Дао)	розум (Логос)
	інертність / стабільність	динамічність / розвиток / рух
	застій	прогрес
	природність	штучність
	адаптація до природи	підкорення природи
	мораль	право
	сакральні знання	науковість
	порядок	свобода
	підпорядкування	рівність
	фаталізм	воля
	стримування особистості	індивідуалізм
	теоцентризм	антропоцентризм
Історичні характеристики	застійність/неісторизм	історизм
циклічний час	лінійний час

Усвідомлюючи те, що західна та східна цивілізації стали доволі тривіальними категоріями аналізу, ми менше з тим, спробуємо використати їх для критичного осмислення двох відмінних на найбільш загальному рівні дискурсів здоров’я – східної та західної. Звертаючись до логіки аналізу дискурсу здоров’я даної роботи, перенесемо розгляд елементів дискурсу здоров’я в площину горизонтального цивілізаційного виміру, а саме проаналізуємо (як і в попередньому параграфі): набір дискурсивних ознак здоров’я, чинники здоров’я, нормативний аспект здоров’я, а також особливості впорядкування та розподілу знань про здоров’я в суспільствах різних цивілізацій.