Феномен здоров’я в соціокультурному вимірі (стр. 8 )

На окрему увагу, у контексті розгляду питання соціального оточення як ресурсу, заслуговує фактор ресоціалізації. Про нього ми вестимемо мову, аналізуючи можливості використання механізмів групової взаємодії для зміни установок людей, що ведуть або вели вкрай деструктивний з точки зору його впливу на здоров’я стиль життя, зокрема про людей із серйозними формами залежностей від наркотичних речовин. Справа в тому, що в групі закладені унікальні психотерапевтичні можливості, які відсутні або займають дуже незначне місце в індивідуальній (психо)терапії. Це насамперед міжособистісне (соціальне) навчання, що дозволяє більш глибоко познайомитися зі стилями життя інших людей, а також набути більш ефективних соціальних навичок, або, використовуючи термінологію даної роботи – збільшити соціальний капітал як контекстуальний чинник формування та закріплення індивідуальної орієнтації на здоров’я. Група дає можливість:

— очима інших подивитися на себе та свої проблеми;

— моделювати свою поведінку «тут і тепер»;

— одержати різні реакції інших її учасників на свою поведінку;

— побачити з допомогою учасників, наслідки своєї поведінки не тільки в групі, але й поза її межами;

— отримати підтримку при випробовуванні нових способів поведінки.

Крім того, група чудово співставляється із повсякденною реальністю індивіда, оскільки тут без зусиль «відтворюється» повсякденне життя кожного учасника, що дозволяє більш «просторово» побачити їхнє життя та особливо проблеми й труднощі соціальних стосунків. Взаємозв'язок міжособистісних процесів у групі та міжособистісних відносин поза групою збільшує ймовірність того, що засвоєні в групі нові способи поведінки, змінене розуміння себе й своїх нових установок будуть перенесені в ситуації реального життя [51]. Власне, саме за такою логікою працюють об’єднання, діяльність яких спрямована на соціальну адаптацію та інтеграцію людей із серйозними залежностями (алкогольною, наркотичною).

Незважаючи на те, що ідеологія здорового способу життя наразі функціонує на правах домінуючого дискурсу, а інформація про те, що потрібно робити, аби бути здоровим, перебуває у широкому доступі, більше того – активно популяризується та розповсюджується, зміна установки на нездоровий спосіб життя є непростим завданням. Адже вона закріплена як стійка та довготривала диспозиція, здатна до самозбереження та саморепродукування. Саме у такому випадку група та соціальне оточення індивіда загалом можуть стати надійним джерелом підтримки у формуванні стилю життя, орієнтованого на протилежний – здоровий спосіб існування. Окрім діяльності груп взаємодопомоги, можна навести приклади позитивного впливу більш широкого соціального оточення на стиль життя людей. Так, на офіційному сайті державної влади одного із регіонів Російської Федерації була розміщена інформація про те, що «громадськість взяла під контроль усіх односільчан, які зловживають алкоголем», а також про те, що в громаді діють своєрідні акції – ««безалкогольне кільце» та «стовп сорому», де регулярно з’являється інформація про односільчан, що торгують незаконним алкоголем» [44].

Окрему роль з точки зору формування певного стилю життя посідають засоби масової інформації. Медіа справляють вагомий вплив на трансляцію культурних кодів, пов’язаних зі сприйняттям здоров’я та здорового способу життя, і, відтак, посідають чільне місце в системі культурних факторів детермінації індивідуальних установок, відштовхуючись від яких люди вибудовують свою повсякденну поведінку. Для того, щоб розібратися в механізмах впливу ЗМІ на формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, необхідно розуміти загальні патерни медійного впливу на суспільство та індивіда. R. McGuire, зокрема, виділяє такі цілеспрямовані ефекти медіа: (1) вплив реклами на споживацьку поведінку; (2) вплив політичний кампаній на поведінку виборців; (3) вплив оголошень щодо громадських послуг на індивідуальні поведінкові практики та соціальний розвиток; (4) вплив пропаганди на формування ідеології, а також (5) вплив медійних стереотипів на параметри соціального контролю. Поряд із цим наводяться мимовільні (нецільові) ефекти медіа: (1) ефект представленого засобами ЗМІ насильства на рівень агресії; (2) вплив медійних образів на соціальне конструювання реальності; (3) вплив упередженості ЗМІ на формування стереотипів; (4) вплив медійних матеріалів еротичного та сексуального характеру на думки людей та їхню поведінку та (5) спосіб формування за допомогою ЗМІ когнітивної активності [164, с. 2]. Відповідно, є сенс паралельно говорити про два аспекти впливу медіа: первинний дискурс ЗМІ, що стосується утилітарної сторони медіа (продаж певних товарів або послуг, просування деяких ідей тощо) та вторинний дискурс ЗМІ – символічну роль медіа в соціально-культурних інтеракціях, яка віддзеркалює та формує суспільство.

Тут важливо зробити ось який наголос. Поступове занурення в практики фітнесу та здоров’я як результат «споживання» первинного дискурсу ЗМІ, для багатьох індивідів із раціонально усвідомлюваної турботи про красу та здоров’я із часом перетворюється на невід’ємний елемент життєвого світу [1, с. 11]. Таким чином, розвиток індустрії здоров’я та мода на здоровий спосіб життя перетворюються на чинник формування індивідуальних повсякденних практик, орієнтованих на щоденну турботу про здоров’я. У даному випадку ми вже говоримо про дію вторинного дискурсу ЗМІ, який активізує механізм виробництва смислу та забезпечує передачу певної «самоочевидної», «загальновідомої» інформації про здоров’я та здоровий спосіб життя та сприяє її «нормалізації» шляхом постійного повторення. Відтак, уявлення про здоров’я та здорову особистість із часом стеоретипізуються, стають змістом буденної свідомості та починають виконувати функцію регуляції. Тобто фактори, що нормують культуру, детермінуючи формування стереотипів буденної масової свідомості, виступають як приховані глибині механізми регуляції оздоровчої практики людей. Ці соціальні регулятори поступово інтериоризуються та вбудовуються в структуру конкретної особистості в процесі її соціалізації [15, с. 13]. У такій ситуації орієнтація на здоров’я та здоровий спосіб життя – вже не просто внутрішні потреби, це яскраві образи, бренди, які символізують певні статуси. Починає діяти реклама як потужний засіб генерації смислу. Дотримуватися здорового способу життя не просто корисно для здоров’я (як би банально не звучало), здорова людина – успішна, активна, ефективна, вона здатна адаптуватися до невпинного темпу сучасного глобалізованого середовища тощо.

Узагальнюючи, можна сказати, що формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, багато в чому обумовлюється за рахунок габітуальних сценаріїв. Так, з одного боку, культура забезпечує передачу індивідам необхідного досвіду та знань про здоров’я та здоровий спосіб життя, а, з іншого, регулює їхню поведінку стосовно власного здоров’я. При цьому, оскільки становлення того чи іншого стилю життя, відбувається поступово та із розрахунком на довгострокову перспективу, особливу роль в контексті механізмів культурної дії набирають явища соціалізації та ресоціалізації. Зокрема, як було з’ясовано, важливе місце в процесі первинного становлення орієнтації на здоров’я як стиль життя відіграє родинне виховання та неформальні середовища (друзі, однолітки, малі соціальні групи, у тому числі цільового терапевтичного спрямування). Додатковий фактор формування установки на здоров’я в повсякденному житті становить також медійний вплив, який забезпечує символічне продукування та відтворення культурних кодів стилів життя.

Отже, формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, не може відбуватися без деякого «базового» набору ресурсів, до складу якого можна віднести економічний, культурний та соціальний капітал, що сприяють (а) перетворенню заявленої в суспільстві однією із базових цінностей – цінності здоров’я – у нормативний регулятор повсякденної діяльності та (б) формуванню відповідного стилю життя. При цьому досить суперечливий статус, виявляється, отримує культурний капітал, виражений наявністю певних знань. Так, цілком логічно було би припустити, що чим більшим рівнем знань про здоров’я володіє людина, чим вона є більш освіченою, тим із більшою ймовірністю вона орієнтуватиметься у своєму виборі стилю життя на здоров’я. Цілком звичним припущенням є те, що імпліцитно або експліцитно насичення знаннями призводить до зміни поведінки у відношенні власного здоров’я. Освіта, за даними багатьох досліджень, є одним із найкращих предикторів гарного здоров’я, довголіття та застосування превентивних заходів. Її асоціюють із життєвими змінами та багатьма атрибутами, пов’язаними зі здоров’ям, такими як габітус, адаптивні здатності та самооцінка [132, с. 15]. Однак емпіричні дані свідчать також і про те, що підвищення рівня знань щодо питань здоров’я (у тому числі в результаті масштабних міжнародних кампаній) не призводить до автоматичної переорієнтації стилю життя на відповідний спосіб впорядкування повсякденної поведінки [137]. Подібну тенденцію, зокрема фіксують і дані українського Омнібусу[11]. Зокрема, вони свідчать про те, що рівень освіти не має суттєвого впливу на міру того, як людина дбає про своє здоров’я: немає статистичної різниці у типах турботи про своє здоров’я серед людей із початковою, середньою або ж вищою освітою.

Таким чином, шкільне навчання здоров’ю, що передбачає «цілеспрямований, послідовний навчальний план, присвячений фізичним, ментальним, емоційним та соціальним вимірам здоров’я; дисципліна розроблена з метою мотивування учнів та допомоги їм у підтриманні та покращенні стану їхнього здоров’я, попередження захворювань та небезпечної (ризикованої) для здоров’я поведінки» [155, с. 160] постає у вигляді формального заходу та офіційного прояву ідеології здорового способу життя як елементу державного регулювання.

У такому разі, на наш погляд, варто розрізняти два типи знань – знання «зовнішнє» та «внутрішнє». Щойно, обговорюючи питання впливу рівня освіти людей на їхню поведінку у відношенні свого здоров’я, ми побачили, що «зовнішнє» знання у сенсі наявності суто теоретичних (об’єктивних) знань не завжди достатнє для того, аби отримати на виході орієнтованого на стратегічне поводження з ресурсами власного здоров’я в повсякденному житті індивіда. І тут важливий аспект проблематики, на наш погляд, криється під поняттям знання внутрішнього – як знання, що передбачає грамотність в плані відчуття власного тіла.

Справа в тому, що формування орієнтації на здоров’я як стиль життя дуже тісно пов’язане із переживанням людиною її тілесності. Від того, наскільки повно та цілісно людина здатна усвідомити своє тіло часто залежить і її стратегічна життєва позиція щодо власного здоров’я. Тут існує важлива проблема, яку можна описати за допомогою феномену «відсутнього тіла». Це – неусвідомлення тілесності, свого тіла в просторі та неусвідомлення процесів в просторі свого тіла, унаслідок чого відбувається відчуження від нього – тобто власне тіло не сприймається як даність [154, с. 147].

Очевидно, що існує безпосередній зв’язок між тілесною «обізнаністю» індивіда (тим, наскільки індивід слідкує за своїми внутрішніми тілесними станами) та практиками орієнтованими на здоров’я, до яких він вдається. Адже відчуження від тіла, з одного боку, передбачає готовність брати участь в економіці, яка знецінює тіло, ставлячи його в шкідливі умови існування та піддаючи впливу фізичних та ментальних стресів та обмежень; з іншого боку, посилене прагнення до тваринного функціонування потенційно призводить до надмірного споживання їжі та напоїв і т. п. [154, с. 138]. Фактично, тіло людини не є для неї актуальним до того моменту, коли не відбувається «примусова актуалізація» – за рахунок появи тих чи інших розладів та поступової втрати фізіологічних та психологічних ресурсів. Цю думку можна продемонструвати за допомогою вислову «маємо – цінуємо, втрачаємо – сумуємо». Тобто доти, доки тіло функціонує нормально, людина не відчуває особливої внутрішньої потреби дотримуватися здорового способу життя і поводиться із власним здоров’ям як із невичерпним ресурсом.

Одне із російських досліджень емпірично зафіксувало прояв феномену «відсутнього тіла». Зокрема, воно показало досить високу цінність здоров’я і, разом із тим, було з’ясовано, що населенням здоров’я сприймається часто як деяка норма, доконаний факт, внаслідок чого увага до досягнення здоров’я як вищої цінності значно понижується. Дослідження виявило тенденцію, яка свідчить про те, що той, хто відчуває себе здоровим, не схильний вбачати у здоров’ї основоположну життєву цінність і не надає цьому феномену особливого особистісного значення [15, с. 18]. Однак рано чи пізно цей ресурс добігає деякої критичної точки, із якої починається інший тип функціонування – хвороби, розлади, недуги тощо. На цьому етапі людина вже готова переорієнтовувати свій спосіб життя на здоров’я, однак, часто буває запізно, адже у даному випадку вже йдеться не про збереження здоров’я, а про його відновлення та боротьбу із наслідками. Такий спосіб життя суттєво відрізняється від орієнтації на здоров’я як стилю життя «у чистому вигляді», коли орієнтація на здоров’я формується до виникнення та прояву різних типів захворювань.

Заради справедливості, однак, слід визнати, що шлях до усвідомлення свого тіла та формування орієнтації на здоров’я як стиль життя часто пролягає саме через стежину негативного досвіду часткової втрати здоров’я. Нормальний звичний режим «тілесної відсутності» суттєво підривається в контексті дії таких факторів як біль, хвороба та смерть: тіло, хоча й у дисфункційний спосіб, стає центральним аспектом досвіду. Тобто відбувається перехід від «dіsappearance» – звичного, «нормального» стану «відсутності тіла») до «dys-appearance» – стану появи, «відкриття» тіла як тематичного об’єкту, проте в стані дисфункції). Біль по-новому організовує життєвий простір та час людини. Оселяючись в людині, він диктує свої власні цілі, змушує її діяти за власним – больовим – сценарієм [103, с. 87]. Розглядаючи питання в такій площині, ми можемо говорити про те, що людина, яка довго може залишатись здоровою, при цьому часто вдаючись до деструктивних для свого здоров’я практик, опиняється завдяки своєму міцному здоров’ю у більш невигідному становищі. Її тіло та здоров’я довший період часу сприймаються як даність, а не як вичерпні ресурси, відповідно, не виникає особливої потреби вдаватися до повсякденного стратегічного планування «витрат та надходжень» здоров’я як капіталу.

Зважаючи на роль внутрішнього знання та усвідомленість міри «присутності тіла», стиль життя, орієнтований на здоров’я, можна вважати рефлексивною тілесною практикою – тобто такою тілесною технікою, першопочатковою метою якої є робота над тілом, спрямована на його позитивну модифікацію, підтримання або тематизацію. Це означає, що такий стиль життя є наслідком усвідомлення власного тіла та рефлексивного сприйняття потреби дбати про нього. З цієї точки зору, чітко розмежовуються, з одного боку, орієнтація на здоров’я як стиль життя та, з іншого боку, певні модні тенденції, пов’язані із наслідуванням здорового способу життя, про що ми вже говорили, наводячи типізацію орієнтацій на здоров’я. Хоча не слід при цьому нехтувати тим фактом, що й через шлях демонстративного наслідування орієнтації на здоров’я може відбутися зсув орієнтаційної домінанти саме на цінність здоров’я.

Тут треба поговорити про важливий дієвий компонент людської діяльності – емоційно-афективні мотиви. Коли говорять про знання, часто імпліцитно передбачають, що людина мислить категоріями раціо: її здоров’я складає для неї одну із головних цінностей, відповідно, використовуючи наявні у неї знання для того, щоб зберегти ресурс здоров’я, ця людина вдається до низки різноманітних заходів і загалом намагається жити у спосіб, який, власне, стилістично орієнтований на здоров’я. Але не всі людські вчинки можна категоризувати як такі, що спрямовані на досягнення певної раціональної, з точки зору знання, корисності. Значна частина людської повсякденності реалізується в термінах отримання задоволення, яке також тісно пов’язане із тілесністю.

Досі ми говорили про утилітарну сторону стилю життя, орієнтованого на здоров’я. А утилітаризм – це погляд на світ з точки зору нормативної етики. Він передбачає існування певних правил, відповідно до яких людина має діяти, зважаючи на усі можливі наслідки її поведінки [121, с. 79]. Тобто, в ідеалі, людина знає, що може нашкодити її здоров’ю і уникає цього, прагнучи, робити те, що приноситиме користь або принаймні не матиме деструктивних наслідків. Проте часто люди дотримуються того чи іншого стилю життя не співвідносячи (принаймні не тільки співвідносячи) свої вчинки із певними їх довгостроковими наслідками. Мотив людської поведінки часто простий – отримання насолоди, причому в форматі «тут-і-зараз». Велика кількість практик, що приносять задоволення багатьом людям саме в такому ключі, несе в собі негативні для здоров’я наслідки: надмірне споживання алкоголю та інших наркотичних речовин, відвідування закладів швидкого харчування, вживання великої кількості смачної, проте шкідливої їжі тощо.

Отримувати задоволення, проте, можна від різних речей, як від корисних для здоров’я, так і від шкідливих. Зрозуміло, що некоректно було б протиставляти орієнтацію на здоров’я та отримання задоволення. До певної міри, стиль життя, орієнтований на здоров’я, можна назвати ідеальним поєднанням приємного та корисного, однак потрібно визнати, що ця формула працює не завжди і не для всіх. Комусь ранкові бігові кроси, холодний душ та фруктово-злакові сніданки дійсно приносять задоволення, однак для багатьох людей такі практики є абсолютним антонімом приємності. Для людей насолодитися моментом часто означає, як уже зазначалося раніше, добре наїстися, причому не зовсім здорової їжі, випити, поспати до полудня, провести цілий день біля телевізора, цілу ніч у нічному клубі тощо.

Гедоністичний компонент як мотив тих чи інших практик насправді є досить неоднозначним. Ще Епікур наголошував на тому, що «коли ми говоримо, що насолода – це мета, ми не маємо на увазі насолоду розпусти або насолоду споживання, як дехто вважає, … а відсутність болю в тілі та тривоги в душі» [121, с. 21]. Із такої точки зору, стиль життя, орієнтований на здоров’я, можна називати гедоністично орієнтованим, адже прагнення досягти якомога кращого стану здоров’я, відповідно до такої формули, є нічим іншим, як прагненням до насолоди. З іншого боку, ми не можемо ігнорувати іншу сторону медалі, а саме «розпусний» аспект задоволення, зокрема задоволення від споживання. У будь-якому разі в людині, скоріше за все, різною мірою представлені обидва ці аспекти. Інша справа – як вони із ними справляються в своєму повсякденному житті та у який спосіб організують свою звичайну поведінку, беручи до уваги комплекс наявних у них знань та прагнень до отримання задоволень. Тут ми підходимо до питання співвіднесення індивідуальних ресурсів та можливостей, виражених габітусом та внутрішніх знань та афектів, пов’язаних із тілесністю.

Оскільки на рівні габітусу, свідоме та неусвідомлюване чітко не розмежовуються [8, с. 22], компонент усвідомленої раціональності ми виділятимемо в окремий фактор формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, у вигляді ідеального типу чистої раціональної свідомості, спрямованої на благо. Це впритул підводить нас до аналізу таких рис людини, як самодисципліна та сила волі. Причому у даному випадку ми як на основоположне теоретичне підґрунтя аналізу будемо спиратися на ідеї Еліаса щодо зростання в процесі цивілізації необхідності внутрішнього (само)контролю та «приборкання афекту» [35]. Через те, що серед чинників стану здоров’я в сучасному суспільстві велике значення відводиться «людському фактору», тобто тому, як людина організовує своє життя і що робить для підтримання або пригнічення свого здоров’я, зростає суспільна потреба у практичній реалізації внутрішнього локусу контролю здоров’я. У такій площині проблема контролю стає ключовою, адже те, наскільки людина буде здатна в своїй практичній повсякденній діяльності реалізувати наявні в неї знання щодо здоров’я із урахуванням усіх своїх афективних прагнень (що можуть суперечити уявленням про здоровий спосіб життя), залежить від міри усвідомленості та особистісного контролю людини над власною поведінкою [63].

Таким чином, питання вибору стилю життя, орієнтованого на здоров’я, окрім усього, є, звичайно, результатом особистого вибору кожної людини, причому вибору осмисленого, свідомого та підкріпленого систематичним самодисциплінуванням та розвитком такої риси характеру, як сила волі. У даному сенсі влучнимє вислів H. de Balzac про те, що воля може й повинна бути предметом гордості більше, аніж талант, оскільки талант – це розвиток природних схильностей, тоді як тверда воля – це щохвилинна перемога над інстинктами та потягами.

Розуміння стилю життя, орієнтованого на здоров’я, як рекомендованого (понаднормативного), тобто такого, до якого не можна примусити (або ж такого, до якого зазвичай не примушують), до речі, цілком логічно співвідноситься із необхідністю присутності внутрішніх регуляторів поведінки, орієнтованої на здоров’я. Орієнтація на здоров’я як осьова характеристика повсякденної діяльності вимагає системного раціонального підходу, спрямованого на збереження здоров’я та догляд за собою. Тобто догляд за собою (так само як і самозанедбанство) – це великою мірою конкретний вибір конкретної людини, її набута характеристика [149, с. 546].

Висновки до розділу 2

Підсумовуючи розгляд матеріалу присвяченого аналізові сучасного дискурсу здоров’я як, закцентуємо свою увагу на тому, наскільки нам вдалося наблизитися до вирішення поставлених раніше завдань. Так, визначення та застосування гносеологічного потенціалу поняття «стиль життя» для аналізу особливостей функціонування сучасного дискурсу здоров’я дозволило отримати тривке теоретичне підґрунтя для аналізу конвертації цінності здоров’я у рамки індивідуальної життєвої стратегії. По-перше, уточнення логічної форми поняття «стиль життя», здійснене із опорою на теоретичні погляди M. Weber, T. Veblen, E. Spranger, G. Simmel, A. Giddens, N. Elias та A. Adler, дало можливість поєднати в рамках цілісного контексту такі складові соціальної реальності як структура, культура та особистість на рівні міжіндивідуальної, міжгрупової та макросоціальної взаємодії. По-друге, проведення розрізнення між поняттями «стиль життя» та «спосіб життя», закцентувало увагу на тому, що окреме місце в структурі стилю життя посідає елемент особистісного вибору, що здійснюється в рамках системи. І по-третє, залучення до аналізу стилів життя поняття габітусу (за P. Bourdieu) дозволило наповнити концептуальну схему категорії «стиль життя» інструментальним потенціалом.

Варто зауважити, що однією із ключових особливостей аналітичного підходу, задіяного на даному етапі роботи, є те, що ми назвали «габітусною» логікою: саме вона стала опертям для окремого та послідовного розгляду феноменів здорового способу життя та стилю життя, орієнтованого на здоров’я. Ми з’ясували, що здоровий спосіб життя є логікою практики здоров’я, представленою у формі загального ідеологічного контексту, пропонованого дискурсом сучасного суспільства та втілюваного у формі політичних, освітніх та ринкових програм. Вона є умовою функціонування та принципом структурування практичної логіки, яку втілює орієнтація на здоров’я як стиль життя, проте не тотожна їй, оскільки передбачає безпосереднє біографічне втілення логіки практики (ідеології здорового способу життя), її індивідуальне прочитання та реалізацію. При цьому визначивши її параметри, ми, з одного боку, вивели ідеально-типовий варіант практичної логіки, а, з іншого боку, спробували поглянути на реально-емпіричну ситуацію. Важливим акцентом, на якому ми вважаємо за доцільне зробити наголос, у даному випадку є те, що існує явний дисонанс між цінністю здоров’я, пропагованою в рамках ідеології здорового способу життя та її втіленням у повсякденній практиці. Відтак зрозуміло, що перетворення цінності здоров’я на поведінковий регулятор, а також формування стійкої орієнтації на здоров’я як стрижень стилю життя в цілому є наслідком складної взаємодії чинників різного рівня. Ми розглянули загальну структуру факторів, що можуть виступати детермінантами формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я. У результаті отримали схему, що складається із трьох компонентів: габітус, тілесність та усвідомлена раціональність, яку маємо намір застосувати для подальшого аналізу. На наш погляд, розуміння механізму подолання головної дилеми сучасної культури здоров’я [61] лежить на рівні факторів формування стилю життя, орієнтованого на здоров’я, тому тепер нас цікавитиме втілення цінності здоров’я у формі тілесності, усвідомленої раціональності та габітусу.

РОЗДІЛ 3

ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ ТРАНСФОРМАЦІЇ СУЧАСНОГО ДИСКУРСУ ЗДОРОВ’Я

Осмислюючи феномен здоров’я як елемент сучасного соціокультурного простору, ми з’ясували, що перетворення цінності здоров’я на поведінковий регулятор та формування стійкої орієнтації на здоров’я як стрижень стилю життя в цілому є наслідком взаємодії чинників різного рівня. Ми говорили про те, що структуру цих чинників складають три елементи: габітус, тілесність та усвідомлена раціональність.

Розглянувши феномен здоров’я у цивілізаційній перспективі, а також особливості його інтеграції в площину сучасного культурного дискурсу, закономірним нам видається логічний крок в сторону осмислення феномену здоров’я як цивілізаційної перспективи. Так, спираючись на типологію дій Хабермаса, ми вивели теоретичні типи зв’язку між ідеологією та стилем життя – типи орієнтації на здоров’я. Йдеться про розрізнення між стратегічною, традиційною, драматичною та комунікативною діяльністю у відношенні реалізації цінності здоров’я (див. Розділ 2). Ми з’ясували, що лише комунікативний тип зв’язку між цінністю здоров’я (новітньою ідеологією здорового способу життя) та стилем життя породжує стиль життя, орієнтований на здоров’я.

Наразі нашою метою є продемонструвати особливості реалізації такої орієнтації у трьох означених вимірах. Отже, перше наше завдання – розглянути комунікативний тип орієнтації на здоров’я крізь призму тілесності. Для цього ми використовуватиме доступні дані щодо ставлення людей до тілесних режимів, характерних для сучасного суспільства. Зважаючи на те, що глобальних цільових досліджень із даного питання немає, ми спиратимемося на наявні міжнародні дані, зокрема результати досліджень ISSP, EVS, Eurobarometer тощо. Друге наше завдання – накласти комунікативний тип орієнтації на здоров’я на соціальні типи особистості та визначити, який соціальний характер може бути носієм цієї орієнтації. І нарешті третє завдання – осмислити можливість інтеграції цінності здоров’я втіленої в комунікативній поведінці до структури індивідуального життєвого світу та інституційного закріплення габітусу здоров’я (у комунікативному сенсі).

3.1 Втілення цінності здоров’я в тілесних режимах

Від максимально широкого цивілізаційного бачення феномену здоров’я ми через дискурс сучасного соціального простору поступово прийшли до свого роду «атому» здоров’я у його соціокультурному потрактуванні – до категорій «тіло» та «тілесність». Сам термін «тілесність», у тому розумінні, що є найбільш придатним для цілей даного дослідження, був розроблений, головним чином, представником європейської феноменології M. Merleau-Ponty. Він розрізняє об’єктивне тіло, яке є тілом у сенсі фізіологічної цілісності, та феноменальне тіло, що є не тільки та не стільки деяким тілом, скільки власним індивідуальним тілом – таким, як воно індивідуально проживається у особистому досвіді. Визначити ж тілесність можна як феномен, що суб'єктивно переживається та ніколи не є об’єктивним, само собою зрозумілим, незмінним, та який ми відчуваємо по-різному, перетворюємо і через який спілкуємося з іншими. Тілесність представляє той смисл, якого вона набула в процесі соціалізації, досвіду, аби чинити вплив на інших «суб’єктів тілесності» [156].

Відтак, будучи продуктом соціального, тіло як єдиний відчутний прояв «особистості», зазвичай сприймається як найбільш природній вираз внутрішньої природи: не існує суто «фізичних» ознак, і колір, і товщина шару губної помади або ж мімічні риси, так само, як і форми обличчя або рота, зчитуються безпосередньо як показники морального «вигляду», який може отримати соціальну характеристику «вульгарності» або «ґречності», природної «дикості» або «культурності» [104, с. 39].

При цьому тілесність як соціально сконструйоване явище не може бути вивчена «як вона є», а натомість тільки «як вона переживається» фізичними особами-представниками певної групи людей. До того ж ми не в змозі відчути чуже тіло [107, с. 110]. Одна із головних методологічних проблем, пов’язаних із вивченням тілесності, полягає в тому, що проблеми тіла лише частково доступні для нашого пізнання, їх вивчення є проблемою для дослідника. В основному така ситуація складається через нашу нездатність передати тілесність тільки словами. Мовлення, як виявилося, є не достатньо гнучким способом комунікації, аби передавати знання, заховане в організмі та досвід, що проживається всередині тіла [107, с. 103].

Хоча всі людські істоти наділені тілом, не всі «живуть в ньому» в однаковий спосіб. Дійсно, живе тіло є емпіричною феноменальною структурою, яка працює як суб’єктивна свідомість, занурена в диференційований за історичними, соціально-культурними та екологічними контекстами світ. Живе тіло (lived body) є суб’єктом звичних дій, які можуть виконуватися без осяйного та пояснюючого втручання розуму. Живе тіло не вписується ані у фізичні об’єктивні рамки емпіричної науки, ані в чисто ідеальну сферу ментальних репрезентацій [156]. Воно водночас нементальне й нематеріальне. Його спосіб існування є способом існування інтенціонального об’єкту, що переживається феноменологічно як втілене сприйняття, яке переважає над абстрактною концептуалізацією. У першу чергу тілесність є не думкою, ідеєю чи концепцією, вона є досвідом чуття, сприйняття, і, отже, перед-раціональних, перцептивних, анти-предикативних, передлогічних потенцій. Аж ніяк не будучи чисто ментальною реальністю, моє власне тіло є інтенціональною свідомістю, пережитою через фізичне тіло: тілесна, втілена думка не вписується до кола моїх інтелектуальних репрезентацій [165].

Подвійна сутність тіла як фізичної даності та живої тілесності є відправною точкою для різних точок зору в дослідженні перцептивної свідомості. Серед них на різних полюсах виділяються феноменологія та нейрологічний редукціонізм, а поміж ними присутні свого роду «серединні» варіанти різного епістемологічного спрямування – когнітивні (та неокогнітивні) підходи, зокрема, нейрофеноменологія, яка намагається побудувати «прохідний міст» між феноменологією та неврологією [165]. Емоції, як важлива сторона афективності та тілесності, насправді відіграють наріжну роль у поєднанні здоров’я та хвороб індивідів із ширшою структурою влади та панування, цивілізації та контролю в суспільстві [159, с. 39].