Проблема легітимації державної агресії у сучасній світовій політиці (стр. 5 )

Ключова роль агресії і, відповідно, військової сили у світовій політиці пояснювалась тим, що, як писав видатний військовий теоретик Карл Клаузевітц, війна є продовження політики військовими засобами. ”Війна, підкреслював він, є лише частиною політичної діяльності. Вона ні в якому випадку не є чимось самостійним... Якщо війна є частиною політики то вона лише визначає її характер... І оскільки саме політика породжує війну, уявляє собою її спрямовуючий розум, то війна є тільки інструмент політики, але не навпаки”[4;55] І дійсно, найважливіша задача зовнішньої політики держав полягала в підготовці сприятливих умов для майбутніх зіткнень та військових конфліктів, в першу чергу у створені власних коаліцій та руйнування коаліцій противника. Такий стан зберігався до закінчення Другої світової війни. Проте в другій половині ХХ століття ситуація почала змінюватись.

До середини ХХ століття військова сила застосовувалась як один з засобів, часто одним з найбільш важливих та ефективних, досягнення конкретних економічних та політичних цілей. В кінцевому рахунку, саме військовим шляхом, з одного боку, встановлювались сфери впливу, захоплювались території, що уявляли собою інтерес, контролювались найважливіші комунікації, а з іншої – блокувались аналогічні прагнення супротивників. Іншими словами, в результаті застосування військової сили держави або отримували щось, з їх точки зору важливе, або позбавляли інші держави можливості відстояти власні інтереси, як правило, пов’язані з встановленням контролю над тими чи іншими територіями, або транспортними шляхами. Так, наприклад війни, що велися Російськойю імперією, а згодом і радянським союзом(до Другої світової) не обмежувалисть тиском ззовні. Серед таких конфліктів можна відзначити: Російсько – японську війну, Першу світову війну, Радянсько – фінляндську війну, кожна з яких була результатом прагнення до відстоювання певних інтересів.

Проте, з другої половини 40 років ХХ століття роль військової сили в міжнародних відносинах почала змінюватись. Це пояснювалось двома основними причинами. Перша – формування специфічної системи міжнародних відносин, що отримала назву біполярної. Друга – розробка та прийняття на озброєння нових ядерних озброєнь.

Біполярна система виникла через півтора-два роки після розгрому нациської Німеччини та її союзників. Антигітлерівська коаліція, що склалася під час Другої світової війни виявилась вкрай хиткою. Невдалою була спроба ряду лідерів держав що перемогли створити принципово новий механізм регулювання міжнародних відносин на основі співробітництва трьох – чотирьох провідних держав – переможців Стрімко наростали протиріччя між найбільш потужними у військовому плані учасниками антигітлерівської коаліції – Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Досі спеціалісти сперечаються щодо співвідношення політичних, ідеологічних, військових та інших причин що викликали це протистояння.

Проте, не викликає сумніву, що важливу, якщо не вирішуючу роль в цьому зіграло стійке прагнення сталінського керівництва розповсюдити сферу впливу Радянського Союзу за межі, що були обговорені, як вважають деякі історики, на зустрічах “великої трійки” у Тегерані, Ялті та Потсдамі. Про це свідчить спроби Сталіна зберегти військову присутність СРСР у північному Ірані, його претензії на декілька турецьких провінцій на кордоні з радянською Арменією, блокада Берліну у 1948, і особливо, військова підтримка Комуністичної партії Китаю. Остання означала значні зміни в балансі сил на міжнародній арені, вихід комуністичних держав у стратегічно важливі райони Азиатсько – тихоокеанського регіону, і очевидно, поховала ідеї побудови системи міжнародних відносин на принципах, що обговорювались на зустрічах керівників антигітлерівської коаліції. Якщо одним полюсом біполярної системи став СРСР з групою держав прибічників, то іншим США, що взяли на себе задачу військового, економічного та політичного протистояння зі спробами комуністичної експансії.

Радянсько – американське протиборство стало ключовим звеном у системі міжнародних відносин, що склалася 40 – 50 роках, та головною рухаючою силою більшості процесів що відбувалися в цій системі. Воно домінувало над всіма значущими міжнародними конфліктами та протиріччями, а у ряді випадків і над внутрішньодержавними. Навколо цих держав формувались військово – політичні блоки, та з середини 50 років біполярна система набула свого кінцевого вигляду. Цікавою є дука, що викладається у підручнику Історія зовнішньої політики СРСР від 1981р.: “Перемога над агресором призвела до встановленню справедливих і таких що забезпечують інтереси безпеки СРСР кордонів нашої країни як на заході так і на сході. Капіталістичне оточення, у якому СРСР знаходився більше чверті століття було прорване. Держави народної демократії, що виникли в ряді країн Європи за волею звільнених народів твердо стали на шлях союзу і дружби з СРСР”[11;322] Фактично, ця позиція може бути розцінена як офіційне ставлення керівництва СРСР до післявоєнної міжнародної ситуації.

У фундаменті протиборства лежала не тільки жорстка боротьба двох сверхдержав, а і протистояння соціальних систем, заснованих на антагоністичних ідеологіях. При цьому відбулося серйозне корегування функцій військової сили, як інструменту зовнішньої політики держав. По мірі становлення біполярної системи вона все більше розглядалась як найважливіший засіб глобального протистояння. Традиційні ж цілі застосування агресії – захват території, джерел ресурсів, контроль над ринками збиту – поступово відходили на задній план, хоча повністю і не втратили свого значення. І якщо б відбулося принципової зміни у засобах ведення війни, то, скоріше за все, через декілька років після закінчення Другої світової війни відбулося б нове глобальне зіткнення. Проте, такий розвиток подій був зупинений появою ядерної зброї. Руйнівна сила нових озброєнь викликала все більше сумніву у необхідності застосування агресії між двома провідними центрами сили – СРСР та США. Побоювання, що пряме військове зіткнення призведе до ядерної війни, наслідки якої можуть мати катастрофічний характер, стало потужним стримуючим військове протистояння фактором. Карибська криза восени 1962 став своєрідним переломним моментом, після якого обидві сверхдержави стали уникати ситуацій, що загрожували б прямим зіткненням їх військових сил.

Формування стратегічного ядерного паритету між СРСР та США, сутність якого полягала в тому, що держава що перша нанесла б ядерний удар не могла уникнути відповідної реакції, дозволило виключити можливість обмеженого застосування ядерної зброї. Проте, навіть локальне силове протистояння на периферії могло загрожувати глобальним зіткненням. Можливість застосування ядерної зброї унеможливила виникнення навіть відносно крупного військового конфлікту. Фактично заблокувала використання військової сили між протилежними таборами. Виникла парадоксальна ситуація, що не зустрічалася у минулому, яку назвали “ядерним тупиком”, сутність її полягала в тому, що ворожі табори стримували застосування військової агресії загрозою глобальної ядерної війни.

Проте, такий стан речей склався лише в центрі протистояння. В тих же випадках, коли застосування військової сили не загрожувало перерости в обмін ядерними ударами, агресія зберегла свої позиції. Та використовувалась як засіб не допустити розширення впливу конкурента, або закріпленню власної позиції. Найбільш яскраві приклади застосування агресії у міжнародних відносинах в часи біполярної системи – війна США у Індокитаї та СРСР у Афганістані.

Таким чином, біполярний характер системи міжнародних відносин та стратегічний ядерний паритет багато в чому змінили функції та механізми застосування військової сили. Її найважливішою задачею стало стримування потенційної агресії. Це зіграло важливу роль у попереджені глобального військового зіткнення держав двох систем. Але, одночасно на перший план вийшли нові, непрямі засоби агресії. Так, деякі експерти вважають що стимулювання гонки озброєнь було спрямоване на те щоб вимотати економічно більш слабкий Радянський Союз.

У 90 – ті роки, після руйнування тоталітарних режимів з лівою ідеологією та СРСР, постали принципово нові питання: якою буде роль військової сили в системі міжнародних відносин що формується, і якою буде сама ця система. Чи відбудеться повернення до попередніх моделей зовнішньополітичної поведінки що базуються на військовій силі, чи виникне нова система, де військова сила набуде нових функцій.

В загальному плані склалося два уявлення про систему міжнародних відносин що сформувалася у 90-тих, і відповідно про роль в них агресії.

Перше виходить з того, що після розвалу біполярної системи світ розпадеться на великі утворення, які у цивілізаційному, культурному та політичному плані все більше розійдуться один з одним та рано чи пізно стикнуться у жорстоких конфліктах. Найбільш відома концепція такого роду належить С. Хантінгтону, який характеризував майбутню світову політику як зіткненням цивілізацій. Національні держави стануть найбільш потужними силами в міжнародних справах, і найбільш важливі конфлікти будуть відбуватися між націями та їх групами, що належать до різних цивілізацій. Лінії розлому між цивілізаціями стануть в майбутньому гарячими точками. Згідно з цим підходом військова агресія не лише займе своє звичне місце, а і можливо, стане більш важливою.

Другий погляд на майбутнє міжнародних відносин заснований на концепції американського вченого Ф. Фукуями, за думкою якого виникає універсальна цивілізація, що охоплює всі регіони світу. Ця цивілізація заснована на ліберальних цінностях, що властиві західному світу. Наступає так званий кінець історії, тобто остаточна перемога однієї з ідеологій, що закінчить еру великих війн. Якщо Фукуяма правий, то військова сила поступово буде втрачати своє значення – вона буде застосовуватись лише за межами ліберальних частин планети, що тимчасово залишаться поза пануючою ідеологією.

Російський дослідник [14;112] визначає декілька рис що характерні для агресивних дій у пост біполярний період:

- контрольована локалізація військових дій, що дозволяє спиратись на на експедиційну стратегію і структуру військових сил.

- спрямованість не на все суспільство держави супротивника, а лише на політичне керівництво та політичний режим