Феномен здоров’я в соціокультурному вимірі (стр. 9 )

Це означає, що нам потрібно знайти оптимальний баланс методологічного поєднання феноменологічних, психологічних та навіть психічних особливостей впливу тілесності на вибір стилю життя. Центральною проблемою для проекту матеріально-тілесної соціології є те, що не існує простого способу «познайомитися» із біологічним тілом, або ж з’ясувати, як воно співвідноситься із соціальною реальністю: надзвичайно важко допитати тіло [159, с. 39]. Тому справедливо говорити про те, що іноді краще спостерігати, аніж питати: можуть суттєво різнитися між собою те, що люди говорять та те, що вони насправді роблять. Це означає, що методологічно дослідження тілесності може охоплювати у тому числі й аспект зовнішньої діагностики. Так, разом із питаннями про те, що людина робить для свого здоров’я щодня корисно, навіть у суто соціологічному сенсі, відмічати тілесні прояви її здоров’я (стан шкіри, загальна знервованість, наявність зайвої ваги, темні кола під очима, явні порушення опорно-рухового апарату тощо). Можна багато чого запитати у людей про те, наскільки вони цінують здоров’я та що про нього думають, однак їхні реальні установки (диспозиції) не можуть знаходити іншого виходу, аніж фізичне тіло.

Таким чином, аналіз міри присутності тіла в повсякденному житті претендує на окрему дослідницьку увагу. Це питання є дещо глибшим та ширшим за банальний опис емпіричних тілесних режимів. Нам важливо зрозуміти, як людина сприймає власне тіло, наскільки важливим для неї є те, як воно виглядає та функціонує, як вона в цілому сприймає можливості власного тіла, чи прагне їх розширити тощо. Для цього відтворимо загальну логіку нашого підходу до тілесності.

Ми в цілому дотримуємося позиції, що ставить особистість (у формі усвідомленої раціональності) у центр факторної структури, відповідальної за формування стилю життя. Проте, попри таке розуміння проблеми, ведучи мову про становлення стилю життя, орієнтованого на здоров’я, ми не обстоюватимемо гіпергуманістичного бачення проблеми, стверджуючи, що наріжним та вирішальним фактором у цьому процесі є сила волі особистості, індивідуальна ініціатива та внутрішня дисципліна. Це, звісно, важливі чинники, які, скоріше за все, явно виражені у людей, яких можна вважати яскравими носіями стилю життя, орієнтованого на здоров’я. Однак пам’ятаймо про те, що предметом нашої дискусії тут є не тільки те, що змушує людей дотримуватися принципів здорового способу життя, а й визначення суті того, що стоїть на заваді цього процесу. Тому ми не говоритимемо про особистісні чинники такі як сила волі, вмотивованість, здатність дотримуватися поставлених пріоритетів та здатність взагалі визначати ці пріоритети тощо. Ми вважатимемо, що зростання попиту на ці риси особистості та необхідність їх розвивати та всіляко нарощувати є відповіддю на цивілізаційну вимогу приборкувати людські афекти.

Натомість ми вестимо мову про ідеально типовий аспект особистості – усвідомлену раціональність, розглядаючи її як деякий елемент «чистого розуму», що у цілому притаманний кожній людині. Він виражається у прагненні робити все правильно, відповідно до наявних знань (і зовнішніх, і внутрішніх), особливо у тому, що стосується особистого добробуту та головне – здоров’я. Тобто це деякий цензор, певне критичне начало, що приносить світло свідомості, з одного боку, в сферу колективного несвідомого (наповнює свідомістю габітуальність), з іншого боку – у площину тілесності (переводячи деякі аспекти несвідомого та підсвідомого у сферу розуму). Це дещо зміщує акцент нашої уваги саме в бік необхідності врахування фактору несвідомого та розуміння того, чому не завжди спрацьовує цей «чистий розум», який прагне добра для всіх і кожного. Адже коли цінність здоров’я не перетворюється на норму дотримання принципів здорового способу життя, складається ситуація «хочу, але не можу» або «знаю, але не виходить, нічого не можу із собою зробити». Виправдань подібного характеру та їх форм може бути незліченно велика кількість. Коли проблема формулюється в означеному вигляді, можна сказати, що йдеться про деякий «психічний розлад» на рівні суспільної свідомості, яка, відповідно, переходить у конкретні біографічні ситуації.

Переводячи ці роздуми в площину того, про що ми вже говорили, виходить наступна картина. Ми маємо трифакторну структуру чинників формування стилю життя. На наш погляд, вона функціонує за психоаналітичним принципом: тілесність відіграє роль індивідуального несвідомого, усвідомлена раціональність виступає як індивідуальна свідомість (точніше як «чистий розум» – її ідеально типовий прототип), а габітус втілює ідею колективного надсвідомого. Таким чином, аналітично є змога відділити усвідомлену раціональність від габітусу та тілесності, що загалом знаходяться поза свідомістю. Ми вважатимемо їх явищами, що відображають несвідоме на двох принципово різних (можна навіть вважати – на протилежних) рівнях: на рівні індивідуальному у випадку тілесності та на рівні суспільному, коли йдеться про габітус. Цим двом аспектам несвідомого «протистоїть» особистість – як елемент «чистого розуму», який в ідеалі має виступати своєрідним посередником між колективним несвідомим та індивідуальним несвідомим.

Саме цей елемент чистого розуму несе відповідальність за усвідомлення певних благ та бажань (на суспільному рівні – це цінності, на рівні індивідуальному – це афекти) та перетворення їх на знання, відповідно, знання внутрішні та зовнішні. Тобто, з одного боку, діє афективна складова структури чинників, що визначають формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я (габітус та тілесність), яка виражається через цінності (габітус) та афекти (тілесність). З іншого боку, є когнітивна частина факторної структури, яка опосередковує та зумовлює процес формування та артикуляції знань – як внутрішніх, так і зовнішніх. Відтак, виходить, що зовнішні знання є результатом переведення на рівень індивідуальної свідомості габітуальних вимог, у даному випадку, ідеології здорового способу життя, а внутрішні знання, у свою чергу, породжуються завдяки усвідомленню різних аспектів тілесності. Конкретним механізмом у першому випадку є соціалізація та навчання, а у другому випадку – безпосередні тілесні практики, особливо такі, що мають своєю метою усвідомлення.

Якщо у випадку навчання у процесі соціалізації індивідуальна свобода дій є досить обмеженою та заздалегідь визначеною, то тілесні практики можуть стати частиною самонавчання та розширити й водночас якісно поглибити внутрішні знання людини. Безперечно, так чи інакше, соціалізація не проходить абсолютно окремо від тілесних практик. Зрештою, вони із досить раннього віку складають важливий елемент соціалізації. Так, у тому або іншому вигляді тілесні практики різного роду (уроки фізичного виховання, лікувальна фізкультура тощо) присутні в обов’язковій дошкільній, шкільній програмі, а також у програмі вищих навчальних закладів. Зовсім інше питання – це якість їх викладання та засвоєння, а також їхнє значення для формування у індивідів належних внутрішніх знань, однак зараз це не фокус нашої уваги.

Натомість розглянемо спершу розповсюджені у сучасному суспільстві тілесні практики, спираючись на дані ISSP (2007). Головним чином ми говоритимемо про спорт та фізичну активність загалом, оскільки саме ці поняття складають основу дискурсу тілесності сучасного (західного) суспільства.

Дослідження ISSP (2007), присвячене вивченню практик дозвілля та спорту, окрім іншого, ставило за мету вивчення соціологічних аспектів спорту, розгляд різних видів спортивних активностей та аналіз суб’єктивних функцій спорту. Зокрема, опитувальник містив індикатори вимірювання частоти різноманітних практик дозвілля, їхню головну мету, а також рівень задоволеності від залучення до різних типів активностей, у тому числі – фізичних (спортивні ігри та спорт загалом). Відтак, є змога порівняти задоволеність респондентів від фізичних (суто тілесних) практик та таких занять, як читання книжок, спілкування із друзями, перегляд телебачення тощо. Крім того, є дані про те, що мотивує людей присвячувати свій вільний час тим чи іншим заняттям, тобто ми зможемо побачити деяку загальну ієрархію цінностей, виражену у формі конкретних дій. Зрештою, те, чому людина добровільно[12] присвячує свій вільний час, є для неї (латентно) більш важливим, ніж те, чим вона заради цього нехтує. Адже будь-який вибір є не лише вибором на користь чогось, а й, що досить важливо, відмовою від альтернативних варіантів. У даному випадку нам важливо розуміти самодостатність мотивації залучення до тілесних практик (на прикладі спорту): наскільки конкурентоздатною, порівняно із іншими факторами, є мотивація займатися спортом із метою покращення стану свого здоров’я.

По-перше, розглянемо частоту занять фізичною активністю порівняно із іншими видами провадження дозвілля. Дані ISSP (2007) показують, наприклад, що фізична активність поступається за частотою місцем таким заняттям як перегляд телебачення, прослуховування музики, проведення часу в Інтернеті та читання книжок – див. Рис. 3.1.

Рис. 3.1 Розподіл відповідей на питання: «Наскільки часто Ви займаєтеся кожним із наступних видів активності?»

При цьому виявилося, що серед тих, хто має більш високий рівень освіти, кількість людей, що займаються спортом щодня або принаймні кілька разів на тиждень значно вища: серед категорії людей, що не мають формальної освіти цей відсоток складає 30,7%, тоді як для людей із університетською освітою цей відсоток складає 52,9%. Звісно, не можна відкидати в даному випадку економічний фактор – суто матеріальну можливість дозволити собі відвідування спортивних секцій або спортзалу. Дані підтверджують, що люди із більшими статками частіше займаються спортом, однак ця різниця не є драматично великою: серед тих, хто відносить себе до найбідніших (ставить «1» у шкалі суб’єктивної оцінки власного статусу) відсоток таких, які щодня займаються спортом складає 11,9%, серед тих, хто оцінює себе на «10», цей відсоток – 17,4%. Відповідно, фактор знань (у даному випадку – зовнішніх знань) є більш вирішальним, ніж фактор доходу, проте навіть отримані знання не перетворюють фізичну активність на абсолютно масове явище.

Якщо порівнювати між собою дані по різних країнах, то рекордсменами за рівнем частоти фізичної активності (займаються спортом щодня або кілька разів на тиждень) є такі країни: Швейцарія (69,1%), Фінляндія (63,7%), Нова Зеландія (63,2%), Швеція (60,4%), Норвегія (57,1%) та Австралія (57,0%). У цілому по вибірці значення цього відсотка складає 40,4. Бачимо, що до переліку країн-рекордсменів потрапили в основному скандинавські країни. Можемо припустити, що загалом у державах загального добробуту індивід має більше шансів стати адептом ідеї здорового способу життя. Можливо, у даному випадку йдеться про певний перехід до постматеріальних цінностей, рівень яких ми можемо перевірити за допомогою іншого масиву даних. Так, за результатами Світового дослідження цінностей, країни із найвищим рівнем постматеріалістичних цінностей[13] – це Андорра, Швейцарія, Швеція, Норвегія, Франція [119]. Це можна інтерпретувати як те, що тілесні практики є важливою частиною самореалізації індивіда.

Дещо більш деталізовані дані щодо частоти тілесних практик пропонує масив Євробарометру. Так, у даному дослідженні розрізняються поняття «спортивна активність» та «фізична активність». Виявилося, що фізичною активністю люди займаються значно частіше, ніж власне спортом (див. Рис. 3.2). Це, загалом, зрозуміло, оскільки спорт є досить специфічною діяльністю, яка дуже часто суперечить здоров’ю як такому, особливо якщо йдеться про спорт професійний. Однак, попри те, що відсоток занять фізичною активністю загалом вищий, 14,4% респондентів все ж зазначили, що не роблять цього ніколи. Разом із тими, хто займається раз на місяць або рідше, яких у вибірці 19,6%, це більше, ніж третина. Тобто в Європі для стилів життя 34% людей тілесні практики в принципі є явищем нетиповим або спорадичним.

Рис. 3.2 Частота занять фізичною активність та спортом

Зауважимо до того ж, що інформація про частоту занять деякими тілесними практиками (спорт або будь-яка інша фізична активність) абсолютно не дає нам свідчень про якість цих практик. Ми не маємо ніяких підстав для того, щоб говорити про характер внутрішніх знань, що стимулюються за рахунок цих практик. Проте деякі висновки ми можемо зробити на основі інформації про рівень задоволеності від фізичної активності та мотивацію до занять будь-якими тілесними практиками.

Якщо говорити про рівень отримання задоволення, то значне або дуже значне задоволення від фізичної активності отримують 49,2% опитаних. Натомість людей, які отримуються таке ж задоволення від спілкування із друзями на 24,1% більше, від перегляду телепередач – на 6,2% (див. Табл. 3.1).

Табл. 3.1. Розподіл відповідей на питання: «Будь ласка, вкажіть, скільки задоволення Ви отримуєте від наступних видів дозвілля?»

Рівень задоволення від:	ніякого	небагато	деяке	значне	дуже значне	не роблю цього
спілкування з друзями	2,0	4,2	15,9	33,1	40,2	4,7
читання книжок	6,2	8,8	20,7	23,1	25,3	15,8
участі у фізичній активності	5,0	7,2	18,4	25,4	23,8	19,9
перегляд телебачення, відео	2,7	9,1	30,2	33,1	22,3	2,5

Цікаво, що рівень задоволеності від занять фізичною активністю суттєво збільшується залежно від рівня освіти: чим вищий рівень освіти респондента, тим більше задоволення йому приносить фізична активність – див. Рис. 3.3. Насправді отримання задоволення від тілесних практик є дуже важливим із точки зору формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я. Як уже зазначалося, вкрай малоймовірно те, що деяка активність, в принципі може стати систематичним повсякденним заняттям (свого роду позитивною звичкою), якщо вона вимагає постійних надзусиль та не приносить задоволення. Деякий час можна силоміць (за рахунок зовнішнього примусу або сили волі) повторювати ту чи іншу активність щодня, проте рано чи пізно настає момент зриву, і плоди тривалого (або не надто тривалого) примусу, неважливо, де його джерело, можуть звестися практично нанівець. Крім того, задоволення може приносити не стільки сам процес, скільки результат тої чи іншої активності.

Рис. 3.3 Розподіл відповідей на питання: «Будь ласка, вкажіть, скільки задоволення Ви отримуєте від наступних видів дозвілля: фізична активність?» серед різних освітніх груп.

У даному разі цікавою є категорія людей, які не отримують взагалі ніякого задоволення від занять фізичною активністю, проте все ж займаються нею. Так, аналіз саме цієї когорти респондентів показав, що 43,7% на момент опитування хотіли би підтримати рівень ваги свого тіла, а 37,4% опитаних хотіли б скинути вагу. Тільки 10% тих, хто не отримує задоволення від фізичних занять, зазначили, що їхня вага їх взагалі не турбує і ще 9,9% хотіли б набрати вагу. Відтак, можна припустити, що заняття спортом можуть часто сприйматися як вимушена жертва зі сторони тих, хто хоче підтримувати деякі форми свого тіла. Недивно у такому разі те, що 57,8% нелюбителів занять спортом – це жінки: справа в тому, що майже половина (49,7%) жінок усієї вибірки сказали, що хотіли б втратити вагу, тоді як чоловіків аналогічно незадоволених своєю вагою всього третина – 33,4%. Таким чином, можемо припустити, що тілесні практики часто є не стільки засобом підтримання здоров’я, скільки інструментом своєрідної синхронізації культурних шаблонів та моди на деякі тілесні параметри із даними своїх власних форм. Однак якщо запитувати людей прямо – яку роль для них відіграють ті чи інші мотиви займатися спортом та спортивними іграми, то виходить доволі передбачувана картина: для більшості основна причина занять – фізичне та ментальне здоров’я – див. Табл. 3.2.

Табл. 3.2 Розподіл відповідей на питання: «Зазначте, будь ласка, наскільки важливі для Вас наступні причини займатися спортом, спортивними іграми?»

Мотиви занять спортом та спортивними іграми	дуже важливо	скоріше важливо	не дуже важливо	взагалі не важливо
фізичне та ментальне здоров’я	57,6	31,9	6,6	3,8
зустрічатися з іншими людьми	25,9	41,7	21,4	11,0
гарно виглядати	24,7	31,2	20,8	23,3
змагатися із іншими	12,4	20,5	28,4	38,6

Подібний розподіл, хоча більш деталізований та виміряний за допомогою номінальної шкали із сумісними альтернативами пропонує масив даних, отриманий в результаті дослідження Eurobarometer 72 (див. Рис. 3.4).

Рис. 3.4 Розподіл відповідей на питання про причини занять спортом (дані Eurobarometer 72)

Треба сказати, сучасне культурне середовище досить репресивне в плані нав’язування цінності здоров’я. Прямі питання про цінність здоров’я та здоров’я як мотив інших практик у переважній більшості випадків висувають здоров’я на одну із найвищих сходинок в ієрархії цінностей. Однак картина конкретних практик говорить про інше: люди або дуже мало реально роблять для свого здоров’я (зокрема досить нечасто займаються фізичною активністю), або змушені силувати себе до занять спортом. При цьому доволі складно розділити мотив «гарно виглядати» та мотив «бути здоровим». Зрештою, людина гарно виглядає, коли вона здорова, проте тут треба розрізняти спрямованість мотивації. Так, гарний вигляд насправді є «побічним продуктом» здоров’я, але не кожен, хто гарно виглядає насправді є здоровим. Адже є суттєва різниця між тим, щоб відчувати себе здоровим та «вдягати маску» здорової людини. У даному разі ми повертаємося до питання соціальної стигматизації нездоров’я. Хоча в сучасному суспільстві, як ми зазначали, стан здоров’я кожного індивіда є його особистою таємницею, що охороняється законом, в реальності стиль життя говоритиме замість офіційних лікарських висновків. Якщо раніше об’єктом стигми був стан здоров’я, то наразі ним, скоріше, є стиль життя. Отже, за рахунок наближення індивідуального стилю життя до деяких загальновизнаних принципів ідеології здорового способу життя можна забезпечити собі своєрідний імунітет в очах громадськості в плані прийнятності саме такого стилю життя.

Розширити діапазон інтерпретацій щодо мотивації до занять фізичною активністю може інформація про негативну мотивацію: чому люди не займаються спортом. За даними Євробарометру, зокрема, половина респондентів (49,8%) посилаються на брак часу, 14,7% говорять про те, що їм заважає хвороба або деякі фізичні недоліки, 7,7% респондентів не люблять види активності, що передбачають змагання, всього 5,5% вказують на те, що це надто дорого і ще менше (3,4%) виводять причиною відсутність відповідних інфраструктурних можливостей недалеко від свого дому. Незначна частина опитаних (3,6%) зазначають, що їм просто нема з ким займатися спортом. Таким чином, насправді відбувається спроба послабити тиск внутрішнього локусу контролю здоров’я. Адже брак часу в реальності означає брак внутрішньої мотивації та сили волі наповнити повсякденний режим тілесними практиками. При цьому фактор відсутності часу для занять фізичною активністю є найбільш частим поясненням відсутності фізичної активності.

Щодо питання про суто фізичні обмеження, то навіть в рамках спортивних практик існує величезна різноманітність видів та форм тілесної активності, яку можуть виконувати люди із різного роду протипоказаннями, адже в даному випадку не йдеться про підготовку олімпійського резерву. До того ж наявність певних фізичних недугів зазвичай є показанням до виконання тілесних практик з метою оздоровлення та мобілізації ресурсів організму. Не зважаючи на це, багато людей, відчуваючи фізичну слабкість, навпаки – уникають будь-яких тілесних практик, що сприймаються як фізичні навантаження. Найбільш актуально це для людей старшого віку (старших за 55 років). Так, серед них частка таких, що вважають хворобу або інші особливі стани свого організму завадою для занять спортом, складає 31,3%, серед людей вікової групи 40-54 – вона більш, ніж втричі менша (9,5%), а для індивідів до 40-а років – всього близько 4%. Та й узагалі всі дані про заняття фізичною активністю категоризовані за віковими групами говорять про те, що це – справа молодих.

Тобто в масовій свідомості діє парадигма тілесних практик як занять, що потребують ресурсів на противагу баченню тілесних практик як способу відновлення їх ресурсів.

Проілюструвати неспроможність зовнішнього знання породити внутрішню узгодженість із ним можна на прикладі вживання алкоголю. Так, за даними Євробарометру, люди досить часто вживають алкогольні вироби (див. Табл. 3.3). При цьому вони завзято перекладають на алкоголь відповідальність за велику кількість серйозних захворювань (див. Табл. 3.4).