Феномен здоров’я в соціокультурному вимірі (стр. 4 )

Слід зауважити, що в цілому на етапі переходу від анімістичних уявлень про здоров’я та хвороби східний та західний підхід до даного питання починалися із подібного поєднання релігії, духовності та науки: тілесність та пов’язані із нею стани (не)здоров’я описувалися в космологічних та символічних термінах [153, с. 1]. Саме таку парадигму здоров’я відстоює, зокрема, антична філософська думка. Гіпократові уявлення про життя, наприклад, базуються на чотирьох стихіях – вогні, воді, повітрі та землі, а також на їхніх якостях – теплий, вологий, холодний та сухий. Вони мають тілесну відповідність у вигляді чотирьох основних соків живого організму: кров (sanguis), слиз (phlegma), жовта жовч (chole) та чорна жовч (melos chole)[5]. Якщо ці чотири стихії змішані правильно, людина здорова [29, с. 21]. Згідно із китайською філософією, тіло складають п’ять елементів: вогонь (серце), земля (селезінка), метал (легені), вода (печінка) і дерево (печінка). Індійська філософська думка також розрізняє п’ять елементів (ефір, повітря, вогонь, вода та земля). Подібними на початках цивілізаційного поступу Заходу та Сходу також є уявлення про сутність здоров’я як деякий стан цілісності та гармонії. У Гіппократа, наприклад, знаходимо: «здоров’я є виразом гармонійного балансу різних компонентів людської природи, довкілля та способу життя» [167, с. 1]. Так само й на Сході: стан здоров’я – це, перш за все, рівновага першоелементів та їх якостей.

Однак поступово західна медична думка відходить від наслідування абстрактного символізму та стає на шлях більш реалістичного (анатомічного) аналізу тіла, у той час як східний підхід продовжує дотримуватися своєї філософії, і, відповідно, наслідує символізм своїх попередніх узагальнень [153, с. 2]. Мабуть, перше суттєве зміщення в сторону дистанціювання східного та західного уявлення про здоров’я відбувається із подачі медичної спільноти методистів, які сформували домінантну медичну теорію для романського світу щонайменше на три століття (із часів життя засновника даної спільноти Thémison (123-43 рр. до н. е.) до періоду правління імператора Marcus Aurelius (161-180 рр. н. е.) та надалі) [160, с. 188]. Методисти заперечували епістемологічний підхід Гіппократа та наполягали на тому, що хороша медицина є просто ефективною терапевтичною практикою та не зобов’язана шукати приховані причини хвороб [140, с. 15]. Однак саме школа Hippocrates та схема Galenus були тим ідеологічним підґрунтям, на яке спиралась медицина середньовічної Європи [130, с. 19]. Далі була наукова революція у Європі XVI-XVII ст., впровадження беконіанської експериментальної науки [140, с. 15-16], суттєвий вплив на стиль європейського мислення механістичної редукціоністської теорії R. Descartes, який бачив світ та людське тіло машинно, посилаючись на картезіанський аналітичний дедуктивний раціоналістичний спосіб міркувань [167, с. 1-2]. Саме епоха Відродження мала вирішальне значення для формування західного дискурсу здоров’я в культурному сенсі. Саме в її колисці була виплекана, крім іншого, клінічна медицина, що виросла на основі наукового спостереження, патологічної анатомії, парадигми ураження, та була заснована на кількісному аналізі й величній вірі у власну вищість. Таким чином, холістичний наголос на гуморальному балансі остаточно зміщується в сторону анатомо-патологічної моделі, яка відкриває широкий горизонт для інтенсивного розвитку медицини як науки [140, с. 16].

Зрештою повернемося до розгляду елементів дискурсу здоров’я двох цивілізаційних парадигм. По-перше, для того, дискурсу з’ясувати набір дискурсивних ознак здоров’я для кожної з парадигм, нам потрібно звернути свою увагу на те, яким чином вони моделюють людське тіло, яке зрештою і є ареною усіх станів – як здоров’я, так і нездоров’я. Традиційно вважається, що західна філософська думка розглядає людину «медично»: як біосоціальну систему з пірамідальним принципом будови, виділяючи в цій піраміді два рівні – нижчий (фізичне тіло) та вищий (психіка або свідомість людини) [34]. Східна традиція більшою мірою схильна до нероздільного сприйняття фізичного та психічного в людині: це різні рівні одного й того самого – певної динаміки енергії, яку китайці називають ци, індуси – прана, деякі інші традиційні культури (аборигени Австралії) – мана [13, с. 40]. Відповідно, західний дискурс здоров’я – реалістичний: він бачить певну структуру тканин, органів, систем органів тощо. Натомість східний продовжує бути символічним: тут надзвичайно важливу роль відіграє концепція макрокосму в рамках мікрокосму. Йдеться, зокрема, про застосування принципів діалектичного співвідношення базових енергій[6] та значення першоелементів, про які згадувалося вище, у людському тілі в східних системах медицини.

Саме тіло класифікується у межах двох культурних систем по-різному: Схід розділяє тіло на частини відповідно до їхній функцій, радше ніж за їхньою структурою, що властиво західній типізації [181, с. 554-555]. Китайці, наприклад, у своїх медичних писаннях практично не згадують про м’язи, а західні медики не розглядають складну систему акупунктур них точок на каналів – див. Дод. А1 та А2. Відповідно, первинний інтерес Заходу спрямований на охоплення увагою фізичних дрібниць, Схід натоміть прагне віднайти своєрідні канали, що з’єднують тіло із всесвітом [153, с. 1,7].

Варто також зазначити, що західній та східній цивілізаціям притаманна дещо різна естетика сприйняття тілесності. Із початку п’ятого століття до н. е. та впродовж усієї своєї історії західне мистецтво відображало ідею досконалого тіла: м’язистого та цілісного, як символу сили, енергійності та хоробрості, знак відмінності від мас [153, с. 3]. На відміну від західної заклопотаності зовнішньою формою (що знаходить своє вираження у потребі споглядання ідеальних форм), Схід більше переймається тілесною функціональністю (зокрема гнучкістю суглобів на противагу нарощуванні зовнішніх ознак грубої сили) [153, с. 3] – див. Дод. А3 та А4.

Різні парадигми тілесності виливаються у різні уявлення про сутність здоров’я. Коли справа стосується загального потрактування здоров’я як явища, західний підхід чітко розмежовує здоров’я та хворобу. Позиція ж Сходу така, що не протиставляє здоров’я та хворобу, а розглядає їх як дві сторони однієї монети [181, с. 552]. При цьому, відповідно до західного типу конструювання реальності, хвороба вражає фізичне тіло, і наявність недуга із часом призводить до пригнічення стану свідомості, формується невроз. Хвороба, згідно із розумінням Сходу, частіше народжується в надрах розуму і вже, як наслідок, знаходить своє продовження у видимих та відчуваних тілесних ураженнях [34]. Крім того усі органи та функції тіла, згідно із східною парадигмою, тісно пов’язані із психікою [181, с. 554-555].Наприклад, гнів, відповідно до китайської медичної традиції, уражає печінку, радість – серце, задумливість шкодить селезінці та підшлунковій залозі, смуток негативно впливає на легені, а страх руйнує тканини сечового міхура [7].

Отже, бачимо відмінні способи представлення чинників стану (не)здоров’я у рамках двох різних культур: якщо Схід наполягає на тому, що здоров’я – результат порушення балансу та загальної цілісності організму в його духовно-матеріальній єдності, до Захід явно зміщує акцент на тілесні прояви, і на рівні офіційної західної медицини Платонові настанови щодо неправомірності розділення душі й тіла та того, що «лікування жодної із частин не повинно застосовуватись без лікування цілого» [167, с. 1], фактично, не працюють.

Дуже наочно відмінності уявлень про сутність здоров’я в рамках двох культур можна показати на прикладі наступного порівняння. Китайська медицина виділяє сім ознак здоров’я:

— життєздатність (життя сповнене енергії, що дозволяє виконати будь-яку із поставлених задач);

— апетит (апетит під час їжі, жага до нових дій та статевого життя, жага до життя);

— глибокий сон (оптимальний за часом, без неприємних сновидінь);

— гарна пам’ять;

— гумор (здатність посміятися над собою та світом, що оточує);

— повна віддача (здатність до самовіддачі, здатність віддати час та зусилля своїм друзям близьким та іншим людям, що потребують допомоги);

— чисті думки та точні вчинки (доброта, моральність, здатність швидко виявляти проблему, приймати рішення та діяти без зволікання; зволікання і страх – вид хвороби, так само як і образа, гнів, заздрість, помста) [70].

Натомість «паспорт здоров’я класичної (західної) медицини» передбачає наступні показники:

— треноване гнучке тіло (маса тіла в кілограмах на 10-12 менша за показник «зріст в сантиметрах мінус 100»);

— артеріальнийтиск 120/80;

— рівень холестерину 150-200 мг;

— кількість цукру в крові 4,4 ммоль/л; післе навантаження глюкозою – 6,5-10,0 ммоль/л;

— рівень в крові: липопротеїдів 110-125 ум. од., тригліцеридів – 0,6-1 ммоль/л [32, с. 25].

Зважаючи на різні уявлення про сутність та чинники здоров’я, східна та західна парадигми пропонують дещо відмінні формати нормативного виміру цього стану. Зокрема йдеться про різні методи досягнення стану здоров’я як норми. Умовно можна цю різницю позначити наступним чином. Західний дискурс здоров’я в цілому спирається на принцип дії, східний же більшою мірою тяжіє до принципу бездіяльності. Ідея тут в тому, що західний підхід є більш інвазивним, націленим на вторгнення та кардинальні зміни: звідси розвиток хірургії, використання синтетичних гормонів та вітамінів для відновлення функціонування систем організму, застосування методів хіміотерапії тощо. Усе це свідчення перемоги науки та сили людського розуму [181, с. 551-552]. Західні медики часто розмірковують в лінійних термінах причино-наслідкових зв’язків, шукаючи єдину причину конкретної хвороби, яку, зрештою, ставлять перед собою завдання ізолювати, змінити, проконтролювати та нівелювати. Захід прагне категоризувати етіологію та патологію хвороби, знаходить однакові захворювання у різних індивідів. Відтак, західна діагностика є об’єктивною, відносно деперсоналізованою, технологічною, для неї важливе значення має новітнє знання [167, с. 5]. Фактично, зараз ми говоримо про практичне втілення реалістичної парадигми тілесності у вигляді «мікроскопізму» як методу повернення до нормального (бажаного) стану здоров’я.

Східна ж «бездіяльність» реалізується на засадах принципу невтручання та своєрідного намагання пристосуватися до довкілля [181, с. 551-552]. Для східної парадигми ця бездіяльність є зосередженням дії у її внутрішньому виразі, коли зовні процеси зводяться до мінімуму, за рахунок чого заощаджується енергія для перебігу внутрішніх процесів адаптації. Про це говорить даосизм, на це звертає увагу буддизм: спокій розуму приходить разом із його спустошенням під час медитації; світ та життя є ілюзорними, і якщо розум та душа досягнуть просвітлення, то, відповідно, не буде ніяких передумов для виникнення хвороб. Відповідно, східна медицина є інтегративною, холістичною, циклічною, вона втілює принцип гармонії. Якщо Захід, головним чином, має фокусом своєї уваги структуру, форму й анатомію та покладається на технологію, перевірені дані, чітке та конкретне визначення етіології, Схід вдається до застосування енергетичного та емпіричного підходів, спирається на тисячі років клінічних спостережень, споглядає та співставляє процеси, функції та конкретні випадки, і, що найважливіше, велике значення надає роботі з енергіями, радше ніж із матеріями [167, с. 4].

Вище ми вже згадували про те, що, відповідно до східної парадигми, причини хвороб криються у способі мислення. Однак, зважаючи на те, що розум та тіло складають в східній картині світу єдину нероздільну цілісну систему, лікування (відновлення цілісності) повинно зачіпати всю систему, у тому числі й фізичне тіло. Саме через це велику роль у східних медичних системах відіграють тілесні практики: в Китаї це цигун, в Індії – йога тощо. Відповідно до східних уявлень тілесні практики впливають на розум, змінюючи установки та сприяючи, таким чином, зціленню. Наприклад, один із найважливіших текстів класичної хатха-йоги [74] говорить про безпосередній вплив тілесних практик на розум:

«Практикуючи асану[7], людина досягає стійкості тіла та розуму».

«Йог, який, сидячи в падмасані, вдихає через входи наді[8]та наповнює їх марутою, або життєвим повітрям, досягає звільнення; в цьому немає жодного сумніву».

Загалом символічна парадигма тілесності Сходу реалізує себе у принципі холістичного підходу до стану здоров’я.

Коли ми говоримо про «спосіб мислення» у рамках двох різних дискурсів здоров’я, бачимо, що розвиток західної думки наслідує шлях гіпотетичної дедукції: кожне твердження є результатом ряду перевірок фактів. Східне ж міркування послуговуються індуктивним методом: практично уся медична література є записом практичного досвіду, накопиченого мільйонами практиків протягом тисячоліть. При цьому на Заході лікарів як правило навчають реагувати на гострі фази захворювань – йдеться про постановку діагнозу та безпосереднє лікування. Сфери зміцнення здоров’я, профілактика хвороб та реабілітація великою мірою належать уже до юрисдикції інших спеціалістів. Завданням лікаря на теренах східних культур, по суті, є зміцнення здоров’я і вже в другу чергу, у разі виникнення, лікування захворювань [181, с. 552]. Таким чином, західний дискурс здоров’я характеризується великим рівнем спеціалізації: здоров’я чи не кожного органа перебуває у юрисдикції окремого спеціаліста. Та й сама область лікування тут – абсолютно самостійна соціальна система. Адже саме на Заході, зрештою, медицина таки виборола собі окреме (по відношенню до філософської думки) місце під сонцем. Східна ж медицина залишилась до наших днів глибоко інкорпорованою у релігійно-філософські системи Сходу. Через це там відсутня подібна подрібненість та високий рівень спеціалізації на окремих проявах стану здоров’я. У східному дискурсі здоров’я увага зосереджується на конкретному випадку, тобто присутня свого роду біографічна медична спеціалізація. Наприклад, аюрведична медицина в принципі збереглася завдяки тому, що практикувалася як сімейна – у вигляді традиційних ритуальних заходів та рецептів на кожен день, коли у період британської окупації аюрведа фактично втратила статус ефективного способу відновлення та зміцнення здоров’я [147, с. 4-5].

На окрему увагу, на наш погляд, заслуговує розгляд ідеї локусу контролю здоров’я в площині крос-культурного аналізу. Цікаво, що у той час, як на теренах західної цивілізації поступово, проте невпинно зростали раціоналізм та індивідуалізм, східні (колективістські) цивілізації породжували системи, що давали людині інструменти для напрацювання самодисципліни та самоконтролю. Абсолютно нового вигляду в такій площині аналізу набирають фактори розрізнення «Сходу» та «Заходу». Наприклад, така східна цінність як колективізм із притаманним їй наголосом на важливості дисципліни, як негативне протиставлення індивідуальній свободі та самовираженню, у контексті розгляду дискурсу здоров’я набирає діаметрально протилежних відтінків. Зрештою більш високих рівень дисципліни як такої – передумова формування й більш високого рівня самодисципліни. На наш погляд, не в останню чергу, внутрішній локус контролю здоров’я притаманний східним цивілізаціям за рахунок дисципліни та повсякденної практичності релігійних та філософських приписів. Західний індивідуалізм натомість інформує носіїв західної цивілізації щодо небезпечності тих чи інших способів поведінки, проте нікого ні до чого не зобов’язує. Пригадаємо принаймні конфуціанський принцип «правильної дії» із притаманним йому наголосом на практичних та етичних принципах поведінки. Крім того, у західній парадигмі здоров’я лікар є домінантною фігурою (пригадаємо роздуми M. Foucault із цього приводу). Лікар же східного культурного простору більш ймовірно порадить своєму пацієнтові взяти на себе відповідальність за підтримання власного здоров’я. Тому діагностика є досить суб’єктивною, неінвазивною, інтерактивною, важливу роль відіграє критичне мислення, мудрість та інтуїція; а лікар виступає у ролі друга та партнера свого пацієнта.

У цілому, на правах підсумування аналітичного розрізнення східного та західного дискурсів здоров’я, ми можемо навести наступну схему (див. Табл. 1.2).

Табл. 1.2 Східний та західний дискурси здоров’я

	Східний дискурс здоров’я	Західний дискурс здоров’я
Набір дискурсивних ознак здоров’я	Здоров’я – баланс, деяка цілісність (холізм) Дискурсивні ознаки – символічні	Здоров’я – відсутність хвороби (мікроскопізм) Дискурсивні ознаки – реалістичні (анатомо-фізіологічні)
Чинники здоров’я	Внутрішні (неправильні установки, «шкідливі» емоції тощо) Порушення функції (що призводить до порушення структури)	Зовнішні (фізичні ушкодження, патогенні вторгнення і т. п.) Порушення структури (що призводить до порушення функції)
Здоров’я як норма	Принцип бездіяльності	Принцип дії
Знання про здоров’я	Індукція та спеціалізація на біографічній ситуації	Дедукція та спеціалізація на хворобі

Варто зазначити, що ми в жодному разі не намагалися протиставити два дискурси здоров’я або ж показати їхню взаємну непримиримість. Увесь наш аналіз радше був спрямований на те, аби показати, як різні світоглядні системи можуть генерувати власні дискурси здоров’я, які співіснуючи та доповнюючи один одного зрештою зливаються в глобальний сучасний дискурс здоров’я. Так, західна концепція гомеостазу (фізіологічний процес, завдяки якому внутрішні системи тіла перебувають в рівновазі) є по-своєму співзвучною із східним принципом балансу якостей; принципова нероздільність тіла та розуму, на якій наголошує східна медицина частково відображається у західній психосоматиці. Можна навести ще ряд інших прикладів спільності дискурсів здоров’я Сходу та Заходу, однак важливо, на нашу думку, указати на те, що, попри усі свої спільності та розбіжності, означені типи конструювання здоров’я як соціокультурного феномену перебувають у постійному діалозі, особливо в умовах інформаційного суспільства.

Справа в тому, що Схід та Захід загалом потребують своєрідного «обміну досвідом», адже станом на день сьогоднішній ми змушені констатувати ситуацію коли, Захід, не спромігшись все пояснити, дуже часто змушений визнавати дієвість альтернативних нетрадиційних методів лікування, наприклад акупунктури. Так, у випадку хронічних (неінфекційних) захворювань складність чіткого визначення етіології така, що епідеміологи радше говорять про фактори ризику, аніж про конкретні причини (збудники) хвороб [140, с. 17]. Схід, у свою чергу, вимушений визнати ефективність, оперативність та високу точність новітніх методів західної діагностики та хірургії.

1.4 Цінність здоров’я в історично-культурній перспективі

Діахронний та синхронний цивілізаційний аналіз дискурсів здоров’я дав нам змогу побачити різні варіанти конструювання здоров’я. Однак загалом ми могли переконатися в тому, що в будь-якому суспільстві здоров’я людини є цінним. Здоров’я, як зазначають деякі дослідники, це «природна, абсолютна та неперехідна життєва цінність» [93]. Більше того, говорять навіть про феномен «інтенції здоров’я» – передадаптаційний механізм організму, що регулюється особистістю [92].У даному разі йдеться про здоров’я як базову людську потребу. Якщо ми погоджуємося із таким твердженням, ми, фактично, пристаємо до думки, що людиною як видом протягом її життя на будь-яких етапах розвитку суспільства рухає прагнення до життя – сила Еросу, послуговуючись термінологією Фрейда. Тобто, незалежно від характеру уявлень людини про походження хвороби, її природним прагненням є бажання позбавитись від цієї хвороби та повернутись до стану здоров’я. Крім того, ми можемо говорити про архетипову ідею мотиву удосконалення людини, основою якої є уявлення про втрату людиною певного первісно даного Богом ідеального стану душі та тіла, здоров’я (безсмертя), непорочності тощо [90, с. 214]. Тобто у шпарині між всесвітньою гармонією та окремим її відлунням в індивіді вбудовано ідею довершеної людини та будь-якого розвитку взагалі, яка абсолютно справедлива й у відношенні питань здоров’я. Дійсно, попри існування певних соціально-культурних відмінностей у сприйнятті здоров’я в усі часи існували деякі способи (конкретні практики) для боротьби із потенційними загрозами для здоров’я, а також для його (здоров’я) відновлення [166, с. 11].

Із точки зору функціоналістського підходу, у концепті здоров’я, окрім іншого, можна вбачати певну соціально корисну характеристику індивіда. Для того, щоб ефективно виконувати покладені на нього соціальні ролі, індивід має бути здоровим. Зокрема, один із найбільш визначних представників структурно-функціонального підходу, Т. Парсонс, вважаючи стан здоров’я функціональним, окреслює особливу «роль хворого» в суспільстві. Цій ролі, за Парсонсом, притаманні такі чотири сутнісні характеристики: 1 – легітимне звільнення індивіда від багатьох його соціальних обов’язків; 2 – наявність мотивації одужання (згадаємо психоаналітичний концепт інтенції здоров’я та архетипову ідею прагнення до досконалості); 3 – делегування обов’язку одужання професіоналам; та 4 – пошук медичної допомоги та кооперації із лікарями [60].

Відтак, нездоров’я в будь-якому суспільстві виступає як своєрідна девіація, відхиленнях від норми, про що ми детально говорили, розглядаючи питання трансформації дискурсу здоров’я в процесі цивілізації. При цьому нормальним вважається вдаватися до прийнятих в тому чи іншому суспільстві заходів, спрямованих на одужання, відновлення здоров’я хворого та його повернення до звичного рутинного укладу життя. Проте відображаючи одну з фундаментальних характеристик людського буття, форму його життя, здоров’я переосмислюється кожного разу, коли соціальне життя переживає глибокі зміни [52]. Відповідно, не піддаючи сумніву універсальність людської потреби в здоров’ї, а також, що більш важливо в контексті даної роботи – універсальність цінності здоров’я, ми говоритимемо про те, що сутнісне наповнення цієї цінності протягом цивілізаційного процесу змінюється.

За своєю структурою здоров’я як цінність охоплює два основних компоненти – об’єктивний та суб’єктивний. Об’єктивний компонент – це сукупність можливостей, що можуть бути реалізовані за наявності повноцінного здоров’я (статусна роль в суспільстві, професія, рід занять, тривалість життя тощо). Суб’єктивний компонент здоров’я як цінності – це ставлення суб’єкта до свого здоров’я, яке знаходить вираз у вподобаннях, ціннісних орієнтаціях, поведінковій мотивації щодо здоров’я [52]. Тобто об’єктивна цінність здоров’я відсилає нас до його інструментального значення, тоді як суб’єктивна складова вказує більше на стан здоров’я як емоційно, морально та оціночно насичену сутність. На наш погляд, інструментальна (об’єктивна) цінність здоров’я є до певної міри похідною від інтенції здоров’я, тобто вона притаманна будь-якому типові суспільства в цивілізаційній перспективі. Зрозуміло, що суто фізіологічно здоровим (фізично дієздатним) бути цінно в будь-якому суспільстві.

Одначе тут виникає питання, наскільки саме інструментальний аспект здоров’я співвідноситься із здобуттям певних суспільних благ. На всіх етапах цивілізації нездорова людина так чи інакше маргіналізується, певним чином випадає із загального соціального потоку. Проте пізніші цивілізаційні епохи надають цій людині більше можливостей для соціальної інтеграції. Ідеться про те, що в процесі цивілізаційного розвитку інструментальна (біологічна) складова здоров’я, не втрачаючи своєї актуальності, перестає бути вирішальним фактором соціальної успішності індивіда. З одного боку, це пов’язано з тим, що стан здоров’я в процесі цивілізації стає усе більшою мірою підвладним індивідуальному керуванню, з іншого боку – із тим, що турбота про здоров’я членів суспільства перетворюється на інституціоналізовану загальносуспільну практику. За таких обставин цілком справедливо говорити про збільшення ваги інших – суб’єктивних компонентів здоров’я. Причому зміщення акценту із об’єктивної до суб’єктивної цінності здоров’я відбувається на фоні загального зростання самоцінності здоров’я. При цьому, якщо ми ще раз поглянемо на цивілізаційну зміну генералізованих уявлень про здоров’я, то побачимо, що їхнє суб’єктивне наповнення розширюється таким чином, що все більше людей мають змогу не випадати із загального соціального порядку. Тобто межа між здоров’ям та нездоров’ям стає чимдалі умовнішою.

Якщо ж говорити безпосередньо про самоцінність здоров’я та її місце в аксіологічній структурі суспільства, то вони, на наш погляд, загалом тісно пов’язані із цінністю життя окремої особистості в цілому. Якщо спиратися на дюркгаймівський постулат стосовно того, що із переходом від механічного до органічного типу солідарності (у нашому випадку – із розгортанням процесу цивілізації) значення (цінність) окремих індивідів зростає. Відтак, можна зробити висновок, що самоцінність здоров’я також зростає паралельно із цивілізаційним процесом. Варто підкреслити, що здоров’я (фізичне, ментальне, соціальне) у такому сенсі є однією з передумов творчого розвитку людини. А творча реалізація, у термінах Маслоу, посідає найвище місце в ієрархії людських потреб. І коли ми розглядаємо еволюцію потреб індивіда крізь призму піраміди потреб в цивілізаційній перспективі, виходить, що із кожним новим витком цивілізації цінність здоров’я як самоцінність зростає. Таким чином цінність здоров’я, застосовуючи риторику Рокіча, може виступати і як інструментальна цінність, і як термінальна. За словами Ульріха Бека, «здоров’я само по собі має високу культурну цінність, але воно, більш того, ще й передумова життя та виживання» [10, с. 102]. Виходить, що онтологічна цінність на одному рівні підсилюється через те, що задоволення цієї потреби інструментально допомагає задоволенню потреб іншого рівня. Таке розуміння надає роздумам додаткової аналітичної глибини, адже практична реалізація цінності здоров’я (його збереження та зміцнення) складає основу для досягнення цілого ряду як інструментальних, так і термінальних цінностей.

Крім того, коли ми говоримо про зростання самоцінності здоров’я людини, доцільно звернутися також і до конфліктологічної парадигми та розглянути цінність здоров’я крізь призму соціальної нерівності. Так, аналітично корисним для розуміння характеру трансформації самоцінності здоров’я може, зокрема, бути погляд на неї з позицій влади та контролю. Адже сама ідея цінності людської особистості та індивідуальності, потреба дбати про її творення та самореалізацію є за своїм походженням елітарною [86]. Зокрема, вже згадувана вище «культура себе» бере свій початок із вищих прошарків античного суспільства. Таким чином, еліта, фактично, побудувала певну модель – ідеал особистості, однією із характеристик якої стало здоров’я як фізичне, психічне та соціальне самовдосконалення. Згодом, разом із розповсюдженням знань про здоров’я, у результаті своєрідної соціальної дифузії самоцінність здоров’я сягнула загальносуспільного рівня.