Проблема легітимації державної агресії у сучасній світовій політиці (стр. 3 )

Фрустраційна теорія агресії. На противагу теоретичним концепціям інстинкту, фрустраційна теорія, як вона представлена в монографії 1939 р. Долларда та його соавторів, положила початок інтенсивним експерементальним дослідженням агресії. Згідно з цією теорією, агресія – це не поклик, що автоматично виникає в надрах організму, а наслідок фрустрації, тобто перепон, що виникають на шляху цілеспрямованих дій суб’єкта, або ж ненастання цільового стану, на який він очікував. У монографії Бєрона та Річардсона “Агресія” вказується на два основних положення фрустраційної теорії Долларда[3;29]:

1)Фрустрація завжди призводить до агресії у будь якій формі

2)Агресія завжди є результатом фрустрації

В наведеному вище формулюванні обидва постулати підтвердились. Проте, не всіляка агресія виникає внаслідок фрустрації(наприклад, з фрустрацією не пов’язана жодна з форм інструментальної агресії). І не всіляка фрустрація підвищує прагнення до застосування агресії (це не виникає, наприклад, коли людина що відчуває фрустрацію сприймає її як виправдану). Так звана гіпотеза катарсису, згідно якої агресивна поведінка знижує рівень поклику до агресії, також не при всіх обставинах відповідає дійсності.

Теорія соціального навчання. Концепції агресії, що розроблюються в річищі даної теорії, ведуть свій початок від теоретичних уявлень S – R типу – в них різним чином визначаються та по різному зв’язуються між собою компоненти поведінки, що відповідають за його стимулювання та спрямування. Найбільш відомими представниками цього напряму є Берковітц та Бандура. Спочатку Берковітц стояв на позиціях тісно пов’язаних з фрустраційною теорію агресії. Відмовившись від не витримуючого критики постулату, що фрустрація завжди веде до агресії, він ввів дві проміжні змінні, одна з яких відносилась до стимулюванню, а інша до спрямування поведінки, а саме гнів та пускові подразники. Гнів виникає, коли досягнення цілей, на які спрямовані дії суб’єкта блокуються ззовні. Проте, сам він ще не веде до агресивної поведінки. Щоб ця поведінка здійснилась необхідні адекватні їй пускові подразники, а адекватними вони стануть лише у випадку безпосереднього зв’язку з джерелом гніву, тобто з причиною фрустрації. “Берковітц стверджує, що фрустрація – один з великої кількості аверсивних стимулів, які здатні лише спровокувати агресивні реакції, але не призводять до агресивної поведінки напряму, а скоріше створюють готовність до агресивних дій. Подібна поведінка виникає лише тоді, коли присутні відповідні посили до агресії – стимули середовища...”[3;33] Таким чином основоположною для Берковітца тут є концепція поведінки, як наслідку поштовху, що вписується в парадигму класичного обумовленя.

Отже, як ми бачимо психологія дає нам декілька варіантів розуміння природи агресії, кожне з яких може бути деякою мірою спроектоване і на відносини між державами, для того щоб пояснити їх природу. На нашу думку, агресія державна, не дивлячись на свої масштаби, теж є проявом агресії людської, адже рішення застосувати її приймається особисто для себе кожним з політиків, а в подальшому вже реалізується в державній політиці. До того ж рішення про агресивні дії реалізується вже в діях конкретних виконавців.

Агресія в міжнародному праві. Психологи дають досить широке визначення агресії, та її причинам. Проте, не дивлячись на культурну та іншу специфіку розуміння агресії в різних країнах, в міжнародному праві вироблені чіткі норми що визначають агресивні акти поведінки держав. Сьогодні ці норми перенесені в законодавства майже кожної країни, проте вони пройшли досить довгий шлях розвитку перед тим як набули такої форми. Зміна норм міжнародного обмеження агресії має свої детермінанти та тенденції розвитку.

Агресія у всі періоди існування людства була його невід’ємним та жорстоким супутником. Війни що пройшли та відомі сучасній історичній науці, завжди супроводжувались людськими стражданнями, жертвами, руйнуваннями, підривали економічні та політичні засади державності, породжували недовіру до справедливості і гуманізму. Тому держави як основні суб’єкти міжнародного права намагались зменшити пагубні наслідки війн шляхом створення та правового закріплення загальнообов’язкових норм з ціллю, по-перше, обмеження воюючих сторін в засобах ведення військових дій і, по-друге, захисту жертв та учасників військових конфліктів. Так, Клаузевітц пише :”...якщо ми бачимо, що цивілізовані народи не вбивають полонених, не грабують міст та сіл, то це відбувається від того що в керівництво військовими діями все більше і більше втручається розум, який і вказує більш дієві засоби застосування насильства ніж ці грубі прояви інстинкту”[4;83] Тобто з розвитком суспільства засоби ведення війни обмежуються, але агресія не зникає а лише набуває інших форм.

Взагалі, проблема обмеження військових в засобах та методах ведення війни, а також захист жертв та учасників військового конфлікту така ж давня як і сама війна. Вчені різних епох та народів шукали шляхи пом’якшення жахів війни, пропонували норми, спрямовані на захист дітей, жінок, поранених, займались створенням та розробкою “права війни”, визначали його джерела, цілі та задачі, а також методи обмеження наслідків агресії.

Пеннафорт (1180-1275) прийшов до висновку що виправданням війни може слугувати або повернення законного майна, або захист Вітчизни. Він сформулював чотири критерій, для оцінки війн: війну може вести лише світська влада, ціллю війни має бути мир, війна не має бути помстою, вона має бути об’явлена володарем. Цікаво що, звертання до таких факторів як повернення майна або захист Вітчизни, і сьогодні є досить актуальним в контексті легітимації зовнішньої агресії. Так, агресія США в Іраку головним виправданням мала саме захист держави від загрози.

Філософи та юристи притримувались протилежних поглядів відносно поняття війни. За думкою Б. Спінози, війна є “реалізація природного права” , яке сильний має над слабим. Навпаки, І. Кант називав війну найстрашнішою бідою, що перериває закон людяності. Дж. Ст. Міль вважає образою читачеві доводити перед ним аморальність завойовницьких війн, на рахунок яких не може бути двох позицій між “чесними людьми”.

Жан-Жак Руссо в роботі “Про суспільний договір” писав, що війна – це відношення не між людьми, але між державами, і люди стають ворогами випадково. Якщо ціль війни – знищення ворожої держави, то інша сторона має право знищувати його захисників, поки вони тримають в руках зброю, але як тільки вони її кидають та здаються – вони перестають бути ворогами або інструментом в руках ворога, та знову стають людьми, чиє життя ніхто не має права віднімати.

Видатний голландський юрист Гуго Гроцій у своїй відомій праці “Про право війни та миру” відзначає, що слово bellum(війна) походить від більш давньої їх форми – duellum(поєдинок), яка в свою чергу, походить від duo – два. З багатьох визначень, що містяться в праці можна виділити, наприклад таке: війна є змагання силою, виключно тільки військове зіткнення держав.

Карл Клаузевітц стверджував, що війна це не тільки озброєна взаємодопомога, але і змагання між державами, політична зброя, засіб для досягнення державою поставлених цілей.

На межі ХІХ-ХХ ст. Під впливом прибічників доктрини злочинності агресивної війни у Гаагських конвенціях та положеннях(1899 та 1907) було заявлено, що сторони що домовляються будуть шукати “найбільш ефективні засоби забезпечити народам мир”, а також підписані протоколи про наміри мирного регулювання міжнародних суперечок. Пороте, лише по закінченню Першої світової війни був прийнятий ряд документів, в яких юридично заборонялось агресивна війна, або пропонувалось така заборона. Устав Ліги Націй став першим документом, де на міждержавному рівні містився обов’язок не прибігати до війни як до засобу ви рішення міжнародних суперечок. У 1928 р. Був підписаний Паризький пакт про відмову від війни, як інструменту національної політики (пакт “Бріана-Келлога”), в якому засуджувалось звертання до війни для врегулювання міжнародних суперечок та проголошувалася відмова від війни як зброї національної політики.

Найбільш серйозний вплив на розвиток концепції злочинності агресивної війни вчинив Нюрнберзький Міжнародний військовий трибунал. В його статуті були сформульовані норми про склад найтяжчих злочинів – проти миру та людяності, військових злочинів. При цьому злочинами проти миру були визнані планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни, а також участь у здійснені цих дій. В цьому ж документі був встановлений принцип індивідуальної відповідальності за любий акт агресивної війни.

В кінці ХХ століття і початку ХХІ найбільш вживаним щодо міжнародного обмеження агресії стає поняття “міжнародне гуманітарне право”. Дане поняття вперше було застосоване в 50-х роках ХХ століття швейцарським юристом Жаном Пікте, а вже в 1974-1977 роках увійшло в назву Женевської дипломатичної конференції з питання про підтвердження та розвитку міжнародного гуманітарного права, що застосовується в період озброєного конфлікту. Дане поняття використовується і в інших міжнародних документах. Так, в пункті 1 ст. 38 Конвенції про права дитини 1989 р. Закріплюється, що держави учасники зобов’язуються поважати норми міжнародного гуманітарного права, що застосовуються до них у випадку військових конфліктів та мають відношення до дітей, та забезпечувати їх виконання.

У міжнародному праві в післявоєнний період сформувалось розуміння агресії як найбільш тяжкого злочину проти миру, скоєння якого має викликати індивідуальну відповідальність по міжнародному праву. Серед міжнародно-правових актів, що прямо забороняють агресивну війну варто відзначити устав ООН, що дає визначення міжнародній агресії. Так, за документом 1974 року, однією з головних цілей ООН є підтримка міжнародного миру та безпеки та прийняття ефективних колективних мір, щодо запобігання загрозам миру та актам агресії. За цим документом під агресією розуміється: Використання військової сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканості або політичної незалежності іншої держави. В це поняття включається:

1)Вторгнення на територію іншої держави або люба інша військова окупація.

2)Бомбардування, або застосування любої іншої зброї проти території іншої держави.

3)Блокада портів або берегів
4)Напад на військові сили іншої держави