Проблема легітимації державної агресії у сучасній світовій політиці (стр. 7 )

Отже, легітимація встановлює та підтримує значимість не лише суб’єктів, а й соціальних порядків, які є результатом діяльності зацікавлених суб’єктів та не існують без їх дієвої і регулярної підтримки. Легітимація забезпечується, з одного боку, обґрунтуванням, виправданням, підтвердженням претензій на соціальну значимість суб’єкта і його діяльності (в її цілях, засобах і результатах) або ним самим, або зацікавленими в ньому іншими суб’єктами, а з іншого боку – визнанням і підтримкою значимості суб’єкта та його соціальних дій, практики держателями ресурсів соціальної підтримки (ентузіастами, експертами, авторитетними особами, лідерами думки, засобами масової інформації, організованими силами, фінансовими донорами, силовими відомствами, виборцями).

Kегітимація – це двосторонній процес взаємодії соціальних суб’єктів, що претендують на владу і вплив для реалізації своїх соціальних проектів, та тих, хто їх визнає і підтримує. Суб’єкти легітимації щодо своєї ролі в її здійсненні поділяються на суб’єктів обґрунтування і виправдання системи соціальних значень та суб’єктів визнання (правильності) і підтримки такої системи. Суб’єкти обґрунтування і виправдання фактично є суб’єктами легітимаційної політики. При цьому суб’єкти визнання (правильності) і підтримки є тими, на кого спрямована легітимаційна політика, тобто її об’єктами. Таким чином, легітимаційна політика є інструментом впливу соціальних суб’єктів на її об’єкти для утвердження, підтвердження або реалізації певної соціальної практики.

Найбільшу потребу в легітимації має політика, політична практика, оскільки вона зачіпає найважливіші інтереси широкого спектра соціальних груп, втягує в процес свого здійснення великі маси людей, значний обсяг засобів і ресурсів, визначає будову та взаємодію соціальних спільнот, виступає важливим фактором соціальних перетворень. З іншого боку, будь-яка політика в усіх її різновидах та незалежно від спрямованості, характеру суб’єктів і об’єктів, масштабів реалізації, змісту цілей потребує легітимації. Від успішної легітимації політики залежить її дієвість, та, зрештою, виконання нею свого призначення. Сам же процес легітимації, його результативність залежить не лише від характеру і змісту політики, а й від діяльності з управління легітимаційним процесом. Ця діяльність поною мірою реалізується під час процесу легітимації зовнішньої агресії.

2.2.Роль пропаганди у легітимації зовнішньої агресії

Агресія однієї держави у відношенні до іншої безумовно потребує легітимаційних заходів, що змогли б виправдати можливі втрати від цих дій, пояснити їх важливість необхідність. У ХХ столітті технології що дозволяють маніпулювати суспільною свідомість набули найбільшого розвитку, що дозволило владним елітам вести непопулярні війни, приймати участь у конфліктах що при інших причинах не були б підтримані громадянами.

Головним інструментом за допомогою якого вдавалося легітимізувати агресію була і є пропаганда. Класичним періодом пропаганди вважають період світових війн та холодної війни, проте з розпадом СРСР пропаганда не втратила свого значення, проте стала використовувати інші методи. Безумовно пропаганда є більш характерною для тоталітарних та авторитарних режимів, проте сьогодні вона успішно застосовується і США – державою, що вважається зразком демократії. Головним інструментом пропаганди є ЗМІ, та підконтрольні державі спеціальні органи. Так в деяких випадках навіть демократична держава може обмежити доступ до зони агресивного конфлікту за допомогою цілком законних дій. Так, наприклад під час конфлікту на Фолклендських островах британські військові змогли жорстко обмежити доступ до району конфлікту журналістів, що дозволило ефективно впливати на ЗМІ.

Вже в часи Першої світової війни були сформульовані головні принципи військової пропаганди:

1)Переконувати своїх громадян у правильності дій, підтримувати його бойовий дух, мобілізовувати та спрямовувати ненависть проти ворога.

2)Любими методами вносити розбрат в табір супротивника, підривати його бойовий дух, послаблювати та деморалізувати його населення.

3)Розвивати дружбу з нейтральними країнами, по можливості перетворюючи їх на союзників.

Отже, як ми бачимо однією з найголовніших принципів пропаганди є саме переконування громадян у правильності дій, тобто легітимація агресивних дій. Пропаганда пов’язана з легітимацією зовнішньої агресії є частиною загальної пропаганди, має два напрямки:

1)Внутрішній – спрямований на вплив на населення країни

2)Зовнішній – спрямований на міжнародну спільноту

Легітимаційний напрям пропаганди не спрямований в напрямку населення країни на яку буде спрямована агресія, адже це не відповідає його головним цілям.

Варто зазначити, що пропаганда не може не нести на собі відбитку цінностей політичної еліти, тобто еліта хоча б частково поділяє цінності що поширюються за допомогою пропаганди, інакше вона буде неєфективвною. Так, за думкою І. Попової легітимація може бути ефективною тільки коли політична еліта співвідносить свої цінності та цілі з цінностями та цілями громадян[25;36].

Важливість пропаганди, як засобу легітимації відзначає Синявська: ”Війни ХХ ст. Продемонстрували, що навіть при багатократному збільшенні ролі технічного фактору досягти перемоги неможливо без певного морально – психологічного стану населення країни та її армії, а його регулювання є одним з найголовніших факторів мобілізації ресурсів суспільства у важких військових умовах”[26;308]. Основні принципи пропаганди при підготовці та проведенні агресивної політики включають:

1)Відкидання власних агресивних прагнень. Для ведення пропаганди необхідно переконати власний народ, що “ми” не хотіли війни. Це “інші”, вони почали війну або мріють розпочати її з дня на день. Ми ж маємо захищатись. Використання цього принципу прослідкується майже в кожній війні. Головне переконати людей що об’єкт агресії ненавидить нас і вже готовий почати першим. Ми ж маємо захищатися. У якості доведення може використовуватись терористичний акт, та інше. Почуття помсти – прости і ефективний метод спрямувати гнів громадян в потрібному напрямку.

Вибухи Москві та Волгодонську були активно використані російською владою для того, щоб сформувати у суспільній думці думку про без альтернативність військового вирішення проблеми у Чечні. Після того як від терактів загинули сотні людей любий правозахисник, що виступає проти війни став сприйматися громадянами не інакше як зрадницькі.

Теракти у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, психологічний шок та вибух патріотичних почуттів громадян, що послідував за ним, були активно використані для укорінення у масовій свідомості образу ворога – тероризму. Цей образ добре підійшов до якостей, що властиві американцям. Заляканими та легко переконуємими американцями стало легко управляти та виправдовувати любі агресивні авантюри проти незручних для США політичних режимів. Схожа ситуація склалася і в Німеччині перед Другою світовою війною, коли нацизм прийшов до влади уміло маніпулюючи національними особливостями німців.

2)Персоніфікація образу ворога. Не обов’язково заставляти ненавидіти увесь народ, необхідно персоніфікувати образ ворога, показати всьому населенню, що керівник супротивника це повністю аморальна, нездорова людина. Цей принцип діє і в сучасній війні. Західна пропаганда демонізувала образи “поганих” політичних лідерів: С. Мілошовича, С. Хусейна, Ф. Кастро та інших. Головне довести, що вони уявляють загрозу для всього цивілізованого світу. Кокаїн у апартаментах генерала Норьєги, усунутого у 1989 році американцями, був доказом його злочинів. Хоча пізніше виявився лише тальком. Перед початком другої іракської війни по телевізійному каналу Fox News американцям розповідали що Садам Хусейн більш за все любить приймати душ, омиваючись кров’ю своїх жертв.

Демонізація ворога ефективна при пропаганді у напрямку свого населення або дружніх чи нейтральних сторін, але при впливі на супротивника вона діє не завжди так ефективно. Після приходу Гітлера до влади лояльність більшості німецького населення уряду була підсилена додатковим стимулом – мільйони громадян стали ототожнювати Гітлера з Німеччиною. Тому під час війни любі напади на фюрера сприймались більшістю німців як напади на Батьківщину. У кризові періоди для людини немає нічого гіршого аніж відчувати себе самотнім, не належати ні до одної великої групи, з якою б він міг себе ототожнити. Громадянин країни, навіть якщо він не повністю поділяє дії режиму, в складні часи вимушений обирати між самотністю та відчуттям єдності з країною. І більшість обирає цю єдність. Перед обличчям зовнішньої загрози опозиція правлячій партії психологічно і морально стає рівносильною державній зраді. Тому у багатьох випадках люди, що не мають спільних поглядів з правлячим режимом, захищають його від критики ззовні, тому що розцінюють це як напади на країну. Відбувається протиставлення, що віддзеркалюється у фразі “хто не з нами, той проти нас”.

Із цього випливає найважливіший принцип військової пропаганди: любі напади на країну та її лідера, люба інформація що принижує їх лише підвищує лояльність тих, хто ще не зовсім ототожнює себе з системою. Ця проблема не може бути вирішена навіть найкращою пропагандою, її може вирішити лише військова перемога. При неблагоприятному розвитку військових дій така пропаганда взагалі приречена. Даними причинами пояснюється дуже низька ефективність пропаганди Червоної армії на польські війська, у 1918 –19 рр., на фінські під час “зимньої війни” 1939 - 1940 та на німецькі в ході перших років Великої Вітчизняної війни. У всіх цих випадках інформаційний вплив стикався з неприйняттям ворожої пропаганди, та з сильними націоналістичними настроями. Якщо ж рівень морально – психологічного стану ворога недостатньо високий, а бойові дії складаються невдачно для нього, то психологічний вплив має всі шанси виявитись результативним.

Коли країна програє війну велика кількість людей починає переглядати своє ставлення до національного лідера. У вчорашньому “батьку нації” вони знаходять винця усіх своїх проблем. “Душу і тіло віддамо ми за тебе, Саддам Хусейн!” – скандували десятки тисяч іракців перед початком американської агресії. Через два тижня ті самі іракці палили перед камерою портрети Хусейна, та розбивали його пам’ятники вигукуючи “Смерть Садаму!”