Курсова робота з української літератури Історичний роман у віршах “Маруся Чурай” (стр. 2 )

Полтава ХVІІ ст. – полкове місто, а це значить, що вона укріплена: має свою фортецю. Центральна частина міста оточена високими земляними валами, на яких піднімаються спостережні вежі. Кілька в’їзних воріт. Довгий час про саму фортецю згадується епізодично (“Вартуй! Вартуй! – з Куликівської брами. “Вартуй! Вартуй! – від Київських воріт”), але в розділі “Облога Полтави” сама фортеця і її, сказати б, захисна функція буде показана значно виразніше.

Та межі міста не обмежувалися фортечними валами. Більша частина міщан жила в передмісті, яке оточувало фортецю і яке своїми будівлями, левадами та й спосіб життя мешканців нагадувало велике село. Воно було досить розкидане, і в ньому виділялися не тільки кутки, а й окремі хутори. На одному з них, що розмістився на березі Ворскли, і стояла хата, у якій жила Маруся з матір’ю. За Ворсклою – прадавній ліс, у якому прорубана просіка – дорога до недавно збудованого Хриситовоздвижного монастиря, позолочені бані якого виразно виднілися на темно-зеленому тлі лісу. Такий загальний план нашого уявного бачення тогочасної Полтави. По ходу знайомства із твором він дещо деталізується. Поетеса кілька разів варіює такі пейзажні деталі: місячна ніч, річка, верби над нею, річковий млин. Згадуються високі явори, садки, левади, город, тин, ворота, спортивне подвір’я... Все це характерні деталі типового українського довкілля. Можна сказати, що це знаки укр. автохтанності. Саме вони надають зображуваним картинам типово національного колориту. Його створення завжди було для Ліни Костенко серйозним творчим завданням. Особливо це виявляється у прекрасній поемі-баладі “Східоська одіссея”. Зображуючи подорож грецького купця теренами нашої прабатьківщини, поетеса детальна відтворила грецькі міста – поселення Причорномор’я, Скіфію. Добрався грецький мандрівник і до самого осердя майбутньої України, до того місця, де жили племена, які вочевидь, у майбутньому виконуватимуть головну функцію в процесах формування української народності, нації. Вони уже мали ознаки українськості:

Ось якось греки їхали під вечір.

Аж гульк – село, чимало щось дворів.

І держать небо на кремезних плечах

Старі Атланти дужих яворів.

Ну, греки що? Знайшли, пожартували.

Ну, грекам що? По чарці налили.

Та так співали і співали

І греків теж у пісню заплели.

Ліна Костенко з любов’ю змальовує свято Купала на праукраїнській, ще язичницькій землі. І, взагалі, вона показує її як райський край, населений добрими, щирими і красивими людьми:

Пливуть вони (греки-мандрівники. –Г. К.) між тими берегами

А скрізь луги безмежні за лугами

Піщаний берег в решеті стрижів

І добрі люди гарних типажів

******************

І на думі у греків не мархітно,

Дорога, мандри – діло молоде.

А на тинах гладужчики, макітри.

А на тинах і амфори як де.

На злуці рік святилище богині.

Ткі сходи, що важко проминать.

Гойдалося на вербах Берегині,

Протослов’янські родички наяд.

Казковий край, небачені терени!

А прийде вечір, тільки бережись.

Дівчата тут співають, як сирени, -

Хоч до корми ремінням прив’яжись!

“Маруся Чурай” – твір драматичного, навіть трагічного звучання, і тому в ньому дуже мало замилувано-ідилічних картин української природи та українського життя. Ліна Костенко, вочевидь, просто не могла обійтись без них – в зображенні тогочасного жорстокого, сповненого народних страждань лихоліття, необхідний був промінь надії, який би підтримував віру у можливість щасливого життя на цій землі. В калейдоскопі болючих спогадів, що навідували Чурлівну вночі перед стратою, є кілька світлих. Всі вони були звернені до найкрасивіших свят нашого народу – Івана Купала, Різдва, Водохрещення.

Чомусь згадались ночі на Купала...

Зірками ніч висока накрапала

Бездонне небо і безмежний світ,

І нам всього по вісімнадцять літ

Такі нимилі, ще тремтять вуста.

Отак до ранку – ніч і висота.

А ще згадалось – колесо вогненне

З гори в долину котиться проз мене

Обкручене соломою, летить

І палахтить на вітрі, палахтить!

І розгубивши іскри увсібіч,

Обвуглене, заточується в ніч...

А вже дівчата в плахтах, у намисті,

Вінки пускають за водою вниз.

В же гадають, хто кому до мислі,

А хлопці зносять до багаття хмиз.

Щастя зимових розваг, краси свята Водохрещення чудесно передані у таких рядках:

На Ворсклі хрест вирубують опішнями

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними кліннями

Скляні бурульки струшують з беріз.

Летять з гори санки і ґринджолята,

В очах мигтять заметені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

Мені зробила мати ковзани.

Аж білий вихор здійметься довкола,

Як на с по схилу сани розтрясуть, -

Зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

Ідуть Бобрянки, Гуки, Шиби листи.

Бреде в снігах диякон-бородань.

І піп, Артанію блистий

На Ворсклі робить річку Іордань.

Сипнули врозтіч галки чи ворони

Довкола лід бабами зарябів.

Гриць малий, од холоду червоний,

З-за пазухи виймає голубів.

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.

Свята вода об кригу шурхотить.

І хрест, облитий буряковим квасом,

Під білим сонцем ревно мерехтить.

Навіть сучасна людина, яка ніколи не була учасником подібного дійства і не знає багатьох характерних для нього звичаї та обрядів (прорубування на замерзлій річці ополонки, випилювання з льоду великого хреста, якого обливали буряковим квасом, випускання хлопцями голубів, що хмарою літатимуть над “Йорданню” тощо) все ж, прочитавши ці рядки, відчує атмосферу щасливого духовного піднесення, що панувала на зображеному поетесою святі.

Подібні образні живописні вставки дають змогу відчути національний колорит тогочасного життя, його українськість.

Але повернемося до зображень природи, які є суттєвими чинниками художнього світу роману.

Ліна Костенко у змалюванні природи України застосувала один дуже ефективний прийом, який хоч і не впадає у вічі (мистецтво справжнього майстра якраз і полягає в тому, що “технологія” виконання ним мистецьких прийомів є невидимою), все ж створює певну сучистію (вплив) на читача, витворюючи у його образній уяві бачення української природи в кругообігу літо-осінь-зима-весна.

Чурлівну судили влітку. Страта мала відбутися біля кладовища, за містом, у ковилему, ще по-літньому зарошеному степу. За кілька тижнів після помилування та смерті матері, Маруся Чурай вирушила на прощу до Києва. Була рання осінь. Для дівчини, яка ніколи не полишала рідних місць, ця подорож була справжнім відкриттям своєї Батьківщини – перед нею постала її природа в усій своїй красі. Це було хвилююче відкриття, що викликало у чутливої до краси дівчини сплеск високої любові до рідної землі.

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -

Оці степи, це небо, ці ліси,

Усе так гарно, чисто, незрадливо,

Усе як є – дороги, явори,

Усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

Що хоч спинись із Богом говори.

Подорож була довгою. Ласкавість ранньої осені змінювалася на незатишність пізньої – дощової і холодної. І немовби в унісон із цією зміною у природі Маруся Чурай відкривала Україну з іншого боку – на тлі її прекрасної природи вона бачила страхітливе страждання свого народу, доведеного до відчаю польсько-шляхетськими гнобителями. Зруйновані, злиденні “удовичі села” по дорозі від Лубен до Києва – це теж образ тогочасної України, що відкрився Марусі Чурай. Контрастно показуючи розкіш української природи і убогість селянського життя. Ліна Костенко продовжує Шевченкову традицію. Кобзар любив зображувати природу України як зелений рай, проте тут же, як правило, він показував і вражаючі картини всенародного бідування – крикомовний приклад такого контрасту можна побачити в його поемі “Сон” (“У всякого своя доля...”), у якій ідилічні картини земного раю (“Летим. Дивлюся, аж світає..”), змінюються картинами жахливого стану українського селянина (“Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають...”). Така творчість спадковість – це навіть не традиція, а об’єктивне відбиття української реальності, що тягнеться через усю історію нашого народу на цій землі – це вічний контраст, пояснити який можна тільки одним – багатовіковою неволею українського народу, що з усіх боків був оточений недругами, які із заздрістю зазирали на його землі і сунули, сунули на них безнастанно...

Маруся Чурай повернулася із праці уже під зиму. Поетеса раз у раз подає картини української зими. З мистецького погляду вони виконані прекрасно:

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

*************

Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ, і тиша до небес.

*********

Ген хуторів причаєність глибока

Он хтось іде в Полтаву з Кирилком

І данина на всі чотири боки

Перехрестилась чорним вітряком.

Злиденна снігом хата, в якій самотньо живе Маруся Чурай. Зима – це час фізичного і духовного згасання дівчини.

Її коротке життя закінчуватиметься весною. Читаючи і перечитуючи картини пробудження природи в останньому розділі “Весна і смерть, і світле воскресіння”, приходили до думки, що ми ще мало знаємо “Марусю Чурай” і взагалі всю творчість Ліни Костенко. Бо чому ж ми так рідко говоримо про ті безцінні поетичні терміни, що так щедро розсипані на сторінках роману! Поза всяким сумнівом, вони хрестоматійні. Їх треба вивчати на пам’ять – тоді вони завжди залишаються з людиною, непомітно виховуючи в ній здатність помічати прекрасне в природі. Про весняне пробудження природи поетеса говорить просто, без особливої, на перший погляд, творчої винахідливості, але відтворювані нею картини є такими зримими, вони такі барвисті і пахучі, так збуджують нашу уяву, що здається ви раніше пережиті нами весни повертаються із призабутих глибин пам’яті і накладаються на цю, зображену поетесою весну: