Проблема легітимації державної агресії у сучасній світовій політиці (стр. 4 )

5)Порушення умов перебування військ однієї держави на території іншої

6)Дії що дозволяють використати територію держави для застосування агресії іншою державою проти третьої

7)Спрямування на територію держави нерегулярних воєнізованих формувань для військового впливу

Отже, міжнародне право дає чітке розуміння меж агресивної поведінки у відносинах між державами. Проте, сьогодні ці норми не вичерпують всього спектру агресивних дій, наприклад приховані економічні або інформаційні заходи можуть супроводжувати агресивні дії або фактично являти собою агресію як таку. Роль агресії у відносинах між державами напряму залежить від міжнародного права :”...роль військової сили у міжнародних відносинах не є чимось назавжди заданим. Вона залежить як від власних якісних та кількісних характеристик, так і від системи міжнародних відносин”[5;115]

Агресія в конфліктології. Ще одна область знання що торкається проблеми агресії, як в житті окремої людини так і в міжнародних відносинах це конфліктологія. Не дивлячись на молодість цієї науки вона може дозволити нам досить чітко відділити поняття агресія від поняття конфлікт, та визначити межі поняття державна агресія, його співвідношення з поняттям конфлікт.

Отже, можна відзначити такі риси, що відрізняють агресію від конфлікту:

1)Агресія завжди є конфліктом, в той час коли конфлікт може бути позбавлений агресивних рис.

2)Конфлікт може передбачати розвиток відносин між суб’єктами, а агресія лише їх псування

3)Агресія може бути як причиною так і формою вирішення конфлікту

В принципі агресію, в рамках конфліктологічної парадигми, можна назвати типом поведінки в конфлікті, що пов’язана з нанесенням психологічного або фізичного збитку одним з учасників конфлікту іншому. Тобто агресія це самостійне явище, що може бути елементом однієї або декількох стадій розвитку конфлікту. Агресію таеож можна розглядати як явище що виникає на етапі ескалації конфлікту: “Під ескалацією конфлікту розуміється прогресуючий у часі розвиток конфлікту, загострення протиборства, при якому дії конкурентів більш руйнівні ніж на попередньому етапі”[6;267]

Якщо ж говорити про агресію державну то вона може реалізовуватись лише в двох типах конфлікті – міждержавному та конфлікті між соціальною групою та державою.

1.2. Застосування агресії в державній політиці

В залежності від історичної епохи, пануючої ідеології та інших факторів держава мала різні суспільні функції. Вони могли поширюватись лише на окремі сфери життя, наприклад охорона права, військовий захист, або проникати навіть в сфери сімейного виховання та особистого життя. В свою чергу кожна з функцій реалізовувалась за допомогою різних інструментів. Проте, головною метою державної політики завжди було відстоювання інтересів держави, її розвиток. Одним з інструментів державної політики у всі часи була агресія, яку можна було б назвати найбільш жорсткою та аморальною формою здійснення функцій держави, і в той же час однією з найбільш дієвих та ефективних форм. Агресія може застосовуватись абсолютно в різних напрямках політики від міжнародної до національної.

Агресія в політиці може застосовуватись державою, або окремою партією чи політиком. Проте, саме агресивні дії держави частіше залишаються безнаказаними. Сьогодні агресивна політика стає прерогативою або супердержав, або держав – ізгоїв. Тому що перші можуть не боятися заборон з боку міжнародних організацій, а другі знаходяться на периферії, тому економічні санкції для них не будуть дуже загрозливими. В принципі, широке використання агресії як інструменту політики більш властиве для тоталітарних та авторитарних держав. Хоча сьогодні США, країна з найдавнішими демократичними традиціями, демонструє широке використання агресії у політиці. У зв’язку з цим, лад що склався в цій країні, інколи називають неототалітарним.

Безумовно, межі агресивної політики визначити досить складно – з одного боку можна вважати агресивними всі дії що порушують права, та інтереси певного об’єкта на який вони спрямовані, проте ряд дій може не виходити за межі права, але суперечити моралі та сприйматися як агресивні. В той же час є і ряд дій, що містять в собі насильство, проте вважаються законними. На нашу думку, до агресивної дії можна віднести дії політичних акторів, що порушують юридично закріплені права об’єкту на які вони спрямовані, та містять в собі явно виражену насильницьку складову. Варто підкреслити саме насильницький характер, адже наприклад ряд дій в політиці може носити протиправний характер, але не використовувати насильство як засіб реалізації цих дій. Варто розрізняти протиправні та агресивні дії.

Можна стверджувати що в державній політиці сьогодні агресія застосовується в декількох формах, що не обмежуються лише військовою агресією. Серед цих форм можна виділити :

1)Військова агресія – насильницькі дії з використанням військової сили, спрямовані проти іншої держави, або певних груп всередині суспільства.

2)Економічна агресія – дії економічного характеру, що мають своєю ціллю протиправний економічний тиск на окремі держави, в якому може застосовуватись загроза сили.

3)Політична агресія – дії спрямовані на обмеження політичного суверенітету певної держави. Вони мають виключно політичний характер, наприклад тиск з боку міжнародних організацій.

4)Інформаційна агресія – це найновіша форма агресивної політики що реалізується за допомогою захоплення інформаційного простору держави супротивника та нав’язування йому певних ідей. За думкою Комова цей напрям включає в себе наступні риси: “...інформаційна боротьба включає в себе фізичне руйнування громадянських та військових систем управління, зв’язку та засобів радіоелектронної боротьби супротивника, а також операції по дезінформації та маніпулюванню поведінкою армії супротивника, населення та військово політичного керівництва.”[7;32]

Ці форми агресивної політики здебільшого застосовуються у комплексі. Кожна з цих форм реалізується в різний спосіб, але в любому випадку потребує підтримки з боку населення Різні форми агресивної політики по різному сприймаються населенням, деякі з них можуть бути непомітними та доступними лише погляду експертів. Форми агресивної політики перераховані у порядку їх виникнення та історичного розвитку.

Агресію в державній політиці за напрямом застосування можна розділити на:

1)Зовнішню – спрямовану на інші держави, блоки держав, або певні цілі всередині іншої держави (наприклад терористичні організації).

2)Внутрішню – спрямовані на певні соціальні групи або окремі особистості всередині держави.

Люба агресія в тій чи іншій формі застосовує насильство, тому сприймається громадянами держави – агресора як аморальні або протиправні. Тому правляча еліта за допомогою різних засобів намагається виправдати, досягти підтримки та надати значення своїм агресивним діям, тобто легітимізувати їх. Проте в основному легітимуються саме військові форми агресії, як найбільш протиправні та аморальні.

Часто агресія стає засобом, що використовується коли всі інші довели свою бездіяльність, тобто як крайня форма вирішення проблеми. Проте, навіть якщо це не так, держава все одно прагне переконати громадян в тому що йде на агресивні міри тому що всі інші можливості вирішення проблеми вже були застосовані, і не принесли результатів.

Варто відзначити те, що міжнародне право звужує поняття агресії фактично до використання військової сили, в той час як сьогодні цей інструмент є скоріше додатковим, та використовується поруч з іншими формами агресії, в першу чергу інформаційної. На нашу думку це є вадою сучасного міжнародного права, що суттєво розширює арсенал законних, але за своєю суттю агресивних дій.

Можна зробити висновок, що сьогодні на перший план серед інструментів агресивної політики держав стає інформаційна війна, роль якої випливає з розвитку комунікаційних засобів та глобалізації. Сутність цього процесу полягає в боротьбі за “розуми” громадян іншої країни за допомогою інформаційних методів, які можуть включати в себе безліч окремих напрямів. Найяскравішим чином сутність поняття інформаційна війна можна розглянути на прикладі протистояння СРСР та США під час холодної війни. В той час ареною для інформаційного впливу ворогуючих країн ставали інші країни, при чому використовувалися різні методи, від прямої пропаганди, до прихованого впливу за допомогою розповсюдження фільмів, музики, та інших культурних зразків. Так, Почєпцов пише :”У сьогоднішньому світі на наших очах у результаті нової ролі інформаційної складової можна з легкістю скидати уряди різних країн світу. Немає необхідності ні в військових діях ні в кровопролитті”[8;20]

Загрозливість явища інформаційної війни полягає в тому що вона ведеться на два фронти – одночасно і в напрямку ворога і в напрямку власних громадян, тобто воно легітимізує само себе. Наприклад Лісічкін та Шелепін холодну війну Третьою світовою: “Головна сутність Третьої світової війни – нова зброя – інформаційно-психологічна, тобто певні методи впливу на розуми людей та суспільну свідомість”[9;36] Тому явище інформаційною війни не може бути недооцінене.

1.3. Історичний розвиток агресії в державній політиці у ХХ-ХХІ столітті

Агресія залишається одним з найефективніших інструментів державної політики, не дивлячись міжнародні заборони. Ця ефективність виникає внаслідок нехтування державами рівності між міжнародними акторами. Дає можливість сильним державам незаконно впливати на слабкі з ціллю просування своїх інтересів. Найбільш яскраво агресія в міжнародних відносинах реалізується саме у застосуванні або загрозі застосування військової сили.

На протязі майже всієї історії людства військові конфлікти уявляли собою центральні точки міжнародних відносин. В наслідку війн вирішувались протиріччя, що накопичились між державами, встановлювалась нова структура міжнародних відносин, що відповідала співвідношенню сил, що склалось в той час. Відповідно, військова сила розглядалась як найважливіший компонент і фактор моці держави та збереження при владі правлячої еліти. “...Господар не має мати інших думок, інших проблем, іншого діла, окрім війни, військової науки... Військове мистецтво має таку силу, що дозволяє втримати владу не тільки тому, хто народжений володарем, але і досягнути влади тому, хто народився простим смертним. І навпаки, коли господарі думали більш про задоволення, ніж про військові справи, вони втрачали владу, що мали”[10;98] , писав Маківеллі.